Джерела правого регулювання питань отримання доказів за кордоном в міжнародному цивільному процесі

 

М/н

ü Гаазька конвенція з цивільного процесу 1954 року (Україна-уч)

ü Гаазька конвенція про отримання доказів 1970 року (Україна-уч) (замінила собою ст.8-16 Конвенції 1954 р.)

ü ЄС: Регламент Ради ЄС №1206/2001 від 28.05.2001 року - Про співпрацю між судами держав-членів в отриманні доказів в цивільних та комерційних справах

ü СНД: Мінська конвенція 1993 р , Київська угода 1992 р.

ü ОАД: Міжамериканська конвенція «Про отримання доказів за кордоном» 1975 р., «Про докази та інформацію про іноземне право» 1979 р., Додатковий протокол до Конвенції 1975 р.

ü Україна – 30 двосторонніх договорів (напишу 100500 раз, так, чтоб уж наверняка=)

2. Національні (приклад - Україна)

ü Закон про МПрП, ЦПК, ГПК, КАСУ, Інструкція «Про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень»

 

45. Багатосторонні та двосторонні міжнародні договори про правову допомогу в сфері отримання судових доказів за кордоном у цивільних та комерційних справах.

 

       Універсальний рівень:

Одним з перших міжнародно-правових документів, що на міжнародному рівні врегулював питання міжнародної допомоги з отримання за кордоном доказів у цивільних та комерційних справах наприкінці 19 сторіччя була перша Гаазька конвенція з цивільного процесу 1896 р. Згодом її замінила Гаазька конвенція з цивільного процесу 1905 р.. Ця конвенція була дещо спрощеною за містом та частково доповнювала положення Конвенції 1896 р. Наступною стала Гаазька конвенція з цивільного процесу 1954 р. Проте, сьогодні ключовим документом у цьому питанні є Гаазька конвенція 1970 р. Вона присвячена виключно питанням, пов'язаним з отриманням доказів за кордоном у цивільних або комерційних справам. Вона замінила собою статті 816 Конвенції 1954 р.

       Регіональний рівень:

Договори приймаються в рамках міжнародних організацій.

· В рамках ОАД з питань надання правової допомоги в сфері тримання доказів за кордоном було укладено Міжамериканську конвенцію "Про отримання доказів за кордоном" 1975 р., "Про докази та інформацію про іноземне право" 19979 р, Додатковий протокол 1984 р. до Конвенції "Про тримання доказів за кордоном".

· В ЄС це Регламент Ради Європейського співтовариства від 28.05. 20001 р № 1206/2001 "Про співпрацю між судами держав-членів в отриманні доказів в цивільних та комерційних справах".

· В СНД відповідні розділи Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 р., Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 19993 р. та Протоколу до Конвенції 1997 р, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 рр.

Двосторонній рівень:                                                                                                            

Україною укладено понад 30 двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах. У переважній кількості цих договорів містяться положення, що регулюють порядок надання такого виду правової допомоги як отримання доказів за кордоном.

 

46. Процедура направлення та виконання судових доручень з питань отримання доказів за Гаазькою конвенцією з цивільного процесу 1954 року та Гаазькою конвенцією 1970 року – порівняльна характеристика.

Перш за все необхідно зазначити, що дані договори є універсальними багатосторонніми конвенціями у сфері регулювання питань різного характеру у міжнародному цивільному процесі. Порівнюючи, варто вказати, що Конвенція 1954 р регулює низку питань, таких як: вручення судових та позасудових документів, отримання доказів за кордоном, а Конвенція 1970 р., у свою чергу за предметом регулювання є спеціальною конвенцією (регулює питання отримання за кордоном доказів у цивільних і комерційних справах). Процедура виконання іноземних судових доручень після їх отримання в належний спосіб в запитуваній країні, включаючи компетентних органів запитуваної держави, яким спрямоване судове доручення, визначення компетентних органів, яким мають передаватися судові доручення консулами запитуючих країн, процесуальні норми, згідно з якими має відбуватися виконання судового доручення є поза сферою конвенції 1954 р, а визначаються законодавством запитуваної держави.

Проте Конвенція 1954 р містить положення про закріплення способу передачі судового доручення за посередництвом консула запитуючої держави; мова, якою має викладатися таке доручення; обов’язок повідомлення про час та місце виконання судового доручення для надання можливості зацікавленій стороні бути присутньою при виконанні судового доручення; умови, за наявності яких можуть застосовуватися процесуальні норми запитуючої держави при виконання судового доручення.

Частина питань, які регулює Конвенція 1954 р можуть бути змінені державами за власним бажанням або за домовленістю країн-учасниць. Загалом кажучи, Конвенція 1970 р в частині загальних визначень сфери її застосування не сильно відрізняється від аналогічних положень Конвенції 1954 р. Конвенція закріпила спосіб за посередництвом центральних органів країн учасниць. Конвенція 1970 р. регулює також процедуру отримання доказів дипломатичними та консульськими представниками запитуючої держави, що акредитовані у запитуваній державі, та уповноваженими на це особами.

47. Внутрішнє законодавство, що регулює питання виконання іноземних судових доручень. Загальна характеристика на прикладі України.

· ЗУ Про МПр П (ст 80)

· ЦПК (Розділ X)

· ГПК (Роздыл XI)

· КАСУ

· Інструкція МінЮсту про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень від 27.06.2008.

48. Застосування іноземного права при отриманні доказів в Україні в інтересах іноземного судового процесу. Підходи до регулювання та джерела норм, які регулюють ці питання.

49) Визначення інституту визнання та виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражних рішень

Розширення зовнішньоекономічних і культурних зв'язків між краї­нами є характерною ознакою нашого часу. Проблема визнання і вико­нання рішень іноземних судів, зокрема й іноземних недержавних уста­нов, до яких належать арбітражні та третейські суди, існує давно, але розглядалася вона науковцями в основному лише через призму вико­нання міжнародних договорів, а під кутом охорони і захисту прав гро­мадян і юридичних осіб це питання стає дедалі актуальнішим, що зумовлюється розвитком міжнародних економічних відносин.

Дія судового рішення, винесеного судом однієї держави, обмежена територією цієї держави, оскільки судове рішення розглядається як частина правопорядку тієї держави, в межах юрисдикції якої воно було винесене. Причому обов’язку визнавати іноземне судове рішення в силу загальних норм міжнародного права не існує. Тому проблеми визнання і виконання іноземних судових рішень надзвичайно актуаль­ ні для ефективного вирішення спорів з іноземним елементом.

Визнання на території держави рішень судів іншої держави означає надання цим рішенням такої ж юридичної сили, яку мають рішення судів даної держави, що вступили в законну силу. Примусове виконан­ня іноземного судового рішення – це надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішен­ня прирівнюється до рішення національного суду з усіма тими наслід­ками, які з цього прирівнювання випливають.

Залежно від випадку достатньо, щоб рішення було тільки визнане (наприклад, про розірвання шлюбу). Інші рішення мають ще бути виконані, тобто піддані спеціальній процедурі (наприклад, видача екзекватури – винесення судом після розгляду клопотання постанови про дозвіл виконання, чи реєстрація в реєстрі). Отже, визнання інозем­ного судового рішення є необхідною передумовою (conditio sine qua non) його виконання.

У 2001 р. в Україні вперше з’явилось законодавче визначення понять «визнання» та «виконання» рішень іноземних судів. Їх тлумаення містилося у Законі України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів»

від 29 листопада 2001 р. На сьогодні вказаний закон втратив свою юридичну силу у зв’язку із прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р. Особли­вості щодо визнання та виконання рішень інозем­ них судів нині регулюються Законом Ук раїни «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. та розділом VIII Цивільного процесуаль­ного кодексу України.

 

У науковій літературі висловлено різні думки щодо змісту поняття «визнання» рішень інозем­них судів. Як правило, питання про визнання рішення іноземного суду аналізується окремо від питання його виконання. Визнанням іноземного судового рішення вважають юридичний акт, у результаті якого законна сила цього рішення поширюється на територію держави, в якій воно визнається. На думку Д. Аверіна, юридичний акт про визнання є особливою формою дії правової норми, на підставі якої постановлено рішення, що не має вираження в якійсь процесуальній нормі.

Цю думку поділяє і П. Євсеєв, який вважає, що визнання рішення іноземного суду означає визна­ння за ним тих якостей, які має рішення місцево­

го суду [5, 616]. Визнання відбувається без будь­якого провадження.

Інші вчені вважають наведені міркування справедливими, але тільки щодо судових рішень, які не потребують примусового виконання, тобто якщо немає необхідності застосовувати до борж­ника певні заходи стягнення. Проте, на їхню думку, ці визначення не передбачають визнання судових рішень про присудження. А Є. Гусєв вва­жає, що зміст поняття «визнання» іноземного судового рішення повинно охоплювати і рішення про визнання, і рішення про присудження, ос кільки визнання іноземного рішення є необхід­ною передумовою його виконання. На думку Л. Лунца, Н. Маришевої, М. Богуславського, визнати іноземне судове рішення означає допус­тити підтвердження цивільних прав і обов'язків у тому ж розумінні, як це було б зроблено рішен­ням власного суду .Це визначення пев­ною мірою є одностороннім, оскільки підтвер­дження у судовому рішенні спірного права стано­вить тільки передумову імперативного елемента судового рішення, спрямованого в адресу сторін наказу суду вчиняти певні дії чи дотримуватись певної поведінки. На думку А. Клейнмана, визна­ння рішення іноземного суду означає визнання його загальнообов'язковості, яка охоплює: 1) виключ ність, 2) неспростовність, 3) можливість примусового виконання за позовами про прису­дження, 4) преюдиціальність.

Враховуючи наведене вище, під визнанням іноземного судового рішення, на нашу думку необхідно розуміти поширення законної сили, не ­спростовності, виключності рішення іноземного суду на територію держави, яка визнає це рішен­ня.

Так, наявність визнаного рішення іноземного суду є підставою для відмови в прийнятті заяви або припиненні справи, що знаходиться в про ­вадженні суду, між тими ж сторонами, з того ж предмета і підстав. Визнані рішення іноземних

судів набувають властивості незаперечності, виключності, а рішення про присудження — ще й підлягають виконанню. Як перші, так і другі стають обов'язковими для службових осіб і від­повідних органів держави, суд якої визнав їх. Тому визнання та виконання іноземних судових рішень на території України означає поширення на них загальнообов'язковості у межах України.

Під виконанням рішення іноземного суду необхідно розуміти застосування засобів приму­сового виконання рішення іноземного суду в поряд­ку, визначеному законодавством держави, на території якої виконується іноземне рішення.

Допустимість визнання і виконання іноземного судового рішення визначається внутрішнім законо­давством кожної конкретної країни, а також її міжнародними договорами. Інститут визнання і виконання іноземних судових рішень, звільня­ючи позивача від необхідності звертатися для захисту порушеного права обов'язково в іно зем­ний суд, істотно полегшує захист прав суб'єктів правовідносин з іноземним елементом. Загаль­ним для світової практики стосовно визнання і виконання рішень іноземних судів є вимога вза­

ємності з боку держави, суд якої виніс рішення, що вимагає виконання. У світовій практиці існу­ють декілька основних систем, за якими здійсню­ється виконання рішень іноземних рішень. Зок­рема Л. А. Лунц та Н. І. Маришева виділяють дві системи: система екзекватури, за якою здійсню­ється визнання і виконання іноземного судового рішення як такого; система англо­американсько­го загального права (система сумарного права), за якою іноземне судове рішення є основою для нового (у країні, де необхідне визнання та/або

виконання рішення) судового розгляду, за якого іноземне рішення створює презумпцію для того, на чию користь його винесено.

   

50. Джерела правового регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів.

Джерелами правового регулювання питань визнання і виконання рішень іноземних судів є внутрішнє національне законодавство, зокрема Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р., Закон України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право». Значний вплив на правильне застосування норм щодо виконання рішень іноземних судів має постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановле­них у порядку міжнародного комерційного арбі­тражу на території України» від 24 грудня 1999 р. No 12.

 У цьому акті подано перелік нормативних актів, якими повинен керуватись суд при розгляді заяви про визнання та виконання рішень.

+ міжнародні договори. Мінська Конвенція про пра­вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., Київська Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності.

+ Двосторонні договори про правову допомогу.

 

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: