Визначення та фіксація співвідношення щелеп при I, II, III, IV групах дефектів зубних рядів за Бетельманом.

Залежно від складності визначення центральної оклюзії і висоти прикусу (міжкоміркової висоти) слід розрізняти чотири групи дефектів зубних рядів (А.І. Бетельман).

Першу групу складають дефекти зубних рядів, у яких збереглися антагоністи (фіксована висота прикусу) і розміщені вони так, що можна співставити моделі у положенні центральної оклюзії, орієнтуючись за її характерними ознаками, без застосування шаблонів з прикусними валиками. Цей метод визначення центральної оклюзії слід використовувати за наявності включених дефектів, що утворилися максимум від втрати 2 бічних чи 4 фронтальних зубів (мал. 91).

До другої групи належать зубні ряди, в яких є антагоністи (фіксована висота прикусу), але розміщені вони гак, що співставити моделі у положенні центральної оклюзії без шаблонів із прикусними валиками неможливо (мал. 92).

Третю групу складають щелепи, на яких є зуби, але розміщені вони так, що немає жодної пари зубів-антагоністів (нефіксована висота прикусу). У цій групі необхідно визначити міжкоміркову висоту та провести фіксацію центральної оклюзії.

До четвертої групи відносять беззубі щелепи. Таким чином, складність виконання цього клінічного етапу зростає з кожною наступною групою. Якщо у перших двох групах за умови збереження зубів-антагоністів слід лише зафіксувати центральну оклюзію, то у третій і четвертій, крім того, необхідно визначити висоту прикусу (міжкоміркову висоту).

Найскладніша ситуація в останньому випадку, коли вимагається повноцінне відновлення центрального співвідношення щелеп. Для цього використовують воскові шаблони з прикусними валиками, виготовлення яких і складає перший лабораторний етап. На гіпсових моделях по межах, позначених хімічним олівцем, із зуботехнічного воску виготовляють спочатку шаблони, або базиси.

 

3. 13. Класифікація груп дефектів зубних рядів за Бетельманом, клінічне значення.

У разі визначення центральної оклюзії розрізняють чотири групи дефектів зубних рядів.

Перша група: у ротовій порожнині є 3—4 пари антагонівних зубів. У такому разі зуби на верхній і на нижній щелепах повинні бути розміщені в різних ділянках таким чином, щоб можна було скласти моделі без використання воскових базисів з прикусними валиками.

Друга група: характеризується наявністю тільки однієї чи кількох пар зубівантагоністів у такому взаємовідношенні, що моделі неможливо співставити без базису з прикусними валиками.

Третя група — дефекти, у разі яких у ротовій порожнині є зуби, але вони так розміщені, що не мають жодної пари антагоністів.

Четверта група — випадки, коли на обох щелепах зуби відсутні.

Складність визначення центральної оклюзії зростає у кожній наступній групі, починаючи з першої.

У разі першої та другої груп дефектів зубних рядів центральну оклюзію фіксують, за умови третьої та четвертої — центральне співвідношення спочатку визначають, а потім фіксують.

 

3. 14. Методика фіксації центральної оклюзії оклюзійними блоками.

В даному випадку співставити моделі в положенні центральної оклюзії можливо тільки за допомогою воскових базисів з оклюзійними валиками. Визначення та фіксація центральної оклюзії відбувається в клініці та полягає в припасовці оклюзійних валиків на висоту на 1мм вищу від висоти прикусу і змиканні щелеп з розм’якшеними валиками в положенні контакту між антагоністами, що залишились.

У разі фіксованого прикусу і наявності антагоністів центральну оклюзію фіксують так. Воскові шаблони з прикусними валиками обробляють титром, вводять у ротову порожнину зімкнути зуби. Якщо валики заважають змиканню зубів – антагоністів, то визначають величину роз’єднання зубів і приблизно на стільки ж зрізають віск. Якщо під час змикання зубів валики виявляються роз’єднаними, на них, навпаки, нашаровують віск доти, поки зуби і валики не будуть знаходитись у контакті. Положення центральної оклюзії оцінюють за характером змикання зубів, індивідуальними для кожного виду прикусу. Для точного встановлення нижньої щелепи у центральне співвідношення використовують спеціальні проби. Найкращі результати отримують у разі ковтання. Але у деяких хворих з неспокійною поведінкою корисно підстрахувати цю роботу таким чином. Перед тим як просити хворого здійснити ковтальний рух, необхідно досягти розслаблення м’язів, які опускають і піднімають нижню щелепу. Для цього хворого просять відкрити і закрити декілька разів рот, максимально розслабивши м’язи. У момент закривання нижня щелепа повинна легко зміщуватися, а зуби ставати точно у положення центральної оклюзії. Після попереднього тренування і досягнення звичайного змикання на оклюзійний валик кладуть смужку воску, приклеюють до валика і розігрівають гарячим зуботехнічний шпателем. Воскові базиси із валиком вводять у ротову порожнину і просять хворого зімкнути зуби так, як під час тренування, тобто м’язи, що піднімають нижню щелепу, повинні бути розслаблені, а в кінець фази закривання хворий повинен виконувати ковтальні рухи. На розм’якшеній поверхні воску отримують відбитки зубів протилежної щелепи, які є орієнтиром для встановлення гіпсових моделей у положенні центральної оклюзії. Якщо антагоністами є оклюзійні валики верхньої і нижньої щелеп, спочатку слід досягти одночасного змикання зубів і валиків, попередньо зрізаючи та нашаровуючи віск. Необхідно звернути увагу на розміщення оклюзійної площини валиків. Вона повинна збігатися з оклюзійною площиною зубних рядів. Після визначення висоти валиків на оклюзійній поверхні верхнього валика шпателем роблять насічки клиноподібної форми під кутом одна до одної. З нижнього валика зрізають тонкий шар воску і на його місце приклеюють нову, попередню розігріту тонку смужку. Хворого просять зімкнути зуби, контролюючи точність установлення нижньої щелепи у положення центральної оклюзії. Розігрітий віск нижнього валика заповнює насічки на верхньому і набуває вигляду виступів клиноподібної форми. Валики виводять із ротової порожнини, охолоджують, оцінюють точність отриманих відбитків і знову вводять у ротову порожнину для контрольної перевірки точності визначення центрального співвідношення щелеп. Якщо виступи входять у клиноподібні насічки, а ознаки змикання зубів відповідають положенню центральної оклюзії, клінічний етап проведений згідно з усіма вимогами до нього. Упевнившись у цьому, лікар виводить валики із ротової порожнини, охолоджує, установлює на моделі і відправляє у лабораторію

3.15 Технологія виготовлення оклюзійних валиків.

Робочу гіпсову модель обливають холодною водою і приступають до виготовлення воскового базису. Для цього одну сторону стандартної воскової пластинки підігрівають над полум'ям спиртового чи газового пальника і протилежною стороною обжимають гіпсову модель. На верхній щелепі пластинку воску спочатку притискають до найглибшого місця зводу піднебіння, а потім до альвеолярного відростка і зубів з піднебінної сторони. Поступово притискаючи віск до гіпсової моделі від середини піднебіння до країв необхідно прагнути до збереження товщини воскової пластинки, уникати витягування та потоншення воску в окремих ділянках. Це дозволяє зберегти рівномірну товщину і щільне прилягання воскового базису до гіпсової моделі. Переконавшись в точності повторення рельєфу протезного ложа гіпсової моделі верхньої чи нижньої щелепи зайвий віск відрізають за відзначеними межами. Скальпель або зуботехнический шпатель варто притискати до воску без великих зусиль, уникаючи ушкодження гіпсової моделі в області зубів і перехідної складки, тобто в тих ділянках, де проходить межа базису протеза.

Для додання міцності восковому базису його зміцнюють дротом, що згинають за формою орального схилу альвеолярного відростка верхньої чи нижньої щелепи і, нагрівають її над полум'ям пальника, занурюють у воскову пластинку приблизно на середині схилу альвеолярного відростка.

Оклюзійні валики також виготовляють із пластинки базисного воску. Для цього беруть половину пластинки, розігрівають її над полум'ям пальника з двох сторін і щільно звертають у рулон. Відрізають частину валика по довжині дефекту зубного ряду, встановлюють його посередині беззубого альвеолярного відростка і приклеюють до воскового 6азису. Додають валику в поперечному перерізі форму трапеції. Для цього оклюзійну поверхню роблять плоскою і розташовують її на 1-2 мм вище рядом стоячих зубів, ширина валика повинна бути в передньому відділі 6-8 мм, а в бічному - до 10-12 мм. Бічні поверхні валика (щічно-губна і язична) повинні мати плавний перехід у восковий базис. Однак межа між оклюзійною і бічною поверхнями повинна бути чітко позначена у виді кута, що полегшує перевірку точності прилягання валиків один до одного в порожнині рота хворого при визначенні центрального співвідношення щелеп. Поверхня воскового базису ретельно моделюється для додання йому гладкості. Після охолодження восковий базис знімають з моделі, ретельно закруглюють краї гарячим шпателем, уникаючи потрапляння розплавленого воску на внутрішню поверхню, і ще раз перевіряють його товщину. Знову встановлюють базис на гіпсову модель, перевіряють його стійкість (відсутність балансування), оплавляють поверхню воску полум'ям паяльного чи апарата газового пальника для додання базису ідеальної гладкості і передають модель у клініку для визначення центрального співвідношення щелеп.

3.16. Помилки при визначенні та фіксації співвідношення щелеп.

Як свідчить досвід, найбільше помилок допускається на етапі фіксації централь­ного співвідношення щелеп. Найхарактернішою помилкою є випинання ниж­ньої щелепи вперед у прогенічне співвідношення. Під час перевірки восковоїкомпозиції у такому разі спостерігається прогнатичне співвідношення зубних рядів, горбкове змикання жувальних зубів і збільшення міжкоміркової висоти на величину горбка. Між фронтальними зубами є щілина. Дещо рідше зустрі­чаються такі помилки, як фіксація центрального співвідношення у бічній (правій або лівій) і ще рідше — задній оклюзії. Далі перевіряють ступінь щільності прилягання між зубами-антагоністами. Якщо виявляють недоліки, їх ліквідовують відразу.

⇐ Предыдущая27282930313233343536Следующая ⇒

Поделиться: