Україна у період відбудови (1946-1953 рр.).

В історії не було воєн, які б за розміром руйнувань та лиха, заподіяного людству, можна порівняти з Другою світовою війною. Серед народів, які особливо постраждали від неї, був український. До численних людських втрат додалися величезні матеріальні збитки, яких зазнала Україна. Причому вона постраждала значно більше, ніж інші регіони країни 3 679 млрд. крб.. матеріальних збитків, заподіяних Радянському Союзу, 285 млрд. (42 відсотки) припадає на Україну.
Значною мірою був виведений з ладу житловий фонд (знищений, спалений), внаслідок чого близько 10 млн. осіб залишилися без житла Україна втратила 40 відсотків свого економічного потенціалу. Потужність електростанцій після визволення становила всього 0, 4 відсотка довоєнного рівня. З 20 тис. км. залізниць діяло лише 1500. Майже повністю були знищені великі підприємства, які були гордістю України. З 26 металургійних і 25 коксохімічних заводів не зберігся жодний. Було зруйновано більшість прокатних станів, доменних та мартенівських печей. У Донбасі знищені всі шахти, заводи гірничого машинобудування. Всього було виведено з ладу 16 150 промислових підприємств. Завдання відновлення промисловості ускладнювались тим, що при відступі окупанти цілеспрямовано підривали підприємства, щоб їх неможливо було швидко відбудувати.

Гострою проблемою перших повоєнних років була нестача кадрів. За роки війни населення республіки скоротилося на третину (з млн у 1940 р. до 27, 4 млн у 1945 р.). У вихорі війни загинуло « мирного населення, додому не повернулося багато фронтовиків. Проте довоєнну чисельність Україні вдалося відновити тільки через 20 років після війни.Перші кроки у відбудові народного господарства України були зроблені ще в роки війни — тоді до ладу стало понад шість тисяч промислових підприємств, у тому числі понад 600 великих і середніх вугільних шахт. До кінця 1945 р. обсяг промислової продукції в Україні сягнув уже третини довоєнного рівня.На основі союзного закону Верховна Рада УРСР у серпні 1946 р. прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр. Основні зусилля та капіталовкладення спрямовувалися на відновлення та розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту.Працюючи в складних побутових умовах, долаючи величезні труднощі, трудівники України крок за кроком відновлювали промисловість.

У цілому в Україні за 1946—1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилася на 2, 6 млн чол. У 1950 р. тут налічувалося 6, 9 млн робітників і службовців, що на 133 тис. більше, ніж у довоєнний час (1940 р.)

83.Україна у період " хрущовської відлиги". Економічні реформи.

Відли́ га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами був певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.Вираз «хрущовська відлига» пов'язано з назвою повісті Іллі Еренбурга «Відлига». Пізніше Микита Хрущов прокоментував цю назву: " Поняття про якусь «відлигу» — це спритно цей шахрай підкинув, Еренбург".Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати най-розвинутіші західні країни за виробництвом продукції на душу населення.Для того, щоб прискорити темпи економічного розвитку, робилися спроби часткової реорганізації управління господарством. Вони, однак, не зачіпали основ командно-адміністративної системи. Так, було організовано територіальні органи управління -ради народного господарства (раднаргоспи), які об'єднували одну або декілька областей. Створення раднаргоспів спочатку дало позитивний ефект. Скоротилися бездумні зустрічні перевезення вантажів з одного кінця країни в інший, з'явилися додаткові стимули розвитку для підприємств місцевого підпорядкування, зросла ініціатива на місцях. Реформа прискорила технічну реконструкцію багатьох підприємств: за 1956—1960 рр. вступило до ладу втричі більше нових типів машин, агрегатів, установок, ніж за попередню п'ятирічку. З іншого боку, реорганізація збила ритм виконання п'ятирічних завдань. Щоб приховати ці збої, керівництво країни змінило п'ятирічний термін виконання господарських планів і запровадило на 1959—1965 рр. новий доопрацьований семирічний план. У ньому значна увага відводилася подальшому піднесенню оборонної промисловості. Отже, причинами реформування радянської економіки у 50-ті роки можна назвати надзвичайне перенапруження радянського народного господарства, яке тривалий час знаходилося у стані граничної мобілізації (форсована індустріалізація, війна, відбудова), результатом чого стало небачене розорення села, злидні основної маси населення, примусовість праці більшості його. Всі ці фактори не лише стримували подальший розвиток країни, але й загрожували соціальним вибухом, а тому потребували негайних змін.
Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки були спрямовані на вдосконалення аграрної політики, на розв’язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Етапним у цьому відношенні став вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС, який прийняв постанову про невідкладні заходи щодо піднесення сільськогогосподарства. Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості з податків за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Істотно знижені були норми обов’язкових поставок державі продукції тваринництва, збільшені закупівельні ціни на продукцію колгоспів і радгоспів (у 5, 5 раза на м’ясо, удвічі — на молоко та масло, на 50 % на зернові). Таке підвищення закупівельних цін було вкрай необхідним кроком, адже вони, практично, були у багатьох випадках значно нижчими за витрати на їх виробництво. Саме низькі ціни фіксували нееквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю, який в останні роки життя Сталіна став особливо разючим (у 1927/28 р. за 1 ц жита можна було придбати 35 м ситцю, або 17 кг цукру, або 21 кг олії, а у 1952 р. відповідно 1, 5 м ситцю, 0, 9 кг цукру, 0, 5 кг олії). Такі ціни не забезпечували не лише розширене, але й навіть просте відтворення у колгоспах та радгоспах. Економічна політика, що проводилася партійно-державним керівництвом на чолі з М. Хрущовим, у цілому сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як більш активне використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин, пошуки шляхів удосконалення форм і методів матеріального стимулювання працівників промисловості, розширення прав союзних республік у плануванні, управлінні та фінансуванні промислових підприємств на їх території та ін. Але прорахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, серйозною проблемою стає довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості.

84.Опозиційний рух в Україні у 60-80-х рр. XX ст. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій.Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.: - у ці роки дисидентський рух став організованим явищем; - рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру; - дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку; - дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями; - дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.Основні течії дисидентського руху: - національно-визвольна течія; - боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»; - демократична правозахисна течія; - релігійна течія. 2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі: - організація масових заходів; - написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР; - протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн; - акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами); - видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок; - індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів. 3. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p. Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізація суспільства і держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.Основні передумови піднесення національно-визвольного руху в Україні: - прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку центрального керівництва; - продовження форсованої русифікаторської політики московського центру; - переслідування з боку влади проявів активізації національно-культурного життя в Україні та в інших союзних республіках; - порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу.Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.Основними цілями українського національно - визвольного руху були: - боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму; - звільнення усіх політичних в'язнів; - всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури; - боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності; - учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР; - створення незалежної Української держави.Першими організаціями національно-визвольного спрямування в Україні стали Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ, заснована у 1953 p.), Український робітничо-селянський союз (УРСС, 1959 р.), Український національний комітет (УНК, 1960 р.), Український національний фронт (УНФ, 1960 р.).Український робітничо-селянський союз був утворений у Львівський області юристом Л. Лук'яненком. У діяльності союзу основна увага приділялася пропаганді й агітації ідеї створення незалежної соціалістичної України. Боротьбу передбачалося вести ненасильницькими легальними методами. Головним завданням УРСС стала підтримка процесу розвитку національно-визвольного руху в Україні. Але на початку 1961 р. діяльність цієї організації було викрито. її керівники були засуджені на багато років позбавлення волі, а Л. Лук'яненко - до смертної кари (згодом її було замінено на 15 років таборів).На початку 1963 р. в Києві було проведено конференцію з питань вживання української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.Для того щоб у зародку придушити опозицію, керівництво компартії дало санкцію на арешти. У серпні і вересні 1963 р. працівники КДБ заарештували кілька десятків представників творчої і наукової молодої інтелігенції. Арешти здійснювалися здебільшого в Києві та західних областях. У пресі про них не повідомлялося. Політичні звинувачення арештованим не пред'являлися.Сваволя властей щодо ув'язненої молоді викликала протест з боку відомих в Україні людей. Із запитом про долю заарештованих до ЦК КПУ звернулися авіаконструктор О. Антонов, письменники й поети I. Драч, Л. Костенко, А. Малишко, М. Стельмах, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов та ін.4 вересня 1965 p., під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» I. Дзюба, слідом m ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінських часів.У грудні 1965 р. відомий літератор І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я голови Ради Міністрів України В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану у самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація? ». У статті висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. У цій праці справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідея майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії. Проте це не зупинило політичних репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси.Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном у 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). Автора було засуджено на три роки за обвинуваченням «у наклепі на радянський суспільний і державний лад». Про перші «тюремні враження» В. Чорновіл згадував у своїй автобіографії: «Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко в перші дні після першого арешту. Мене кидали в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя або рецидиви терору» і «Лихо з розуму» - про те, як хтось ламався, а хтось вистояв. Ці мої книга сприймалися як своєрідна інструкція поведінки на слідстві. Уже пізніше тюремники не раз говорили: «Що? Навчилися в Чорновола? » Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Hi, зламатися я не міг».

У ці роки відбувалися й індивідуальні акції протесту проти політики русифікації з боку московського центру. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна! ».

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю арештів проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: