Конституційно-правового статусу людини

І громадянина в Україні

11.1. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права

Етимологічно поняття правового статусу особи (від лат. зШш — ста­новище) пов'язане з правовим становищем індивіда як суб'єкта пра­ва в суспільстві та державі, учасника суспільних відносин і свідомої діяльності. Це становище визначається не тільки юридичними, а й іншими соціальними нормами, а тому називається соціальним (суспільним) статусом особи. Він визначається всією сукупністю еко­номічних, політичних, моральних та інших засад життєдіяльності суспільства і держави в конкретний період розвитку.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» широко використову­ються в законодавстві.

Термін «людина» визначає людську істоту з природного погляду як невід'ємну складову живої природи, живий організм, що підко­ряється біологічним законам і який з огляду на особливості свідо­мості та психіки пристосований до суспільного способу буття разом із собі подібними. Кожна людина народжується з ознаками належності до людського роду та рядом індивідуальних рис, які притаманні

 

28

29

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

тільки їй і які змінюються та розвиваються у неї упродовж життя (вік, зовнішність, інтелект тощо).

Людина — соціальна істота, бо народжується, живе, спілкується у певному суспільстві, за відповідних соціально-історичних умов. Відповідно права і свободи людини виникають у результаті самого факту її народження. Однак, зрозуміло, людина народжується не тільки в певному суспільстві, а й у певній державі.

Суб'єктом права людина визнається конституцією, іншими зако­нами держави. Важливо, щоб її правове становище було чітким і відповідало загальносвітовим досягненням у галузі прав людини.

Слід зазначити, що Україна як одна з держав—засновниць Організації Об'єднаних Націй відповідно до ст. 55 Статуту ООН взя­ла на себе зобов'язання сприяти загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. А це означає, що національне законодавство в цій галузі має відповідати міжнародно-правовим стандартам.

Якщо людиною народжуються, то громадянином стають. Відпо­відно поняття «громадянин» застосовується до особи, яка знаходиться у правовому зв'язку із конкретною державою — через громадянство цієї держави. Громадянин наділений певним обсягом прав, які закріплюються за ним у результаті його належності до певної держа­ви. Таким чином, кожен громадянин наділений комплексом прав, що належать до загальноприйнятих прав людини, а також усіх прав гро­мадянина, що визнаються у конкретній державі.

Спільним для понять «особа» і «громадянин» є те, що вони стосу­ються тієї самої людини, але якщо «особа» визначає її місце в суспільстві, то «громадянин» — у державі. Зокрема, «особою», тобто членом суспільства, можуть бути не тільки громадянин конкретної держави, а й іноземець та особа без громадянства, які проживають на її території. Правове становище останніх визначається лише статусом прав людини, який забезпечується кожною державою на консти­туційних засадах та міжнародно-правових нормах.

Відповідно правовий статус іноземного громадянина, особи без гро­мадянства є самостійними категоріями, водночас з огляду на те, що во­ни формуються на основі правового становища громадянина конкрет­ної держави, доцільно говорити про правове становище особи загалом.

Правовий статус особи визначається нормами різних галузей права. Конституційне право встановлює основоположний для всіх

конституційно-правовий статус особи, відтак усі інші статуси є похідними від нього і такими, що його доповнюють, розвивають. При цьому слід зважати, що поняття «правовий статус особи» значно шир­ше поняття «конституційний статус особи».

Зокрема, при визначенні суб'єкта прав людини конституції різних держав застосовують, як правило, формулювання: «кожна людина», «кожний», «будь-хто», «усі», «ніхто», «жодна людина», або вирази — «гарантується свобода, право» та ін. Якщо йдеться про закріплення прав, які надаються тільки особам — громадянам відповідної держави, то вживаються відповідно терміни «громадя­нин», «громадяни» та ін.

Отже, подібні термінологічні розрізнення ґрунтуються на розрізненні правового статусу, насамперед обсягу прав, свобод люди­ни і громадянина.

Правовий статус особи, що є основою її правового становища, є лише частиною її суспільного статусу. Як зазначається у спеціальній літературі, правове становище особи — це складне поняття, що вклю­чає загальну правоздатність, політико-правові принципи, права, сво­боди та обов'язки людини і громадянина, а також гарантії реалізації і захисту прав, свобод і обов'язків людини і громадянина¹.

Юридичне оформлення відповідного становища особи в суспільстві й державі починається, зокрема, з того, що людина, гро­мадянин визнаються суб'єктом права, наділяються при цьому пра-водієздатністю (правосуб'єктністю), що дає змогу певним особам вступати у відповідні правовідносини. Правосуб'єктність дає змогу відрізнити правовий від інших соціальних статусів особи (економічного та ін.).

Так, загальна конституційна правоздатність і дієздатність — це здатність людини і громадянина мати конституційні права, свободи, нести обов'язки і відповідно — здатність особи своїми діями набува­ти відповідні правоможливості, виконувати покладені конституційні обов'язки, особисто відповідати за їх невиконання. Обсяг консти­туційної правоздатності, яка виникає з моменту народження, є рівним для всіх, незалежно від статі, соціального походження чи інших ознак. Обсяг, наприклад, визначеної конституційної дієздат-

¹ Основи государства и права. — Одесса, 1997. — С. 65.

 

ЗО

31

Розділ 11

ності не може бути обмежений, крім випадків, передбачених Консти­туцією України.

Правовий статус зумовлюється насамперед існуючими формою державного правління, політичним режимом, характером суспільних відносин, іншими умовами, в яких він складається і функціонує.

Для правових систем держав світу характерні різноманітні концеп­туальні підходи до визначення правового статусу людини і громадя­нина. При цьому основи правового статусу особи визначаються кон­ституціями більшості держав майже однаково.

За ліберальною концепцією (так звана концепція західного права), яка базується на пріоритеті особистості перед суспільством і державою, кожна людина (громадянин) від моменту народження має невід'ємні природні права, при здійсненні яких обмеження можливе, як прави­ло, лише в інтересах, зокрема, охорони суспільного ладу, правопоряд­ку, здоров'я й моральності населення, захисту прав і свобод інших лю­дей та ін. Ліберальна концепція прав людини сповідує насамперед значення свободи, незалежності людини від держави. Особлива увага традиційно приділяється особистим та політичним правам і свободам. Новітні конституції значно розширюють також соціальні, економічні та інші права. При цьому обов'язки людини і громадянина встановлю­ються, як правило, в обмеженому вигляді. Ліберальна концепція прав людини є на сьогодні найпоширенішою у світі.

Чинна Конституція України під впливом західних ідей консти­туціоналізму підтримала ліберальну концепцію прав людини. Зокре­ма, одним із принципів конституційного ладу, закріпленим у ст. З Основного Закону, є визнання в Україні людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю. Закріплено, що права і свободи людини та їх гарантії визна­чають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідальна пе­ред людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Можливість обме­ження конституційних прав і свобод людини і громадянина не допу­скається, крім випадків, передбачених Конституцією України, наприклад в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Основ­ного Закону).

Так звана соціалістична (колективістська) концепція правовий ста­тус особи пов'язує з правами і обов'язками насамперед громадянина. Ця модель побудована на пріоритеті прав колективу (суспільства, спільнот, класів, об'єднань), держави стосовно особи, індивідуума.

32

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

Обґрунтовується, що людина може реалізувати свої права або ви­конувати покладені на неї обов'язки тільки у відповідній спільності людей, певних об'єднаннях. Верховним є принцип абсолютного під­порядкування особи (індивідуума) колективу, державі, суспільству.

Такий підхід у закріпленні прав був характерний, зокрема, для ра­дянських конституцій (СРСР, союзних і автономних республік СРСР), конституцій колишніх європейських держав соціалістичного табору. В сучасний період подібна модель з деякими особливостями застосовується в конституціях таких соціалістичних держав, як КНДР, Куба, В'єтнам, Китай.

Характерним для встановлення правового статусу в межах відповідної моделі є те, що, наприклад, природні права, поділ прав особи на права людини і права громадянина не визнаються, однак встановлюються в конституціях. Як правило, в повному обсязі закріплюються політичні права громадян. Основними вважаються соціальні, економічні права як найважливіші для трудящої людини. Проте й вони можуть бути обмежені в інтересах суспільства і соціалістичної держави, яка, як визначається, є виразником колек­тивної волі всіх трудящих. Причому певні права, закріплені в консти­туціях, надаються, як правило, тільки «трудящим» (громадянам і не-громадянам). Наслідком такого підходу є неоднаковий правовий статус різних категорій осіб. Встановлюється досить широке коло обов'язків особи (громадян), деякі з яких мають насамперед мораль­не значення (як-то, берегти честь батьківщини та ін.) і не забезпечені юридичними механізмами їх здійснення.

Слід зазначити, що з часом колективістська модель правового ста­тусу особи певним чином вплинула на ліберальну концепцію. Зокре­ма, це стосується випадків конституційних обмежень прав і свобод людини і громадянина в суспільних інтересах, захисту консти­туційного ладу тощо. Наприклад, згідно з Конституцією України власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству (ч. З ст. 13). Забороняються, зокрема, утворення і діяльність політичних партій, громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу шляхом насильства, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насиль­ства, розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі (ст. 37).

33 2-8152

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

Свої особливості має закріплення правового статусу особи у звичаєвому праві мусульманських країн (ісламська модель). Як відомо, статус особи визначається за шаріатом — системою етико-правових приписів ісламу щодо правил поведінки мусульманина, який і на сьогодні, коли в законодавство багатьох мусульманських держав вже давно проникли концепції західного права, залишається основою правової системи частини азіатських та африканських країн, регулює відносини, не охоплені законодавством.

При проголошенні рівності усіх мусульман перед законом, зокре­ма рівності чоловіка і жінки, конституційні акти багатьох арабських держав містять застереження — «за шаріатом». Хоча загалом консти­туційне формулювання не зумовлює обмежень у конституційних пра­вах, деякі держави не надають жінкам виборчих прав, обмежуються їх, зокрема, майнові, сімейні (шлюбні) та інші права. Характерно, що при реалізації правового статусу особи домінуючими є не права і сво­боди, а виконання обов'язків перед аллахом, громадою правовірних.

Водночас варто зазначити, що ці та деякі інші концептуальні підходи¹ щодо питання про правовий статус людини і громадянина в умовах сучасного зближення правових систем у процесі глобалізації уніфікуються відповідно до міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини.

Поряд з цим у питаннях приведення національних норм у відповідність з міжнародними стандартами в галузі прав людини і громадянина існують деякі проблеми.

Серед таких, зокрема: по-перше, проблема співвідношення міжнародного та внутрішнього права в національному законодавстві, а саме легалізація (визнання) і практична реалізація однієї з існуючих доктринальних теорій щодо встановлення правового статусу; по-дру­ге, наявність у міжнародного співтовариства запобіжних заходів, що застосовуються до держави, яка порушила взяті на себе за міжнарод-

ними нормами зобов'язання. У міжнародному праві на універсально­му рівні існує певний міжнародно-правовий механізм, який спрямо­ваний на забезпечення дотримання прав і свобод у кожній окремій державі. Однак міжнародне співтовариство не має права втручатися у внутрішні справи конкретної держави, не вправі також диктувати, які міжнародні норми та повинна імплементувати у своє національне за­конодавство. І якщо яка-небудь держава відмовляється від подібного, її ніхто не може змусити. В такому разі єдиним знаряддям міжнарод­ної спільноти може бути суто політичний або економічний тиск, але аж ніяк не правовий¹.

У юридичній літературі не існує єдиного тлумачення структури правового статусу особи. Переважно цей статус визначають як су­купність прав, свобод і обов'язків особи, оскільки насамперед завдя­ки їм він реалізується. Крім того, до структури правового статусу включають також громадянство, законні інтереси, гарантії здійснен­ня прав і обов'язків².

Деякі теоретики права до структурних елементів правового статусу особи зараховують також правосуб'єктність як його підставу і не­обхідну передумову суб'єкта бути учасником правовідносин; юридич­ну відповідальність³.

За характером правового регулювання теоретики права розрізня­ють такі види правового статусу, як:

— загальний або конституційний статус людини і громадянина;

— спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян;

— індивідуальний статус, який характеризує вік, стать тощо.

Загальний правовий статус — це статус особи як людини і громадя­нина держави. Він визначається насамперед конституцією держави, конституційними законами. Конституційні права, свободи і обов'яз­ки людини і громадянина є визначальними для формування загаль­ного статусу особи, становлять основний зміст конституційно-право-

 

¹ Окрім названих моделей правового статусу особи, виділяють, зокрема, ще т.зв. кон-фуціансько-китайську та індо-буддистську моделі, відповідно до яких права людини уявляються як явище морально-духовне, а не юридичне. Теж здебільшого не юридич­ний, а колективістський традиційно-звичаєвий характер має конструкція прав людини у звичаєвому (традиційному) праві окремих держав (характерна для системи усних правових звичаїв різних племен Африки, Азії, Океанії, в окремих регіонах Латинської Америки). Докладніше: Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньш опьіт. — М., 1998. — С. 97, 105; ГлухареваЛ. Я. Права человека в совре-менном мире (социально-философские основи и государственно-правовое регулиро-вание). — М., 2003.

¹ Баймуратов М. Правовой статус человека и гражданина в конституциях государств Восточной Европьі: сравнительно-правовой анализ конституций и их соотношение с международньїми стандартами // Порівняльно-правові дослідження. — 2001. — № 1. — С. 148.

¹ Общая теория прав человека / Под ред. Е. А. Лукашевой. — М., 1996Т— С. ЗО. ' І Іппр.: Витрук Н. В. Основи теории положення личности в социалистическом обще-стве. — М., 1979. — С. 39; Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина її Україні. — К., 2003. — С. 132; Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. — Х., 2001. —С. 380таін.

 

34

35

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

вих відносин, нерідко мають особливий організаційно-правовий ме­ханізм реалізації та захисту.

Цей статус є загальним і однаковим для всіх, характеризується відносною стабільністю.

Важливою рисою конституційно-правового статусу є принцип рівності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, рівності їх перед законом. Він не залежить, наприклад, від етнічного та соціаль­ного походження, майнового стану, політичних, релігійних та інших переконань та інших ознак. Рівність усіх перед законом є важливою ознакою демократичної, правової держави. Показово, що засади рівності конституційно-правового статусу особи в тій чи іншій формі закріплюються у всіх демократичних конституціях.

Спеціальний статус особи зумовлений особливостями становища і інтересами, потребами, соціально-функціональною активністю (віком, родом діяльності тощо) окремих категорій суб'єктів права (наприклад, виборців, військовослужбовців, депутатів, службових осіб, студентів, суддів, пенсіонерів та ін.). Відповідно до конкретних особливостей чинне законодавство адресує певному колу осіб спеціальні, додаткові права та обов'язки.

Наприклад, Закон України «Про освіту» встановлює права та обов'язки вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажерів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів як визначених учас­ників навчально-виховного процесу. Згідно зі ст. 51 цього закону на­звані суб'єкти мають право, зокрема, на навчання для здобуття пев­ного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів; вибір закладу освіти, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; одержання направлення на навчання, стажування до інших закладів освіти, в тому числі за кордон; користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздо­ровчою базою закладу освіти; доступ до інформації в усіх галузях знань; участь у об'єднанні громадян; безпечні і нешкідливі умови на­вчання та праці та ін. Серед обов'язків визначеного кола учасників навчально-виховного процесу, наприклад, додержання законодавст­ва, моральних, естетичних норм; систематичне й глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загального культурного рівня; додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку закладу освіти (ст. 52 закону).

Спеціальний статус виконує роль загального статусу для певної ка­тегорії осіб, конкретизує його. Цей статус може встановлюватися

нормами конкретної галузі права (конституційно-правовий статус народного депутата України, статус суддів та ін.) або мати комплекс­ний характер (правовий статус посадових, службових осіб). На відміну від загального статусу спеціальний, як правило, не є, постійним.

Індивідуальний статус особи є статусом індивідуума, особистості (людини, громадянина). Він становить персоніфіковані права, обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особли­востях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконан­ня тощо)¹. Цей статус не є статичним, незмінним, а є рухливим, оскільки змінюється відповідно до перемін у житті людини (громадя­нина). І якщо загальний (конституційний) є єдиним, то кількість індивідуальних рівна кількості осіб, що проживають або тимчасово на законних підставах знаходяться на території держави.

Правове становище конкретної особи в державі й суспільстві (лю­дини, громадянина) є сукупністю загального, спеціального та індивідуального статусів відповідно до конкретних правовідносин.

Основоположним для всіх правових статусів особи, як зазначало­ся, є конституційний, який визначається лише нормами Основного Закону, на відміну від конституційно-правового статусу, що формується нормами Конституції та інших конституційних законів (наприклад, законами України «Про громадянство», «Про статус народних депутатів України» та ін.). Тобто поняття «конституційно-правовий статус особи» є ширшим від поняття «конституційний статус особи».

Наприклад, за визначенням О. Фрицького, під конституційно-правовим статусом розуміють загальні основоположні засади, за до­помогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тоб­то можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів².

Визначальні засади конституційного статусу зосереджені голо­шиїм чином у спеціальному II розділі Конституції України — «Права,

¹ Скакун О. Ф. Цит. праця. — С. 381.

' Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К., 2004. — С. 121.

 

36

37

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

свободи та обов'язки людини і громадянина», деякі з них — у інших розділах.

Закріплена Конституцією система прав і свобод людини і громадя­нина максимально імплементувала положення міжнародно-правових актів, таких як Загальна декларація прав людини, прийнята Генераль­ною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про грома­ дянські і політичні права людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права людини 1966 р., Європейська конвенція про захист прав і основоположних свобод людини 1950р. та ін. Враховані та­кож досягнення світового конституціоналізму, національної наукової думки, практика конституційного будівництва, ментальність Українського народу.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина — поняття комплексне. Він може бути представлений конкретними структурни­ми елементами, які в сукупності відображають закріплене на консти­туційному рівні правове становище людини і громадянина в суспільстві й державі.

Оскільки, як зазначалося, немає єдиного підходу у трактуванні правового статусу особи в науковій, відповідно в навчальній, літера­турі існують різні конструкції основних структурних елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Зокрема, до структури конституційного статусу особи в Україні за­раховують: громадянство; правосуб'єктність особи; основні права, свободи, законні інтереси й обов'язки; правові принципи; гарантії правового статусу, серед яких — юридична відповідальність¹. Крім то­го, до цього переліку додаються як окремі елементи, наприклад «відповідні правові норми»².

Визначаються також окремо структура конституційно-правового статусу людини і конституційно-правового статусу громадянина. Структурними елементами першого є: правосуб'єктність людини; принципи конституційно-правового статусу; права, свободи людини

Тодика Ю. М. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина // Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавсько-го. — К., 2002. — С. 119.

² Фрицький О. Ф. Цит. праця. — С. 121; Кравченко В. В. Конституційне право Ук­раїни: Навч. посіб. — К., 2004. — С. 111. Див. також, напр.: Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. — К., 1999. —С. 125-126.

і громадянина та гарантії їх реалізації (як центральний елемент цього статусу); обов'язки людини та гарантії їх виконання. Конституційно-правовий статус громадянина, крім названих елементів, включає та­кож певний зв'язок між людиною і державою, із якого випливають додаткові права, свободи й обов'язки особи та їх гарантії.

При цьому конституційно-правовий статус іноземця (іноземного громадянина) і особи без громадянства охоплює сукупність еле­ментів, що складається із правосуб'єктності людини, принципів, прав, свобод і обов'язків людини та їх гарантій, і, крім того, включає, по-перше, такі, що випливають із тимчасового правового зв'язку з Українською державою, додаткові права і свободи іноземця та особи без громадянства, їх додаткові обов'язки, гарантії цих прав, свобод та обов'язків і, по-друге, що стосується лише іноземця, — наявність певного правового зв'язку між ним і іноземною державою, що не може ігноруватися Україною¹.

Структура загального (конституційного) правового статусу, за визначенням деяких науковців, складається з таких елементів, як: статусні правові норми і правові відносини; суб'єктивні права і юридичні обов'язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси особи як дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами²; правосуб'єктність; юридична відповідальність³.

Різноманітність наукових підходів у трактуванні структурних еле­ментів конституційно-правового статусу особи в Україні, їх функціонального призначення свідчить, на нашу думку, про неодно­значну роль кожного із них (деякі елементи є предметом нашого по­дальшого розгляду) у формуванні відповідного юридичного статусу

¹ Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина. — К., 2004. —
С. 79-80.

² 3 подібним підходом не погоджується, наприклад, О. Скакун, яка вважає, що інте­
рес як потреба особи передує правам і обов'язкам незалежно від того, чи знаходить
він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту держа­
ви. Як категорія позаправова інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових
розпорядженнях, а й у принципах права. Відповідно інтерес є елементом соціального
статусу особи, а не правового (Скакун О. Ф. Цит. праця. — С. 379).

^{: |} Колодій А. М., Олійник А. Ю. Цит. праця. — С. 133. Також див: Тодика Ю. Н., Тоди­ка О. Ю. Конституционно-правовой статус человека и гражданина в Украине, — К., 2004. —С. 153.

 

38

39

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

особи, яку в літературі поділяють на первинну і вторинну. Водночас у своїй єдності структурні елементи є важливим фактором реалізації конституційного і загалом правового статусу людини і громадянина в Україні.

За всієї багатоманітності поглядів, якщо не головним, то цент­ральним елементом, основою конституційно-правового статусу виз­наються права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Консти­туційні права, свободи та обов'язки є основоположними, фундамен­тальними правами, свободами та обов'язками людини і громадянина, що юридично виражають невід'ємну людську природу і наділені юри­дичним верховенством. Власне, конституційними вони стають після закріплення їх у Конституції.

За змістом конституційні права, свободи та обов'язки є основни­ми, оскільки за їх допомогою найбільш повно проявляються і регулю­ються істотні суспільні відносини, зв'язки між державою і особою, формується її правовий статус. Саме вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її законних інтересів.

Певно, що важливою умовою (передумовою) участі у відповідних правовідносинах є конституційна правоздатність і дієздатність люди­ни і громадянина.

Відповідною умовою набуття найбільшого обсягу основних прав, свобод та обов'язків, не виключаючи доцільності розглядати цей інститут як структурний елемент конституційно-правового статусу, можна назвати і громадянство, оскільки правове становище особи в державі залежить насамперед від того, чи є вона громадянином цієї держави.

Це є свідченням також того, що конституційно-правовий статус наділений власним змістом, складається як з основних, так і похідних структурних елементів, які потребують свого подальшого науково-те­оретичного дослідження. Відтак елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина мають розташовуватися за певною схемою відповідно до закріпленої конституційно-правової ідеології, насамперед конституційного положення про співвідношення між людиною, визнаною найвищою соціальною цінністю, і державою, про те, що права і свободи людини повинні визначати зміст і спрямо­ваність діяльності держави. Ці та інші визначальні положення закріплюються як загальні засади конституційного ладу в розділі І Основного Закону, розділ II починається із визначення основних принципів щодо прав, свобод та обов'язків, порядку їх здійснення,

що загалом відповідає існуючим міжнародно-правовим стандартам у цій галузі. Після цього, по порядку, закріплюються права і свободи людини і громадянина, далі — їх конституційні гарантії та консти­туційні обов'язки людини і громадянина.

Такий підхід, на наш погляд, насамперед дає можливість ствер­джувати, що закріплений конституційно-правовий статус особи є системним утворенням.

Принципи конституційно-правового статусу особи. Загалом їх мож­на визначити як основоположні ідеї, на яких базується правове ста­новище людини і громадянина в державі й суспільстві, реалізуються основні права, свободи та обов'язки, є одним з важливих його елементів.

В узагальненому вигляді¹ основними принципами конституційно-правового статусу особи, конституційно-правового інституту прав і свобод людини і громадянина в Україні можна визначити такі прин­ципи, як:

— визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недотор­канності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України);

— вільності й рівності людини у своїх правах (ст. 21);

— невідчужуваності і непорушності її прав і свобод (ст. 21);

— невичерпності прав і свобод людини і громадянина (ст. 22);

— гарантованості прав і свобод людини і громадянина і неможли­вості їх скасування (ст. З, ст. 22);

— неприпустимості звуження змісту та обсягу закріплених Кон­ституцією прав і свобод людини та громадянина (ст. 22);

— рівності громадян перед законом (ст. 24); права і свободи люди­ни і громадянина визнаються за всіма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання (частина третя ст. 24 );

— неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод
людини і громадянина, окрім випадків, передбачених Конституцією
України (ст. 64);

¹ Як правило, відповідні принципи у вітчизняній спеціальній літературі форму-ІЮЮТЬСЯ у широкому і вузькому розуміннях (Див., напр.: Погорілко В. Ф. Нова Конституція України. Огляд, коментарі і текст Основного Закону. — К., 1997. — ¹ 12 44; Колодій А. М., Олійник А. Ю. Цит. праця. — С. 133-138; Конституційне право України: Підручник / Заред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К., 2002. — 18 136).

 

40

! і кил

41

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

— єдності прав та обов'язків людини і громадянина. Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюють­ся і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав пород­жує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї;

— відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини, закріплених у Конституції України.

Таким чином, конституційно-правовий статус особи — це насампе­ ред система встановлених конституційним законодавством, наділених юридичним верховенством і гарантованих державою фундаментальних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які у сукупності з інши­ ми правовими елементами (категоріями) (правосуб'єктністю, громадянством, принципами та ін.) визначають становище людини і громадянина у суспільстві та державі.

11.2. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особи. Саме у правах, свободах та обов'язках юридично оформляються стандарти поведінки особи, що визнаються і гарантуються державою. Через них розкриваються основні принципи взаємовідносин між державою та осо­ бою, які на конкретному етапі держава вважає можливими, суспільно корисними та доцільними чи обов'язковими.

Конституція України виділяє основні права, свободи людини та права і свободи громадянина. Таким чином, на конституційному рівні закріплюються загальнолюдські цінності, шо свого часу були стверджені в результаті буржуазних революцій, втілені в міжнародно-правових нормах, що встановлюють сучасні міжнародні стандарти в галузі прав людини, формування яких розпочалося після Другої світової війни зі створенням Організації Об'єднаних Націй (в 1945 р.), членом і засновником якої є Україна. У Статуті ООН був закріплений обов'язок держав здійснювати співробітництво на шляху розвитку поваги до прав й основних свобод людини без жодної дискримінації. Слід зазначити, що важко знайти інший інститут

сучасного міжнародного права, де існувала б така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій щодо прав і свобод людини і громадянина.

В юридичній науці існують два головні напрями визначення су­часного розуміння сутності прав і свобод людини, а саме природно-правовий та позитивістський¹.

Основою природно-правового напряму стала концепція, заснована на теорії природного (природженого) права, що розглядає людину як таку, що має невід'ємні природні права, даровані їй від народження (до таких, зокрема, відносять право на особисту свободу, власність, свободу поглядів, думки, слова та ін.). Держава покликана визнавати ці права, рахуватися з ними, забезпечувати умови для їх реалізації, охороняти від будь-яких посягань.

Позитивістський напрям характерний тим, що правами людини вважаються лише ті, що встановлюються і надаються їй державою, яка «дарує» їх людині.

Обидва підходи знайшли своє втілення в конституціях держав світу. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження набув закріплення у консти­туціях США, Франції, Італії, Іспанії та ін. Наприклад, у конституціях Австрії, Німеччини, — позитивістський. Основний Закон нашої дер­жави спирається на природно-правову концепцію прав людини.

Сучасна демократична доктрина прав і свобод людини і громадя­нина не розглядає названі концепції як антиподи. І це зрозуміло. На­лежність людині прав від народження зумовлює захист і забезпечен­ня їх державою, що потребує, зокрема, законодавчого закріплення. Права людини, не закріплені в позитивному праві (конституційних та інших законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту. Конституційна практика багатьох держав усунула протистояння природно-правового та пози­тивістського напрямів до сутності прав людини шляхом консти­туційного встановлення основних прав та свобод.

Права людини — це її можливості, що необхідні для нормального існування і розвитку як особистості, це певні невід'ємні можливості її особистої свободи, вільної життєдіяльності в суспільстві.

Можна сказати, що права в загальному розумінні² — це, по-перше, можливості людини діяти певним чином або утримуватися від певних

¹ Основи демократії: Посібник / За ред. А. М. Колодія. — К., 2002. — С. 161-162.

² Як базова використана позиція П. Рабіновича (Права людини: Підручник. — К.,
1997. —С. 11).

 

42

43

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. При цьому саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати, і є основними правами.

Міра «нормальності» існування визначається біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини, які не є незмінними, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових докумен­тах з прав людини. Суттєвим у розумінні основних прав і свобод лю­дини є їх закріплення в конституціях держав та міжнародно-правових актах. При цьому визначення основних прав людини не принижує значення інших похідних прав, які в кожній державі можуть мати свої національні особливості.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «належністю» кожної людської істоти, яка не може бути позбавлена їх, оскільки інакше вона не зможе формуватися, виявляти себе саме як людина, особистість. Вони виникають з моменту її народження, є невідчужу- ваними, тобто невід'ємними від неї.

По-третє, ці можливості людини, їхзміст та обсяг залежать насам­ перед від можливостей усього суспільства, рівня його економічного, соціального та іншого розвитку. Отже, права людини — явище насампе­ ред загальносуспільне, бо породжуються вони самим суспільством, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

Серед інших ознак основних прав людини називають і такі: це можливості, що:

— не обмежені територією держави (позатериторіальні), оскільки існують незалежно від державного визнання, поза зв'язком їх носія з конкретною державою;

— певною мірою не залежать від національної належності людини (позанаціональні): як загальнолюдська цінність вони належать їй вже тому, що вона є людиною, через факт її народження як природні, невідчужувані права. Права походять від людської природи і покли­кані формувати та підтримувати в людини почуття власної гідності, її індивідуальність;

— мають правовий характер, оскільки визначені законодавчо — на національному, міжнародному рівнях.

Слід зазначити, що в конституційному праві немає єдиного уніфікованого підходу до визначення прав людини, проте розуміння цього поняття через філософську категорію «можливостей» прита­манне багатьом науковцям.

44

Свобода людини — це також спосіб можливої та дозволеної по­ведінки людини в суспільстві. Тобто і поняття прав людини, і поняття її свобод відображають можливості людини. Які права людини, свобо­ди — це соціальне благо суспільства, визначальний показник ступеня демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і гро­мадянського суспільства. У цьому полягає принципова спільність цих понять, а тому їх часто ототожнюють між собою, «свободи» здебільшо­го використовуються як синонім поняття прав людини.

Водночас права і свободи людини не є цілком тотожними явища­ми. Розрізняються вони, як наголошується в спеціальній літературі, головним чином шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення¹. Права людини можуть бути здійснені, як правило, за наявності пев­них юридичних засобів, «механізмів». Наприклад, право на звернен­ня, право на працю, право на соціальне забезпечення та деякі інші конституційні права не можуть бути реалізовані без відповідної вста­новленої державою юридичної процедури.

Свободи людини як можливості, що Грунтуються на максимально вільному самовизначенні особи (наприклад, свобода пересування, свобода думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переко­нань; свобода світогляду і віросповідання), зазвичай можуть здійсню­ватися і без такої допомоги держави: вона зобов'язана гарантувати відповідні правоможливості, охороняти та їх захищати від будь-яких посягань.

Питання співвідношення прав і свобод, як і прав людини і прав громадянина, багато в чому визначаються конституцією, яка, зро­зуміло, не може вмістити всі права та свободи людини і громадянина, а лише закріплює найважливіші та найсуттєвіші з них.

За основними компонентами права людини і права громадянина збігаються. У своїй основі право громадянина є завжди право на те, що потрібно людині, на те, що надається їй законом, гарантується і захищається державою.

Водночас права людини і права громадянина є тісно взаємозалеж-пими поняттями, однак не є тотожними. Оскільки громадянин — пюдина, яка законом визнається юридично належною конкретній державі, його права і свободи, а також і обов'язки виникають з інсти-

¹ І'абінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навч. посіб. — К., 2004. — С. 94-95.

45

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: