ПОЯСНІТЬ З ЧИМ ПОВ ’ ЯЗАНА РЕВЕРСИВНА ХВИЛЯ.

Політичні процеси в кінці ХХ - початку XXI ст. знову поставили перед дослідниками питання: чи не є повернення деяких країн в лоно авторитарного правління початком відкату третьої хвилі демократизації? Наскільки демократичні «помаранчеві революції», здійснені в Сербії, Грузії, Україні, Киргизії, і приведуть вони до встановлення демократичного режиму в цих країнах?

Аналізуючи відкати після першої і другої хвиль демократизації С.Хантінгтон прийшов до наступних висновків. [3]

По-перше, причини переходів від демократичних до авторитарних політичних систем різнилися не менше, ніж причини переходів від авторитаризму до демократії, і почасти перепліталися з ними. Серед факторів, що сприяли транзиту під час першого і другого відкатів, американський політолог називає такі:

- Недостатня вкоріненість демократичних цінностей серед ключових груп еліти та широкої громадськості;

- Економічна криза чи крах, загострила соціальний конфлікт і підвищив популярність жорстких заходів, які могли бути застосовані тільки авторитарним урядом;

- Соціальна і політична поляризація, найчастіше викликана діями лівих урядів, які намагалися проводити надмірно багато великих соціально-економічних реформ занадто швидко;

- Рішучість консервативних груп середнього і вищого класу прибрати популістські і ліві рухи, а також нижчий клас від політичної влади;

- Зникнення закону і порядку в результаті тероризму та повстанських рухів;

- Інтервенція або завоювання недемократичним іноземною державою;

- Ефект «сніжної грудки» у вигляді дії прикладу краху або повалення демократичних систем в інших країнах.

По-друге, переходи від демократії до авторитаризму, окрім тих, що були викликані діями іноземних акторів, майже завжди здійснювалися тими, хто стояв при владі або близько до влади в демократичній системі. За одним або двома можливими винятками, не було випадку, щоб кінець демократичній системі поклало всенародне голосування або всенародне повстання. Переважна більшість переходів від демократії до авторитаризму брало форму або військових переворотів, або переворотів, здійснюваних виконавчою владою, коли демократично обраний глава виконавчої влади рішуче поривав з демократією і зосереджував всю владу в своїх руках, зазвичай шляхом оголошення надзвичайного або воєнного стану.

По-третє, у багатьох випадках, як першого, так і другого відкатів демократичні системи замінялися історично новими формами авторитарного правління. Фашизм відрізнявся від попередніх форм авторитаризму своєї масової базою, ідеологією, партійною організацією і прагненням охоплювати і контролювати більшу частину суспільства. Бюрократичний авторитаризм відрізнявся від колишніх форм військового правління в Латинській Америці своїм інституційним характером, передбачуваної безстроковість правління та економічною політикою. По суті, обидві нові форми авторитаризму представляли собою реакцію на соціальний і економічний розвиток.

В якості потенційних причин, які можуть сприяти третій відкоту, можуть бути наступні:

- Зниження легітимності демократичних режимів через систематичної нездатності діяти ефективно;

- Загальний економічна криза, яка також може в багатьох країнах позбавити демократію легітимності;

- Виникнення ефекту «снігової кулі» через перехід до авторитаризму-якої демократичної або демократизується великої держави;

- Перехід кількох недавно демократизувати країну до диктатури через відсутність багатьох необхідних для демократії умов, що також може привести до ефекту «снігової кулі»;

- Успішна експансія з боку недемократичної держави по відношенню до демократичних країн;

- Виникнення різних форм авторитаризму, що відповідають потребам свого часу: авторитарний націоналізм, релігійний фундаменталізм, олігархічний авторитаризм, популістські диктатури, групові диктатури, які можуть поставити під свій контроль усе суспільство.

Проте, не можна сказати, що будь-яка з цих старих чи нових форм авторитаризму найбільш імовірна, також як не можна сказати, що вона повністю неможлива.

Нинішня, третя її “хвиля” розпочалась на Іберійському півострові в середині 70-х років ХХ сторіччя, охопивши далі майже 40 країн. А “перша хвиля” зародилася в США на початку ХІХ століття, сягнувши кульмінаційного розвитку після Першої світової війни, коли у світі утворилося більш 30 демократичних держав. Однак марш Б. Муссоліні на Рим у 1922 році знаменував собою початок зворотної хвилі, що підтверджується тим фактом, що на початок 40-х років залишилося усього 12 демократичних країн у світі. “Друга хвиля” демократизації була викликана результатами Другої світової війни і продовжувалася до 60-х років (приблизно два десятиліття). Зворотний рух продовжувався до 1973 року, у результаті чого в світі стало на 6 демократичних держав менше.

С. Хантінгтон робить висновок про початок зворотного руху вже і “третьої хвилі” демократизації, враховуючи, насамперед, соціальне поле діяльності політичних прав людини в сучасних країнах. Так, 1992 року, вперше за останні десять років, “Фрідом хаус” не зміг повідомити про збільшення у світі числа вільних країн. Відповідно до оцінок цієї організації, кількість людей, котрі живуть у “вільних” суспільствах, зросло на 300 мільйонів, а у “залежних” – збільшилося на 531 мільйон. У 42 країнах рівень свободи значно знизився, і лише в 19 – підвищився. Нині тільки 19% населення світу проживає у “вільних” суспільствах. Це найнижча цифра, починаючи з 1976 року.

С. Хантінгтон навіть намагається охарактеризувати “третю хвилю” демократичного процесу у вигляді військової кампанії, у ході якої “демократичні сили визволяють одну країну за іншою”. Але іноді “можна просунутися занадто далеко вперед”, ставши мішенню для нападів і контратак. На думку С. Хантінгтона, третя хвиля демократизації досягла саме цієї фази.

Аналогічну точку зору висловлює й Л. Даймонд, аналізуючи соціально-економічну і політичну ситуацію в Латинській Америці. Так, він, зокрема, вважає, що цей регіон “у цілому досяг моменту застою в демократичних перетвореннях, коли відступи врівноважують і навіть перевершують досягнення”.

169. ДАЙТЕ ХАРАКТЕРИСТИКУ КОЖНІЙ «ХВИЛІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ». Перша хвиля демократизації сягає своїм корінням американської і французької революцій. Проте поява демократичних, в сучасно му розумінні, політичних інститутів є феноменом XIX ст. Умовно демократизація в рамках її першої хвилі відрізняється двома ознаками: 1) поступове поширення виборчого права на переважну більшість дорослого населення зі скороченням, а потім і скасуванням майнового цензу; 2) становлення і розвиток відповідальних представницьких інститутів і підзвітних їм виконавчих органів. Виходячи з цих критеріїв, на рубежі XIX та XX ст. перехід до демократії був завершений у таких країнах, як США, Великобританія, Франція, Швейцарія, Австралія, Канада і Нова Зеландія і низці країн Північної Європи. Незадовго до першої світової війни демократичні режими були встановлені в Італії й Аргентині, а у післявоєнний період - у двох нових державах Європи, що отримали незалежність - Ісландії й Ірландії.

Перша хвиля відкату від демократизації умовно бере початок у 1922 р., тобто з походу Б. Муссоліні на Рим з подальшим захопленням влади і встановленням фашистської диктатури. Невдовзі декади нестійкі демократичні інститути в Польщі, Литві, Латвії і Естонії були ліквідовані в результаті військових переворотів, що відбулися там. У 1926 р. в Португалії, внаслідок державного перевороту, владу захопили військові, і в країні встановилася військова диктатура, що проіснувала майже п'ять десятиліть. У Німечинні прихід у 1933 р. Гітлера до влади і встановлення фашистського режиму ознаменував поразку Веймарської демократичної республіки. Аншлюс Австрії, що відбувсяза цим, супроводжувався відповідно ліквідацією в цій країні демократичних структур. В Іспанії громадянська війна 1936 - 1939 рр., що завершилася встановленням диктатури генерала Франко, перервала короткочасний процес демократизації, який почався там у 1932р.

У 1930-ті роки відбулися також військові перевороти і у ряді латиноамериканських країн, що вибрали до цього шлях демократичного розвитку, - в Аргентині, Бразилії і Уругваї. До цього можна додати, що із сімнадцяти країн, у яких між 1910 і 1931 рр. встановилися демократичні режими, до кінця тридцятих років лише чотири зберегли демократичні форми правління.

Таким чином, друга половина 20-х - 30-х років ХХ ст. характеризуються переважанням антидемократичної тенденції. Її особливістю є те, що разом із традиційно автократичними політичними системами з'являється новий соціально - політичний феномен - тоталітаризм. Антидемократична хвиля цього періоду відобразилася на особливостях функціонування традиційних демократичних режимів. Зрештою ця хвиля відкату від демократизації стала одним із головних джерел Другої світової війни.

Друга хвиля демократизації пов'язана з розгромом фашистської Німеччини, мілітаристської Японії із звільненням західними союзницькими військами окупованих територій. У результаті були відновлені демократичні режими у Франції, Голландії, Данії, Бельгії та інших країнах Західної Європи. Присутність окупаційних союзницьких військ у Німеччині, Італії та Японії сприяла не тільки встановленню і зміцненню в цих країнах демократичних політичних інститутів, але й зробило в них демократичний розвиток незворотним. Водночас у ряді латиноамериканських країн, зокрема в Аргентині, Бразилії, Венесуелі і Перу, були проведені демократичні вибори. Друга хвиля демократизації збігалася з початком деколонізації колишніх колоній і напівколоній. За цей період були встановлені демократичні форми правління в таких країнах, як Індія, Нігерія, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Проте на початок 60-х років друга хвиля демократизації себе вичерпала. З того часу Бере початок друга хвиля відкату від демократизації. У 1967 р. в Греції, в результаті військового перевороту, було перервано демократичний розвиток і встановилася військова диктатура «полковників». Окрім Греції, друга хвиля охопила переважну більшість країн третього світу, де внаслідок військових переворотів або узурпації влади правлячою елітою встановилися авторитарні режими. Багато з них мали відверто диктаторський або військово - диктаторський характер. Ефект глобального відкату від демократії країн третього світу був вражаючим. Так, якщо в 1962 р. уряди, сформовані в результаті військових переворотів, існували в тринадцяти країнах, то до 1975 р. їх вже налічувалося тридцять вісім.

Згідно з іншими підрахунками, одна третина держав, в яких у 1958 р. функціонували демократичні режими, до середини 70 - х років мала авторитарне правління [8, с.21]. Показово, що за цей же період спостерігаютьсябагато кризових процесів і в країнах західної демократії. Тому не випадково, що в багатьох політологічних дослідженнях того часу, не тільки переважала теза про непридатність демократичної моделі для країн, що розвиваються, а й висловлювалися сумніви щодо життєздатності самої демократії.

Тим часом подальші два десятиліття стали наочною історичною ілюстрацією протилежної тенденції, спростувавши песимістичні сумніви щодо успішного функціонування демократичних інститутів. У квітні 1974 р. в Португалії демократично налаштованими силами був здійснений військовий переворот, згодом підтриманий масовим загальнонародним рухом, який поклав край багаторічній диктатурі військового режиму. Кілька місяців потому в Греції в результаті глибокої політичної кризи військовий уряд вимушений був скласти з себе повноваження, і влада перейшла в руки цивільних осіб з числа лідерів політичних партій демократичної орієнтації.

У листопаді 1975 р. в Іспанії зі смертю Франко покладено край тридцятишестирічному авторитарному правлінню. Півтора роки потому король Іспанії Хуан Карлос і прем'єр - міністр А. Суарес здійснили серію політичних реформ (легалізацію раніше заборонених політичних партій, різке обмеження цензури, реформу органів влади тощо), які уможливили парламентські вибори. Прийнята парламентом і схвалена на загальнонаціональному референдумі у березні 1978 р. нова конституція Іспанії вже не мала нічого спільного із франкізмом.

Розпочавшись у країнах Південної Європи, з кінця 70-х і впродовж 80-х років ХХ ст. хвиля демократизації переміщується до Латинської Америки і Азії. В кінці 80-х рр. сучасна хвиля демократичного процесу вступає в нову фазу, пов'язану з кризою так званого «реального соціалізму».

Відмінною рисою сучасної демократичної хвилі порівняно з попередніми хвилями демократичного процесу є її більш глобальний характер, оскільки вона охоплює практично всі континенти. С. Хантингтон виокремлює такі чинники глобалізації світового демократичного процесу, що розширюється: 1) криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем; 2) безпрецедентне зростання світової економі ки в 60-і роки, а також зростання освіти і збільшення міського середнього класу; 3) серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-і роки; 4) зміна політичного курсу провідних світових політичних сил (США, СРСР, Європейське співтовариство); 5) демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також первинним досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, який відігравав стимулюючу роль і служив моделлю для подальших зусиль до змін режиму в інших країнах.

Розроблена в сучасних умовах С. Хантингтоном теорія хвиль має важливе значення для розуміння часового вимірювання демократичного процесу, оскільки демократія, як форма правління, виникає й функціонує на певному відрізку часу. Як ми переконалися, для становлення демократії необхідний певний час. У межах фізичного часу протікає час політичний, хоча вони далеко не завжди збігаються. Політичний час - це міра інтенсивності політичного процесу, яким, як зазначають А. І. Демідов і А. А. Федосєєв, «вимірюється частота подій в одиницю фізичного часу, може прискорюватися або сповільнюватися залежно від своєї подійної насиченості».

У контексті аналізу демократії існує певна періодизація політичного часу:

- період становлення демократичного ладу і формування демократичних інститутів у результаті кризи та поразки тиранічних, деспотичних, абсолютистських, авторитарних і тоталітарних режимів;

- період стабільного функціонування демократичного режиму;

- період виходу з політичної кризи і збереження демократичного ладу внаслідок відносно мирного вирішення політичних конфліктів і часткового (тією чи іншою мірою залежно від конкретних умов) реформування демократичного режиму;

- період занепаду демократії і зміни її різними формами тиранії або деспотії (на прикладі історії Стародавньої Греції або Стародавнього Риму), а стосовно реалій XXІ століття - в результаті кризи демократичного режиму - період поразки останнього, що супроводжується переходом до різних форм тоталітаризму і авторитаризму.

Отож, політичний час демократії, на відміну від фізичного часу, не має однолінійного характеру, а є швидше суперечливим циклічним процесом.

Подумайте, чому сформувались нові точки напруги, які зводяться до наступних протиставлень: контекстуалізм – універсалізм; глобалізм – вокалізм; інституціоналізм – екологія; демократична дифузія – демократична еволюція.

⇐ Предыдущая45678910111213Следующая ⇒

Поделиться: