ТЕМА 1. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУР НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

ІВАН ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ

Іван Величковський – типова людина епохи бароко. Ренесансна життєдіяльність поєднувались у ньому з глибокою, щирою релігійністю, а це породжувало внутрішню суперечливість його душевного світу, його індивідуальну душевну драму, хоч і живило потужною енергією його творчість. Він не займав високих посад, не мав поважних титулів і, бувши освіченою людиною, лишався все життя рядовим орачем рідної культурної ниви. (В.І.Крекотень, В.П.Колосова). Рукопис " Зеґар з полузеґарком" присвячені київському митрополиту Варлааму Ясинському, відомому українському педагогу, письменнику й оратору.

З рукописної книги " ЗЕГАР З ПОЛУЗЕГАРКОМ":

Зегар – годинник.

МИНУТИ

До зегарка належать іще і минути,

Тому їх теж не годиться аж ніяк минути.

МИНУТИ ВСІХ СПІЛЬНІ

Мине дитинство,

Мине отроцтво,

Мине юність,

Мине зрілість,

Мине старість,

Мине перестарілість.

Мине весна,

Мине літо…

МИНУТИ ЗЛИХ

Мине слава,

Мине багатство,

Мине честь,

Мине п’янство,

Мине помпа,

Мине гордість,

Мине пиха,

Мине марнославство,

Минуть високії думи,

Минуть лестощі

Минуть пестощі…

Минуть і іншії всі марноти марнот,

Тобто вся сила людська,

Все стане нічим по смерті:

Не прибуде багатство, не зійде слава, —

Смерть-бо прийшовши, все оце погубить.

МИНУТИ ДОБРИХ

Минуть хвороби,

Минуть переслідування,

Минуть муки,

Минуть біди,

Минуть смутки,

Минуть сльози,

Минуть образи,

Минуть рани,

Минуть глумління,

Мине голод,

Минуть прагнення,

Мине нагота,

Мине убозтво,

Мине каліцтво,

Мине сліпота,

Мине німота,

Мине хромота,

Минуть труди, невчаси, неспокої,

Мине усяке лихо.

 

 

 

 

                                      Поезія лабіринт:

 

М с у с І с у с М

а М с у с у с М а

Р а М с у с М а Р

І р а М с М а р І

Я І р а М а р І я

І р а М с М а р І

Р а М с у с М а Р

а М с у с у с М а

М с у с І с у с М

 

Рак літеральний – це вірш, літери якого, прочитані і зліва направо, й справа наліво, той же текст виражають:

 

Анна во дар бо ім’я мі обрадованна,

Анна во дар бо ім’я мі обрадованна,

Анна дар і мні сін міра данна,

Анна мі мати і та мі манна

Анна пита мя я мати панна...

 

Одноголосний – це вірш, в якому кожен склад однією й тією ж голосною літерою завершується, наприклад О.

 

СлОвО плОтОнОснО

МнОгО плОдОнОснО...

 

 

Мінливий – це вірш, який кілька десятків разів змінюватися може.

 

Яко ниву рясно плоди прикрашають,

Тако діву красно роди утішають.

Ниву рясно плоди прикрашають яко,

Діву красно роди утішають тако.

Рясно плоди прикрашають яко ниву.

Красно роди утішають тако діву.

Плоди прикрашають яко ниву рясно,

    Роди утішають тако діву красно.

 

Таким способом у цьому вірші порядок слів і далі може змінюватися до кількох десятків.

 

Акровірш – перші літери кожного рядка обо строфи подають ім’я автора.

Фігурний – ім’я автора вміщене у вірші в найрізноманітніших формах.

 

И О смерти пАмятай,

и На судъ будь чуткий.

ВЕЛьмИ Час бєжитъ сКОро,

В бєгу Своимъ прудКИЙ.

 

 

Кабалістичний вірш – числове значення виділених літер (яке вони мали в слов’янській абетці) показує рік написання вірша:

 

ІжЕ в Руні інОгда преобразованна,

Мати сОтворшого НАс всіХ зді написанна,

Душевно і МислІю Ту книжку пРИміте,

САмі є Внимающе, І другим проЧтіте.

 КЛИМЕНТІЙ ЗИНОВІЇВ ТРЯСЦЯ

Климентій Зиновіїв, збираючи милостиню для монастиря, багато блукав Україною, Білорусією, Литвою, Польщею. Свої враження від баченого й пережитого в мандрах він переповів у віршах, які увійшли в рукописну книжку " Вірші. Приповісті посполиті".

Про нерівності людські…

Дивна річ у світі цім навіть і така є:

не однаковий на зріст кожен виростає.

Дивина і те, що хтось велетнем буває,

а старійшинства, однак, влади не тримає.

Дивина, що у людей не подібні лиця,

хоч і мати в них одна, — все-таки різниця.

Дивина, що у людей всякеє волосся,

різна мова, чи б сказать, є різноголосся.

Дивина, що у людей протилежна вдача:

в того — добра і пряма, в того — зла й ледача.

Дивина, що у людей той усе щасливий,

а оцьому, Господи, з горя світ немилий.

Дивина і те, що хтось може силу мати,

другий має, неборак, в немочі лежати.

Дивина і те, що хтось має многі літа,

інший трохи поживе – вже іде зі світа.

Тож про судьби Божі я не візьмусь брехати,

треба названим речам, мабуть, спокій дати.

Зна Господь, що творить Він, що почне творити,

і нема чого про те більше говорити.

 

 

БУРЛЕСКНА ЛІТЕРАТУРА

Бурлеск (від італ. “жартівливий”) - особливий жанр сатиричної літе­ратури. В бурлескних (або травестійних – від фр. перевдягання – перелицювання стилю) творах все навпаки: про поважні, серйозні речі мовиться жар­тома, навмисне знижено, а про речі буденні, звичайні оповідається з надмірною, кумедною патетикою. Бурлеск виник передусім на противагу богословським творам, схоластичним і відірваним від ре­ального життя, тому спершу бурлескні твори були пародіями на різні жанри цер­ковної літератури. За зразок форми бралися, приміром, молитви, церковні гімни чи проповіді, а наповнювалися такі форми подіями, ситуаціями, образами з реально­го життя, близькими і зрозумілими для широкого кола читачів або слухачів. Авторами їх найчастіш бували так звані “мандровані дяки”. Сатиричну “Скаргу дидаскала” складено від учителя школи при Покровській церкві у містечку Коропі на Чернігівщині й до Глухівської сотенної канцелярії (XVII ст.).

Скарга дидаскала

У Глухівську сотенну канцелярію слізно-ридающеє і покорноє моє доношеніє. Коли злокозненний і богоненависний ворог і супостат наш, нарицаємий Тригубій, прийшовши на захід сонця, минулої глибокої ночі напав на дім Божий – школу, тоді вся наша братія во Христі, клірики, аки вівці од вовка роз’яренна, розсипали­ся. Один з них, іменем Парфентій, який є великий богословець, вміє бо Псалтир і Часословець, взявся бігти, глаголя зі слізьми: “Стопи мої направ по слову твоєму да не обпадає мною всякая каналія”. Другий вліз на превиспренняя своя, сиріч на горище, якоже св. мученики Адріан і Наталія, коли втікали від мучителя Нерона. Третій вліз у піч грубную, в ній же невредим пробув, якоже три отроки – Седрах, Мсах і Авденаго – в печі огненній. Я ж, бачачи таке храма Божия розореніє і школи посрамленіє, ревнуючи поревнував і прийняв від печі меч, що є нарицаємий кочер­га, і устромився на нього, богопротивного Тригубія, якоже Давид на Голіафа. Але він, треокаянний, не устрашився нічого і простер на мене сквернії і нечестивії свої руки, взявши мене за возлобіє, терзаючи так і сяк, поки не утрудився і, взявши з рук моїх меч, не токмо сотворив на мені беззаконіє велике, але і лядвія мої сповнилися поруганія, і поверг мене під сідалище стариць, сиріч під лаву, і пішов геть, дивую­чися сотвореному. На ранок стеклися до мене всі ученики мої, і, бачачи мене уничижена і кров’ю зіло обагрена, вельми сетовали, і принісши алавастр мира, що продавався в корчемниці, трохи мене тим ізцілили, бо їв, і пив, і укріпився. Сего ради, о всемилостивейшая госпоже, сотенная Глухівська канцеляріє, ваше висо­коблагородіє! Із глибини душі взиваю, молюся і вас умилостивляю, оскільки плоть моя змінилася, і кості мої сокрушилися, і я, аки сіно, ізсох: оного богопротивного Тригубія покорнійше прошу предать у мої руки, да восприємлет він од мене воздаяніє по нечестивому ділу його.

О цім просіть усерднійший богомолець і раб Божий Бреус, школи коропської Покровської дидаскал

превиспренняя своя – на горище,

сиріч - тобто

ревнуючи поревнував – старанно все об­міркувавши

ї й возлобіє – за чуб, за чуприну

лядвія – бедра

сідалище стариць - місце, де сидять жебрачки

сетовали – переживали, тужили

алавастр – баночка

миро – запашна олія, яку використовують у християнських церковних обрядах

“алавастр мира” – це насправді пляшка горілки, якою і “ізцілився” побитий.

 

 

        Сковорода Г.С. Басни Харковскія. Басня 27.

 

                                   ПЧЕЛА и ШЕРШЕНЬ

 

 

- Скажи мнѣ, Пчела, для чего ты столь глупа? Знаешь, что трудов твоих плоды не столько для тебя самой, сколько для людей полезны, но тебѣ часто и вредят, принося вмѣ сто награжденія смерть, однак не престаете дурачитись в собираніи меда. Много у вас голов, но безмозгіе. Видно, что вы без толку влюбилися в мед.    

- Ти високій дурак, господин совѣ тник, - отвечала Пчела. – Мед любит ѣ сть и медвѣ дь, а Шершень тоже лукаво достает. И мы бы могли воровски добывать, как иногда наша братия и дѣ лает, если бы мы только ѣ сть любили. Но нам несравненно большая забава собирать мед, нежели кушать. К сему ми рождены и не перестанем, поколь умрем. А без сего жить и в изобиліи меда есть для нас одна лютѣ йшая смерть.

 

С и л а.  Шершень есть образ людей, живущих хищеніем чуждаго и рожденных на то одно, чтоб ѣ сть, пить и проч. А пчела есть герб мудраго человѣ ка, в сродном дѣ лѣ трудящагося. Многіи шершни без толку говорят: для чего сей, напримѣ р, студент научился, а ничего не имѣ ть? На что-де учитись, если не имѣ ть изобилія?... Не разсуждая слов Сіраха: " В е с е л і е с е р д ц а – ж и в о т ч е л о в е к у", и не разумѣ я, что сродное дѣ ло есть для него сладчайшее пиршество. Взгляньте на правленіе блаженныя натури и научитеся. Спросите вашу борзую собаку, когда она веселѣ е? – Тогда, - отвѣ чает вам, - когда гоню зайца. Когда вкуснѣ е заец? – Тогда, - отвечает охотник, - когда ганяю.

Взгляньте на сидящаго перед вами кота. Когда он куражнѣ е? Тогда, когда цѣ лую ночь бродит или сидит возле норохи, хотя, уловивши, и не ѣ ст мыши. Запри в изобиліи пчелу, не умрет ли с тоски в то время, когда можно ей лѣ тать по цвѣ тоносным лугам? Что горестнѣ е, как плавать в изобиліи и смертно мучитись без сроднаго дѣ ла? Нет мучителнѣ е, как болѣ ть мыслями, а болят мысли, лишаясь сроднаго дѣ ла. И нѣ т радостнѣ е, как жить по натурѣ. Сладок здѣ сь труд тѣ лесный, терпенье тѣ ла и сама смерть его тогда, когда душа, владычица его, сродным услаждается дѣ лом. Или так жить, или должно умерѣ ть.

 

 

( З книги: Історія української культури: Зб. Матеріалів і документів / Упоряд. Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За заг. ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К., 2000. – С.154-155)

 

 

 

Слово про Шевченка.

 Феномен Т.Г.Шевченка відображає нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу. Шевченко для нас більше, ніж великий поет – він національний мученик, розіп’ятий і воскреслий. Незвичайна сила духу дала йому можливість вистояти, любов до рідної України, до нещасного народу свого не давала йому сили для боротьби. Тому сьогодні ми з гордістю можемо сказати, що Великий Шевченко був видатним поетом і письменником, який віддав своє життя боротьбі за право людини бути Людиною:

 

                                        Дух народу!

                                       Він народився на селі –

                                       Різки вербові били спину.

                                       Можливо й ріс на чужині…

                                      Але любив – лиш Україну.

 

                                      Хто б міг подумать, що холоп,

                                      До сонця ясного злетить.

                                      Вчора – ніхто, сьогодні – Бог,

                                      Про нього слава скрізь гримить!

 

                                      Він дійсно геній, дух народу,

                                      Борець за правду, за життя.

                                      Він нам пророкував свободу,

                                      Щасливе й радісне буття.

 

                                     Нехай здійсниться це пророцтво,

                                      Пророцтво генія, митця.

                                      Щасливі діти – ось свідоцтво,

                                      Що є майбутнє – є життя.

 

                                                             Пашенко Ганна

 

Контрольні питання та завдання

 

 

1. Охарактеризуйте концепції культури XIX ст.?
2. Український романтизм. Про кого з літературних діячів Ви можете розповісти?
3. Особливості освіти на українських землях XIX ст.
4. Розвиток вищої освіти у XIX ст.
5. Спробуйте написати твір-роздум: " В чому сучасність поезій Т.Шевченко? "
6. Про кого з діячів культури доби національно-культурного відродження Ви можете розповісти?

 

Зінько О.В., Зінько Ю.А.

ТЕМА 1. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУР НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

 

Культурне освоєння навколишнього середовища починається з появою людини та її трудовою діяльністю. Тривалий процес походження та розвитку людини називається антропогенезом (від грец. – людина, розвиток). Проблеми антропогенезу є предметом дослідження археології, антропології, філософії, культурології. Як свідчить археологія, антропогенез в Україні відбувався відповідно до тих самих стадій розвитку людини, що й в інших регіонах Землі.

Проблема походження людини на сьогодні залишається делікатною та дискусійною. Дослідники не мають остаточної думки щодо проблем походження та розселення людських істот. Людина виникла на одній частині земної кулі та поступово її заселяла, чи на різних частинах одночасно. Так само це стосується й території походження. Ймовірніше прабатьківщиною людства були території Кенії, Передньої та Південно-Східної Азії, Танзанії, Ефіопії звідки первісні люди приблизно 1 млн. років тому почали мігрувати до Європи.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство. За найновішими даними воно виникло на Землі понад 2 млн років тому й існувало в окремих районах до 5-4 тис. до н. е. Періодизація історії первісного суспільства - це складна й остаточно не розв’язана наукова проблема. Першу кла­сичну періодизацію первісної історії людства зробив відомий американський вчений Морган (1818-1881 рр.). Він розділив її на дикість, варвар­ство і цивілізацію. Перші два періоди - дикість і варварство - належать, за його теорією, до первісного ладу. Протягом періоду дикості людина поступово виділилася з тваринного світу, почала привласнювати готові продукти природи, створювала перші знаряддя праці, добувала вогонь. Тут виникли зародки виробничих відносин, які у своєму розвитку пройшли дві стадії (епохи): привласнюю­чого і відтворюючого господарства. У цей період зароджуються такі фор­ми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво, традиції тощо.

Значна частина дослідників сьогодні підтримує точку зору про існування деяких людських підвидів. Згідно радіаційної версії походження людини, людські істоти могли з’являтися неодноразово. Деякі вчені не виключають, що 9 млн. років тому першими предками сучасної людини могли бути гігантопітеки  (людиноподібні мавпи). Більшість дослідників вважають, що найдавнішими прапредками людини були австралопітеки (5, 5 – 1 млн. років тому). Їх знайдено в Південній, Східній та Центральній Африці.

Первісний період був найдовшим в історії людства (1 млн. - 10 тис. до н.е.), тому вчені поділили його на періоди в залежності від матеріалу з якого виготовляли знаряддя праці. Кам’яний вік ділився на давній (палеоліт), середній (мезоліт), новий кам’яний (неоліт), мідно-кам’яний (енеоліт). Після цього були бронзовий та залізний віки.

    Найдавнішою пам’яткою первісних людей в Україні вважається поселення біля с. Королеве в Закарпатті, яке вважається пам’яткою шельської культури, датується близько 1 млн. років тому. Археологи виявили численні кам’яні знаряддя праці: ручні рубила, гостроконечники, скребла, ножі, але кісток найдавніших мешканців не знайдено й досі. Дослідники припускають, що це були архантропи або пітекантропи - " людина прямоходяча" (Homo erectus) (1 млн. – 150 тис. до н. е.), які прийшли на територію Європи з Африки через Балкани й Центральну Європу, або через Кавказ на початку доби зледеніння. Пітекантропи не будували жител, бо постійно пересувалися, шукаючи їжу. Для них було характерним використання вогню, хоча вони ще не вміли його добувати, та виготовлення знарядь праці оббиванням каменю. Найбільш придатним для цього був кремінь, бо унаслідок удару від нього відщеплювалися тонкі та гострі частинки, якими можна було колоти, різати, шкребти. Дерев’яних знарядь праці не збереглося. Харчувалися плодами, пагонами, корінцями рослин, а також полювали на оленів, антилоп, коней, биків, слонів, носорогів.

На зміну пітекантропам прийшла людина типу палеоантропа ( неандерталь­ця), яку назвали " людина вміла" (Ноmо habilis), що сталося 150 - 35 тис. років тому. На Україні виявлено до 200 стоянок, в тому числі і рештки людей. Особливо багато їх в печерах гірського Криму, в Закарпатті, Подністров’ї, на Житомирщині (Лука-Врублевецька). Це пам’ятки ашельської культури. В місцевостях, де не було печер, неандертальці споруджували житла, які мали округлу форму, викладалися з кісток мамонтів або каміння. Накривали гіллям та шкурами тварин. Неандертальці оволоділи вмінням добувати вогонь, користувалися одягом, мали знаряддя праці: гостроконечники та скребла. Знайдені й поховання неандертальців, в ямах. Деякі дослідники вважають їх тупіковою гілкою, через те, що вони поїдали один одного, та не витримали конкуренції з більш соціально організованими кроманьйонцями, які витіснили неандертальців на гірші території, де ті й вимерли.

Близько 40 тис. років тому палеоантроп поступився місцем людині сучасного фізичного типу - " людині розумній" (Ноmо sapiens), яку назвали кроманьйонцем (печера Кроманьон у Франції). На думку шведського природознавця, основоположника сучасної систематики рослинного і тваринного світу Карла Ліннея (1707—1788) відмінність між видами пояснюється збільшенням загальної маси мозку, ускладненням структурної будови самого мозку. Об’єм головного мозку пітекантропа становив приблизно 900 см³, неандертальця 1350 см³. У обох цих видів головний мозок мав примітивну структуру за своєю будовою: лобні долі невеличкі, значна маса голов­ного мозку знаходилась у потиличній частині.

Ноmо sapiens характеризується висо­ким розвитком головного мозку, його складною структурною будо­вою та значним збільшенням у ньому найпрогресивніших ділянок - тім’яних, вискових і особливо лобних долей. Середній об’єм мозку становив за підрахунками вчених 1450-1550 см³. Великі розміри і вага головного мозку людини, на думку дослідників, розумної були зумовлені її трудовою діяльністю, яка спрямо­вувалась на виготовлення і використання штучних знарядь праці, необхідних для забезпечення їжею та для захисту від ворогів, що, у свою чергу, пробуджувало творчі функції мозку до прискореного, могутнього й унікального прогресу в процесі розвитку матеріальної й духовної культури первісного суспільства.

Кроманьйонці мали расові розбіжності. Більшість дослідників вважають кроманьйонців європеоїдами. Гримальдійців (знахідка в гроті Гримальді в Італії) вчені відносять до прапредків негроїдів. А синантропів (Китай, печера Джоукоудянь) прапредками монголоїдів. Кроманьйонці виготовляли скребачки для обробки шкури, різці для роботи з кісткою, ножі, верхів’я списів з кременю, голки та шила з кістки й рогу. Поступово приручили тварин. Кроманьйонці вірили в потойбічне життя, тіла померлих посипали червоною вохрою, що була символом крові та життя. В Україні найбільш відомі Мізинська стоянка на Чернігівщині та Кирилівська в Києві, як культура Мадлен. Були знайдені жіночі статуетки, в яких виразно підкреслені ознаки жіночості. Таку пластику дослідники називають " палеолітичними Венерами". Ймовірно це означало богиню родючості, роду чи еросу.

Відомі також Азільська культура, Тарденуазька культура. В Україні знайдені пам’ятки в Криму, Одесі, в Запорізької області – Кам’яна Могила. Серед неолітичних культур ямково-гребінцева, лінійно-стрічкова, Буго-Дністровська, а також культура Боян та ін. В Україні відомі кількасот стоянок.      

На зміну першій формі існування людського суспільства – первісному стаду – прийшла родова община, відбулася племінна організація суспільства. Родинні зв’язки велися по материнській лінії ( матріархат ). З часом зростає роль парної сім’ї. Найдавнішими заняттями були мисливство й збиральництво ( привласнююче господарство ). Почали зароджуватися перші форми релігії: фетишизм, анімізм, тотемізм, магія.  

В цей час почали складатися умови для зародження мистецтва, що піднесло лю­дину над тваринним світом, стало новим знаряддям пізнання природи, зміцнило соціальні зв’язки у первісному суспільстві. На думку вчених, лише в процесі трудової діяльності людина вчилась образно мислити і створювати художні твори, що прискорювало інтелектуальний розвиток первісного суспільства, давало змогу втілювати знання.

Малюнки складалися з елементів графіки у вигляді прямих чи хвилястих ліній, а згодом зображень тварин з динамікою їх рухів. Найбільш відомими місцями, де знайдено такі малюн­ки, є печера Ляско на півдні Франції, Альтамирська печера на півночі Іспанії, Капова печера на Нижньому Уралі в Росії, Кам’яна Могила на півдні України. За своїм сюжетом печерні малюнки нагадують жанрові сцени, тема яких - життя тварин або полювання на них. Найдавнішим предме­том палеолітичного мистецтва з елементами графіки, на думку українського дослідника М. Чмихова (1953-1994), є частина ребра бика, знайденого у Франції. На ньому зображені довгі глибокі паралельні лінії, які перетинають короткі пара­лельні лінії, що утворюють в місцях перетину начебто кути, зигзаги з прямокутними зубцями.

В Україні першими зразками мистецтва є кістки тварин, прикрашені прокресленим лініями. На мамонтових лопатках зображували тварину, по боках - різні прямі й криві лінії. Пізніше такі малюнки виконані або одним кольором (монохромні), або кількома (поліхромні). Так, розпис червоною вох­рою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта (Мізин) і на черепі мамонта (Межиріч), прокреслені композиції - на мамонтових бивнях (Межиріч, Кирилівська стоянка в Києві), різні риски та ямки, розташовані в певному порядку на виробах із кістки, рогу, каменю. На Мізинській стоянці знайдено кістяні пластинки з орнаментом (меандр, кути, " ялинки" ), а також два браслети: один зроблено у вигляді широ­кої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зиг­загом та меандром, інший - із п’яти дужок-пластинок, укритих ряда­ми різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. На згаданих палеолітичних стоянках в Україні виявлено також кістяні статуетки жінки, тварин, прикрашені геометричним орнаментом. Жіночі статуетки пов’язують із культом прародительки, інші - з мисливською магією.

Первісне мистецтво було тісно пов’язане з магічними обрядами, що справлялися у культових приміщеннях або святилищах - рукотворних чи природних, до яких, на думку відомих археологів В. Даниленка і М. Чмихова, відносять Кам’яну Могилу поблизу с.Терпіння Мелітопольського райо­ну Запорізької області. Гроти Кам’яної Могили, починаючи з пізнього палеоліту, використовувались як приміщення для релігійних обрядів, розмальовані зображеннями тварин великих розмірів - турів, мамонтів. Підраховано, що у гротах Кам’яної Могили виявлено більше тисячі малюнків різного часу, на яких зображе­но 15 видів тварин. Ці настінні малюнки пофарбовані й займають великі площі. Фігури виконано як у реалістичній, так і в схематичній манері. Більшість зображень тварин оточена рядами вертикальних насічок, округлими ямками, крапками, що імітують рани від списів. Отже, виходя­чи із сюжетів цих зображень, дослідники стверджують, що вони пов’язані з мис­ливською магією.

Аналогічний сюжет має композиція зображених тварин у Печері Чак­луна, яка входить до пам’яток Кам’яної Могили. Відмінність лише в тому, що серед зображень мамонтів, биків, печерних левів, носорогів трапля­ються образи людей, які виконують магічні обряди. На думку дослідників, діапазон ритуальних зображень і предметів зі стоянок пізнього палеоліту, відкритих у різних районах Землі, у тому числі й в Україні, досить широкий і свідчить про зародження уявлень перших людей про природу й людське суспільство.

Первісна релігія пов’язана з великою кількістю тотемів. Тотемізм - це віра в існування тісного зв’язку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом - певним видом тварин, інколи рослин. Рід носив ім’я свого тотему, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, мають з ним кровну спорідненість. Тотемові не поклонялися. Його вважали " батьком", " старшим братом", який допомагає людям цього роду. Тотем необхідно було оберігати. Тотемізм був своєрідним ідеологічним відображенням зв’язку роду з його природним середовищем.  

В Україні, на думку вчених, тотемними символами були ритуальні предмети зі стоянок пізнього палеоліту (Мізин, Кам’яна Могила, Костен­ки І та ін.) у вигляді статуеток жінки, пташки. Пізніше склалися уявлення про тотемів-птахів, плазунів, земноводних, а також тотемів-яєць й ікринок Такими тотемами були рибоподібна плитка з Кам’яної Могили, яка мала риси жіночої фігури, два яйцеподібних предме­ти з бивня мамонта, що закінчувалися гострими шипами, тотеми - " гуділки" на зразок відповідного символу австралійських аборигенів.

Фетишизм - це віра в надприродні можливості неживих предметів, які здатні допомагати людині. Фетишем могли бути камінь, кістка, зуб, дерево, окремі знаряддя праці, спеціально виготовлений культовий предмет (талісман). Фетишизація предметів, які завжди носили із собою у вигляді талісмана, мала на меті привласни­ти й використати приховане в них духовне начало. Раціональне світосприйняття первісної людини породжувало в ній віру, що ці пред­мети, як і їхнє зображення, здатні задовольнити всі її прагнення. Так формувалося фетишистське ставлення людини до навколишніх предметів і малюнків. Життєздатність фетишизму зберігається донині. В сучасній культурі, багатьох релігіях практикується звертання до ікон, книг, талісманів, скульптур і архітектурних споруд зі сподіванням на їхню надприродну силу і допомогу в екстремальній ситуації.

Магія - віра в здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, явища природи. Не маючи достатнього інтелекту, не розуміючи змісту і взаємозв’язку явищ природи, первісні люди вва­жали, що за допомогою особливих слів та дій можна вилікуватися, викликати дощ, вітер, провести вдале полювання, рибалку.  

На думку вчених, магія де в чому схожа на науку, тому що намагається, як і наука, встановити причинно-наслідкові зв’язки у природних процесах, у суспільному житті, при­стосувати потреби людини до реальних обставин життя, формулює правила, норми і знання, яких варто сумлінно дотримуватись шляхом магічних дій для досягнення бажаного результату. Магія відкривала людині владу над світом. Допомагала синтезувати знання. Але, і наука, і магія намагаються допомогти людині, хоча активізують зусилля на різних рівнях свідомості: інтелекту (надсвідомості) та глибинної психіки ( підсвідомості).

Магічні вірування, як і в первісному суспільстві, поширені й актуальні сьогодні. На них є попит у певних верств населення. Сучасні магічні вірування ви­являються у вигляді астрологічних прогнозів, тематичних телевізійних та радіопередач, виданні спеціалізованої літератури, покладанні на силу прикмет, заклинань, наговорів. 

Анімізм - віра в існування надприродних істот, що містяться в будь-яких тілах, " душах" або діють самостійно (" духи" ): від anima - " душа", animus - " дух". У науковий обіг цей термін вперше запровадив ви­датний англійський вчений, дослідник первісної культури Тейлор (1832-1917). Він під анімізмом розумів віру в духовні істоти, в існування людських душ, не відокремлених від тіла й безсмертних. Анімістичні вірування у первісних людей були дуже поширеними. Вони вважали всю природу одухотвореною. Первісні люди були переконані, що вони складаються з двох частин - тіла і душі, яка перебуває в усіх частинах тіла, а також, що душа має здатність покидати тіло тимчасово, на­приклад, під час сну, або назавжди - зі смертю. 

Первісні люди вірили, що після смерті людини її душа не вмирає і може приносити користь або горе людям. Щоб душа померлого була вдоволена, їй облаштовували відповідно анімістичним уявленням зручну домівку. У неї до небіжчика клали прикраси, зброю, знаряддя праці, інші особисті речі, їжу, а згодом дружину, тварин, рабів та ін. У папуасів донині існує звичай з’їдати мозок померлої рідної людини, щоб після смерті обидві душі, а з часом душі усієї рідні " мог­ли зустрітися на тому світі".

 Характерним явищем для первісної культури було встановлення табу – заборони будь-яких дій, нічим не мотивованих, без пояснення. Дослідники     пояснюють, що головною рисою первісної культури було підтримувати почуття страху. Поступово відбувалося перетворювання низьких форм соціальних відносин на культуру більш високого рівня. Наприклад, табу встановлювали на кровні зв’язки, на канібалізм, некрофагію, дівчат до 10 років, тобто асоціальні дії з точки зору первісної культури. Ті племена та соціальні групи, які такі табу встановлювали суттєво покращували якість життя.

Особливості культурної еволюції (соціалізації) у первісному суспільстві. Біологи-еволюціоністи, антропологи, етнографи вважають, що виживання гомінідів як біологічного роду зумовила зміна поведінки самця людини (самець тварини не добуває для самки та її дітей їжу) і поклала початок соціалізіції або культурної еволюції. Тому людина сьогодні розглядається як результат природної та культурної еволюції. Важливою залишається проблема вивчення сім’ї. Зв’язок між самцем і самкою з дитиною відрізняється від біологічного, статевого. Він ґрунтується вже на засвоєній поведінці, бо виникають зв’язки: чоловік-жінка, мати-діти, діти-батьки. Таким чином, формуються соціум, а соціальні зв’язки поступово стають моральними.

Первісне суспільство мало вирішити дві проблеми – харчову та статеву. На думку багатьох дослідників, розподіл обов’язків між чоловіком та жінкою відбувся в період культури збирачів та мисливців. Жінки збирали рослинну їжу, чоловіки полювали та рибалили. Пошук їжі вимагав постійного пресування та встановлював жорстоку залежність між кількістю мешканців та розміром освоєння території. Це зумовлювало обмеження чисельності людської популяції. Коли їжі не вистачало, її переставали давати старим людям, потому найменшим дівчаткам, а потім хлопчикам. В голодні періоди їжа залишалась тим, хто її добував. Тому умертвіння дітей було характерною особливістю поведінки збирачів та мисливців. З появою землеробства чисельність популяцій почала збільшуватись, зникає необхідність міграцій.

Найбільш ранньою формою міжстатевих стосунків, на думку дослідників, є проміскуїтет (загальний, змішаний). Спочатку статеві стосунки були невпорядкованими, не існувало статевих заборон. Поступово відбувалося приборкання статевого інстинкту за допомогою сексуальних табу на інцест (сексуальні стосунки з кровними родичами) та регуляція статевого спілкування. Заборона на статеве спілкування під час підготовки до полювання, період полювання, пізніше в період сезонних польових робіт, зумовило розподіл на жіночу та чоловічу половину роду. Вільні від табу проміжки часу перетворювалися на сексуальні оргії. Табу призвело до виникнення звичаїв, які породили міжродовий та міжплемінний (екзогамний) шлюб. Через те, що статеве обмеження існувало серед кровних родичів, чоловіки могли скористатися жінкою іншого роду. Так само жінки в період сільськогосподарських робіт чоловіком-чужаком.

Основними соціальними структурами первісного суспільства були рід та первісна община. Рід – це група людей, які були пов’язаними кровними стосунками за материнською чи батьківською лінією. Були консолідованими забороною внутрішньородових шлюбів. Характеризувалися спільними релігійними обрядами, спільним кладовищем, успадкуванням майна померлих членів, обов’язком допомоги та захисту, правом обирати та зміщувати своїх вождів та ін.

Первісна община – це локалізована частина роду, що продовжувала жити разом з прийшлими до неї по шлюбу чоловіками чи дружинами членів роду. Для ранньої стадії первіснообщинного ладу характерним є дуально-родовий шлюб ( груповий ), у якому існували обов’язки забезпечення харчування та виховання дітей. Це був союз двох родів. Діти виховувались родовою комуною. Дітей годували та виховували люди похилого віку. До 10-12 років, і хлопчики, і дівчатка жили на половині матері. Після досягнення статевого дозрівання дівчатка йшли в стан жінок, а хлопці в стан неодружених чоловіків. 

Перехід з категорії підлітків у категорію дорослих людей супроводжувався проведенням ініціацій (посвята–обряд), які мали господарський характер. Вони проходили у вигляді релігійного обряду, тому супроводжувались співами, ритуальними танцями. У хлопчиків ініціація включала засвоєння знань та вмінь потрібних для воїна та мисливця, а у дівчат для ведення домашнього господарства. Ініціації були формою перевірки фізичних та духовних якостей підлітка, які необхідні для дорослого життя. (Більш детально див.: Кравець В.П. Історія гендерної педагогіки. Навчальний посібник. – Тернопіль, 2005).

Поява надлишків продуктів (особиста власність, яка виникала під час розподілу здобичі) призвела до дарообміну. Чоловік міг дарувати надлишок жінці, так само як і вона чоловіку. Доки існував дарообмін, існували стосунки між чоловіком і жінкою. Так поступово з’явився парний шлюб, який з часом перетворився на моногамію (єдиношлюбність, але як союз для збереження майна). Була встановлена влада чоловіка, батька.

Образотворче мистецтво родоплемінної общини, як свідчать архео­логічні пам’ятки, - це кругла скульптура і рельєф. З’являються графічні зображення тварин, рідше рослин і людей. Наскальні малюнки з великою експресією та реалістичністю зображують тварин і людей, мисливські та воєнні сцени, релігійні сюжети, танці. Зароджується пісенне, танцюваль­не й інструментальне мистецтво. Рано виникли й музичні інструменти. Це ударні пристрої з двох кісток, дрючків, натягнутої шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких, мабуть, була тятива лука, різні сурми, сопілки, гуділки тощо. Одним із найдавніших видів мис­тецтва були танці. Первісні люди танцювали колективно, дуже образно відтворюючи сцени полювання, рибальства, воєнних дій, статевих стосунків, поклоніння силам природи та ін. З розвитком мислення і мови починає зароджуватися усна народна творчість у формі міфів, переказів, казок, загадок, приказок, оповідань про походження й будову світу, люди­ни, про явища природи, стосунки між членами спільноти.

Усна народна творчість була проявом найбільшого ефекту в поєднанні емоцій, творчої уяви й інтелекту первісних людей. Враховуючи низький рівень тодішнього інтелекту й абстрактного мислення, вона несла максимально можливу інформацію про навколишній світ в образному вигляді, а там, де для пов­ноти картини не вистачало фактів чи знань, усна народна творчість про­понувала зрозумілу для деякої частини первісних людей фантастичну версію реальності. Усна народна творчість, таким чином, стала підвалиною усієї духовної культури людства, у тому числі релігії, мистецтва, літератури, науки, знань.

У первісних людей формувалися також деякі практичні знання з меди­цини, фармакології, токсикології, які давали їм можливість лікувати пере­ломи, вивихи, рани, нариви, отруйні укуси. Крім того, первісні люди за­кладають елементи знань лічби, вимірювання відстаней, обліку часу. Великі відстані вимірювали днями шляху, менші - польотом стріли або списа, ще менші - довжиною різних частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця. Звідси назви мір довжини, що збереглися в багатьох мовах: українській - лікоть, англійській - фут і дюйм тощо. Час довго обчислювали лише порівняно великими відрізками, пов’язаними з положенням небесних тіл або з при­родно-господарськими сезонами.

Поступово відбувся перехід від привласнюючого господарства до відтворюючого з виникненням на Сході землеробства та скотарства. Дослідники це називають неолітичною революцією.  

Однією з ранніх форм культури в період епохи енеоліту була трипільська культура. Одні дослідники датують її 4 - 3 тис. до н. е., інші: 5 - 3 тис. до н. е. Назва походить від назви с. Трипілля на Київщині, де чеський археолог Вікентій Хвойко виявив рештки життєдіяльності давніх хліборобів. Територія України не належить до регіонів, де виникли землеробство та скотарство. На думку дослідників протягом 8-6 тисячоліть місцеві мисливці переймали навики землеробської діяльності від мешканців Центральної Європи, а ті запозичували їх від переселенців із Передньої Азії.

Цікавою гіпотезою є припущення московського шумеролога А. Кіфішина, яке він зробив після дослідження надписів " Кам’яної могили" біля Мелітополя (7-3 тис. до н. е.) про існування на території Південно-Східної України протошумерської цивілізації. Згідно розшифрованих надписів жителі цієї території вели астрономічні спостереження, мали писемність, знали секрети плавки металів, колісницю, плуг. Це може означати, що населення цієї території вже займалося землеробством. Деякі дослідники територію приазовських степів називають шумерською Араттою (так називали шумери свою прабатьківщину). За припущеннями дослідників, через зменшення родючості земель, або через похолодання та з’єднання Чорного моря з водами Світового океану, територія була залита чорноморсько-азовськими водами (один з варіантів легенди про Всесвітній потоп). Населення змушено було шукати інші родючі землі.

Значна кількість дослідників стверджують, що численні археологічні знахідки свідчать про прихід трипільців на землі України з Нижнього Подунав’я близько 7 тис. років тому. Вони опанували поступово величезні простори Лісостепу України від Дністра до Дніпра та досягли територій Волині та Степового Причорномор’я. Висловлюється припущення, що трипільська культура поєднала представників кількох антропологічних та мовних груп Європи. Більшість дослідників відносять трипільців до середземноморського антропологічного типу.

Трипільці були землеробами, вирощували хліб, використовували волів, знали колесо, були вмілими ремісниками, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, буквено-звукове письмо, зналися на металургії, жили у великих поселеннях, які називають – протомістами у двоповерхових глиняних будинках. Поселення інколи сягали до 400 га. Одним з найбільших в Україні – Майданецьке поселення на Черкащині. Житло будували десятьма концентричними колами. Переселялись, шукаючи родючі землі, свої житла спалювали.

  Трипільці виготовляли глиняний посуд в спеціальних гончарних печах, потім розфарбовували орнаментом чорного або червоного кольору. На малюнках були овали та півовали із зображенням сонця та води, а також використовували гребінцевий орнамент. Мали домотканий одяг, а ткацькі верстати виготовляли з глиняними деталями. Жили трипільці сім’ями, об’єднувалися в племена. Поклонялися жінці, про що свідчить велика кількість жіночих статуеток. Символом сили був бик, а вічності – змія. Мали загадковий ритуальний сосуд, який охрестили " біноклем", навколо якого не вщухають дискусії. Одні вважають, що його використовували під час сівби, інші стверджують, що це весільний ритуальний сосуд, вінчальний шлюбний символ. Його знаходили у кожній розкопаній оселі.

Існують й різні гіпотези з приводу зникнення трипільської культури. Одні вважають, що культура зникла через чергове похолодання, інші через асиміляцію з кочовими племенами, які підкорили трипільські території. Войовничі кочові скотарські племена принесли з собою вміння обробляти залізо.

Залізний вік в Україні пов’язаний з культурою кіммерійців. На думку більшості дослідників – це іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у Причорноморські степи в 9 ст. до н.е. й панував упродовж двох століть. Кіммерійці не мали писемності, тому відомості про них дослідники черпали з писемних джерел ассирійців та греків. Перша писемна згадка про Україну пов’язана з кіммерійцями. Гомер у своєї " Одисеї" північне узбережжя Чорного моря називає землею кіммерійців. Більш детально життя кіммерійців описав " батько історії" Геродот. Це був кочовий народ, який не будував жител, займався скотарством, конярством, об’єднувався у племена та племінні союзи, на чолі стояв цар-вождь. На озброєнні мали: лук, стріли, списи, залізні мечі та кинджали. Ховали своїх померлих у курганах. В орнаментиці мали одинарні та концентричні кола, різноманітні спіралі, ромбічні фігури, а також чотирипроменевий знак із вписаним у нього колом на круглій платівці, який дослідники вважають кіммерійською емблемою. Ймовірно символізує солярну ідею, пов’язану з предметами спорядження коня – зооморфної іпостасі Сонця в міфологічних уявленнях усіх народів. Кіммерія розпалася внаслідок навали скіфських племен в 7 ст. до н. е.

Скіфи так само були іраномовними кочівниками, основу господарства яких було конярство. Вони залишили велику кількість могил-курганів, які облаштовували як підземні житла. В могилу клали вбитих дружину, слуг, коней. Через це дослідники стверджують, що вони вірили в потойбічне життя. Більшість скіфських курганів знайдено в Нижньому Подніпров’ї. 

Скіфи залишили кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Фігури тварин мали охороняти їх володарів від бід. Скіфські уявлення про Всесвіт схожі до індоіранської. Всесвіт мав форму квадрата. Чотири сторони Всесвіту чатували божества - " охоронці світу". Мистецькі вироби були з кістки, рога, бронзи, срібла, золота. Велику кількість виробів були грецьких майстрів. Наприклад, знаменита золота скіфська пектораль з Товстої Могили (Дніпропетровська область). На пекторалі зображені два світи: потойбічний (хаос) у вигляді боротьби тварин та світ людей (космос) у вигляді ритуального дійства – шиття одягу з овчини (золоте руно), а також рослинний орнамент Світового дерева.

Геродот, описавши Скіфію, подає 4 групи скіфів: царські, кочові, орачі та землероби. Царські скіфи жили на берегах Азовського моря та у степовому Криму. Скіфи-кочовики мешкали у степах Подніпров’я, орачі в Лісостеповій зоні, а хлібороби – на Лівобережжі. Більшість дослідників притримуються думки, що справжніми скіфами були царські та кочові, а орачі та землероби були корінним населенням, яке від скіфів після захоплення отримало назву – скіфи, залишивши традицію обробляти землю.

Культура скіфів мала воєнізований характер. Вони поклонялися мечу, який називався акінак, встромляли його в купу хмизу, проводили біля нього ритуальні дії, приносили йому жертву. Війна була для них збагаченням та джерелом слави. Скіфія занепала під тиском сарматів у 3 ст. до н. е. Деякі дослідники вважають, що однією з причин загибелі Скіфії була втрата воїнами-скіфами функції відтворення роду через постійне перебування у сідлі. Інші стверджують, що причинами занепаду було погіршення природних умов (висихання степів, збідніння трав’яного покриву внаслідок тривалого витолочування стадами худоби), занепад господарського життя через жорстоке використання Лісостепу. Тому скіфи відійшли на південь до Криму.

Сармати – це споріднені зі скіфами іраномовні кочовики з Приуральсько-Поволзьких степів. Сарматами їх називали греки та римляни. Ймовірно, в перекладі, оперезаний мечем. Життя та побут сарматів були подібними до скіфського. Говорили, за Геродотом, зіпсованою скіфською мовою. Мали культи меча, вогню, коней. Сармати були переважно кінними воїнами, тому їхні мечі були довгі, щоб зручно було рубати з коня. Володарювали сармати у Причорноморських степах 600 років. Сарматія занепала під навалою германських племен – готів та тюркомовних кочовиків – гунів.       

Позитивно вплинули на розвиток культури племен, які заселяли територію України, переселення (колонізація) греків на територію Північного Причорномор’я. Вони створили міста-держави (поліси): Ольвію, Тиру, Пантікапей, Кафу, Херсонес та інші. Духовна культура, мистецтво та релігія відповідали античній традиції. Греки залишили після себе велику кількість написів, вирізьблених на кам’яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди, а також надписів графіті на уламках посуду. Це дало можливість дослідникам стверджувати про важливість освіти в культурному житті античних міст Причорномор’я. Розвивалася наука, література, музика, театр, скульптура, архітектура.

На території України в період з 3 ст. до н. е. по 13 ст. н. е. мешкали тюркомовні народи: авари, болгари, хозари, печеніги, половці, які руйнували та асимілювали матеріальну та духовну культуру місцевого населення, але несли розвинені агротехнології, ремесла, технології обробки металів, ювелірне мистецтво.

 Давні слов’яни. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов’янська культура. З одного боку, на основі традиції автохтонного етносу, з другого за рахунок зв’язків із сусідніми народами. Дослідники стверджують, що про початок праслов’янської історії можна говорити після виділення з індоєвропейської спільноти германо-балто-слов’янської групи на межі 3 та 2 тис. до н. е.

Проблема походження слов’ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. В історіографії існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов’ян та походження їх культури. Одні вважають доказом походження " Повість врем’яних літ" Нестора, який писав, що " по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-ду найська теорія.

Інші дослідники підтримали польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов’язують походження слов’ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.

 Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов’яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого про­живання. Тому важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов’яни на тому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, прак­тично не можливо.

 Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівни­ки.

 Поселення старо­давніх слов’ян густо покривали величезну територію, їх географія охоплювала землі від верхів’я Дніпра і Прип’яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів’я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам’ят­ки колочинської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров’ї на Київщині.

Суттєві зміни в історії давніх слов’ян приходять в І тис. н.е. Це пов’язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактором у формуванні етнокультурної та політичної карти слов’янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов’ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст.до н.е, - II ст. н.е.) та черняхівській (II-V ст. н.е.) культурах, які відкрив В.Хвойко упродовж 1899 – 1901 років на Київщині біля с. Зарубинці та с. Черняхове.

Основними категоріями пам’яток зарубинецької культури є поселення та могильники. Житла будувались з дерева, обмазувалися глиною. Чіткої забудови поселення не мали, будувалися безсистемно, біля річок. Займалися землеробством та скотарством, користувалися дерев’яним ралом, були ремісниками, знали виплавку заліза, ковальську справу, мали ткацький верстат, виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд робили з місцевої чорної глини.

Культура черняхівців формувалася на грунті зарубинецької культури. Населення займалося землеробством, користувалися плужним ралом із залізним наральником. Поширеними були скотарство, різні ремесла. Посуд робили із сірої глини за допомогою гончарного круга. Керамічні вироби прикрашалися орнаментом з магічним змістом. Небіжчиків перед похованням спалювали. Культура проіснувала до 5 ст.      

Одночасно існувала київська культура. Формувалася на базі зарубинецької, під впливом окремих елементів черняхівської культури. Жили окремими родами по 30 чоловік. Забудови мали подобу хутора, для оборони ставили укріплення: дерев’яні вежи, земляні вали - " город" (від слова " городити" ). Житло будували з дерева та глини, вкриті соломою та очеретом. З часом такі забудови з укріпленнями почали називати – град - старослов’янська назва міста.

 Особливості міфологічної свідомості. Міф належить до універсальних явищ культури. Міф – це щось нереальне, вигадане, чого не було в історичній дійсності. Міфологія виникає на ранніх етапах розвитку суспільства як спосіб розуміння та пояснення природного і суспільного життя. В архаїчній культурі міфи – це завжди творення космосу з хаосу, тобто спроби побудувати зрозумілу картину світу, в якому певне місце належить богам, героям, першопредкам, людям. Вони пояснюють регулювання дня і ночі, зими, весни, літа, життя і смерті. Тим самим міф сприяв гармонізації стосунків людини з природним і соціальним оточенням, бо якщо світ не має пояснень, то лякає своєю незрозумілістю.

Міфологічні сюжети розуміння світу притаманні різним племенам та народам архаїчного періоду, вражають повторюваністю багатьох образів і сюжетів про створення людини, про світове дерево, про всесвітній потоп та ін. Міф відрізняється від казки, бо в ньому є спроба пояснити світ. Міф також відрізняється від легенди, в основі якої лежить конкретне явище. Міфологічна свідомість первісної людини синкретична (неподільна), бо поєднується світ реальний та бажаний.  

  Міфологія давніх слов’ян. Слов’янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на поклонінні силам природи. В основі язичницьких вірувань поєднувались народна фантазія та позитивні знання людини про світ, віковий досвід поколінь. Найвищою ідеєю українського язичництва є філософія вічного життя, обожнювання природного початку Всесвіту, радість існування на землі. Вважалось, що в потойбічний світ людина відходить такою, якою була за життя: або вільною і багатою, або нікчемним рабом, яким і перебуває вічно. Тому кожна людина прагнула за життя досягти найвищих почестей, шани, багатства, відзначитися на полі бою або у повсякденній праці. Саме звідси, на думку деяких дослідників, випливає одвічне прагнення військової верстви (в тому числі і козацтва) до свободи та не сприйняття зверхності над собою, живучість ідеї " краще смерть, ніж рабство", якими тисячі років живиться український патріотизм.

Поступово люди вчилися узагальнювати свій досвід, все більше замислювались над проблемами походження світу, шукали першовитоки буття. Так поступово складалися уявлення про богів – творців Всесвіту та першооснови світу – небесного вогню, води, поєднання яких творило життя.

Пантеон слов’янських богів складали: Перун – бог грому і блискавок. Статуя Перуна була дерев’яна, з золотими вусами, із срібною головою. 

Другим за своїм призначенням був бог – Велес (Волос), бог багатства, худоби, добра й торгівлі, а також музики. Бог вогню, опікун земного життя, дарівник – Дажбог (Даждьбог). Хорс – бог сонця. Стрибог – бог вітрів й бурі. Мокоша – богиня рукоділля та прядіння та інші боги.

 Особливу шану в стародавніх слов’ян мали жіночі божества. Боги­нею - матір’ю світу була Лада, ім’я якої часто зустрічається в укра­їнському фольклорі.

 Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов’ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Землю символізувала у слов’ян богиня Берегиня. Земля вважалася цент­ром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.

Основний пантеон слов’янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу:  Леля,  Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї. Слов’яни не практикували принесення людей у жертву богам.

У світогляді стародавніх слов’ян, на думку багатьох вчених, ніко­ли не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособ­лювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший - пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Постйних храмів не було, як і не було професійних жерців. Молились і приносили жертви на лоні природи. Поступово з’являються капища, або святилища. Роль жерця починають виконувати волхви або кудесники.

Об’єктами поклоніння слов’яни також вважали сотні духів річок, лісів, окремих дерев. Наприклад, в 1975 році зі дна Дніпра був піднятий незвичайний дуб, який зберігся майже повністю з корінням. На висоті 6 метрів перед розгалуженням стовбура у нього було забито 9 кабанячих щелеп, які утворюють квадрат. Отвори для щелеп зроблено на таку глибину, що зовні залишалися тільки ікла, на які вішали жертвоприношення. На стовбурі помітні сліди вогню. На думку дослідників, це було священне дерево, яке призначалось для ритуальних обрядів.

 Слов’яни також шанували духів дерев та птахів, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, - символ міцності; ясень - символ Перуна; клен і липа - символи подружжя; береза - символ чистої матері-природи.

 Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля - про­вісниця майбутнього; голуб - символ кохання; ластівка - доля людини; ворони - священні птахи; сова - символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах - бджо­ла.

У Поддніпров’ї був поширений культ дикого кабана – вепра. Потім його замінив культ домашньої свині. Давньоруські літописи та билини розповідають про полювання на вепра та урочисте споживання кабанячого м’яса на князівських бенкетах. Навіть у південній башті Київської Софії збереглася фреска, де зображено сцену нагороди кабанячою головою і окороком: бородата людина в гостроконечному тюрбані тримає лівою рукою на плечі голову кабана, а в правій – окорок. Це зображення, на думку дослідників, відображає ритуальне забивання кабана та вручення подарунків цареві під час бенкету.

Після прийняття християнства за статутом Володимира кожний, хто молиться в лісі деревам, чи тваринам підлягали суду. Однак, сліди поклоніння деревам зустрічалися й пізніше. Та, у 1636 році священики скаржилися у своїх чолобитних, що " збираються жінки та дівчата під дерева, під берези і приносять яко жертви пироги і каші, і яєчні, поклоняються березам та пісні сатанинські співають".

На Поділлі в Буші знайдено рельєф на скелі язичницького храма-капища з деревом, півнем, оленем та людиною, що їм молиться.

 Особливий інтерес становить стовбоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола Світовида, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів. Кумир має три яруси, які символізують триєдність світів Прави (верхній світ Богів), Яви (середній світ людей) і Нави (нижній світ Предків). Дослідники вважають Світовида персоніфікацією світового стовпа (Світової осі, Світового Дерева, Дерева Життя). Статуя Світовида втілює п’ять Богів слов’янського пантеону (верхній світ царства Білобога: Лада – схід, Дажбог – південь, Перун – захід, Мокоша – північ; і нижній світ царства Чорнобога: триликий Велес). Постать Мокоші зображена з рогом достатку в руці; Лада – з обручкою, Дажбог – із солярним знаком (колесом), Перун – із мечем і конем. Меч Світовида – символ боротьби сил темряви і хаосу. Білий кінь – символ білого світу і божественной святості, вічного руху сонця.

 Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів’ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом головним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю - птахи, стовбуру – бджоли, корінню – плазуни тощо.

Світорозуміння у слов’янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протистав­лення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя.

У праслов’ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина - в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов’ян пов’язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов’ян - Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були ми­лосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов’ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприк­лад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

 В основі поглядів стародавніх слов’ян на створення світу теж лежить дуалізм. В одному з міфів розповідається, що Бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним.  Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла (див. додатки). Слов’янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.

 Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соці­альне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов’ян. Ці особливості виявляються порівняльним шля­хом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовлас­ництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від зем­них справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Старо­давні слов’яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общин­на рівність. Тому персонажі слов’янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

 Міфологія стародавніх слов’ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дере­во. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для ожив­лення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов’ян, як і інших народів, пов’язує оживлення з блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. За грецькою міфологією, Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першу людину. Слов’янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (зем­ного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов’ян. З тих пір, згідно з міфом, слов’яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Існу­ють міфи про божественне походження інших народів. Так, за міфо­логією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог Один тощо. Наші далекі предки продовження роду розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства над­природних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почут­тя злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Головними святами у слов’ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою. (Більш детально див. Додатки).

Після прийняття християнства у слов’ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім’я свого судженого. Давні слов’янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни.

Стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні зв’язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла і культура Київської Русі.

Особливості шлюбно-сімейних стосунків у східних слов’ян. Ранні слов’яни жили за традиціями родоплемінного ладу. Ймовірніше існував культ жінки, бо серед археологічних знахідок є велика кількість глиняних фігурок жінок, які свідчать про поклоніння матері як символу родючості. У давньому слов’янському побуті жінки всіх прошарків брали участь у публічних святах і жертвоприношеннях. Знатні боярині брали участь у бенкетах, застільних бесідах воїнів, багато випивали хмільного, сварились, як чоловіки.

Східні слов’яни поклонялись божествам як чоловічого, так і жіночого роду. Жінка сприймалась як самостійна сила. Це давало можливість жінці мати свободу, ритуальну за природою. Дівчачі свята, жіночі обряди були суверенною сферою. Слов’янський пантеон освячував ідеали родючості природи, любові, шлюбу, дітонародження, сім’ї. Боги сімейної, родової, домової сфер відображали піднесене сприйняття слов’янами сімейно-родових стосунків, відповідну народну етику. Правила шлюбу встановлював Сварог. Ярило давав хоробрість, молодість, плотське кохання. Лада була покровителька краси, любові, шлюбів. Ідеали наступності поколінь – Род і Рожаниця.

 Шанування шлюбно-сімейних стосунків починалося з повсякденного добробуту. Дім мав Духа-покровителя – Домового. Вогонь захищав шлюбні й родинні зв’язки. Слов’яни сакралізували господарський і домашній інвентар, святкувалися сімейні торжества.

Язичницьке суспільство не було антисексуальним. Сексуальність вважалась загальною Космічною Силою. У слов’ян існували оргаістичні обряди і свята, коли чоловіки та жінки оголеними спільно купались, символічно запліднювали землю, перекачувалися парами по засіяному полю.

В сім’ї чоловіче та жіноче роз’єднувалось територіально. Жінці належав внутрішній простір, а чоловікові зовнішній. Сім’я зароджувалася в надрах роду, включала родичів та свояків, існувала в системі родинних, сакральних та релігійних зв’язків, характеризувалася спільністю виробництва.

У слов’ян існував звичай " умикання" (викрадання) дівчини, ігрища, де викрадали собі жінок, могли мати по дві, три жінки. У полян практикували купівлю (купно) у батьків, що вважалось звичаєм тихим та спокійним.

Метою виховання була підготовка умілого та сильного робітника, орача, мисливця, воїна з юнаків, а з дівчат готували господинь, знайомих з домоводством. З появою територіальної сусідської общини з’являються форми братання: побратимство, посестринство. Однією з форм було укладення союзу між однолітками - юнаками шляхом обміну жменями землі, зашитої у ладанках, які носили на шиї як амулети. Дівчата в лісі обирали березу, прикрашали стрічками, водили навколо хороводи, співали пісень.

Після християнізації Київської Русі ставлення суспільства до шлюбу та сім’ї змінюється.

                                     Контрольні питання та завдання

1. Охарактеризуйте найдавніші пам’ятки первісних людей на українських землях.

2. Як зароджувалось мистецтво?

3. Розкажіть про перші форми первісної релігії.

4. Трипільська культура та її особливості.

5. Особливості культури скіфо-сарматської доби.

6. Культура давніх слов’ян.

7. Міфологія на українських землях.

8. Поясніть особливості шлюбно-сімейних стосунків східних слов’ян.

 

 

ДОДАТКИ      

                                ПРО ВЕЛЕСОВУ КНИГУ

(З книги Слабошпицького М. З голосу нашої Кліо. - К., 2003. - 224 с. – Події і люди української історії).

 

Усе це трохи нагадує детективну історію. Громадянська війна на Україні. В од­ному з маєтків білогвардійський офіцер Ізенбек знаходить загадкові дощечки, на яких щось написано незрозумілими літе­рами. Інший на його місці, певно, не надав

би їм жодного значення, а він не знати навіщо забрав знахідку з собою. Були ті дощеч­ки в боях, серед смертей і вогнів, під посвистами куль і вибухами снарядів. А по деякім часі опинилися аж у Бельгії, куди емігрував Ізенбек.

Там дощечки потрапили на очі спеціалістам, які зробили з них фотокопії. Саму ж знахідку офіцера згодом хтось украв. Отак і загубилися всі її сліди. Ні сам Ізенбек, ні ті, хто дощечки фотографував, уже не могли продемонструвати їх науковому світові, який зацікавився змістом написів, запідозривши, що це — важлива пам’ятка давньої слов’янської писемності. " Дощечки Ізенбека" (так спершу іменували в науці ті тексти) дали поштовх до багатолітньої дискусії, яка не вщухла й сьогодні.

Після перших варіантів перекладу (а їх з’явилося чимало) " дощечки Ізенбека" одер­жали ту назву, під якою вони сьогодні й знані в науці: " Велесова книга" або " Влес книга". Велес, як відомо, у давніх слов’ян-язичників — один із найшанованіших богів. Ви­несення в назву його імені — це не тільки підтвердження того, що твір народився в язичницькі часи. З цього погляду особливо важливими для розуміння всього пафосу " Велесової книги" можуть бути ось такі слова з шостої дощечки: " А греки, хотячи ох­рестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять із нас своїх невільників". Значна частина дослідників, посилаю­чись на ці слова, вважає, що " Велесова книга" — це оборона віри предків, клич на за­хист давніх духовних святинь, зневажених на Русі в часи Володимира Святославовича після прийняття християнства.

" Тримайтеся, браття наші, плем’я за плем’я, рід за рід і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим, се ж бо ми є русичі, славці богів наших", " А де впала кров наша, там є земля наша, і це вороги знають..." — ось такими нагадуван­нями і закликами сповнено текст " Велесової книги". Читаючи цей твір, відчуваєш, що невідомий автор веде з кимось приховану полеміку. І — не тільки з проповідниками християнства, прийняття якого він вважає великим злом для Русі, оскільки вона, на його думку, втрачала всю свою національну самобутність і зраджувала рідних богів. Вістря його полеміки спрямоване проти тих місць " Повісті временних літ", де йдеться про князів Аскольда й Діра, з якими буцімто пов’язана версія про завоювання київського престолу вихідцями з чужинецьких (як називали їх у давнину, варязьких) земель. Отже, " Велесова книга" має яскраво виражене ідеологічне спрямування. Вона — випад проти так званої норманської теорії походження руської державності. Не ви­падково автор її постійно наголошує: "...кров наша просто рече, що єсьми русичі, не слухайте ворогів..."

Значна частина вчених категорично стверджує: " Велесова книга" — зухвала і зага­лом майстерна підробка. Часи її народження — не сива давнина, а початок двадцятого століття, коли в науці особливо загострилася боротьба різних шкіл довкола питання по­ходження державності Русі. Серед їхніх аргументів — не тільки те, що " дощечки Ізенбека" ніколи не були на очах наукового світу, що хімічного аналізу тієї знахідки, який визначив би її справжній вік, ніхто ніколи не робив. Серйозні претензії до тексту мають і лінгвісти, котрі говорять, що в ньому є ті лексичні елементи, яких у давньоруській мові просто не було. З ними солідаризуються й історики язичництва. " Велесова книга" подає ось такий довгий перелік слов’янських богів: Білояр, Ладо, Купало, Сінич, Житнець, Вінич, Зернич, Овсянич, Просич, Студень, Ледич, Лютець, Птичець, Звіринець, Мілич, Дождець, Погодець, Ягодець, Пчолич, Ростич, Ключень, Озорець, Вітрич, Соло-мич, Грибич, Лович, Бесідець, Сніжич, Странець, Свідич, Радич, Світич, Крович, Травич, Стеблич, Маслянець, Живич, Відич, Листвич, Квітич, Водич, Звіздич, Громич, Сімич, Липець, Рибич, Березич, Зеленець, Горич, Страдич, Списич, Мислич, Гостич, Ратич, Странич, Чурець та Родич.

Але ж кожне плем’я мало суто своїх богів, яким воно поклонялося, і часто не визна­вало божественних покровителів інших племен. Автор " Велесової книги" теж мав би на­лежати до якогось одного племені, отже, й поклонятися своїм " рідним" богам. Не міг же він належати до всіх племен одразу. І цей аргумент також не можна не брати до уваги.

Отже, загадку " Велесової книги" ще й досі остаточно не розгадано. У дискусіях про неї звучить чимало гіпотез. Можливо, майбутні часи дадуть нам вичерпні відповіді на всі пов’язані з нею запитання.

 

                                      Велесова книга (Уривок)

 

Тримайтеся, браття наші, плем’я за плем’я, рід за рід і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим, се ж бо ми є русичі, славці богів наших. Співи наші і танці, ігрища і видо­вища на славу їх.

Се ж бо сідаємо на землю і беремо пучку землі до рани своєї і товчем до неї, аби по смерті міг стати перед Марморею’ і щоб сказала: " Не маю винити то­го, який є повен землі і не можу його відділити од неї". І боги будучі там доречуть від себе: " Сси русич і перебудеш ним, бо взяв єси землі до рани своєї і приніс її до Нав’я".

У ті часи покою князі вибирались многі на вічах, осібно від князя. І всякі, які того покняження зазнали, звичайні прості мужі і так стоячі землю орали і себ­то князями були названі дбати про людей, а хліб, і їжу, і всякі пожитки од лю­дей своїх сьогодні мають. Інші князі полюддя беруть і на синів владу передають, од отця до сина і аж до правнука.

 

 

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: