Дезертирство (ст. 408 КК).

Стаття складається з трьох частин, що містять заборонювальні но­рми. Родовим об'єктом злочину є встановлений законодавством поря­док несення або проходження військової служби. Безпосередній об'єкт злочину — встановлений порядок проходження військової служби, який зобов'язує кожного військовослужбовця нести військову службу протягом установленого законом строку.

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 408 КК) полягає у діях чи бездіяльності, які мають дві відповідні форми: 1) самовільне залишен­ня військової частини або місця служби; 2) нез'явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікува­льного закладу.

Дезертирство передбачає, що військовослужбовець протизаконно припиняє несення військової служби, намагаючись взагалі вивести се­бе зі сфери військово-службових відносин. Цей злочин є триваючим. Самовільне залишення військової частини або місця служби — це залишення військовослужбовцем території військової частини або місця служби за відсутності дозволу відповідного начальника. Нез 'явлення на службу в разі призначення, переведення, з відряджен­ня, відпустки або з лікувального закладу — це нез'явлення військовос­лужбовця на територію військової частини або місця служби після за­лишення її на законних підставах, якщо при цьому була об'єктивна можливість для повернення у встановлений час.

Злочин є закінченим з моменту, коли суб'єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій формі — коли він не з'явився в частину (до місця служби) в установлений строк (формальний склад).

Суб'єкт злочину — спеціальний (будь-який військовослужбовець).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою ухилитися від військової служби (причому не про­тягом трьох діб, місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухи­литися від військової служби взагалі, назавжди).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 406 КК) є вчинення його: 1) із зброєю (вогнепальна, холодна та деякі інші види зброї, яки­ми оснащуються військові формування); 2) за попередньою змовою групою осіб.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 408 КК) є вчинення його в умовах воєнного стану (коли Україна фактично пере­буває в стані війни з іншою державою) або в бойовій обстановці (коли військова частина або її підрозділ перебувають в умовах безпосеред­ньої підготовки й ведення бою чи операції).

Склад злочину об'єктом, суб'єктом та об'єктивною стороною схо­жий на склад самовільного залишення військової частини (ст. 407 КК). Різняться вони суб'єктивною стороною — саме наявністю чи відсутні­стю мети взагалі ухилитися від військової служби, оскільки за самові­льного залишення військової частини злочинець має намір через пев­ний час повернутися до виконання обов'язків військової служби, а кваліфікація діяння здійснюється залежно від терміну його ухилення від військової служби. Тому тривалість ухилення військовослужбовця від військової служби під час дезертирства на кваліфікацію не впливає.

3. Задача:

Ш. та П., відбуваючи покарання у виді позбавлення волі розробили план втечі з виправної колонії і почали його здійснювати. Вони напали на лікаря медчастини виправної колонії К і медсестру М., зв'язали їх, забарикадувались у приміщенні медчастини та, під погрозою позбав­лення життя медиків виготовленими ними саморобними фінськими ножами, зажадали від адміністрації виправної колонії надання в їх розпорядження заправленої автомашини. їхні вимоги були задоволені.

Після виїзду з виправної колонії, вжитими заходами втікачів вдалося затримати і обеззброїти. Кваліфікуйте дії ПІ. та П.

Відповідь:

Дії ПІ. та П слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 393, ч. 2 ст. 263 і ч. 2 ст. 147 КК як втеча з місць позбавлення волі, вчинена за попередньою змовою групою осіб та поєднана з використанням холодної зброї й із застосуванням насильства; виготовлення та носіння фінських ножів; захоплення та тримання двох осіб як заручників з метою спонукання державної установи вчинити певні дії за умови звільнення заручників, поєднані з погрозою знищення людей.

 

 

Білет № 82

1. Поняття та кримінально-правове значення судимості. Умови та строки погашення судимості. Зняття судимості. Постанова Пле­нуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 «Про практику застосування судами України законодавства про пога­шення і зняття судимості».

Судимість — це передбачені законом правові наслідки засуджен­ня, що тривають певний період і визначають особливий правовий ста­тус особи, яка має судимість.

У вітчизняній кримінально-правовій літературі найбільш змістовно дослідив інститут судимості Голіна В. В., який запропонував наступне визначення судимості особи — це її правовий стан, створений реалі­зацією кримінальної відповідальності, що виникає внаслідок засу­дження винної особи обвинувальним вироком суду за вчинений нею злочин до покарання, який виступає підставою для державного осуду і застосування до нього передбачених законом на протязі певного, зако­ном установленого перебігу часу, обмежень та втрат і відіграє роль сприяючого засобу досягнення і закріплення цілей покарання.

Істотними ознаками судимості є те, що вона: 1) є наслідком засу­дження за вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання; 2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персона­льний характер і пов'язана лише з цією особою); 3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК; 4) полягає в обмеженнях, які застосову­ються до особи, що має судимість, інших несприятливих для неї пра­вових наслідках; 5) умови перебігу судимості та й кримінально-правові наслідки визначені КК. Загальноправові наслідки судимості регламен­туються іншими нормативно-правовими актами.

Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що суди­мість: 1) може виступати як кваліфікуюча ознака за вчинення нового злочину. КК кваліфікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний злочин; 2) враховується у визнанні рецидиву злочинів (ст. 34 КК); 3) є перепоною для звільнення від кримінальної відповіда­льності (статті 45-48 КК); 4) враховується при визначенні того, чи має місце переривання перебігу строків давності притягнення до криміна­льної відповідальності (ч. 3 ст. 49 КК); 5) враховується у виборі окре­мих видів покарання (ч. 2 ст. 62 КК); 6) як одна з ознак, що характери­зують особу винного, враховується відповідно до загальних засад призначення покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК); 7) враховується у визна­ченні обов'язкової частини покарання, яка фактично повинна бути від­бута — за умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (п. 2 ч. 3 ст. 81, п. 2 ч. 3 ст. 107 КК), а також у разі заміни не відбутої частини покарання більш м'яким (п. 2 ч. 4 ст. 82 КК) та ін. Отож, кри­мінально-правові наслідки судимості полягають у тому, що вона вра­ховується у вирішенні низки питань, пов'язаних з кваліфікацією вчи­неного, призначенням покарання та його виконанням.

Підставою виникнення судимості є призначення засудженому покарання. Відсутність цієї підстави означає, що судимість не виникає, а визнання такої підстави юридично нікчемною тягне за собою негайне припинення всіх правових наслідків і призначення покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має суди­мість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до по­гашення або зняття судимості. Положення закону про судимість по­ширюються на весь строк відбування як основного, так і додаткового покарання, а у випадках, передбачених пунктами 5-9 ст. 89, пунктами 2-4 ч. 2 ст. 108 КК, — і на певний строк після відбуття покарання.

Погашення і зняття судимості є різними формами припинення стану судимості. Воно можливе лише за наявності передбачених ст. 55 КК 1960 р. чи статтями 89, 108 КК 2001 р. підстав і за умови, що особа протягом строку погашення судимості не вчинить нового злочину. По­гашення судимості не потребує посвідчення спеціальним рішенням суду чи іншим документом.

КК 2001 р. містить як загальні норми про зняття та погашення су­димості (статті 88-91 КК), так і положення про особливості застосу­вання цього інституту до осіб, які вчинили злочини до досягнення ни­ми вісімнадцятирічного віку (ст. 108 КК). В зв'язку з цим судам необхідно в кожному конкретному випадку з'ясовувати, в якому віці особою було вчинено попередній злочин. Якщо особа раніше засуджу­валася за злочин, вчинений у віці до 18 років, до неї мають застосову­ватися положення не тільки статей 88-91 КК, а й статті 108 КК (п. 4 постанови).

Щоби судимість виявилася погашеною, необхідним є дотримання встановлених в КК умов, які диференційовані з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, виду призначеного покарання, застосу­вання звільнення від відбування покарання з випробуванням. Однак неодмінно вимагається, щоб з моменту набуття чинності обвинуваль­ним вироком, яким засудженому призначено покарання, минув певний строк.

При вирішенні питання про погашення судимості правове значення має не тільки наявність вироку суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину, а й підстави та час її звільнення від відбування по­карання, оскільки саме з цього часу в передбачених законом випадках особа вважається такою, що не має судимості, або починає обчислюва­тися строк, протягом якого вона вважатиметься такою, що має суди­мість.

У ст. 55 КК 1960 р. строк погашення судимості встановлювався за­лежно від виду призначеного покарання або від строку фактично від­бутого покарання, у той час як КК 2001 р. — залежно не тільки від ви­ду призначеного покарання (пункти 1-6 ст. 89 КК), а й від ступеня тяжкості вчиненого злочину (пункти 6-9 зазначеної статті), тобто неза­лежно від строків призначеного судом покарання у виді обмеження чи позбавлення волі та фактично відбутого покарання.

Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у ст. 89 КК. Зняття судимості допуска­ється лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК.

Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК такими, що не мають судимості, ви­знаються особи, яких засуджено за вироком суду без призначення по­карання або яких повністю звільнено від покарання, чи такі, що відбу­ли покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом. При цьому необхідно враховувати, що КК 2001 р. декриміналізовано значну частину діянь, які за КК 1960 р. визнавалися злочинними.

Такими, що не мають судимості, визнаються згідно з ч. 4 ст. 88 КК 2001 р. також особи, яких було реабілітовано, тобто ті, яких визнано несправедливо репресованими в судовому або позасудовому порядку з поновленням в усіх правах, у тому числі на підставі Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

Якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку погашен­ня судимості знову вчинила злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90 КК пе­ребіг цього строку переривається й останній обчислюється заново піс­ля фактичного відбуття покарання (основного й додаткового) за новий злочин. У таких випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин.

Дострокове зняття судимості відповідно до ст. 91 чи ч. 3 ст. 108 КК з повнолітньої особи, яка відбула покарання у виді обмеження або позбавлення волі, та з особи, що вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин у віці до 18 років і відбула за нього покарання у виді позбавлення волі, можливе тільки після закінчення не менше ніж половини строку погашення судимості, передбаченого ст. 89 КК, і лише за умови, що судом буде встановлено, що ця особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправ­лення. У такому випадку суддя виносить мотивовану постанову про дострокове зняття судимості з дотриманням порядку, встановлено­го ст. 414 КПК.

Зняття судимості є правом, а не обов'язком суду. Тому, якщо з урахуванням обставин справи суд дійде висновку, що особа не довела свого виправлення, він вправі відмовити у достроковому знятті суди­мості. Повторне клопотання може бути порушено не раніше ніж через рік з дня відмовлення (ч. 6 ст. 414 КПК).

Протягом семи діб з дня оголошення постанови суду із зазначених питань прокурор чи засуджений має право подати апеляції до апеля­ційного суду (ч. 5 ст. 414 КПК).

Можливе зняття лише непогашеної судимості. Якщо буде встанов­лено, що вона вже погашена, то клопотання про її зняття залишається без розгляду, про що суддя виносить мотивовану постанову (п. 9 по­станови)

2. Планування, підготовка, розв'язування та ведення агресив­ної, війни (ст. 437 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні нор­ми. Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є мир — це стано­вище (ситуація), яке характеризується відсутністю ворожнечі, відкри­тих політичних протиріч між державами, війни і воєнних (збройних) конфліктів.

Об'єктивна сторона злочину характеризується п'ятьма можливи­ми формами (перші чотири з яких передбачено ч. 1, а останню — ч. 2 ст. 437 КК): 1) планування агресивної війни чи воєнного конфлікту; 2) підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту; 3) розв'язу­вання агресивної війни чи воєнного конфлікту; 4) участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій; 5) ведення агресивної війни або аг­ресивних воєнних дій.

Агресивна війна і воєнний конфлікт — це види актів агресії, які відрізняються між собою, зокрема, масштабами дій, і передбачають за­стосування державою чи від її імені збройних сил першою проти суве­ренітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або народу (нації). При цьому слід мати на увазі два моменти: по-перше, згідно з міжнародним законодавством війна або воєнні дії можуть бути кваліфіковані як агресивні лише Радою Безпеки ООН; по-друге, визначення агресії, що дається у відповідній резолюції ООН, може бути застосоване тільки щодо відповідальності держав, але не персоналій.

Планування агресивної війни чи воєнного конфлікту — це розроб­лення системи діяльності, яка передбачає порядок, послідовність, строки та інші суттєві умови щодо їх підготовки та розв'язування (об­ґрунтування ідеї війни, розробка її політичної концепції, стратегії і та­ктики мобілізації та початку воєнних дій та ін.). Підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту — це дії, пов'язані з попереднім готуван­ням засобів ведення війни, зосередженням збройних сил на певних на­прямках, проведенням розвідувальних заходів, схилення населення до ненависті до народів інших держав та інші дії, спрямовані на усунення можливих перешкод для вторгнення збройних сил на територію іншої країни або для іншого акту агресії, створення умов для успішного розв 'язування агресивної війни чи воєнного конфлікту. Розв'язування агресивної війни чи воєнного конфлікту — це знищення останніх ідео­логічних, політичних, дипломатичних та інших перешкод, надання можливостей для розвитку агресії (наприклад, пред'явлення ультима­туму іншій державі, різноманітні агресивно-провокаційні дії на кордо­ні, фактичний початок воєнного конфлікту тощо). Участь у змові, що спрямована на планування, підготовку та розв'язування агресивної війни, передбачає наявність попередньої змови двох чи більше осіб про вчинення таких дій. Ведення агресивної війни або агресивних во­єнних дій — це здійснення будь-якого акту агресії проти іншої дер­жави.

Злочин є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з переліче­них вище дій (формальний склад).

Суб'єкт злочину — загальний (фізична осудна особа з 16-річного віку).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. 3. Задача:

Засуджений до позбавлення волі у виправній колонії середнього рі­вня безпеки Ц. тимчасово перебував у слідчому ізоляторі. Повертаю­чись з прогулянки, він напав у подвір'ї на військовослужбовця внут­рішньої служби, якого збив з ніг, завдав кілька ударів в обличчя, а потім вибіг через центральні ворота слідчого ізолятора, що зачинялися після виїзду автомобіля, та зник у невідомому напрямку.

Кваліфікуйте дії Ц.

Відповідь:

Дії Ц. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 393 КК як втеча з місця по­збавлення волі із застосуванням насильства та насильство щодо пра­цівника правоохоронного органу із заподіянням легких тілесних ушкоджень — ч. 2 ст. 345 КК. Слідчий ізолятор у даному випадку на­лежить до місць позбавлення волі, адже Ц. відбував там покарання. Насильство виявилось у тому, що Ц. завдав кілька ударів в обличчя, збив з ніг військовослужбовця внутрішньої служби, тобто завдав лег­ких тілесних ушкоджень, маючи на меті втекти.

 

Білет № 83

1. Примусові заходи медичного характеру та примусове ліку­вання за кримінальним правом України. Постанова Пленуму Вер­ховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику за­стосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування».

Примусові заходи медичного характеру — це заходи державного примусу у формі різних лікувально-реабілітаційних заходів, які при­значаються судом у рамках кримінального процесу стосовно осіб з рі­зними психічними розладами, що вчинили суспільно небезпечні діян­ня, спрямовані на лікування цих осіб і запобігання скоєнню ними нових суспільно небезпечних дій та суворе дотримання непорушності їхніх прав і законних інтересів.

Примусові заходи медичного характеру мають подвійний харак­тер. З одного боку — це заходи примусу, тобто юридичні, з друго­го — це заходи медичні, оскільки зміст їх зводиться до діагностич­ного обстеження, лікування, клінічного нагляду, проведення реабілітаційних заходів.

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбула­торної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспі­льно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, до спеціального лікувального закладу з ме­тою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею су­спільно небезпечних діянь (ст. 92 КК).

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосо­вані судом до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно не­безпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочи­ни; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Не можуть застосовуватися примусові заходи медичного хара­ктеру до особи, що вчинила суспільно небезпечні діяння у стані не­осудності чи захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, але до винесення вироку одужала чи її психічний стан змінився насті­льки, що вона перестала бути суспільно небезпечною (див. п. 16 вказа­ної вище ППВСУ).

Залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості вчинено­го діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі види примусових за­ходів медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного за­кладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного за­кладу із суворим наглядом (ст. 93 КК).

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським на­глядом.

Продовження, зміна або припинення застосування примусових за­ходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представни­ка психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

Особи, до яких застосовано примусові заходи медичного характе­ру, підлягають оглядові комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосу­вання такого заходу. В подальшому продовження застосовування при­мусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців. Застосування примусо­вих заходів медичного характеру в психіатричних закладах регламен­тується Законом України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. та відповідними інструкціями МОЗ України.

Примусове лікування — захід кримінально-правового примусу, що може бути застосований судом, незалежно від призначеного пока­рання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі чи обме­ження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове ліку­вання здійснюється в спеціальних лікувальних закладах.

У ст. 96 КК вказуються особливості застосування примусового лі­кування до осіб, які вчинили злочин і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Примусове лікування відрізняється від примусових заходів ме­дичного характеру: хворобою; можливістю застосування примусово­го лікування й за місцем відбування покарання, а примусові заходи медичного характеру тягнуть направлення особи, зазвичай, у спеціалі­зовані психіатричні заклади; часом лікування.

До хвороб, які становлять небезпеку для здоров'я інших людей, на­лежать тяжкі інфекційні хвороби: проказа, холера, чума, туберкульоз легенів у фазі розпаду тощо (алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними захворювання­ми — див. п. 24 вказаної ППВСУ). Хоча в теорії кримінального права окремі науковці (А. Музика, О. Горох, О. Юношев та ін.) відносять ал­коголізм та наркоманію до таких хвороб.

Вказані хвороби мають різні форми перебігу, заразливості, тому в кожному конкретному випадку суд повинен приймати рішення про за­стосування примусового лікування на підставі висновку судово-медичної експертизи.

Місце проведення примусового лікування залежить від виду при­значеного покарання. У разі покарання у виді позбавлення чи обме­ження волі примусове лікування проводять заклади медичної служби кримінально-виконавчих установ, за інших видів покарання — спеціа­льні лікувальні заклади.

Екоцид (ст. 441 КК).

Стаття складається з однієї частини, що містить заборонювальну норму. Родовим об'єктом злочину є безпека людства — це стан, за якого відсутня загроза війни, екологічної катастрофи, дій, наслідком яких може бути масове знищення людей, знищення умов для існування населення земної кулі тощо. Безпосередній об'єкт злочину — безпека природи як середовища проживання людської спільноти. Предметом злочину є рослинний світ, тваринний світ, атмосфера, водні ресурси, а також можуть виступати земля, надра, інші компоненти екосистеми і космічний простір.

У міжнародному праві під екоцидом, зазвичай, розуміють викорис­тання геофізичних, метеорологічних та інших засобів з метою зміни динаміки, складу чи структури Землі, включаючи її біосферу, літосфе­ру, гідросферу та атмосферу, а також космічного простору, що може потягнути або потягло масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери, водних ресурсів або інші тяжкі наслідки. Відповідно до взятих на себе міжнародних зобов'язань Україна не по­винна застосовувати військові чи інші ворожі засоби впливу на приро­дне середовище, які мають широкі, довгострокові чи серйозні наслідки як засоби зруйнування, заподіяння шкоди будь-якій іншій державі (за принципом взаємності).

Об'єктивна сторона злочину проявляється у таких формах: 1) ма­сове знищення рослинного або тваринного світу; 2) отруєння атмосфе­ри або водних ресурсів; 3) вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу.

Під масовим знищенням рослинного або тваринного світу слід ро­зуміти повне знищення флори та (або) фауни певного регіону Землі або часткове, але таке, що поширюється на велику кількість (множину) рослин та (або) тварин, а під отруєнням атмосфери або водних ресур­сів — поширення отрути різних видів у повітряному просторі, у водах Світового океану, морів, озер, рік, інших водоймищ. Екологічна ката­строфа означає надзвичайні, трагічні, тобто такі, що створюють гост­ру аномалію, наслідки для природного середовища (наприклад, над­звичайно великі за площами поширення лісові пожежі, катастрофічне затоплення місцевості, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення довкілля, що обмежує або виключає можливість життєдіяльності людини та прова­дження господарської діяльності в цих умовах тощо).

Спричинити перелічені наслідки може застосування: а) зброї масо­вого знищення; б) небезпечної зброї невибіркової дії, наприклад запа­лювальної; в) геофізичних методів; г) метеорологічних методів.

Злочин є закінченим: а) у перших двох його формах — з моменту настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді спричинення еко­логічної катастрофи, конкретними різновидами якої є масове знищен­ня рослинного або тваринного світу і отруєння атмосфери або водних ресурсів (матеріальний склад); б) у третій формі — сформульований як формальний: злочин є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій, якими створюється загроза спричинення екологічної катастрофи.

Суб'єкт екоциду — загальний (фізична осудна особа з 16-річного віку).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. 3. Задача:

Сержант Б., який був начальником солдата Д., зробив йому заува­ження і при цьому нецензурно вилаявся. Д. у відповідь завдав кількох ударів Б. у різні частини тіла, заподіявши йому фізичного болю.

Кваліфікуйте дії Д.

Відповідь:

Дії Д. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 405 КК як насильство щодо начальника у зв'язку з виконанням ним обов'язків з військової служби.

 

Білет № 84

Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх».

Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 18-річного віку. Серед неповнолітніх у КК відокремлюється ще ряд категорій осіб, зок­рема: малолітні, тобто ті, які не досягли 14-річного віку, новонародже­ні діти, діти, які не досягли 16-річного віку, тощо. Норми, спрямовані на забезпечення нормального фізичного і психічного розвитку непов­нолітніх, вміщені в низці статей Загальної частини КК. До них нале­жать ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК); передбачають, що обставиною, яка пом'якшує покарання, є вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК), а обставинами, які обтяжують покарання, — вчинення зло­чину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК) або з використанням ма­лолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК).

Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 КК це такі основні види покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) по­збавлення волі на певний строк. На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповно­літнього можуть бути застосовані й додаткові покарання у виді штра­фу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Застосування до осіб, які на час постановлення вироку не досягли шістнадцятирічного віку, таких покарань, як громадські та виправні роботи, а також арешту законом не передбачено.

Перелік видів покарань, визначений у ст. 98 КК, є вичерпним. Інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття.

Згідно зі ст. 99 КК штраф застосовується лише до тих неповноліт­ніх, які мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення. Відповідно п. 12 постанови, суди повинні до­сліджувати докази щодо наявності у неповнолітнього достатнього для сплати штрафу доходу, коштів або майна та наводити у вироку відпо­відні мотиви прийнятого рішення.

Суд визначає розмір штрафу неповнолітньому в межах від 30 (ч. 2 ст. 53 КК) до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 99 КК).

Громадські роботи згідно з ч. 1 ст. 100 КК призначаються непов­нолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин (не більше ніж дві години на день) і полягають у виконанні ним у вільний від навчання чи основної роботи час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Виправні роботи відповідно до ч. 2 ст. 100 КК призначаються не­повнолітнім у віці від 16 до 18 років, які мають постійну чи тимчасову роботу, на строк від двох місяців до одного року за місцем роботи. Суд у вироку визначає розмір відрахувань у дохід держави із заробітку не­повнолітнього засудженого в межах 5—10 \%.

Арешт застосовується до неповнолітнього, який на момент постановления вироку досяг 16 років, на строк від 15 до 45 діб (ст. 101 КК).

Позбавлення волі на певний строк є найсуворішим покаранням, що може бути призначене особам, яким на момент вчинення злочину не виповнилося 18 років на строк від шести місяців до десяти років, крім випадків, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 102 КК (за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя не більше 15 років). Це покарання має застосовуватися до таких осіб тільки тоді, коли у суду є переконання, що застосування більш м'якого покарання не сприятиме виправленню засудженого.

Згідно зі ст. 102 КК встановлено ряд особливостей призначення неповнолітнім покарання у виді позбавлення волі. За вчинення вперше злочину невеликої тяжкості позбавлення волі до неповнолітнього не застосовується; за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості таке покарання не може перевищувати одного року шести місяців; за зло­чин середньої тяжкості — чотирьох років; за тяжкий злочин — семи років; за особливо тяжкий — 10 років; за особливо тяжкий злочин, по­єднаний з умисним позбавленням людини життя, — 15 років. При при­значенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або ви­років остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років (ч. 2 ст. 103 КК).

Відповідно до ст. 64 КК довічне позбавлення волі до особи, котра вчинила злочин у віці до 18 років, не застосовується.

Звільнення неповнолітніх від покарання з випробуванням засто­совується на тих же підставах, що й дорослих (статті 75-78 КК), з ура­хуванням особливостей, визначених у ст. 104 КК. Таке звільнення до­пускається лише в разі засудження неповнолітнього до арешту чи позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК).

Тривалість іспитового строку встановлюється в межах від одного до двох років (ч. 3 ст. 104 КК) з урахуванням визначеного судом стро­ку позбавлення волі, а також даних про особу засудженого й інших об­ставин справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 104 КК у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок наглядати за засудже­ним та провадити з ним виховну роботу.

Згідно п. 18 постанови, якщо санкцією закону, за яким засуджуєть­ся неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7 КПК закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання.

Геноцид (ст. 442 КК).

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні нор­ми. Родовим об'єктом злочину є безпека людства. Безпосередній об'єкт злочину — безпека існування національних, етнічних, расових та релігійних груп. Потерпілими від цього злочину можуть бути тіль­ки члени національної, етнічної, расової чи релігійної групи, на зни­щення якої спрямоване діяння винних осіб — як громадяни України, так і іноземні громадяни чи особи без громадянства. До найнебезпеч-ніших форм сучасної дискримінації належать расизм, антисемітизм, нетерпимість стосовно арабів і мусульман, ксенофобія (ворожість до будь-яких іноземців). Видом геноциду є апартеїд — обмеження прав громадян за расовою ознакою.

Об'єктивна сторона злочину проявляється в суспільне небезпеч­них діях або бездіяльності, формами його є: 1) позбавлення життя чле­нів національної, етнічної, расової чи релігійної групи; 2) заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень; 3) створення для національної, етніч­ної, расової чи релігійної групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення; 4) скорочення дітонародження чи за­побігання йому в такій групі; 5) насильницька передача дітей з однієї національної, етнічної, расової чи релігійної групи в іншу; 6) публічні заклики до вчинення перелічених дій; 7) виготовлення матеріалів із за­кликами до вчинення перелічених дій; 8) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення перелічених дій. Перші п'ять форм передба­чені ч. 1, а останні три — ч. 2 ст. 442 КК.

Позбавлення життя означає заподіяння смерті хоча б одному з членів національної, етнічної, расової чи релігійної групи.

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень — це заподіяння таких тілесних ушкоджень хоча б одному з членів зазначеної групи.

Створення для певної групи життєвих умов, розрахованих на по­вне чи часткове її фізичне знищення передбачає, наприклад, економіч­ну блокаду групи та позбавлення її реальної можливості забезпечувати для себе достатнє харчування і медичне забезпечення, заборону існу­вання групи за межами невеликої території резервації чи гетто, екс­пропріація землі, що належить групі або її членам, примусове перемі­щення населення з місця його споконвічного проживання, насильни­цьке переселення (депортацію) в місцевість, несприятливу для прожи­вання людей взагалі або для представників даної групи зокрема, штучне створення складних екологічних умов, поширення епідемій тощо (найяскравішими проявами геноциду у цій формі в історії Украї­ни були масова депортація населення у віддалені регіони СРСР у 1929­1931 років і голодомор 1932-1933 років).

Скорочення дітонародження чи запобігання йому може відбуватися шляхом застосування методів генної інженерії, примусової кастрації та стерилізації, насильницької контрацепції, примушування жінок до вчи­нення аборту, незаконного позбавлення волі чоловіків групи або ство­рення умов для окремого проживання чоловіків та жінок, заборони шлю­бів між членами однієї расової, етнічної чи національної групи тощо.

Насильницька передача дітей з однієї групи в іншу передбачає пе­редачу їх із однієї національної в іншу національну, із однієї етнічної в іншу етнічну, із однієї расової в іншу расову, із однієї релігійної в іншу релігійну групу з метою стирання із пам'яті дитини інформації, що ідентифікує її у власному уявленні як члена певної групи з наступним біологічним розчиненням її нащадків серед представників іншої групи.

Публічні заклики до вчинення перелічених дій — це активний вплив на невизначену кількість людей, що має публічний (відкритий) характер, наприклад, проголошення таких закликів на мітингу, демон­страції, зборах тощо.

Виготовлення матеріалів із закликами до вчинення перелічених дій — це створення текстів або інших матеріалів, тиражування чи роз­множення відповідної продукції.

Розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення перелічених дій — це ознайомлення з такими матеріалами інших осіб або створен­ня умов для такого ознайомлення (приміром, поширення книг, роз­клеювання листівок або поміщення їх у поштові скриньки тощо).

Злочин є закінченим з моменту перелічених дій чи бездіяльності, які спричинили або не спричинили шкідливі наслідки (матеріальний або формальний склад).

Суб'єкт злочину — загальний (фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Спеціальною ознакою геноциду у перших його п'яти формах є мета — повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи. Метою виготовлення матеріалів із закликами до геноциду є їх розповсюдження. Для таких форм злочину, як публічні заклики до геноциду і розповсюдження матеріалів із закликами до ге­ноциду, мета не є обов'язковою ознакою складу.

3. Задача:

Рядовий Г. залишив військову частину, прихопивши з собою закрі­плений за ним автомат. Через день, через збройний опір працівникам військової частини, він зумів уникнути затримання. Наступного дня Г. викинув автомат у р. Дніпро та протягом року ховався на горищі домі­вки своїх родичів.

Кваліфікуйте дії Г.

Відповідь:

Дії Г. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 408, ч. 2 ст. 404, ч. 1 ст. 410, ч. 1 ст. 263 КК як дезертирство із зброєю, поєднане з привласненням військовослужбовцем зброї, а також опір особам, що виконують по­кладені на них обов'язки з військової служби, вчинений із застосуван­ням зброї, та як незаконне зберігання вогнепальної зброї.

 

Білет № 85

1. Примусові заходи виховного характеру. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів вихо­вного характеру».

Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кри­мінальної відповідальності: 1) звільнення від кримінальної відпові­дальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК); 2) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 106 КК).

Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного характеру можуть застосовуватися до особи, яка у віці від 14 до 18 ро­ків вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, а також до осо­би, котра у період від 11 років до досягнення віку, з якого може наста­вати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою час­тиною КК.

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються:

у разі прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;

до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кри­мінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2 ст. 97 КК);

при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.

Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК може статися лише при вчиненні ним уперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяж­кості та за умови, що його виправлення можливе без застосування по­карання. Якщо неповнолітній ухиляється від застосованих до нього примусових заходів виховного характеру, вони скасовуються судом, а неповнолітній притягується до кримінальної відповідальності.

Звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням приму­сових заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе у разі вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості за умо­ви, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свід­чать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує за­стосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові за­ходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) пере-дання неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповно­літнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Під обмеженням дозвілля і встановленням особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього слід розуміти: обмеження перебування по­за домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змі­нювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце прожи­вання, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; вимогу продовжити навчання, пройти курс лікування при хворобливому потя­гу до спиртного або вживанні наркотичних засобів, психотропних ре­човин, їх аналогів; тощо (п. 6 постанови).

Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, допускається лише за наявності даних про їх здатність за­безпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновителів, опікунів і піклувальників.

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Неповнолітній може бути переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання.

Як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зо-бов’язані при цьому здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.

Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або окремих громадян, суд повинен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька або матері, які позбавлені батьків-ських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього.

Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогічного ко-лективу навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудового колективу - за місцем роботи за наявності даних про те, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання.

Покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватись лише до неповнолітнього, який досяг 15 років і має власне майно, кошти або заробіток.

До спеціальних навчально-виховних установ, передбачених п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, направляються неповнолітні, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. У ці установи не можуть направлятись особи, визнані інвалідами, а також ті, яким згідно з висновком відповідних спеціалістів перебування в таких установах протипоказане за станом здоров’я (п. 9 постанови).

До спеціальних навчально-виховних установ належать загально-освітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Статус зазначених установ визначений Законом від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх». Мережа цих установ і поло-ження про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 (зі змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646).

Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи со-ціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, за своїм правовим статусом є учнем з обмеженнями, передбаченими положеннями про ці навчально-виховні установи.

Слід мати на увазі, що згідно зі ст. 8 Закону до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років включно, а до професійного училища соціальної реабілітації - від 14 років.

Учні тримаються в зазначених установах у межах установленого судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації - до досягнення ними 14, у професійних учи-лищах соціальної реабілітації - 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду - відповідно 15 і 19 років.

Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи за правилами, передбаченими статтями 409, 411 КПК, можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня у спеціальних навчально-виховних установах теж не може перевищувати трьох років.

Дострокове звільнення зі спеціальної навчально-виховної установи учня, який довів своє виправлення, провадиться на підставі постанови судді районного (міського) суду за клопотанням ради загальноосвітньої школи чи професійного училища за місцем їх знаходження. До клопотання має бути долучена особиста справа учня з даними, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку за весь час перебування у загальноосвітній школі або професійному училищі соціальної реабілітації.

Згідно п. 4 постанови перелік примусових заходів виховного ха-рактеру (ч. 2 ст. 105 КК) є вичерпним. Поряд із застосуванням одного чи кількох із них суд може в передбаченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя.

⇐ Предыдущая63646566676869707172Следующая ⇒

Поделиться: