Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини..

Розділ 11

Л % Ч > ЛЛ««Ї»«ЇЇІЛЛЛЛЛГОЛЛ ^^'; ^-; '

V.V Ї VV Л V Її V и V1 Л VVVV^ Л |VVVV^^ Л.■.■.■

 

туту громадянства - стійкого правового зв'язку між фізичною осо­бою і державою, що породжує взаємні права та обов'язки. Тому права громадянина на відміну від прав людини є територіальними, національними.

На відміну від прав людини, заснованих на теорії природного (природженого) права, права громадянина базуються на пози­тивістській теорії сутності прав.

Тому мабуть, неприпустимо ані ототожнювати права людини і громадянина, оскільки їх походження та природа різні, ані розривати їх.

Отже, конституційні права і свободи людини - це закріплені в Конституції України права і свободи, які належать кожній людині, незалежно від наявності чи відсутності правового зв язку між нею і Українською державою (громадянства). У Основному Законі суб єкти прав людини визначаються як «кожна людина...», «кожен...»,

«ніхто...», «усі...» та ін.                                       .       .

Під правами і свободами громадянина слід розуміти закріплені в Основному Законі України права і свободи, які належать лише громадя­ нам України. Такими, зокрема, є політичні права (право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих ре­ферендумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування та ін.), суб єкти яких чітко визначені - «громадяни України...» або ж просто - «громадя­ни...». Втім, не слід забувати, що громадянин держави є також носієм і тих прав, що визначаються як права людини.

Правова система будь-якої держави відводить значне місце правам та свободам людини і громадянина. Визнання і закріплення у Кон­ституції інших актах чинного законодавства прав та свобод людини і громадянина, їх обсяг, види і зміст у сучасних умовах є однією з акту­альних пріоритетних і найважливіших проблем сучасної цивілізації. Становлення і розвиток прав людини і громадянина - важлива ознака ступеня демократизації всіх політичних, суспільних, гро­мадських інститутів і їхніх взаємовідносин з державою, ступеня зрілості громадянського суспільства, ознака, що характеризує певну державу як правову чи навпаки.

У Конституції України права і свободи людини і громадянина закріплені у спеціальному розділі II «Права, свободи та обов язки лю­дини і громадянина», структурно розміщеному після розділу 1 «Загальні засади», де закріплені основні засади конституційного ладу нашої держави, що підкреслює значущість інституту прав і свобод

людини і громадянина. Принагідно нагадаємо, що в схемі розташу­вання конституційних інститутів періоду радянського консти­туціоналізму (зокрема, Конституція СРСР 1936 р.) цей інститут посідає п'яте (передостаннє) місце.

Майже третина статей Конституції, за підрахунками спеціалістів, присвячена саме правам і свободам людини і громадянина, серед яких і ті що жодного разу не закріплювалися в українських консти­туційних актах, а також ті, формулювання яких, як правило, змісто­вно відповідають положенням фундаментальних міжнародно-право­вих актів з прав людини. Власне, конституційними права і свободи людини і громадянина стають після закріплення їх в Основному Законі, який підніс їх на якісно вищий рівень.

Для конституційно-правового регулювання основних прав і сво­бод людини і громадянина в Україні на сучасному етапі порівняно з минулим, радянським, етапом характерними є такі взаємопов язані тенденції як: розширення каталогу прав і свобод, закріплених на рівні Основного Закону; новелізація традиційних конституційних прав свобод і обов'язків; пріоритетність не соціально-економічних, як це було раніше, а громадянських і політичних прав і свобод; орієнтація конституційно-правової регламентації правового статусу особи на міжнародні стандарти прав людини; посилення гарантій основних громадянських і політичних прав і свобод і звуження гаран-тованості економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; звуження кола конституційних обов'язків; загалом посилення юридичних гарантій прав і свобод¹.

Конституційним правам і свободам людини і громадянина прита­манні певні властивості і риси, що зумовлюють їхню вирішальну роль у визначенні правового статусу особи в суспільстві і державі, її кон­ституційно-правового статусу. Вони відрізняються від інших прав за змістом та формою закріплення, є основними за змістом не тільки фактично, а і юридично, оскільки визначені на конституційному

рівні.

Юридична природа конституційних прав і свобод людини і грома­дянина проявляється в таких, зокрема, специфічних правових влас­тивостях- ці права і свободи наділені верховенством, всі інші права і

і Я^^да^о Ук^їниПіїдручник Для студентів вищих навч. закладів / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К., 2002. — Ь. 1^4.

47

46

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

свободи мають відповідати їм; вони є юридичною основою консти­туційно-правового статусу особи, на підставі якої є можливості виникнення інших не менш важливих прав і свобод, що розвивають, деталізують основні права і свободи; зміст і обсяг конституційних прав і свобод однакові для усіх суб'єктів.

Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадяни­на в юридичній науковій і в навчальній літературі здійснюється за різними критеріями.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, Конституція України не визначає їх поділу на конкретні групи, але передбачає пев­ну послідовність їх викладу.

Зокрема, за суб'єктом права і свободи поділяють на права і свобо­ди людини, права і свободи громадянина, права і свободи іноземців та осіб без громадянства, права і свободи окремих категорій людей.

За формою здійснення — на індивідуальні й колективні (наприклад, право на страйк є тільки колективним правом).

За часом, з якого права і свободи належать людині, — на природні та інші.

За значенням їх для особи — на основні (життєво необхідні) і нео­сновні (доповнюючі, конкретизуючі) тощо.

Наприклад, за черговістю проголошення, закріплення у консти­туціях права прийнято поділяти на три покоління. Правами першого покоління є невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права, такі як: право на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання та ін. Ці права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права (зокрема, в перших актах англійського, американського та французь­кого конституціоналізму XVII—XVIII ст), а згодом і в актах міжнарод­ного права.

Права першого покоління є основою індивідуальної свободи і кваліфікуються як система так званих негативних прав, що убезпечу­ють особу від будь-яких посягань, у тому числі від втручання самої держави, у сфери, врегульовані цими правами, створюють можли­вості для участі громадян у політичному житті.

Друге покоління прав людини сформовано у процесі довготривалої боротьби народів за поліпшення економічного становища та підви­щення свого культурного статусу шляхом поглиблення особистих

48

(громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав — право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту та ін. Права другого покоління називають ще системою пози­тивних прав, оскільки вони здебільшого можуть реалізуватися за

сприяння держави.

Слід зазначити, що у юридичній літературі поділ на перше і друге покоління прав за критерієм їх поділу на «негативні» і «позитивні» в деяких випадках заперечується. Так, Л. Гусейнов вважає, що тра­диційний принцип, відповідно до якого права людини — це тільки права проти держави, не відповідає сучасній доктрині прав людини, у якій перевага віддається ідеї захисту прав державою, а не ідеї захисту від держави. Тому поділ міжнародних зобов'язань у галузі прав люди­ни на позитивні та негативні хоч і має велике практичне значення, проте не може бути використаний для розрізнення першого і другого

поколінь прав людини.

На думку цього науковця, не існує жодного права людини, яке можна було б вважати цілком гарантованим за відсутності будь-яких позитивних зобов'язань держави. Тому права людини доцільно поділяти на дві групи: до першої належать права, з яких випливають тільки позитивні зобов'язання, а до другої — права, що потребують як негативних, так і позитивних зобов'язань. Відмінність між двома зазначеними групами прав людини полягає не в тому факті, що «втру­чання» держави потрібно або ні, а в мірі, в якій це «втручання» необхідне. Реальність така, що здебільшого позитивні зобов'язання не прямо випливають із формулювань відповідних положень, а є ре­зультатом їх розширеного тлумачення, заснованого на принципі ефективного захисту прав людини¹.

Третє покоління прав на відміну від перших двох поколінь, які є індивідуальними правами, складають колективні права — народу, нації, спільностей, асоціацій (об'єднань). Такими, зокрема, є право на самовизначення, на розвиток, право на мир, на екологічно безпеч­не довкілля, на доступ до світової культурної спадщини та ін.), які не можуть бути реалізовані окремим індивідуумом.

Слід зазначити, що теоретичне розуміння прав людини вже пов'язується з четвертим поколінням прав (зокрема, до таких відно­сять, наприклад, право на евтаназію та ін.).

¹ Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у га­лузі прав людини: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук. — К., 2000. — С. 51-63.

49

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

Найбільшого поширення серед конституціоналістів набула кла­сифікація прав і свобод із урахуванням сфер життєдіяльності суспільства (політичної; економічної, соціальної, культурної та інших), життя і діяльності людини або громадянина; змісту суб'єктивних потреб та інтересів, що зумовлюють характерні консти­туційно-правові відносини. Залежно від того, у якій сфері переважно використовується конкретне суб'єктивне конституційне право осо­би, конституційні права і свободи людини і громадянина прийнято поділяти на:

— громадянські або особисті права та свободи;

— політичні права та свободи;

— економічні права та свободи;

— соціальні права та свободи;

— культурні права та свободи¹.

Громадянські або особисті права та свободи надають людині мож­ливість вільно розпоряджатися собою, користуватися невідчужува-ними благами особистої свободи, забезпечують життєво необхідні умови існування, є гарантією від будь-якого незаконного втручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності (право на життя, на свободу і особисту недоторканність, право на недоторканність жит­ла та ін.).

Політичні права та свободи відображають можливості громадян брати участь у суспільно-політичних відносинах, у здійсненні влади, у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування (право на участь в управлінні державними справами, на участь у виборах та референдумах, на об'єднання у політичні партії та громадські організації, на проведення зборів, мітингів, демонст­рацій, виборчі права та деякі ін.).

Соціальні й економічні права та свободи покликані забезпечити особі належний життєвий рівень, право на власність і працю, прояв­ляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і

придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві ма­теріальних та інших благ (конституційне право кожного на працю, на приватну власність, на житло, на соціальне забезпечення та ін.).

Культурні права та свободи — це можливості збереження та роз­витку національної самобутності людини, доступу до духовних досяг­нень свого народу, всього людства, їх засвоєння і використання, участь у подальшому їх розвитку, можливості участі у науковому житті (право на освіту, на навчання рідною мовою; на свободу наукової, технічної і художньої творчості та ін.)¹.

В юридичній літературі існують також об'єднуючі класифікації. Зокрема, виділяють соціально-економічні, соціально-культурні пра­ва і свободи.

Назви конституційних прав і свобод частково випливають, зокре­ма, із назв і положень міжнародних документів, що закріплюють міжнародні стандарти в галузі прав людини, — Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.

Водночас у юридичній літературі висловлюється думка, що так звана видова класифікація прав людини, котра відображена у назвах міжнародних пактів, хоча й була на час їх прийняття значним кроком уперед, нині уже навряд чи видається взірцевою і не завжди задоволь­няє правореалізаційну та правозахисну практику. Зокрема, П. Рабіно-вич вважає, що класифікувати права людини слід насамперед за змістом (характером) людських потреб, що ними забезпечуються. Він виділяє такі групи основних прав, як: фізичні (життєві), особистісні, культурні (гуманітарні), економічні, політичні права².

Крім того, в якісно нову групу конституційних прав людини і громадянина виділяють, зокрема, екологічні права. Обґрунтовується також виділення в самостійну групу так званих духовних прав і сво­бод³.

Не заперечуючи обґрунтованості різних підходів до класифікації основних прав та свобод, ми дотримуємося найбільш усталеної, а

 

¹ Деякі автори виділяють такі групи основних прав, як: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті права (Див., напр.: Колодій А. М., Олійник А. Ю. Цит. праця, — С. 167). О. Фрицький, зокрема, визначає окремими групами природні (особисті), громадянські, політичні права і свободи, про­голошені буржуазними революціями; соціально-економічні, які ґрунтувалися на соціальному вченні; колективні, або солідарні, права, проголошені, головним чином, країнами третього світу (Фрицький О. Ф. Цит. праця. — С. 172.

¹ Оскільки в юридичній літературі, в тому числі навчальній, існують різні підходи до
типології прав і свобод, детальніше вони розглядаються в наступних розділах, при­
свячених конкретним правам і свободам.

² Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 10-11.

⁸ Напр.: Кобецька Н. Р. Екологічні права громадян України: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 1998; Шумак І. Духовні права і свободи людини — права людини нового покоління // Право України. — 2005. — № 2.

 

50

51

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

тому подальший виклад конкретних конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні нами здійснюється відповідно до неї.

Звісно й ця, як і будь-яка класифікація, є дещо умовною, оскільки конституційні права людини і фомадянина реалізуються у певних сферах суспільного життя, що часто переплітаються між собою. Мож­ливі випадки, коли одне і те ж право належить одночасно до двох і більше кваліфікаційних груп (наприклад, право на звернення фор­мально відносять, як правило, до політичних прав, хоча його можна віднести і до соціальних. Наприклад, право людини на звернення зі скаргою про поновлення порушеного права).

Крім того, на нашу думку, подібна класифікація не впливає на обсяг конституційних прав і свобод, зміст чи рівень їхньої гарантова-ності, водночас сприяє глибшому розумінню їх сутності та соціально­го призначення, поліпшуючи їх практичне застосування.

Отже, конституційні права і свободи як правова категорія являють собою досить розгалужену і водночас внутрішньо узгоджену систему, що охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші сфери життєдіяльності людини: особисту (приватну), політичну, соціальну, економічну, культурну та ін.

Держава, яка бере на себе зобов'язання забезпечувати права, сво­боди людини і громадянина в свою чергу має право вимагати від особи певної (необхідної, доцільної) поведінки, об'єктивно зумов­леної законними інтересами, потребами інших осіб, соціальних груп, самої держави, всього суспільства, зафіксованої в юридичних нормах.

Таким чином, держава від свого імені, від імені всього суспільства формулює свої вимоги до особи через встановлення обов'язків лю­дини і фомадянина, юридичної відповідальності за їх невиконання. Отже, необхідність певної поведінки — головна і вирішальна ознака будь-якого юридичного обов'язку. Виконання обов'язків є переду­мовою реалізації конституційних прав і свобод, засобом їх забезпе­чення.

Конституційні обов'язки є обов'язковим елементом консти­туційно-правового статусу особи. Можна сказати, що за формою конституційні обов'язки людини і фомадянина є видом юридичних обов'язків, які являють собою встановлену Конституцією і законами України необхідність поведінки людини і громадянина, гарантовану і забезпечену державою відповідним механізмом їх здійснення.

52

Отже, конституційні права, свободи та обов'язки є основополож­ними, фундаментальними правами, свободами та обов'язками люди­ни і громадянина, що юридично виражають невід'ємну людську природу, наділені юридичним верховенством, є виразником не тільки фактичного і юридичного статусу особи в державі, суспільстві, спосо­бом взаємовідносин людей між собою, з суспільством взагалі, а й ознакою його зрілості, ступеня демократичності держави.

11.3. Механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина

За Конституцією Україна визнається демократичною державою. Система закріплених у Основному Законі прав та свобод людини і фомадянина свідчить про високий рівень демократії в Україні. Голо­вний критерій у визначенні держави демократичною полягає в реальній реалізації проголошених прав та свобод людини і громадянина. Ре­алізація, охорона та захист прав та свобод людини і громадянина є виз­начальною ознакою гуманістичного та цивілізованого рівня будь-якого суспільства. Тому в розділі І «Загальні засади» Конституції України введені в дію такі важливі положення: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держа­ва відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забез­печення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3).

Для реалізації конституційно закріплених прав та свобод людини і фомадянина в Україні потрібно мати налагоджений механізм їх ре­алізації. Термін «механізм» розуміється як спосіб функціонування, система засобів впливу¹.

У конституційно-правовій літературі поряд з терміном «механізм реалізації прав та свобод людини і фомадянина» нині вживаються терміни «механізм реалізації і захисту конституційних прав та свобод людини і фомадянина»², «механізм реалізації, гарантії та захист прав і

¹ Общая теория государства и права: Академ. курс: В 2-х т. / Под ред. М. Н. Марчен-
ко. — М., 1998. — Т. 2: Теория права. — С. 438-439.

² Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп. ред. В. Ф. По-
горілко: Монографія. — К., 2003. — С. 178-179.

53

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

свобод людини і громадянина»¹, «конституційно-правовий механізм захисту людиною своїх прав»², «юридичний механізм захисту прав громадянина»³. Крім того, ряд правознавців ототожнюють механізм захисту прав та свобод людини і громадянина з політичними, ідео­логічними, організаційними та юридичними (правовими) гарантіями цих прав⁴. Проте більшість вчених вважає, що гарантії є складовою ме­ханізму забезпечення прав та свобод людини і громадянина, який включає поряд з гарантіями й інші соціально-правові інститути. У зв'язку з цим останніми роками дедалі частіше в юридичній науці вживається термін «механізм забезпечення прав та свобод людини і громадянина»⁵.

Таке розмаїття термінів потребує дати тлумачення, з'ясувати, який зміст у них вкладається і що, власне, під ним треба розуміти.

Вітчизняні правознавці, які досліджують права та свободи людини і громадянина в Україні, схиляються до думки, що реалізація прав і свобод — це форма їх буття, що зводиться до переведення соціальних благ, закріплених нормами права, у стан їх можливого і дійсного ви­користання конкретною особою (особами) з метою задоволення своїх різноманітних потреб і інтересів.

Механізм реалізації суб'єктивних прав (тобто міри дозволеної по­ведінки особи, закріпленої в правових нормах) визначають як єдність правових засобів, за допомогою яких матеріалізуються права та свободи людей.

Механізм реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина — це відносно відокремлена сукупність конституційних елементів, за допомогою яких в умовах додержання законності, з позиції гуманізму і соціальної справедливості кожною людиною і громадянином України здійснюються його конституційні можли-

¹ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К., 2002. — С. 173.

² Там само. — С. 175.

³ Святоцький О. Д. Адвокатура в юридичному механізмі захисту прав громадян (істори-
ко-правове дослідження): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — X., 1995. — С. 11—14.

⁴ Терехин В. А. Государственно-правовой механизм обеспечения прав и свобод
граждан: понятие и структура // Правовая политика и правовая жизнь. — 2004. —
№ 2. — С. 143.

⁵ Мордовец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и
гражданина: Автореф. дис.... д-ра юрид. наук. — Саратов, 1997; Волинка К. Г.
Механізм забезпечення прав і свобод особи: питання теорії і практики. — К., 2000;
Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — X., 2001. — С. 190;
Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб. —
К., 2003. — С. 217-242.

вості, долаються ті негативні умови, що можуть завдати шкоди прак­тичному втіленню можливого у повсякденне життя.

Механізм реалізації прав та свобод людини і громадянина — цілісне явище, що складається з певної сукупності структурних еле­ментів.

До елементів механізму реалізації суб'єктивних прав у вузькому ро­ зумінні відносять: 1) юридично значущу діяльність суб'єктів; 2) стадії реалізації суб'єктивного права.

До елементів механізму реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків людини та громадянина, у широкому розумінні, відносять: а) конституційні норми, що закріплюють суб'єктивні права; б) самі конституційні права та свободи, їх зміст, структуру та гарантії здійснення; в) юридичні обов'язки; г) юридичну діяльність, що є сутністю реалізації конституційного права; ґ) законність і пра­восвідомість людини та громадянина, що забезпечують правильне розуміння ними своїх конституційних прав, свобод та обов'язків і кожного права окремо, шляхів їх реалізації; д) стадії реалізації кожно­го конкретного конституційного права¹.

Механізм реалізації прав та свобод людини і громадянина не може бути зведений до механізму забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Під механізмом забезпечення прав та свобод людини і громадяни­на розуміють комплекс взаємозв'язаних і взаємодіючих нормативно- правових передумов, юридичних засобів та загальносоціальних умов, які створюють комплекс можливостей для повноцінної реалізації прав і сво­бод, їх охорони від потенційних правопорушень та захисту прав і свобод, які зазнали порушення. Саме таке визначення дає можливість найбільш повно розкрити соціально-правову сутність і призначення механізму забезпечення прав і свобод особи як складного, багатоас-пектного і водночас цілісного явища правової дійсності².

Основними підсистемами механізму забезпечення прав та свобод людини і громадянина є:

— механізм забезпечення реалізації;

— механізм забезпечення охорони;

¹ Колодій А. М., Олійник А. Ю. Ціп. праця. — С. 218-219.

² Волинка К. Г. Теоретичні аспекти механізму забезпечення прав і свобод особи //
Держава і право: 36. наук, праць. Юридичні і політичні науки. — К., 2000. —
Вип. 7. — С. 79.

 

54

55

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статус;

 

— механізм забезпечення захисту.

Забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина визна­чається як форма забезпечення прав і свобод, в якій відображається діяльність по створенню належних юридичних і фактичних умов без­перешкодного і найбільш повного використання соціальних благ, опосередкованих правами і свободами, для максимального задово­лення інтересів і потреб. У цій підсистемі забезпечення прав і свобод залучаються всі його складові елементи: як суто юридичні, так і загальносоціальні.

Забезпечення охорони прав та свобод людини і громадянина визна­чається як форма забезпечення прав і свобод, яка виражає діяльність, спрямовану на запобігання будь-яких порушень прав і свобод особи, шляхом витіснення негативних факторів соціального середовища, що можуть спровокувати або сприяти порушенню прав і свобод особи. Засобами охорони прав і свобод особи виступає цілеспрямована діяльність компетентних органів державної влади і різноманітних суспільних інституцій.

Забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина визна­чається як форма забезпечення прав і свобод, яка відображає дію даного механізму, спрямовану на: припинення порушень прав і сво­бод особи; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх здійсненні; відновлення порушених прав і свобод; притягнення особи, винної у скоєнні правопорушення, до юридичної відповідаль­ності. На відміну від інших форм забезпечення прав і свобод особи за­безпечення захисту порушених прав і свобод здійснюється переважно з допомогою юридичних засобів¹.

Отже, права та свободи людини і громадянина потребують забезпе­чення не лише їх охорони або захисту, а й забезпечення їх реалізації.

До елементів механізму забезпечення реалізації прав та свобод люди­ ни і громадянина відносять: гарантії їх здійснення; юридичні елементи механізму реалізації (індивідуально-правові документи, юридичні факти, правові відносини, суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх форми і методи організації здійснення); процес практичного втілення можливості та необхідності у дійсність; умови і фактори такого процесу².

¹ Волинка К. Г. Механізм забезпечення прав і свобод особи: питання теорії і практи­
ки. — С. 7.

² Колодій А. М., Олійник А. О. Цит. праця. — С. 221.

56

В «Юридичній енциклопедії» гарантії прав та свобод людини і гро­мадянина визначаються як умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі й усебічну охорону прав та свобод особи. Поняття «гарантії» охоплює усю сукупність об'єктивних і суб'єктив­них чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або неналежного здійснення'.

Гарантії прав та свобод людини і громадянина взаємозумовлені й взаємопов'язані, а також складають відповідну систему й у сукупності забезпечують їх фактичну реалізацію, всебічну охорону та надійний захист.

У вітчизняній юридичній науці на сьогодні не існує єдиної думки про систематизацію гарантій прав та свобод людини і громадянина.

Гарантії забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадя­нина прийнято поділяти на загальні (загальносоціальні) та спеціальні (власне правові, юридичні).

Під загальними гарантіями розуміють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, захист прав від можливих порушень².

Спеціальні (власне правові, юридичні) гарантії визначають як надан­ня державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості умо­вам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні (спеціальні) гарантії встановлюються державою в Конституції, нор­мах поточного законодавства, їхньою метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян. Тобто спеціальні (юридичні) гарантії — це правові засоби і способи, за допомогою яких реалізу­ються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усува­ються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права³.

¹ Лисенков С. Л., ТарановА. П. Гарантії прав та свобод людини і громадянина // Юри­
дична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.,
1998. — Т. 1: А-Г. — С. 555.

² Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. 2-е вид. — К., 2000. —
С. 207.

³ Там само. — С. 207-208.

57

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

До загальних гарантій в конституційно-правовій літературі тра­диційно відносять: економічні, політичні, організаційні. М. Хавро-нюк додає ще ідеологічні та власне соціальні гарантії¹.

Економічні гарантії — це сукупність економічних факторів життя суспільства. Вони знайшли закріплення у статтях 13, 41, 42, 95 та інших Конституції України. Для економічної системи України харак­терна ринкова економіка, яка ґрунтується на принципах вільного підприємництва, різноманітних форм власності на засоби вироб­ництва, договірних відносин між господарюючими суб'єктами, обме­женого втручання держави в господарську діяльність.

Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання і гарантує їм рівність перед законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Причому право приватної власності є непорушним. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності та право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. За допомогою бюджетної системи держава здійснює справедливий і неупереджений розподіл суспільного багатства.

Політичні гарантії — це сукупність політичних чинників суспільного і державного життя. Вони знайшли закріплення у стат­тях 1, 2, 5, 6, 7, 15, 37 та інших Конституції України. До них відносять: суверенітет держави; суворе дотримання її демократичних засад; ре­альне визнання народу носієм суверенітету та єдиним джерелом вла­ди; здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; політичний плюралізм і свобода не забороненої законами політичної діяльності; обмеження діяльності ультраради-кальних політичних партій та громадських організацій; суворе забез­печення законності і неможливості зловживань політичною владою; інші ознаки правової держави в їх сукупності.

Організаційні гарантії визначають як систематичну організаторсь­ку діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, об'єднань громадян по створенню сприятливих умов для реального користуван­ня громадянами своїми правами й свободами.

Ідеологічні гарантії переважно розуміють як ідеологічну багато­манітність суспільного життя, неприпустимість визнання державою жодної ідеології обов'язковою, заборону цензури; забезпечення вільного розвитку мов; сприяння держави консолідації та розвитку української нації, ЇЇ історичної свідомості, традицій і культури, а та­кож розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України; заборона релігійної, расової ворожнечі; демократична громадська думка; на­лежний освітній рівень; загальна культура суспільства та його членів; система духовних цінностей та ін. До ідеологічних гарантій, на думку М. Хавронюка, належить також ліберальна концепція прав людини, на якій ґрунтується правова система держави, що визнає права люди­ни як природні і передбачає їх пріоритет щодо права колективу, дер­жави, суспільства¹.

Соціальні гарантії — це комплекс взаємовідносин громадянського суспільства, що демонструє принципово нову форму співвідношення суспільства й особи, її ставлення до інших осіб та до самої себе². Це зумовлено конституційним принципом, згідно з яким Україна є соціальною державою, політика якої спрямована на створення систе­ми соціального забезпечення та охорони здоров'я, працевлаштування населення, підтримку малоімущих громадян, недопущення соціаль­них конфліктів і потрясінь у суспільстві тощо.

До соціальних гарантій відносять відсутність будь-якого суспільно-політичного протистояння окремих соціальних верств на­селення та регіонів України, максимальну зайнятість населення, відсутність тенденцій моральної та духовної деградації в суспільстві, за яких здійснення прав і свобод одними людьми чи групами людей стає можливим лише за рахунок нехтування правами і свободами інших³.

Головним призначенням юридичних (правових) гарантій прав та свобод людини і громадянина є надання всім і кожному рівних юридичних можливостей для фактичної реалізації прав та свобод, їх охорони від протиправних посягань і захисту від незаконних пору-

 

¹ Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навч. посіб. — К., 2004. — С. 246, 249.

¹ Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 247.

² Сравнительное конституционное право / Под ред. А. И. Ковлера, В. Е. Чиркина,
Ю. А. Юдина. РАН, Институт государства и права. — М., 1996. — С. 109, 311.

³ Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 249.

 

58

59

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

шень. Тобто юридичні гарантії створюють максимально сприятливі юридичні умови для перетворення закріплених у нормативно-право­вих актах прав та свобод у реальну практику суспільних відносин. Вони встановлені Конституцією України, іншими законами, міжнародними договорами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Юридичні гарантії діють у рамках системи, де вони доповнюють одна одну. Взаємозв'язок між ними різноманітний, що дає змогу сис­тематизувати їх за різними підставами. На думку В. Погорілка, є два види юридичних гарантій: нормативно-правові та організаційно-пра­вові¹.

Нормативно-правові гарантії — це сукупність передбачених нормами права юридичних засобів забезпечення реалізації, охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина. До нормативно-право­вих гарантій відносять:

— норми-принципи, зокрема, ті, які забезпечують права та свобо­ди людини і громадянина (статті 21-64 Конституції України), насам­перед щодо невідчужуваності, непорушності, невичерпності, рівності, необмежуваності конституційних прав і свобод людини і громадянина, рівності громадян, презумпції невинуватості особи, принципу неприпустимості зворотної дії закону або іншого норма­тивно-правового акта в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, тощо;

— юридичну відповідальність;

— юридичні обов'язки².

Організаційно-правові гарантії — передбачені в нормативно-право­вих актах суспільно-політичні інституції, на які покладаються відповідні функції та повноваження щодо організації та здійснення юридичного забезпечення реалізації, охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина³.

До організаційно-правових гарантій належать: Український народ, держава, органи державної влади — Верховна Рада України (статті 85, 92 Конституції України), Президент України (статті 102, 106), Кабінет Міністрів України та інші центральні органи виконавчої влади

(ст. 116), Конституційний Суд України (статті 147, 150), Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини (ст. 101), органи прокура­тури (ст. 121), місцеві державні адміністрації (статті 118, 119), органи місцевого самоврядування (статті 143, 144), Збройні Сили України, інші військові формування та правоохоронні органи держави (ст. 17), органи міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст. 55), адвокатура (ст. 59), політичні партії і громадські організації (статті 36, 37), засоби масової інформації.

Втім, вітчизняні та зарубіжні правознавці висловлюють й інші по­гляди на класифікацію гарантій прав та свобод людини і громадяни­на. Так, на думку О. Скакун, гарантії прав, свобод і обов'язків люди­ни і громадянина за підставою правового становища особи поділя­ються на: 1) загальні; 2) спеціальні; 3) індивідуальні. До перших у свою чергу включають: соціально-економічні; політичні; ідеологічні (духовно-моральні); юридичні. Стосовно юридичних гарантій, то до них віднесені: гарантії реалізації прав; гарантії охорони прав; гарантії захисту прав¹.

Відомий російський вчений-конституціоналіст С. Авак'ян виділяє чотири групи гарантій прав та свобод людини і громадянина: ма­теріальні (економічні передумови); організаційні (інститути держав­ної влади); духовні або ідеологічні (існуючі в суспільстві концепції прав людини, які потрібно роз'яснювати громадянам); юридичні, що поділяються на дві групи — а) процедурні та б) юридична відпо­відальність об'єднань громадян, органів влади, самоврядування та посадових осіб².

У науковій літературі наведені й інші класифікації гарантій прав та свобод людини і громадянина.

Стосовно юридичних гарантій, то до критеріїв, що є виміром їх розмежування, відносять: функціональну спрямованість; зміст; сферу дії; спосіб викладання; форму закріплення тощо.

Залежно від функціональної спрямованості юридичні гарантії прав та свобод людини і громадянина поділяють на:

— гарантії реалізації — це відповідні умови і засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином, закріплених у Консти-

 

¹ Погорілко В. Ф. Гарантії правові // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.:
Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — Т. 1. А-Г. — С. 555.

² Погорілко В. Ф. Гарантії конституційні // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.:
Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) таін. — Т. 1. А-Г. — С. 554.

³ Волинка К. Г. Цит. праця. — С. 80-81.

60

¹ Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — X., 2001. —
С.187-189.

² Конституционное право: Знциклопедический словарь / Отв. ред. С. А. Авакьян. —
М., 2000. — С. 122-123.

61

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

туції України, інших нормативно-правових актах, прав, свобод і обов'язків;

— гарантії охорони — це встановлення меж здійснення прав і свобод, їх конкретизація в законодавстві; встановлення процедур, за­собів заохочення, стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав; встановлення засобів профілактики запобігання правопору­шенням;

— гарантії захисту — охоплюють конституційний нагляд, кон­троль, відповідальність правопорушника; встановлення заходів відповідальності винних за порушення прав і свобод громадян; вста­новлення заходів захисту прав, відновлення порушеного права¹.

За критерієм змісту юридичних гарантій прав та свобод людини і гро­ мадянина серед них виділяють: І) матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи та заборони); 2) процесуальні (положення, які визначають процес реалізації матеріальних гарантій); 3) організаційні (положення, які, зокрема, виз­начають систему судових і власне правоохоронних органів, інших ор­ганів державної влади і органів місцевого самоврядування, встанов­люють їх функції, повноваження їхніх посадових і службових осіб)².

За сферою дії юридичні гарантії прав та свобод людини і громадяни­на поділяють на дві групи: внутрішньодержавні (національні) та міжна­ родно-правові. Внутрішньодержавні гарантії, на думку російського вченого С. Кашкіна, у свою чергу, включають судові та позасудові. Ними слугують передусім деякі загальні принципи і конституційні права матеріального і процесуального характеру (наприклад, право подання скарги, право петиції). Головною інституційною гарантією є незалежний суд. Необхідним елементом гарантій є відповідальність за порушення конституційних прав і свобод. Гарантами виступають органи влади. Стосовно ж міжнародно-правових гарантій, то до них відносять норми міжнародно-правових актів з прав людини, органи ООН та спеціалізовані установи цієї організації, універсальні та регіональні міжнародні організації гуманітарного профілю³.

¹ Скакун О. Ф. Цит. праця. — С.189; Заворотченко Т. Система конституційно-право­
вих гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. —
2002. — №5. —С. 113.

² Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 250.

³ Кашкин С. Ю. Гарантии конституционньїх прав и свобод // Конституционное право:
Словарь. — М., 2001. — С. 83-84.

62

За способом викладення в нормативно-правових актах юридичні га­ рантії прав та свобод людини і громадянина поділяють на:

— прості інституційні гарантії — це система засобів і умов, пере­думов, факторів, що закріплені у правових нормах і забезпечують охорону і захист прав особистості чітко визначеного виду;

— складні інституційні гарантії — це система засобів, умов, пере­думов, факторів, що закріплюються в законі та забезпечують охорону і захист прав і окремої особистості, і соціальної організації;

— змішані інституційні гарантії — це система засобів, умов, пере­думов, факторів, що закріплюються в законодавстві та забезпечують охорону і захист одночасно і економічних, і політичних, і цивільних та інших прав і свобод людини і громадянина, а також їх соціальних організацій¹.

Залежно від форми закріплення юридичні гарантії прав та свобод лю­ дини і громадянина прийнято поділяти на:

— конституційні гарантії — це передбачена конституцією система юридичних норм, правових засобів забезпечення реалізації, охорони та захисту прав та свобод людини і громадянина;

— галузеві гарантії' — це юридичні засоби реалізації, охорони та за­хисту прав і свобод людини і громадянина, закріплені правовими нормами відповідних галузей права (цивільного, трудового, адміністративного, житлового, кримінального та ін.).

Конституційні гарантії мають найвищу юридичну силу і є основою юридичних гарантій.

Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, якими визначені повноваження відповідних органів державної влади та їхніх посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод лю­дини і громадянина, їхня відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а та­кож спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина².

Усю сукупність юридичних гарантій, прав та свобод людини і гро­мадянина, які містяться в Конституції України (тобто конституційні гарантії), поділяють на дві групи: універсальні та специфічні.

¹ Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Маль-
ко. — М., 1997. — С. 280.

² Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 250.

63

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

До універсальних гарантій відносять ті з них, які закріплені у статтях 55—64 Конституції України. Це:

— право на звернення до суду (частина перша ст. 55);

— право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга ст. 55);

— право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (частина третя ст. 55);

 

— право на звернення до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій (части­на четверта ст. 55);

— право будь-якими не забороненими засобами захищати свої права і свободи (частина п'ята ст. 55);

— право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцево­го самоврядування матеріальної й моральної шкоди, завданої неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб (ст. 56);

— право знати свої права і обов'язки (частина перша ст. 57);

— закони та інші нормативні акти, що визначають права і обов'яз­ки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є недійсними (частина друга ст. 57);

— гарантується недопустимість зворотної дії закону в часі, крім ви­падків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність осо­би (частина перша ст. 58);

— право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ст. 59);

— принцип необов'язковості (заборона) виконання явно злочин­ного розпорядження чи наказу (ст. 60);

 

— неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відпо­відальності одного виду за одне й те саме правопорушення (частина перша ст. 61);

— індивідуальний характер юридичної відповідальності особи (частина друга ст. 61);

— принцип презумпції невинуватості людини, який полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у злочині;

обвинувачення не може грунтуватись на доказах, одержаних незакон­ним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведення вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62);

— неприпустимість відповідальності особи за відмову давати
свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів
(частина перша ст. 63);

— право підозрюваного, обвинуваченого або підсудного на захист (частина друга ст. 63);

— право засудженого користуватися всіма правами людини та гро­мадянина (за винятком обмежень, визначених законом і встановле­них вироком суду) (частина третя ст. 63);

— гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і сво­бод, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64), наприклад в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

До специфічних гарантій відносять ті, які закріплені у відповідних статтях розділу II Конституції України, присвячених основним пра­вам і свободам. Наприклад, гарантіями невід'ємного права кожної людини на життя (ст. 27) є вказівка на те, що: ніхто не може бути свідомо позбавлений життя; обов'язок держави — захищати життя людини; кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань. Реалізація права людини на повагу до її гідності (ст. 28) гарантується тим, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або тако­му, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Відповідні гарантії містяться і в інших статтях, присвячених правам і свободам людини та громадянина.

Залежно від основного суб'єкта забезпечення прав та свобод людини і громадянина юридичні гарантії поділяють на:

— державні гарантії, які забезпечуються державою в особі органів державної влади, у тому числі суду, органів місцевого самоврядуван­ня, їхніх посадових і службових осіб;

— міжнародні гарантії, які забезпечуються міжнародними інсти­туціями (міжнародними судовими установами та відповідними орга­нами міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна);

— гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних
об'єднань громадян (політичних партій, профспілок, громадських ор­
ганізацій споживачів тощо);

 

64

? -8152

65

Розділ 11

— гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом реалізації останніми передбаченого ст. 55 Конституції України права будь-якими не забороненими законом засобами захи­щати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних (захисних) прав.

Наведена класифікація видів гарантій прав та свобод людини і громадянина може бути доповнена й іншими критеріями, що дадуть змогу поглибити основні знання про різноманітність їх природи.

11.4. Співвідношення міжнародно-правового

і національного регулювання прав і свобод людини

та забезпечення міжнародних стандартів

прав і свобод людини

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав та сво­бод людини і громадянина. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти прав та свобод людини і громадянина, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення їх суб'єктив­них прав і обов'язків. При цьому слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на права та свободи людини і громадяни­на в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права.

Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, як правило, фіксується у конституціях чи конституційних законах держав.

Так, ст. 25 Конституції ФРН загальновизнані норми міжнародного права визначає як частину федерального права. Вони згідно із Кон­ституцією мають переваги перед законами і безпосередньо породжу­ють права та обов'язки для осіб, які проживають на її території. Це положення фіксує принцип верховенства загальновизнаних норм і принципів міжнародного права над внутрішньодержавним.

У конституціях деяких держав положення про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права закріплено менш де­тально, тобто лише на рівні визнання загальновизнаних норм та норм

66

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

міжнародного права складовою національного права. Зокрема, Кон­ституція Іспанії в частині першій ст. 96 визначає: «Законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори є складовою її внутрішнього законодавства»¹. У розділі 2 ст. 6 Конституції США пе­редбачено: «Договори, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є верховним правом країни»². Подібні положення містяться уст. 9^і Конституції Австрійської Республіки, ст. 8 Конституції Порту­гальської Республіки, ст. З Конституції Естонської Республіки та ін.

У деяких випадках конституційно фіксується верховенство міжна­родних договорів щодо національного законодавства в разі виник­нення розбіжностей між ними і водночас визнається, що вони є скла­довою національного законодавства. У частині четвертій ст. 15 Кон­ституції Російської Федерації визначено: «Загальновизнані принци­пи і норми міжнародного права та міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжна­родним договором Російської Федерації встановлено інші правила, ніж передбачено законом, то застосовуються правила міжнародного договору»³. Таку ж перевагу надає останнім і Конституція Республіки Болгарія (ст. 5).

Іноді конституційно фіксується механізм взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права. Конституція Французької Республіки у ст. 55 установлює: «Договори чи угоди, належним чином ратифіко­вані чи схвалені, мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, з моменту опублікування, за умови застосування кожної угоди чи до­говору іншою стороною»⁴.

Незважаючи на різні підходи держав до вирішення питання співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, міжнародне право поступово стає універсальним, а його принципи і норми — обов'язковими для всіх держав-учасниць міжнародного співтовариства. Це також стосується питань прав та свобод людини і громадянина.

Ставлення України до питання про співвідношення національно­го та міжнародного права вперше було сформульовано в Декларації

¹ Конституции зарубежньїх государств: Учеб. пособ. / Сост. В. В. Маклаков. — М.,
1999. —С. 323.

² Там само. — С. 28-29.

³ Конституції нових держав Європи та Азії / Упор. С.Головатий. — К., 1996. —
С. 409.

⁴ Конституции зарубежньїх государств. — С. 123.

67

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де був про­голошений пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права (ст. X).

Суверенна Україна, дотримуючись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, Конституцією встановила чіткий порядок введення вдію цих норм на її території. Норми міжнародного права, в тому числі ті, що стосуються прав і свобод людини, стають складо­вою національного законодавства за умови надання згоди на обов'яз­ковість міжнародних договорів Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні догово­ри, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжна­родних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

Положення цієї конституційної норми мають надзвичайно важли­ве правове значення, позаяк певною мірою дають відповіді на питан­ня практичного застосування положень міжнародних договорів в Україні та їх співвідношення з чинним національним законодавст­вом, у тому числі в галузі прав і свобод людини.

Перелік міжнародних договорів України, що підлягають ратифі­кації (тобто затвердженню вищим органом державної влади), перед­бачений у ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. Серед них — міжнародні договори України, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України (ст. 9) та Закону України «Про міжнародні договори України» (ст. 19) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є складовою національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Іншими словами, норми таких міжнародних договорів України повинні ма­ти силу не меншу, ніж закони України, але не юридичну силу Кон­ституції України. Як випливає з частини другої ст. 9 Конституції Ук­раїни, необхідною умовою укладення міжнародного договору, що суперечить Конституції України, є попереднє внесення необхідних змін до неї. Отже, у внутрішньому правопорядку міжнародний до­говір, обов'язковий для України, не може суперечити Конституції України.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що перед-

бачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 19 Закону України «Про міжна­родні договори України»). Це положення ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., учасни­цею якої є Україна: «...учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Тому, якщо нормативно-правовий акт, прийнятий після надання Верховною Радою України згоди на обов'язковість міжна­родного договору, встановлює інші правила, ніж передбачені в міжна­родному договорі, слід застосовувати правила, передбачені цим дого­вором.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосу­ються прав та свобод людини і громадянина, та міжнародно-правових актів про права людини.

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Отже, міжнародні стандарти прав люди­ни — це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних доку­ментах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави. Йдеться про своєрідні взірці (зразки, «еталони»), на які покликані орієнтуватися у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя¹. Показово, що у преам­булі Загальної декларації прав людини 1948 р., яка є найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця декларація прийнята як «взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави».

До основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини, крім Загальної декларації прав людини, належать:

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (підписаний Україною 20 березня 1968 р.; ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р.; набрав чинності для України 3 січня 1976 р.);

— Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. (відповідно — 20 березня 1968 р.; 19 жовтня 1973 р.; 23 березня 1976 р.);

— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права 1966 р. (набрав чинності 23 березня 1976 р.; Україна приєдналася 25 грудня 1990 р.);

— Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. (підписана Україною 16 грудня 1949 р.; ратифікована

¹ Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 250.

 

68

69

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

Україною 22 липня 1954 р.; набрала чинності для України 15 лютого 1955 р.);

—Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дис­кримінації 1966 р. (підписана Україною 7 березня 1966 р.; ратифіко­вана Україною 21 січня 1969 р.; набрала чинності для України 7 квітня 1969 р.);

—Європейська конвенція про захист прав людини і основополож­них свобод 1950 р. (підписана Україною 9 грудня 1995 р.; ратифікова­на Україною 17 липня 1996 р.) (далі — Європейська конвенція з прав людини);

—Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р. (підписана Україною 20 лютого 1974 р.; ратифікована Україною 15 жовтня 1975 р.; набрала чинності для України 18 липня 1976 р.);

—Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979р. (підписана Україною 17липня 1980 р.; ратифікована Україною 24 грудня 1980 р.; набрала чинності для України 3 вересня 1981 р.);

— Конвенція про права дитини 1989 р. (підписана Україною
14 лютого 1990 р.; ратифікована Україною 28 лютого 1991 р.; набрала
чинності для України 27 вересня 1991 р.) та ін.

Аналіз змісту статей розділу II Конституції України, в яких закріплені права та свободи людини і громадянина, та основні міжна­родно-правові акти у галузі прав людини, свідчить, що найхарак­тернішими ознаками їх співвідношення є такі:

—статті розділу II Конституції України загалом відтворюють норми основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини. Більшість прав і свобод, закріплених у Загальній декларації прав людини, Міжнародно­му пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права знайшли своє відображення в Основному Законі України. Зокрема, з приблизно 70-ти конкретних громадянських прав і свобод людини, проголошених у зазначених міжнародно-правових актах, у Конституції України сприйнято більше 40. З політичних прав і свобод, закріплених у Загальній декларації та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (їх близько 10), усі втілені й конкретизовані у Конституції України;

—у статтях розділу II Конституції України є певна текстуальна тотожність з відповідними статтями міжнародно-правових актів. Прикладом слугує частина друга ст. 28 Конституції України, в якій йдеться, що «ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,

нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме тек­стуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права містить ст. 48 Основного Закону України: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло».

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Консти­туції України і основних міжнародно-правових актів про права люди­ни є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній галузі;

— у деяких випадках положення Конституції України істотно
відрізняються від близьких за формулюваннями положень міжнародно-
правових актів. Наприклад, у ст. 58 Основного Закону України запи­
сано: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної
дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність особи». Виникає запитання: чи стосується це кон­
ституційне положення сфери цивільно-правового регулювання?
Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках
йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного
пакту про громадянські і політичні права);

— розділ II Конституції України та основні міжнародно-правові ак­
ти різні за юридичним інструментарієм, використаним при їх укладенні.
Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.

Прикладом цього може слугувати положення міжнародно-право­вих актів про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 9 Європейської конвенції з прав людини). В Основному Законі України ці права «розведені»: у ст. 34 йдеться про «право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переко­нань», що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а у ст. 35 — про «право на свободу світогляду і віросповідання» Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Ще одним прикладом є положення міжнародно-правових актів про право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної дек­ларації, ст. 11 Європейської конвенції з прав людини). Таке поєднан­ня можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свобо­ди — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реаль­ному державно-політичному житті. У Конституції України вони

 

70

7!

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

зафіксовані відповідно у статтях 36 і 39, що також є традиційним з по­зицій конституційного права. Відокремлення відповідних прав у Конституції дає змогу докладніше регламентувати їх. Зокрема, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначено у статтях 36 і 37 Основного Закону. За своїм обсягом ці статті є чи не найбільшими у розділі II Конституції України;

— деякі конституційні положення про права та свободи людини порівняно з відповідними положеннями міжнародно-правових актів сформульовано юридично точніше, як-от ст.38 Конституції України (право брати участь в управлінні державними справами, всеук­раїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обра­ним), яку можна порівняти зі ст. 21 Загальної декларації;

— деякі конституційні положення про права людини не мають відповідних аналогів у основних міжнародно-правових актах у галузі прав людини, що пояснюється в науковій літературі дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на без­печне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону України;

— розділ II Конституції України здебільшого містить ті ж підстави
обмеження прав та свобод людини і громадянина, що й основні міжна­
родно-правові акти в галузі прав людини. Що ж до обмежень кожного
окремого права, то вони мають певні особливості. Так, ст. 39 Консти­
туції України встановлює, що підставами обмеження права громадян
збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й де­
монстрації є інтереси національної безпеки, громадського порядку,
запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров'я населення
або захисту прав і свобод інших людей. Відповідна за змістом цій
статті ст. 11 Європейської конвенції з прав людини даний перелік до­
повнює обмеженнями, пов'язаними зі здійсненням зазначених прав
особами, які входять до складу збройних сил, поліції або органів дер­
жавного управління, а також для охорони моралі.

Така ж ситуація спостерігається і з обмеженням права на захист від втручання в особисте та сімейне життя. Стаття 8 Європейської кон­венції з прав людини, крім підстав обмеження, передбачених у ст. 32 Конституції України, містить і такі підстави, як захист здоров'я чи моралі.

Порівняння Міжнародного пакту про економічні, соціальні і куль­турні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

з Конституцією України свідчить про те, що вони містять однакові підстави обмеження прав людини. Винятком є лише ст. 8 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права, де, крім дер­жавної безпеки, громадського порядку, захисту прав і свобод інших, немає перешкод запровадженню законних обмежень для осіб, що входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави, при користуванні правом створювати професійні спілки і вступати до них для здійснення та захисту своїх економічних та соціальних інте­ресів.

Порівняння засвідчує, що Конституція України містить не більше, а навіть дещо менше підстав обмеження прав людини і громадянина, ніж згадані міжнародно-правові акти.

Незважаючи на те що конкретні статті міжнародно-правових актів використовуються у Конституції України по-різному (тексту­альне повторення, ширші за змістом, вужчі за змістом і т.п.), вони відіграють одну із головних ролей у галузі забезпечення прав та сво­бод людини і громадянина.

Україна, проголошуючи пріоритет загальновизнаних норм міжна­родного права перед нормами внутрішньодержавного права, сприй­няла ідею взаємозв'язку та взаємозалежності міжнародного і внутрішньодержавного права, їх обопільного впливу на права та сво­боди людини і громадянина.

 

72

За-8152

73

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: