Українська міфологія і фольклор – скарбниця національної культури.

                                (З книги: Культурне відродження в Україні. – Львів, 1993. – С.16-22).

Українська культура є оригінальним синтезом численних складників - автохтонних сприйнятих зовні. Автохтонні дійшли до нас із доісторичних часів і добре збереглися ще до початку XX ст., особливо в способі життя, ментальності сільського українця. Учені розрізняють 10 складників, певні елементи яких зберігаються до сьогодні в українській культурі: до індоєвропейські, індоєвропейські, праслов’янські, балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Злиття перших шістьох складників вони вважають за базу української культури, а чотири останні характеризують культурні епохи, що їх проходила українська культура.

                      До базових складників варто додати близькосхідний компонент. У II тис. до н.е. з Близького Сходу приходять (чи вертають на прабатьківщину) племена староямної археологічної культури, що вступають в діалог із трипільською. Саме їх вплив, на думку деяких дослідників, ми маємо в українській народній культурі, яка зберегла від " козиного народу" різдвяний обряд водіння кози. Коза була тотемом (першопредком) староямної культури. У трипільців тотемом був лелека, також шанований нашим народом птах. В тотемічному ряду зустрічаємо сокола, голуба, рибу.

                     З тих часів також маємо характерну роздвоєність української ментальності – сильне жіноче начало, що походить від трипільської культури, і патріархальний елемент, що приносився скотарськими народами.

                     Невичерпним життєдайним джерелом національної культури є архаїчна і художньо оформлена у фольклорі та мистецтві міфологія. В обрядовому українському фольклорі річного циклу, казках, прислів’ях можемо знайти безліч сюжетів космогонічного ряду, які плавно переходять в земний, героїчний (билини, думи) та інші сюжетні ряди національного буття, закріпившись в емоційно-почуттєвому, кардоцентричному характері української душі. Одна з архаїчних колядок (лемківська) поетично подає образ творення впорядкованого світу із предвічного хаосу:

                                     Коли не було з нащада світа,

                                           Тоді не було неба, ні землі,

                                           А но лем булло синє море,

                                           А серед моря зелений явір.

                                           На явороньку три голубоньки,

                                           Три голубоньки раду радять.

                                           Радоньку радять, як світ сновати:

                                           Та спустимося на дно моря.

                                           Та дістанемо дрібного піску,

                                           Дрібний пісочок посіємо ми:

                                           Та нам ся стане чорна землиця.

                                           Та дістанем золотий камінь,

                                           Золотий камінь посіємо ми:

                                           Та нам ся стане ясне небонько,

                                           Ясне небонько, світле соненько,

                                           Світле соненько, ясен місячик,

                                           Ясний місячик, ясна зірниця,

                                           Ясна зірниця, дрібні звіздоньки.

 

В українській міфології часто зустрічається розповідь про утворення з яйця (пташиного, зміїного), риб’ячої ікринки усього світу: верхня половинка шкарлупи – небо, нижня – земля; із вмісту яйця виникли небесні тіла, гори, ріки, в тому числі й люди. В обрядах і фольклорі яйце наділене магічним, чарівним впливом. Воно символ єдності початку, життя і смерті.

Першоосновою творення вважали також і рибу. В українських колядках образ міфічної риби (виза, в’яза) поєднується з образом сокола (птаха-творця).

 

 

                Українські легенди про створення світу (космогонічні).

(З книги: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992. – С.80-81).

 

     Легенда записана в с.Хомутинцях Вінницького повіту Подільської губернії.

Коли замислив Господь сотворити світ, то сказав своєму старшому янголу Сатанаїлу: " А що, архангеле мій, ходімо творити світ". – " Ходімо, Господи", - відповідає Сатанаїл. От вони пішли понад морем. А море таке темне, бездонне. Бог і каже: " Йди у цю безодню на саме дно й дістань Мені жменю піску. Та дивись, як братимеш, то промов про себе, що береш на ім’я Господнє". Пірнув Сатанаїл у безодню до самого піску. Бере і каже: " Беру тебе, земле, на ім’я Господнє й своє! " Взявся виносити, а вода так і вимиває той пісок. Він щосили затискає жменю – та де вже йти проти Бога! Доки він випірнув на поверхню моря, так того піску як і не було: увесь вода вимила геть. " Не хитруй, Сатанаїле, - каже Господь. – Йди знову, та не додавай свого імені! " Знову пірнув у море Сатанаїл й знову те саме. Лише за третім разом сказав Сатанаїл: " Беру тебе, земле, на ім’я Господнє! " І ось несе пісок та й жмені не стискує, так навмисне на розкритій долоні й несе, щоб вода змила його; та де там: як набрав повну жменю, так повну жменю й виніс до Бога.

Взяв Господь той пісок, ходить морем і розсіває, а Сатанаїл давай руку облизувати, щоб хоч трохи для себе залишити, свою землю творити. Господь розсів землю, благословив на чотири сторони й земля почала рости. От росте земля й росте і та, що в роті у Сатанаїла. Нарешті так розрослась, що аж губу розпирає. Бог і каже: " Та плюй, Сатанаїле! " Той і почав плювати та харкати. І де він плював, там виростали гори, а де харкав – скелі. От через що в нас земля нерівна…

 

Легенди про створення українців (хохлів) та росіян (москалів) записані в Куп’янському повіті Харківської губернії.

 

(З книги: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992. – С.153-154).

 

Коли ще не було на світі " хохлів" та " москалів", Бог послав Петра й Павла на те місце де тепер Москва. Прийшли вони й стали робити – Петро " хохлів", а Павло – " москалів". Петро робив " хохлів" з пшеничного тіста, а Павло " москалів" з рудої глини, тому вони й руді. Наробили й поставили сушитися на сонці. Петро й каже: " Ходімо, брате, до ріки руки мити". А Павло й відповідає: " Йди, Петре, сам, я свої руки й так обітру". – " Ну, коли ти не підеш, то дивись, аби чого не сталося з нашим народом". Павло чудово знав, що його людей ніхто не займе, а тому пішов собі в затінок й ліг подрімати. Де не де взявся собака, розібрав, що " хохли" з тіста та й ну їх їсти. Приходить від ріки Петро, зирк – " москалі" стоять, а " хохлів" нема! Коли дивиться собака бігає. Тоді Петро як розженеться, як ухопить собаку за хвіст, а собака як дремене полями на Україну! Петро її по ребрах дрючком як потягне! Собака як стрибне через ярок, так там і став " хохлацький" хутірець. Тут Петро й лишився, а собака сховався в лободу і утворив там слободу. З тих пір і почали " хохли" жити по хуторах та по слободах.

 

Друга легенда розповідає, наче " хохли" та " москалі" походять від звичайних людей. Ішов якось полем Христос і святий Петро, а назустріч весільний поїзд. П’яні поїжджани стали глузувати з них. Один п’яний викаблучувався і казав Христу й Петру: " Чого ви, бродяги, тут швендаєте? Ви повинні займатися хліборобством, а не шалатися по світу без діла! " Святий Петро каже Христу пошепки: " Цій людині бути " хохлом" – хліборобом. Нехай він весь вік оброблятиме землю". – " Роби з ним, що хочеш", - відповів Христос. Другий п’яний гукає, глузуючи: " Чого ви тут тиняєтеся? Бач – навіть черевиків у вас нема: вам би тільки личаки в’язати, а не вештатися по чужих весіллях! " Святий Петро й каже: " А цій людині бути " москалем", і він в’язатиме личаки й ходитиме в личаках". Звідтоді від першого п’яного, який кричав на Христа й святого Петра, пішли " хохли", від другого – " москалі".

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: