Правовий режим іноземного інвестування

Правовий режим іноземного інвестування доктриналь- но визначається як система правових умов і правил здійснення інвестиційної діяльності іноземними суб'єкта­ми господарювання, що включає правила щодо доступу на ринок, правовий статус суб'єктів інвестування та юридич­них осіб, створених за їх участю, норми, що регулюють майнові відносини, види та форми здійснення іноземних інвестицій, а також норми митного, податкового та іншого законодавства ^[10] .

Для іноземних інвесторів на території України встанов­люється національний режим інвестиційної та іншої гос­подарської діяльності, за винятками, передбаченими зако­нодавством України та міжнародними договорами Украї­ни (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про режим іноземного інвестування»). Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів гос­подарювання, пов'язаної з їх інвестиціями на території України (абз. 2 ч. 5 ст. 7 Закону України «Про зовнішньо­економічну діяльність » ). Аналогічний підхід закріплюють двосторонні інвестиційні угоди за участю України.

Винятки з національного режиму інвестиційної діяль­ності з метою забезпечення публічних інтересів можуть встановлюватися як законами України, так і чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (наприклад, згідно з абз. 2ч. 1 ст. З Угоди між Урядом України та Урядом Чесь­кої Республіки про сприяння та взаємний захист інвес­тицій, принцип національного режиму не застосовувати­меться до набуття прав власності на землю та участі в при­ватизації).

Винятки з національного режиму можуть mslth стиму­люючий або обмежувальний характер. Можливість встанов­лення стимулюючих винятків закріплена в ч. З ст. 394 ГК, згідно з якою у державних програмах залучення іноземних інвестицій в пріоритетні галузі економіки та соціальну сферу може бути передбачено встановлення додаткових пільг для суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність у цих сферах. Емпірична основа для аналізу ви­нятків стимулюючого характеру відсутня, оскільки відсутні чинні державні програми залучення іноземних інвестицій.

Загалом, стимулюючі винятки з національного режи­му не повинні відігравати провідної ролі в правовому регу­люванні іноземного інвестування в Україні. Ілюстративною є позиція Керівних вказівок Світового банку з правового регулювання прямих іноземних інвестицій 1992 р., де вка­зується на необхідність дотримання принципу не дискри­мінації вітчизняних інвесторів учасниками інституцій бан­ку, до яких належить і Україна. Зазначений документ ба­зується на вихідному положенні про те, що однаковий правовий статус інвесторів за подібних умов та вільна кон­куренція між ними є передумовами позитивного інвести­ційного середовища. Згідно з Керівними вказівками ніякі їх положення не вказують на те, що іноземні інвестори по­винні отримувати привілейоване становище у порівнянні з національними інвесторами. Щодо податкових пільг та інших фіскальних заохочень для іноземних інвесторів, то вони повинні бути прямо прив'язані до видів діяльності, що підлягає заохоченню, і в рівній мірі поширюватися на національних інвесторів за аналогічних обставин.

Рамковою нормою щодо встановлення обмежувальних винятків з національного режиму є ч. 4 ст. 394 ГК, відпо­відно до якої законом може бути обм ежен о або з аборонено діяльність іноземних інвесторів та підприємств з інозем­ними інвестиціями в окремих галузях народного господар­ства або в межах окремих територій України виходячи з інтересів національної безпеки України. Зазначене поло­ження конкретизується:

ч^5_ст. 116 ГК, згідно з якою законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвес­тора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки;

- ч. 2 ст. 117 ГК, яка встановлює заборону створення іноземних підприємств в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Рядом законодавчих актів України встановлені обме­ження (заборони) щодо господарської діяльності нерези­дентів та суб'єктів господарювання з іноземними інвести­ціями. Такими обмеженнями (заборонами) є:

а) вимоги здійснення певних видів господарської діяль­ності тільки резидентами України, встановлені, зокрема: ст. 4 Закону України «Про підприємництво», яка визначає види господарської діяльності, що можуть здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями; За­коном України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомуні­кації» (ст. 27), згідно з яким право власності та право на технічне обслуговування і експлуатацію телекомунікацій­них мереж може належати тільки фізичній особі - суб'єкту підприємницької діяльності або юридичній особі, які є ре­зидентами України, незалежно від форм власності;

б) встановлення граничного розміру участі іноземного інвестора: так, Закон України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення» (ст. 13) забороняє створення телерадіоорганізацій виключно іноземними юридичними і фізичними особами, особами без громадянства, -а також телерадіоорганізацій, у статутному фонді яких є більш як ЗО відсотків іноземних інвестицій; Закон України від 28 лю­того 1995 р. «Про інформаційні агентства» (ст. 9) заборо­няє створення і діяльність інформаційних агентств, у ста­тутному фонді яких сукупна частка, що належить інозем­цям та/або іноземним юридичним особам, становить більш як 35 відсотків; Закон України від 5 червня 1997 р. «Про видавничу справу» забороняє створення і діяльність видав­ництв, у статутному фонді яких більше ЗО відсотків іно­земних інвестицій (ст. 18);

в) спеціальні процедури допуску іноземних інвестицій: згідно з Законом України від 21 грудня 1993 р. «Про теле­бачення і радіомовлення» (ст. 13), іноземне інвестування телерадіоорганізацій України здійснюється під контролем та за згодою Національної ради України з телебачення та радіомовлення; Законом України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» встановлені особливості створення та реєстрації банків з іноземним капіталом (статті 21-22). Банком з іноземним капіталом визнається банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному нерезиденту, перевищує 10 відсотків (ст. 1 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Для створення банку з іно­земним капіталом його засновники зобов'язані отримати попередній дозвіл НБУ. Для набуття діючим банком ста­тусу банку з іноземним капіталом його правління (рада директорів) так само має отримати попередній дозвіл НБУ.

Інтерес становить регулювання правового режиму іно­земних інвестицій в рамках COT та ЄС. ГАТТ ніяк не обме­жує право держав-членів запроваджувати обмеження на участь іноземного капіталу в статутних фондах підприємств у виробничій сфері. Відповідно до ГАТС країни, що приєдну­ються до COT, складають «Графік специфічних зобов'я­зань», в якому визначають свої зобов'язання щодо надання доступу іноземним суб'єктам господарювання до власного ринку послуг. Ці зобов'язання не випливають безпосеред­ньо із тексту ГАТС, а є результатом переговорів. Таким чи­ном, держави-члени мають можливість запроваджувати обмеження на участь іноземного капіталу в статутних фон­дах підприємств у певних сферах пбслуг за умови узгоджен­ня їх з іншими державами-ч ленами та вказавши ці порогові показники участі в зазначеному Графіку.

Питанням інвестиційної діяльності безпосередньо при­свячена Угода COT про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМС); яка базується на принципі недискримі- нації щодо товарів, що експортуються або імпортуються іноземними суб'єктами господарювання.

Ця Угода застосовується до інвестиційних заходів, по­в'язаних тільки з торгівлею товарами. Такі заходи можуть справляти спотворювальний вплив на торгівлю. Угодою ТРІМС забороняється використовувати п'ять видів інвес­тиційних заходів, які не відповідають правилам ГАТТ щодо національного режиму (ст. III) та невикористання кількіс­них обмежень (ст. XI).

До заходів, які не сумісні з принципом національного режиму, оскільки їх використання забезпечує сприятли­віший режим для місцевих товарів порівняно з імпортни­ми, належать ті, що вимагають:

а) придбання чи використання підприємством товарів місцевого виробництва або з місцевих джерел постачання (вимоги про внутрішній зміст (локалізацію);

б) того, щоб придбання чи використання підприємством імпортних товарів обмежувалося сумою чи обсягом місце­вої продукції, яка цим підприємством експортується (ви­моги балансу торгівлі).

Як не сумісні з правилами про невикористання кількіс­них обмежень розглядаються такі заходи:

а) обмеження імпорту сумою чи обсягом експортованої продукції (тобто вимоги балансу торгівлі є обмеженням імпорту);

б) обмеження доступу підприємства до іноземної валю­ти обсягом надходження іноземної валюти на рахунки цьо­го підприємства (тобто обмеження імпорту є результатом обмеження обміну валют);

в) обмеження експорту підприємства переліком конк­ретних товарів, їх обсягом чи вартістю, або обсягом чи вар­тістю місцевого виробництва.

Основу регулювання режиму іноземного інвестування законодавством ЄС становить Розділ IV «Капітали та пла­тежі» Римського договору про заснування Європейського економічного співтовариства від 25 березня 1957 p., зі зміна­ми, внесеними наступними договорами, та вторинне зако­нодавство про свободу руху капіталу та свободу ділового об­лаштування. Згідно з ст. 56 (2) Договору про співтовариство, усі обмеження на рух капіталу між державами-членами, а також між державами-членами та третіми країнами, по­винні бути заборонені. Водночас, це не перешкоджає засто­суванню до третіх країн будь-яких обмежень, які існують на 31 грудня 1993 р. щодо руху капіталу до третіх країн або з них, а також не зачіпає компетенції країн-членів вжива­ти усіх необхідних заходів щодо запобігання порушень на­ціональних законів та актів виконавчої влади, або встанов­лювати процедуру декларування даних про рух капіталу для адміністративних та статистичних цілей, або вживати за­ходів, які є виправданими з точки зору публічного порядку та державної безпеки.

Конкретні зобов'язання України перед державами-чле- нами ЄС щодо правового режиму іноземного інвестування закріплені в УПС. Так, зокрема, ст. ЗО УПС встановлює, що Україна згідно із своїми законодавством та правилами надає дочірнім компаніям і філіалам компаній Співтова­риства, заснованим на її території, режим, що є не менш сприятливим, ніж той, що надається її власним компані­ям або компаніям чи філіалам будь-якої третьої країни, залежно від того, який з них є кращий. Стаття 36 УПС, окрім того, вимагає від Сторін робити все від них залежне, щоб уникнути вжиття будь-яких заходів чи дій, які ство­рюють більш обмежені умови для створення і функціону­вання компаній одна одної, ніж ті умови, які склалися на день, що передує даті підписання цієї Угоди.

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: