Формування української нації

Утворення націй відбувалося легше або важче, залежно від того, яке становище займала в державі етнічна спільність. Бездержавна українська нація формувалася повільно. На тій частині України, що входила до складу Російської імперії, її цінності не розвивались і навіть не визнавалися, тож мусили утверджуватись у постійній боротьбі з іншою мовою і культурою, репрезентованими імперською владою. Вважаючи (і не безпідставно), що піднесення національної свідомості українців призведе до поширення сепаратистських настроїв, царські чиновники придушували не лише політичні форми національного руху, а й культурницькі, як вияви «мазепинства».

50. Національне пробудження Східної України у першій полови­ні XIX ст.

Таємні товариства, що виникали в Україні, прибирали форму модних на той час масонських лож. У 1818–1819 рр. такі ложі виникли у Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов до істини” У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність лож, а їх члени піддаються переслідуванню.У 20-х роках ХІХ ст. в Україні з’являються таємні політичні гуртки. Одним з перших був заснований гурток “Малоросійське Таємне товариство”, головою якого був В. Лукашевич. У програмі товариства (“Катехізис автономіста”) проголошувалось прагнення домогтись від’єднання України від Росії і приєднання до відродженої Польщі.Правобережна Україна протягом 1830–1840-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні права українського народу на вільний самостійний розвиток.

 51.Початок національно-духовного відродження на західноукра­їнських землях у першій половині XIX ст. Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Важливе значення для західноукраїнського відродження мали культурні впливи у Наддніпрянщині. Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. У Закарпатті роль центру русинського національно-куль­турного відродження відіграла Мукачівська греко-католицька єпархія. Такої ролі вона набула в роки діяльності найвизначнішого з мукачівських єпископів Андрія Бачинського. У 30–х роках ХІХ ст. український національний рух на західноукраїнських землях став поступово переходити у наступний, культурницький етап. Його уособленням стала утворена у Львові «Руська трійця» – громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування зі студентів семінарії та університету. Саме діяльність трійчан спричинила те, що народна мова русинівпоступово набула рис літературної української мови і стала впроваджуватись у повсякденний вжиток.( Шашкевич, Головацький, Вагилевич). Мету своєї діяльності члени гуртка вбачали також у тому, щоб запровадити українську мову в усі сфери життя. Альманах «Русалка Дністровая» вийшов друком 1836 р. Це була перша книжка українською мовою на західноукраїнських землях. Праця членів гуртка мала різнобічний характер. Вони переймалися мовознавчими, етнографічними, народознавчими, літературознавчими дослідженнями, перекладацькою, публіцистичною, художньою творчістю, журналістикою, педагогікою тощо. Її багатогранний характер відчутно впливав на національну свідомість галичан.Завдяки діяльності членів гуртка упродовж 30–40-х рр. український національний рух у Галичині зробив значний крок вперед.

52. Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція. Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

53. Громадівський рух. Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху ^[3]. Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі ^[4]. У 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа», навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров (написання монографічних досліджень та упорядковуванням збірників документальних джерел з історії України), В. Білозерський (видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису «Основа» українською та російською мовами), П. Куліш (заснування друкарні для видання українських книжок), Т. Шевченко (генератор визвольних ідей) і весь громадівський рух.Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, К. Михальчук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, Л. Ільницький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький.

54. Політичні партії в Україні у 90-х рр. XIX - на початку XX ст. Але поряд з загальноросійськими створювались і національні партії, які діяли в межах України і виступали від імені соціальних верств українського населення.Першою з українських партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія (РУП) (1899р.). Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави. Члени РУП, які залишилися після виходу “Спілки”, в грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в “Українську соціал-демократичну робітничу партію” (УСДРП). Її очолили В.Винниченко. М.Порш, С.Петлюра, М.Ткаченко, Л.Юркевич та ін.У 1900 р. у Львові виникла Українська соціалістична партія (УСП) лідером якої став Б.Ярошевський. До її складу ввійшли “переважно українці польської культури”. УСП була невеликою інтелігентською групою. Вона закликала до самостійності України.У 1902 р., коли більшість членів РУП стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М.Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідею серед широких мас, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на створення української незалежної держави. У 1904 р. була створена Українська демократична партія (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко та ін. Партія відстоювала федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, виборювала проведення політичних та економічних реформ ліберальної спрямованості. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). Її керівниками були Б.Гринченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та ін. Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямків. Переважна більшість яких на Наддніпрянській Україні, виступали за перебудову Росії у федерацію, в якій Україна б користувалася правом національно-територільної автономії, а не самостійної держави.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: