Бароковий концепт і його функціональна перспектива у структурі проповіді

У сучасній гуманітаристиці активно використовується термін

"концепт" у концептології, когнітології, лінгвокультурології, як і ідеї

концептуалізму, розвиток яких продовжений у діалогічній філософії

(М.М. Бахтін), у французькому постмодернізмі (Ж. Дельоз). У

ширшому плані – розгортання ідей концептуалізму пов’язане з

теорією мовлення, апелює до смислів. Нинішнє розуміння цього

терміна у філософії та лінгвістиці часто ототожнюється з поняттям,

сигніфікатом. Існують й інші тлумачення: концепт як прийом

концептизму і кончетто як химерна метафора. 

Завдання нашої статті полягає в тому, щоб проілюструвати

розуміння концепту як історичної категорії, що складалася під

впливом середньовічних філософських поглядів, і співвіднести з

конкретним її розумінням у текстах, зокрема в українській бароковій

проповіді.

В історичній лінгвістиці писемні пам’ятки різних часових періодів

неодноразово ставали джерельною базою для визначення того чи іншого

концепту з погляду лінгвоконцептології [Вільчинська 2008; Скаб 2008].

Біблійні концепти також розглядалися в історичному розвитку

української літератури [Сулима 2012]. Утім, історична специфіка

концепту у проповідях не була предметом спеціального дослідження.

Зазначимо, що термін "концепт" (від лат. conceptus –

схоплювання) був запропонований середньовічними філософами-

концептуалістами. Вони вважали, що "загальне існує в речах (in

rebus) і виявляється у мовленнєвих актах", у такий спосіб це

"відзначає середньовічний характер мислення, тісно зв’язаного з

ідеєю втілення Слова і тим самим таким, що забезпечує розуміння

речей і їх зв’язків" [Неретина 2000–2001]. 

Теоретичне обґрунтування концептуалізму здійснив П. Абеляр,

який запропонував концепт для окреслення своєрідності137

філософського напряму, фактично – для репрезентації смислів,

висловлення. 

У середньовічній філософії концепт зводиться до таких ознак: "1)

він формується мовленням; 2) освяченим, за середньовічними

уявленнями, Святим Духом і 3) тому здійснюється  "по той бік

граматики чи мови" – у просторі душі з її ритмами, енергією,

інтонацією; 4) концепт гранично суб’єктивний; 5) змінюючи душу

індивіда, який розмірковує, він під час формування висловлювання

передбачає іншого суб’єкта, слухача чи читача; 6) він актуалізує ті чи

інші смисли у відповідях на його питання; 7) пам’ять і уява –

невід’ємні властивості концепту, 8) спрямованого на розуміння тут і

зараз, з одного боку, але з іншого – він 9) синтезує в себе три

здатності душі і як акт пам’яті орієнтований у минуле, як акт уяви – в

майбутнє, а як акт судження – в теперішнє" [Неретина 2001]. 

У логіці П. Абеляра налогошувалось на тому, що інтелект

проявляється у здатності "схоплювати" різноманітні "модифікації

душі" й уміло актуалізувати смисли, а отже, з цих позицій концепт

трактувався як мисленнєвий конструкт і мовленнєва реалізація. Його

відкриття мали значення для розвитку теорії мовлення: так,

"схоплювання" різних модифікацій душі або різних станів мовця

відображає процес породження мовлення, діалогізацію як його

обов’язкову ознаку, локаційні параматри, які є невіддільним

атрибутом і розглядаються в сучасній лінгвістиці крізь призму

актуалізаційних категорій, або дейксису, локації. 

Відповідно до тогочасного історико-культурного розуміння

П. Абеляр увиразнив специфіку мовленнєвої діяльності, а концепт як

безпосередньо пов’язаний зі спілкуванням, смислом, співвіднесений

із традиційною епістемою. 

Витлумаченню основних понять концептуалізму присвячена

низка досліджень з історії філософії С.С. Неретиної [Неретина 1994;

1999], в яких визначається історичне підґрунтя розуміння слова і

тексту, концепту і тропів з погляду середньовічної культури.

Ми не ставимо за мету проаналізувати специфіку концепту П.

Абеляра, скільки наголосити на його смислотвірній функції, що стає

необхідною передумовою для вивчення процесу середньовічного

текстопородження, як і барокової проповіді зокрема. 

Разом із тим у поетиках і риториках закріпилося вужче розуміння

концепту як прийому концептизму. У цьому разі з концептом

асоціюється неочікуваність, нонсенс як гнучкість розуму і риторична

майстерність поєднувати протилежне, суперечності. У зв’язку з цим138

терміном актуалізується концептивне мислення, яке розглядається

поруч із концептом у вченні про дотепність (наприклад, у риториці

Ф. Прокоповича). Поєднання непоєднуваного як характеристика

барокової естетики співвідноситься з потрактуванням концепту і

концептизму як барокових категорій. 

Як можемо переконатись, ці ідеї часто поширювались у

середовищі українських книжників через латино- і польськомовні

поетики й риторики, особливе значення серед них набула поетика

польського теоретика М.К. Сарбевського. Зокрема, вплив М.К.

Сарбевського на Л. Барановича розглядався з позицій концептизму

("у значенні гостра, швидка думка, дотеп, курйозний вислів,

побудований на контрастах і антитезах" [Радишевський 1987, 161]. 

Термін "концепт" використовувався і в гомілетичному трактаті

І. Галятовського "Наука, альбо способ зложення казання", що

увійшов до складу його стародрукованої збірки "Ключ розуміння"

(перше видання 1659 р.). Даючи практичні поради для складання

таких текстів, проповідник пропонує розгорнути концепти про час чи

місце, особливо в казаннях на погреб.

"Матерію" для проповіді І. Галятовський радить добирати з

широкого кола джерел: "Читай книги і, що хорошоє вичитаєш, нотуй

собі і до свойого казання аплікуй". У тому числі "читай казання

розмаїтих казнодійов теперешнього віку і їх наслідуй. Єсли тії книги

і казання будеш читати, знайдеш в них достатечную матерію, з

которої можеш зложити казаннє на хвалу божію, на отпор геретиком,

на збудуваннє вірним і на спасеніє душі своєї" (Г. Наука).

"Читання книг", на якому особливо наполягав автор цього

гомілетичного трактату, розширювало можливості для

концептивного мислення казнодії, давало "матерію" для творення

неочікуваного. Передусім відзначимо, що новими для православної

проповіді були поєднання античних і християнських "прикладів",

апеляція до латинських і польських паралелей, що і слугувало

основою для творення барокових концептів.

Так, на підтвердження теми проповіді (про пошуки слави Божої, а

не людської) А. Радивиловський наводить "історію" з

польськомовної "Спижарні прикладов" про покарання чоловіка, який

добрі справи чинив не з любові, а з порожньої слави (Р. В., 155 б). В

іншому випадку, переповідаючи про дамоклів меч, за Ціцероном (Р.

В., 112), розкриває сутність щастя у його Біблійному витлумаченні. 

Фактично, маємо справу з різнополюсними за своєю культурно-

історичною належністю інтертекстуальними вставками, що постають як139

результат концептивного мислення і творять типовий для бароко

нонсенс у тексті. У цьому разі йдеться не стільки про специфіку

функціональної перспективи "тексту в тексті", скільки про "тексти в

тексті", точніше, – підпорядкування смислів наведених "текстів" до

висвітлення основної теми казання, ілюстрування дотичності смислів,

наведених за принципом неочікуваності, та їх "очікуване" узагальнення.

У казанні концепти могли означатися словами "исторїа" (Р. В., 155 б),

"притча" (Р. В., 182 б), "прикладъ" (Г. Ключ, 161) або вказівкою на

джерело, за яким переповідався приклад: "пишетъ славный красомовца

Цицеро w Діwнvсїи тиранh, царю сиракузанско(м)" (Р. В., 112),

"написалъ Софоклесъ філіософъ" (Р. В., 170 б). 

Поєднання неочікуваного може досягатися анафоричним

сполученням складників концепту: Такои любви былъ до ближн#гw

своєгw стый ̃ Іwанъ Бгословъ ̃ , который реклъ: Возлюбленныи, аще

сице во(з)любилъ єстъ на(с) Бг̃ъ, и мы должни єсмы другъ друга

любити. Такои любви ку себh Іосафата цревича ̃ и цр# ̃ индійскогω

потребовалъ Варахїа, слуга єгw найвhрнhйшїй, ґды єгw той (маючи

оуже волю, wпустивши ца(р)ствw, в(ъ) иноческо(м) пустелничо(м)

животh Бг̃у служити) намовл#лъ, абы царство индійскоє прин#лъ;

реклъ до негw Варахїа: Г(с̃)подине мой, цр̃ю, люби ближн#гw, якw

самъ себе; єсли добра# рhчъ єстъ царствовати, царствуй, а єсли

перешкода з(ъ) негw збавеню єст(ъ), чему той т#жаръ на мене

вложити хочешъ? Зычишъ себh во(л)нымъ быти w(т) марностей сегw

свhта, зычъ же и мнh, зычишъ себh збавен#, зычъ и мнh (Слово в­ на

неделю ві­) (Р. В., 200).

Одне з ключових слів у концепті, як правило, повторювалось,

створюючи подібність через несподіваність зіставлення: Енеашъ,

кн#зь тро#нскїй, любилъ Анхізеса, w(т)ца своєгw, ґды Тро# горhла и

огонь wгорнулъ w(т)ца єгw, Енеашъ вскочилъ в(ъ) огонь и, порвавши

w(т)ца своєгw, вынеслъ єгw з(ъ) огню на раменах своихъ. Любhмо жъ

и мы Бг̃а, нб(с̃)ногw W(т)ца своєго (Казаньє на Вознесеніє Господнє)

(Г. Ключ, 191). Згадка про Енея в тексті проповіді наводиться за

Клавдіаном (Г. Ключ 191), створюючи елемент цілісності в такому

нонсенсному сполученні. 

Функціональна своєрідність концептів у бароковій проповіді

зумовлена такими критеріями: 1) способом добору концептів із

різних джерел; 2) характером їх представлення в тексті; 3)

функціональною перспективою у структурі проповіді. 

Щодо першого, то барокова протиставленість і взаємозв’язок

релігійного / світського часто нівелювали опозицію греко-140

візантійського і латино-польського. "Нова" для православного читача

лектура здебільшого і слугувала "матерією" для неочікуваного

зіставлення з відомим і традиційним, проводила своєрідну світську

аналогію до висловлених казнодією релігійних поглядів. Наприклад,

концепт міг створюватися за допомогою несподіваного порівняння з

Вергілія: такъ Хс̃ поступилъ з(ъ) смертю, якъ Геркулесъ з(ъ)

Какусомъ (Г., Ключ, 168 б.). 

Як правило, дібрана для цього "матерія" паспортизувалася

глосами на полях, за винятком окремих випадків (про Перуна; про

смоквоїдку і дрозда (Р. В., 182 б).

Щодо другого, то концепти можуть акцентувати смисл у стислому

вигляді (як приклад) або переповідатися як "історія". 

"Історія" передбачала деталізацію розповіді, при цьому особливу

роль у ній відігравали візуалізація та діалогізація. Наприклад,

деталізована розповідь про дамоклів меч, як зазначається в тексті,

подана за Ціцероном (Р. В., 112), є нонсенсом до розкриття сутності

щастя у його Біблійному витлумаченні, що в загальному плані

становить єдність інтерпретації цих смислів. При цьому актуалізація

досягалася за допомогою синхронізації її з часово-просторовим

виміром проповіді. 

Здебільшого концепт входив до основної частини казання

(нарації) і становив логічний перехід до його завершення (конклюзії).

Цим означалася більш варіативна частина проповіді – "приклад" /

"історія", добір яких не був точно прописаний в гомілетичному

трактаті й залежав від тонкого й точного розуміння теми казнодією,

того, наскільки йому вдалося "схопити" і з риторичною майстерністю

інтерпретувати задану тему. 

Отже, концепт представлений як функціональний і структурний

складник української барокової проповіді, розквіт якої припадає на ХVІІ

ст., а особливо – на його другу половину, що проілюстрували збірки

проповідей І. Галятовського, А. Радивиловського, Л. Барановича. 

У цей період концепт виявляється як нонсенс, що передбачає

новий тип текстопородження, за яким суб’єкт акцентує на смислах "у

просторі душі". У цьому значенні концепт трактується як прийом

концептизму, характерний для барокової естетики. У ширшому

розумінні – смислотвірна функція концепту має історичне підґрунтя,

що відрізняє його від сучасних тлумачень як поняття, сигніфіката.

 22.Конфесійний стиль

Кожен дослідник по-різному називає конфесійний стиль:

Церковно-релігійний стиль(Пуряєва)

Релігійний або богословський стиль

Сакральний стиль (Німчук, Коць)

Культовий або конфесійний (Передрієнко)

Культовий або конфесійно-проповідницький (Русанівський)

Л. Мацько виділяє такі підстилі конфесійного стилю:

-власне конфесійний

-конфесійно-популярний

-конфесійно-навчальний

Конфесійно-обрядовий

Конфесійно-публіцистичний.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: