У формуванні звичок і чинників здорового способу життя використовують

4 групи заходів:

- фізичні (фізична активність, загартовування організму, режим дня, праці та відпочинку, раціональне і збалансоване харчування);

 

 

- індивідуально-психологічні (методи психічної саморегуляції (аутотренінг), формування установки на довголіття і високу якість життя);

- медико-організаційні (санітарно-гігієнічна освіта, виховання і засвоєння правил особистої і загальної гігієни, санітарно-гігієнічних норм і звичок життя, диспансерні обстеження, опрацювання визначення якості і кількості здоров’я і прогнозування тривалості життя);

- суспільно-громадянські спрямовані на виховання у людини морально-естетичних і суспільно корисних якостей життя (естетичне, етичне і екологічне виховання, формування духовних якостей особистості з установкою на здоровий спосіб життя).

 

Таким чином, формування здорового способу життя є головним важелем профілактики захворювань.

 

Види профілактики (первинна, вторинна).

Профілактика - це цілісна система заходів, які проводять не тільки щодо первинних причин захворювань, а й для запобігання розвитку захворювань.

Розділяють: суспільну та індивідуальну, первинну і вторинну.

Первинна профілактика покликана зберігати здоров’я людей, не допускати негативну дію чинників соціального і природного середовища. Соціальні, медичні, гігієнічні та виховні заходи первинної профілактики спрямовані на запобігання захворюванням шляхом усунення причин і умов виникнення, на підвищення стійкості організму до дії несприятливих чинників зовнішнього середовища.

Засоби комплексної первинної профілактики забезпечення здоров’я населення: свідомість (виховання з дитинства розумного ставлення до свого здоров’я, до навколишнього середовища, правильний режим праці і відпочинку); рух (помірна фізична праця, фізкультура, загартовування); раціональне харчування.

Вторинна профілактика спрямована на припинення чи послаблення патологічного процесу, що вже виник в організмі, раннє лікування та попередження подальшого розвитку недуг.

Третинна профілактика – робота з пацієнтом після виявлення у нього хвороби чи якоїсь недуги.

Найефективнішим шляхом профілактики є формування здорового способу життя і диспансеризація населення.

Пізнавально-сприймальні фактори, які впливають на мотивацію здорової поведінки:

Важливість здоров’я.

Свідомий контроль.

Свідоме розуміння самоефективності.

Визначення здоров’я.

Свідома оцінка стану свого здоров’я.

Усвідомлення користі від звичок і поведінки, сприятливих здоров’ю.

Свідоме розуміння перешкод до вироблення звичок і поведінки, сприятливих для здоров’я.

Фактори, які впливають на вибір особою здорової поведінки:

демографічні фактори (вік, стать, раса, етнічна приналежність, рівень освіти, рівень прибутків).

Біологічні характеристики.

Між особисті впливи.

Ситуаційні фактори.

Фактори поведінки.

Диспансеризація - активна форма медичного спостереження за станом здоров’я населення.

- Масове обстеження населення, його роль у виявленні та ранній діагностиці захворювань.

- Диспансерне спостереження за окремим групами населення.

- Види спеціалізованих диспансерів, їх організація, форми й методи роботи.

- Активне раннє виявлення хворих, їх облік, диспансеризація, надання систематичної кваліфікованої медичної допомоги.

- Патронаж. Роль акушерки в системі диспансерного спостереження.

Диспансеризація – активний метод динамічного спостереження за здоровим особами, об’єднаними загальними фізіологічними особливостями або умовами праці; хворими із хронічними захворюваннями, що найчастіше призводять до тимчасової непрацездатності, інвалідності, смертності або особами, які перенесли деякі гострі захворювання; особами, які мають чинники ризику, спрямовані на попередження захворювань, активне їх виявлення в ранніх стадіях і своєчасне проведення лікувально-оздоровчих заходів.

Мета диспансеризації:

- збереження і зміцнення здоров’я населення

- збільшення тривалості життя і підвищення продуктивності праці шляхом спостереження за станом їх здоров’я, вивчення й поліпшення умов праці і побуту, проведення комплексу соціально-економічних, санітарно-гігієнічних, профілактичних і лікувальних заходів.

Диспансеризація здорових повинна забезпечувати правильний фізичний розвиток, зміцнювати здоров’я, виявляти і усувати чинники ризику виникнення різних захворювань шляхом проведення суспільних та індивідуальних, соціальних і медичних заходів. Диспансеризація хворих повинна активно виявляти і лікувати початкові форми захворювань, вивчати й усувати причини, які сприяють їх виникненню, запобігати загостренню процесу і його прогресуванню на основі постійного динамічного спостереження і проведення лікувально-оздоровчих та реабілітаційних заходів.

 

Завдання диспансеризації:

- визначення стану здоров’я кожного індивіда шляхом щорічного огляду та оцінка здоров’я з урахуванням вікових, статевих і фахових особливостей;

- диференційоване активне динамічне спостереження за здоровими, що мають чинники ризику і хворими;

- виявлення і усунення причин, які викликають захворювання;

- своєчасне проведення лікувально-оздоровчих заходів;

- підвищення якості й ефективності медичної допомоги.

 

Для ефективного і якісного проведення диспансеризації необхідно:

- активне виявлення хворих на ранніх стадіях захворювання;

- систематичне спостереження за станом здоров’я хворих;

- своєчасне проведення лікувальних і профілактичних заходів;

- вивчення зовнішнього середовища, виробничих і побутових умов, проведення заходів щодо їх поліпшення;

- систематичне підвищення кваліфікації лікарів;

- участь у диспансеризації адміністрації підприємств, профспілкових організацій та інших громадських організацій.

 

Категорії населення, які підлягають диспансерному спостереженню:

- працівники головних галузей промисловості і професій із шкідливими і важкими умовами праці;

- учні, студенти та підлітки, які працюють, незалежно від характеру виробництв і галузей промисловості;

- інваліди і ветерани Великої Вітчизняної війни;

- інваліди та учасники аварії на Чорнобильській АЕС;

- жінки дітородного віку, хворі по основних групах захворювань, які визначають рівень тимчасової непрацездатності, інвалідності, смертності населення;

- особи з підвищеним ризиком захворіти — з підвищеним артеріальним тиском, з передпухлинними станами, переддіабетом ти іншими станами; особи з надлишковою масою тіла та ін.

 

Рівні установ за ступеням участі в диспансеризації:

І – амбулаторно-поліклінічні заклади.

ІІ – спеціалізовані диспансери (онкологічний, шкірно-венеричний, протитубер-кульозний, психоневрологічний, наркологічний та ін.), стаціонари лікарень, консультативно-діагностичні центри.

ІІІ – обласні і республіканські лікарні, спеціалізовані центри, клініки медичних і науково-дослідних інститутів.

 

Типи диспансерів:

- Лікувально-фізкультурний.

- Кардіологічний.

- Наркологічний.

- Онкологічний.

 

- Протитуберкульозний.

- Психоневрологічний.

- Ендокринологічний.

 

   Диспансер містить поліклініку і стаціонар. Основні завдання диспансерів:

- виявлення хворих на ранніх стадіях захворювань;

- обстеження і лікування виявлених хворих;

- активне динамічне спостереження та профілактика захворювань;

- проведення оздоровчих заходів;

- вивчення захворюваності, причин і умов виникнення захворювань;

- організаційно-методична та санітарно-освітня робота;

- розробка заходів для оздоровлення умов праці й побуту.

 

Диспансеризацію здійснюють за такими фазами:

а) облік і обстеження всього населення з метою активного виявлення захворювань на ранніх стадіях, а також чинників ризику;

б) проведення необхідних профілактичних і лікувально-оздоровчих заходів;

в) динамічні спостереження за станом здоров’я кожного індивіда та оцінка ефективності проведених заходів.

 

Функції середніх медичних працівників в системі диспансерного спостереження:

- проводять облік чисельності населення на дільниці і заповнюють паспортну частину картки диспансерного обліку;

- визначають віковий, статевий та соціальний склад населення;

- виділяють осіб, що спостерігаються в інших закладах;

- інформують населення про медичні огляди;

- проводять антропометрію, термометрію, вимірюють артеріальний тиск, внутрішньоочний тиск, гостроту зору і слуху;

- проводять забір біоматеріалів для лабораторних досліджень тощо;

- запрошують осіб диспансерної групи на прийом до лікаря;

- ведуть картотеку взятих на облік, в якій фіксують своєчасність відвідування;

- беруть участь у періодичних оглядах;

- щомісячно інформують лікаря і поповнюють картотеку на осіб, які перебувають під спостереженням лікарів різних спеціальностей та в інших закладах.

 

Перспективним напрямом диспансеризації є використання автоматизованих систем для спостереження стану здоров’я населення.

Основні принципи загартування: поступовість, систематичність, урахування індивідуальних особливостей організму, позитивна емоційна установка, поєднання з фізичною активністю.

Загартовування – комплекс заходів, спрямованих на підвищення опірності організму до холоду, тепла, сонячної радіації і багатьох шкідливих впливів різноманітних метеорологічних чинників.

Це система тренування, яка спрямована на пристосування організму до добових, сезонних, періодичних або раптових змін температури, освітлення, магнітного і електричного полів Землі.

Розділяють:

- пасивне загартовування (незалежно від волі людини).

- активне загартовування - це систематичне застосування штучно створених і суворо дозованих холодових впливів, які спрямовані на підвищення стійкості організму до холоду.

Загартовування організму найкраще проводити в ранкові і вечірні години.

Основні принципи загартовування:

- поступове збільшення дози загартовуючих впливів;

- регулярність загартовування;

- урахування індивідуальних особливостей організму;

- використання декількох фізичних агентів: холоду, тепла, опромінювання ультрафіолетовими та ультрачервоними променями, механічна дія руху повітря, води та ін.;

- тренування організму потрібно проводити із застосуванням сильних і слабких, коротких і сповільнених чинників;

- проводити загартовування на різному рівні теплопродукції організму, як у стані спокою, так і при руховій діяльності різної активності;

- місцева адаптація різних частин тіла не означає загального пристосування організму до дії холоду чи спеки;

- оптимальна стійкість досягається при загартовуванні всього організму;

- кожна наступна процедура виконується лише за умови повного відновлення температури тіла;

- зменшення дози загартовуючого агента, ураховуючи сумарну дію несприятливих реакцій організму на незвичайні навантаження;

- самоконтроль.

 

Чинники загартовування

- холод;

- тепло;

- чергування тепла і холоду.

 

Вплив холоду на організм:

 

- стресовий вплив, що викликає в організмі реакції активізації;

- тренує і зміцнює судини та капіляри, покращується мікроциркуляція;

- допомагає регулювати рух рідин у клітинах і між клітинами, усуває застійні явища;

- покращує ритм серця;

- збільшується кількість лейкоцитів та еритроцитів;

- збільшується легенева вентиляція;

- відновлює працездатність, збільшує м’язову силу;

- стимулює нервову систему;

- регулює всі види обміну речовин;

- збільшення виділення сечі;

- регулює перистальтику кишок.

 

Вплив тепла на організм:

- активізує захисні сили і зміцнює організм;

- підвищує природній захист шкіри;

- очищає шкіру;

- бактерицидний вплив;

- косметичний ефект;

- насичує організм вологою і теплом;

- стимулює циркуляторні процеси в організмі;

- збільшує кількість еритроцитів і гемоглобіну;

- активізує роботу серцевого м’яза;

- активізує окисні процеси;

- стимулює дихання;

- стимулює залози внутрішньої секреції;

- розслаблює та відновлює життєві сили;

- покращує зір.

Контрастний вплив холоду і тепла: значно розширяє «температурний коридор» до якого пристосовується організм, відновлюється капілярне русло, що краще очищає організм від шлаків, відновлює роботу ендокринних залоз, посилює імунітет.

 

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: