Договір як джерело міжнародного права

 

Міжнародні договори можна класифікувати за різними крите­ріями, зокрема за:

- предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з авторського права тощо);

- видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);

- кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

- суб'єктами, які створюють їх чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я (далі - відповідно СНД, МОП);

- ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне законо­давство або ж «самовиконувані», тобто такі, що потребу­ють тільки національної норми-відсилання).

У будь-якій державі більшість норм міжнародного дого­вору застосовують до правовідносин унаслідок трансфор­мації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного но­рмативного акта.

У законодавстві України визначено принципи та прави­ла дії міжнародних угод з її участю, чисельність яких що­року зростає. Значна їх частина стосується питань, що ста­новлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава під» твердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обо­в'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не су­перечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права діючими є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та ви­знані у відповідній формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових міжнародних угод із тих же питань.

Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, ви­ражена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992р. Ним передбачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не супе­речать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес [27].

Меморандумом щодо подальшого застосування двосто­ронніх угод у відносинах між Україною і Республікою Авст­рія від 8 листопада 1993 р. вказані держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. До здійснення обміну та­кими нотами Сторони зобов'язались надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними між Рес­публікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтен­сивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясу­вання, які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 р. консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва щодо дво­сторонніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про взаємне надання у без­платне користування земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та Угоди у вигляді обміну нотами з цього питання від 30 березня 1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки існує справедливий інтерес України в майні СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди про умови будівництва комплексів буді­вель посольств від 4 грудня 1972 р. було домовлено, що во­на не матиме свого застосування в українсько-американсь­ких відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя США від 26 листопада 1976р. та внаслідок обміну нотами метою на консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.

Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так, з питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще тривалий час проводитимуться міжпарламентські консуль­тації, адже державами-правонаступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони, як і Україна, відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., вважаються зобов'язаними за угодами держави-попередниці з огляду на норми міжнаро­дного публічного права.

Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосто­ронніх договорів. Так, 1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачуваль­ного комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і роз­поділу його власності 1994 р. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і Словаччиною (правонаступницею Чехо-Словаччини) щодо продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей момент вийшла зі складу учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скоро­чення й без того невеликої частки своєї участі).

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, укла­ла нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території Укра­їни визначається, зокрема, Законом «Про міжнародні дого­вори України» від 22 грудня 1993 р. Так, статті 7 вста­новлюють форми здійснення трансформації міжнародних угод, ст. 20 - порядок їх опублікування. До цих угод нале­жать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих догово­рів вказують обсяг правової допомоги, яка надається гро­мадянам договірних держав та їх юридичним особам і по­лягає в зносинах центральних органів держав, таких як Мі­ністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання нових процесуальних дій на території держа­ви, наприклад допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держа­ви, яке слід застосовувати для вирішення питань про право­та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недіє­здатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення помер­лим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усинов­лення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобо­в'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду [17].

Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України як суверенної держави були під­писані, наприклад, з:

Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого 1993 р., чинний з 22 березня 1993 р.);

Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.);

Литовською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікова­ний 17 грудня 1993 р., чинний з 20 листопада 1994 р.);

Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.);

Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 лис­топада 1995 р.);

Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифіко­ваний 22 листопада 1995 р.);

Естонською Республікою 15 лютого 1995 р. (ратифіко­ваний 22 листопада 1995 р.);

Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопа­да 1997 р.);

Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікова­ний 5 листопада 1998 р.);

Соціалістичною Республікою В'єтнам від 6 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.);

Республікою Македонія 10 квітня 2000 р. (ратифікова­ний 2 листопада 2000 р.);

Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифі­кований 5 липня 2001 р.);

Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.);

Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002 р.);

Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікова­ний 10 січня 2002р.).

На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу з КНДР, Іспанією, Португалією. Па­рафований і готовий до підписання договір із СІЛА.

Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано та 10 листопада 1994 р. ратифіковано (із застереженнями)

Конвенцію про правову допомогу і правовідносини у ци­вільних, сімейних та кримінальних справах з участю дер­жав СНД (далі - Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р.).

Ці та інші угоди про правову допомогу регулюють пи­тання щодо її обсягу, компетенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-правові, так і колізійні норми.

2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладено консульські конвенції з Угорщиною ЗО травня 1991 р., Румунією 3 вересня 1992 р., Росією 15 січня 1993 р., В'єтнамом 8 липня 1994 р., Корей­ською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24 липня 1996 р., Молдовою 5 січня 1997 р., Гру­зією 14 лютого 1997 р., Азербайджаном 24 березня 1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р., Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інс­титутів міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних пе­ревезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД. Такими є, на­приклад:

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійс­ненням господарської діяльності, підписана Україною 20 бе­резня 1992 р., (ратифікована 19 грудня 1992 р.);

Угода про забезпечення населення лікарськими засоба­ми, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і медичної техніки, що виробляються на території держав-учасниць Співдружнос­ті Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р. (рати­фікована 26 квітня 1996 р.);

Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів, багажу залізницею в міждержавному сполу­ченні від 12 березня 1993 р. Відповідно до цієї угоди 1 січ­ня 1994 р. введено в дію Правила перевезення пасажирів, поклажі, вантажопоклажі залізницею в міждержавному спо­лученні;

Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 23 груд­ня 1993 р. (ратифікована 14 березня 1995 р.).

У деяких випадках міжнародний договір є основним ак­том, який дозволяє встановлення певних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р., промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослі­дження, розвідка та інші операції, пов'язані з таким проми­слом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними та фізичними осо­бами лише на підставі міжнародних угод [18].

Розвиток договірного права привів до того, що на почат­ку XX століття юристи пропонували розробити єдиний уні­версальний акт, застосовуваний до регулювання правовід­носин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроблений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під назвою Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських держав, але чин­ним він став тільки у деяких з них. Норми зазначеного до­говору декларують національний режим у здійсненні прав іноземцями, які є громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад застосування норм про публі­чний порядок. Врегульовано питання, пов'язані з місце­знаходженням фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини, власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес. Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, за­значені питання сьогодні регулюються іншими міжнарод­ними договорами. Після прийняття цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможли­во. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 р. датський вчений, професор О. Ландо запропонував підготувати Європейський Звід Контрактного Права. Ця ідея стала реалізову­ватися шляхом створення документа за назвою «Принципи Європейського Контрактного Права».

У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу Приватного Права. Запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього Кодексу тіль­ки контрактами, квазіконтрактами, деліктами та речевим правом. У ньому не буде проводитися зовнішньої різниці між цивільним, комерційним та споживчим правом. Ко­декс, принаймні на першому етапі його формування, не ре­гулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс При­ватного Права поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна давність, право-чини, представництво, речі та права, грошові вимоги, фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відпові­дальність тощо). Згадані «Принципи Європейського Конт­рактного Права» є першим кроком у напрямі створення за­значеного Кодексу.

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: