Принципи функціонування судової влади

 

Основними конституційно-правовими принципами функціонування судової влади є принципи (засади) судочинства. Конституція України закріпила такі основні засади судочинства: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов'язковість рішень суду (ч. З ст. 129). Конституція передбачає, що законом можуть бути визначені також; інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій (ч. 4 ст. 129).

Законність означає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією та законами України. Крім Конституції, яка встановлює найважливіші засади судочинства, для його здійснення особливо важливе значення мають норми кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, господарсько-процесуального та адміністративно-процесуального законодавства. Вся діяльність суду підпорядковується процесуальному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Ґрунтуючись у своїй діяльності на засадах законності, суди здійснюють правосуддя на засадах верховенства права. Визначаючи завдання суду, закон «Про судоустрій України» встановив, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2),

Виходячи із співвідношення закону і права в контексті теорії правової держави (див. главу 3), дійдемо висновку, що суд  покликаний ухвалювати рішення, керуючись не тільки нормами чинних законів, а й вимогами права. Іншими словами, судити не тільки за законом, а й по справедливості. Найповніше принцип верховенства права у діяльності судів втілюється за англосаксонської моделі правових систем, за якої суди наділяються правотворчими функціями (створюють правові норми у формі судових прецедентів). З іншого боку, принцип законності у прямому його розумінні означає, що при розгляді і вирішенні судових справ суд не зобов'язаний керуватися, як визначальними, підзаконними актами, у тому числі інструкціями, положеннями тощо.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (диспозитивність) означає, що всі учасники судового процесу — суддя, обвинувач, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, захисник є рівними щодо їх процесуальних прав, незалежно від будь-яких обставин. При розгляді цивільних і кримінальних справ до всіх громадян застосовується одне й те саме матеріальне і процесуальне законодавство, ніхто при цьому не має жодних привілеїв і не зазнає жодних обмежень. Сторони мають рівні права знайомитись з матеріалами справи, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання, давати усні і письмові пояснення, користуватись іншими процесуальними правами, наданими законом. Правосуддя в господарських відносинах здійснюється на засадах рівності перед законом і господарським судом усіх підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, місцезнаходження, підлеглості та інших обставин. Конкретизуючи цей конституційний принцип судочинства, закон «Про судоустрій України» встановив, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин (ст. 7).

Забезпечення доведеності вини ґрунтується на принципі презумпції невинуватості (від лат. рraesumpo — презумпція; припущення, що визнається достовірним, доки не буде доведено зворотне), який означає, що особа вважається невинуватою у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості поширюється на всіх осіб, які підозрюються або обвинувачуються у скоєні злочину. Принцип презумпції невинуватості спрямований на унеможливлення необґрунтованих обвинувачень і недопущення засудження невинуватих і є однією з найважливіших конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина.

У Конституції України принцип презумпції невинуватості закріплений у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина»: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також: на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» (ч. 1-3 ст. 62). Обов'язок доведеності вини обвинуваченого покладається на відповідних суб'єктів — органи дізнання та попереднього слідства, прокурора, а у справах приватного обвинувачення — на потерпілого або його представника. Принцип презумпції невинуватості також означає, що притягнення особи до участі у справі як підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, її затримання, арешт або обрання щодо неї іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винуватості, як покарання винуватого. До остаточного вирішення кримінальної справи і офіційного визнання особи винуватою у скоєнні злочину не можна поводитися з нею як із винуватою, а також публічно (в засобах масової інформації, будь-яких офіційних документах) твердити, що вона є злочинцем. Презумпція невинуватості може бути спростована, але тільки через доказування встановленими процесуальним законом засобами і лише за наявності достатніх судових доказів, що стосуються справи і допускаються законодавством. Навіть визнання обвинуваченим своєї вини є недостатнім для винесення обвинувального вироку, якщо винуватість обвинуваченого не підтверджується усією сукупністю доказів.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості полягає в тому, що розгляд судової справи відбувається у формі спору сторін у судовому засіданні, в якому вони вільно надають суду докази на свою користь. Змагальність передбачає надання рівних прав сторонам або учасникам процесу вільно брати участь у спорі щодо захисту своїх інтересів при розгляді справи в суді. Обвинувач, підсудний, його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цивільне процесуальне законодавство передбачає, зокрема, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків, здійснення наданих їм прав і зобов'язаний вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи і встановлення істини з тим, щоб ухвалити законне й обґрунтоване рішення.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором означає, що при розгляді у суді кримінальної справи публічний (суспільний) інтерес представляє і має право обвинувачувати підсудного від імені держави прокурор. Підтримання державного обвинувачення в суді є найважливішою функцією прокуратури. Додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, прокурор, який бере участь у розгляді справи в суді, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи та постановленню судового рішення, що ґрунтується на законі. Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили.

Прокурор бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. Підтримуючи державне обвинувачення, він досліджує докази, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому прокурор має керуватися вимогами закону та об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів, його завданням є сприяння правильному здійсненню правосуддя. У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення.

Забезпечення обвинуваченому права на захист означає, що особа, яка обвинувачується у кримінальній справі, має можливість користуватися послугами адвоката з моменту висунення обвинувачення і під час судового розгляду справи. Чинне кримінально-процесуальне законодавство України встановлює, що підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення. Ніхто, зазнаючи судового переслідування, не може бути покараний, якщо йому не було надано можливості захищатися. Участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою, крім випадків відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення діє адвокатура. Кожний є вільним у виборі адвоката. У випадках, передбачених законом, захист від обвинувачення здійснюється безоплатно. Безоплатний захист здійснюється, зокрема, у разі, якщо обвинувачений матеріально неспроможний оплачувати послуги адвоката. Адвокат зобов'язаний використати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або пом'якшують чи виключають його відповідальність, і подавати йому необхідну юридичну допомогу. Не допускається відмова адвоката при провадженні дізнання, попереднього слідства та в судовому засіданні від захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Закон «Про судоустрій України» встановив, що кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно (ст. 8).

Гласність судового процесу полягає у відкритості розгляду всіх справ у всіх судах і публічному оголошенні усіх судових вироків і рішень. Відкритість розгляду справ означає, що на засіданнях суду можуть бути присутні всі громадяни, які досягли певного віку. Преса та інші засоби масової інформації можуть висвітлювати хід і результати судових засідань і вільно коментувати їх. Закон «Про судоустрій України» встановив, що розгляд справ  у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото-і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також: транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом (ч. 2 ст. 9).

Згідно із законом «Про судоустрій України» розгляд справи у закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом (ч. З ст. 9). Такі випадки найчастіше пов'язуються з необхідністю охорони державної таємниці. Крім того, закритий судовий розгляд допускається за мотивованою ухвалою суду: у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини, а також: в інших справах з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, яких притягнуто по справі; у випадках, коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки потерпілого, свідка чи інших осіб, які беруть участь у справі, членів їх сімей чи близьких родичів; у господарських судах — коли це суперечить інтересам охорони комерційної таємниці. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками. Слухання справи в закритому засіданні суду ведеться з додержанням усіх правил судочинства. Рішення і вироки судів у всіх випадках оголошуються прилюдно.

Гласність судового процесу має на меті здійснення судами виховної функції, посилення громадського контролю за діяльністю суддів, органів попереднього слідства, прокурорів, підвищенню почуття відповідальності у суддів та інших учасників судового розгляду справи.

Закон «Про судоустрій України» також встановив, що «Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи» (ч. 1 ст. 9). Ця норма закону «Про судоустрій України» знайшла свій розвиток у Законі України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року, який визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства.

Конституційна норма щодо повного фіксування судового процесу технічними засобами конкретизована законом «Про судоустрій України» формулюванням: «При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом» (ч. 4 ст. 9). Як приклад такого порядку наведемо встановлений статтею 87^і «Фіксування судового процесу технічними засобами» Кримінально-процесуального кодексу України: «Повне фіксування судового процесу з допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів здійснюється на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду справи в суді першої інстанції при розгляді справи по суті чи в апеляційному суді або за ініціативою суду. Повне фіксування судового процесу здійснює секретар судового засідання або під його керівництвом інший працівник суду. Про те, що з метою повного фіксування судового процесу застосовуються технічні засоби, а також дані про їх технічні характеристики зазначається в протоколі судового засідання. До протоколу додається звіт секретаря судового засідання, у якому похвилинно зазначаються відомості про процесуальні дії, виконані в судовому засіданні. Відтворення технічного запису судового процесу здійснюється на вимогу сторін чи за ініціативою суду. Аудіокасета чи інший носій інформації, на якому зафіксовано судовий процес, зберігається при справі».

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду означає право сторін судового процесу звернутися до суду вищого рівня зі скаргою на рішення у справі суду нижчого рівня з проханням його переглянути. Суд, що першим розглянув справу по суті, є судом першої інстанції. Рішення суду першої інстанції, яке ще не набрало законної сили, може бути переглянуте судом вищого рівня як судом другої інстанції, а рішення суду другої інстанції може бути переглянуте, відповідно, судом третьої інстанції.

Основними формами оскарження судового рішення є апеляція і касація. За апеляційної форми оскарження судового рішення суд вищого рівня переглядає справу по суті з дослідженням наведених раніше та розглядом нових наданих доказів. Залежно від результатів розгляду апеляції на відповідне судове рішення суд вищого рівня своєю ухвалою може: залишити рішення суду першої інстанції без зміни, а апеляцію — без задоволення; скасувати рішення і повернути справу на новий розгляд до суду першої інстанції; ухвалити своє рішення, скасувавши цілком або частково рішення суду першої інстанції; скасувати рішення суду  першої інстанції і закрити справу; змінити рішення суду першої інстанції.

За касаційної форми оскарження судового рішення суд вищого рівня перевіряє тільки законність і обґрунтованість рішення суду нижчої інстанції у справі, не вдаючись до нового її розгляду. Суд касаційної інстанції має право переглянути судові рішення лише під кутом зору додержання під час розслідування і судового розгляду справи норм матеріального і процесуального законодавства. У кримінальній справі підставами для скасування або зміни вироку в касаційному порядку є істотне порушення кримінально-процесуального законодавства, неправильне застосування кримінального закону, невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. Суд касаційної інстанції не може посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Скасування обвинувального вироку з мотивів необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин, а також виправдувального вироку можливе не інакше як за касаційним поданням прокурора, касаційною скаргою потерпілого чи його представника.

Судові рішення, що набрали законної сили, переглядаються у винятковому порядку. Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду є одним із найважливіших засобів захисту прав і свобод особи. Залежно від особливостей судової системи країни розгляд апеляцій і касацій може здійснюватися загальними або спеціалізованими апеляційними і касаційними судами. Як уже зазначалось, в Україні у системі судів загальної юрисдикції діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди. У касаційному порядку справи розглядають вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.

Обов'язковість рішень суду означає, що рішення суду, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма суб'єктами права на всій території держави. Обов'язковості судовим рішенням, якими закінчується розгляд справ у суді, надає ухвалення їх іменем держави.

Принцип обов'язковості судових рішень у загальній формі закріплено частиною п'ятою статті 124 Конституції України: «Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України» і конкретизовано статтею 11 «Обов'язковість судових рішень» закону «Про судоустрій України»: «1. Судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. 2. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом. 3. Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. 4. Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність».

До засад судочинства в Україні, закріплених законом «Про судоустрій України», належить також; принцип державної мови судочинства. Він означає, що: «1. Судочинство в Україні провадиться державною мовою. 2. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. 3. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою» (ст. 10).

Ще однією засадою судочинства, закріпленою законом «Про судоустрій України», є принцип колегіального та одноособового розгляду судових справ. Він полягає в тому, що: «1. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. 2. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. 3. Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи в порядку повторної касації розглядаються складом суддів відповідної судової палати (Військової судової колегії) Верховного Суду України згідно з вимогами процесуального закону» (ст. 13).

Найдокладніше закріплення демократичних принципів організації і функціонування судової влади в Конституції і процесуальному законодавстві само по собі не є гарантією правосуддя в Україні. У здійсненні правосуддя багато що залежить від рівня політичної і правової культури суспільства, громадян, безпосередніх суб'єктів публічної влади, особливо самих суддів. Високий  рівень правової і матеріальної захищеності суддів сам по собі не є гарантією правосуддя. У країнах з нерозвиненою демократією, низьким рівнем правової і політичної культури населення, правової захищеності особи судді можуть сприймати свою незалежність і недоторканність як невідповідальність і безкарність та свідомо ухвалювати неправосудні (такі, що не відповідають вимогам права) рішення. Наочними свідченнями неправосудності судових рішень можуть бути поширені випадки ухвалення судами протилежних рішень в одній і тій само судовій справі. Якщо два різні суди (наприклад, місцевий та апеляційний) ухвалюють в одній і тій дамо справі протилежні рішення, то це означає, що хоча б один суд відступив від істинних обставин справи, а то й від закону. Більше того, в Україні трапляються випадки, коли один і той само суд (суддя) в одній і тій само справі без суттєвої зміни її обставин через деякий час ухвалює протилежне рішення. Однак за усі такі рішення судді зазвичай не несуть юридичної відповідальності.

В Україні, як взагалі у демократичних державах, судді не несуть юридичної відповідальності за розгляд і вирішення ними судових справ, якщо вони при цьому очевидним чином не порушили закону. Передбачена законодавством дисциплінарна відповідальність суддів є значною мірою символічною. Уже хоча б тому, що реалізується в середовищі самих суддів. Невідповідальність суддів, з одного боку, є гарантією їх незалежності. З іншого боку, в поєднанні з низьким рівнем правової культури суддів і суспільства у цілому та високим рівнем корумпованості влади і самих суддів вона може бути найбільшою загрозою здійсненню правосуддя. Боротьба з цією загрозою має вестись, усупереч укоріненій в Україні практиці, не шляхом поліпшення і без того привілейованого становища суддів, надання їм усіляких матеріальних і соціальних пільг, що додатково стимулює їхні потреби і запити та принижує значення у суспільстві інших категорій державних службовців, учителів, викладачів, лікарів, представників інших професій, а шляхом підвищення їх юридичної відповідальності за ухвалені рішення. Можливо, варто було б відмовитись від принципу незмінюваності (безстрокового обрання) суддів, який є виправданим для демократичного суспільства, а за умов переходу до демократії може бути прикриттям неправосудної діяльності. Доцільним може бути й облік постановлених суддею вироків та рішень, переглянутих в апеляційному та касаційному порядку, як показник рівня його професійності та об'єктивності при розгляді і вирішенні судової справи.

 

⇐ Предыдущая64656667686970717273Следующая ⇒

Поделиться: