Історичні аспекти розвитку світової фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище відносно молода. Її виникнення відбулося у середині ХV ст., коли в економіці країн Західної Європи відбувся ряд значних якісних зрушень, обумовлених зміною типу економічної системи. ХV-ХVII століття в Західній Європі – це епоха первісного нагромадження капіталу і бурхливого розвитку міжнародної торгівлі.

Наукові дослідження вчених цієї епохи носили суто практичний характер. Вчені-меркантилісти (їхня назва від італ. mercante – купець) ототожнювали багатство з грошима і головним завданням бачили залучити в країну більше грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом. Найвідомішими представниками меркантилістів були італійці Ф. Петрарка, Д. Караф, Ф. Гвіччардіні, Дж. Ботеро, Н. Макиавеллі.

У ХVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки внесли англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Набагато випередили свою епоху економічні ідеї шотландця Джона Ло (1671-1729), автора книги “Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима”. Головною ідеєю його теорії було те, що гроші є вирішальним фактором економічного процвітання держави. Гроші мають бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для потреб економіки.

У ХVIII ст. німецький вчений Іоганн Юсті в роботі «Система фінансового господарства» вперше системно викладає основні положення фінансової науки. Питання фінансів досліджували також вчені Л. фон Секондорф, І. Зоннельфельд.

Родоначальником класичної школи політичної економії вважається Вільям Петті, який, у 1662 оприлюднив свою головну працю “Трактат про податки і збори”, де здійснив дослідження проблем оподаткування та фінансів.

Наприкінці XVIII ст. відбувається становлення класичної школи політичної економії. Відомими її представниками були Ф. Кене, А.Р.-Ж. Тюрго, О. Мірабо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, С. Мілль. Основним постулатом класичної школи є здатність ринкової економіки до саморегулювання, а завданням держави є забезпечення економічно сприятливих умов для накопичення капіталу. Представники цієї школи приділяли питанням фінансів багато уваги, але не виділяли їх з політекономії, не вважаючи їх самостійною наукою.

Найвідоміший представник класичної школи Адам Сміт (1723-1790) в фундаментальній праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», яка вийш­ла у 1776 року, узагальнив та систематизував накопичені до нього економічні знання та здійснив глибоке теоретичне дослідження ринкової економіки. Із сфери фінансів він дослідив категорію капіталу, розробив теорію податків, стосовно якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста. А.Сміт сформулював “чотири основних правила оподаткування”: пропорційність, визначеність, зручність, необтяжливість. А. Сміт вважав, що для досягнення вищого ступеня добробуту «потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей».

Найобдарованішим і найвідомішим учнем А.Сміта був Давид Рікардо (1772-1823), який в своїй головній праці «По­чатки політичної економії і податкового обкладання» (1817) розвинув та доповнив ідеї свого вчителя. Виходячи з трудової теорії вартості, Д. Рікардо вважав, що всі податки у любому випадку впливають або на капітал, або на дохід. Він дійшов висновку, що податки – це „велике зло”. Зі збільшенням оподаткування або урядових витрат знижується споживання населення, що відбивається врешті-решт на виробництві. Основною метою уряду, на думку Д. Рікардо, повинно бути заохочення щодо накопичення капіталу, а всі податки повинні сплачуватися з прибутку капіталіста. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість послідовників та прихильників і були відображені в законодавствах багатьох країн.

У першій половині ХІХ ст. відбувається промисловий переворот, розвивається надалі ринкова економіка. Це обумовлює розквіт фінансової науки. Найвідомішими вченими ХІХ ст., що досліджували питання фінансів, є німецькі вчені Ойген Бем-Баверк (досліджував капітал і відсоток, його ідеї покладені в основу фінансової операції – дисконтування), Карл Генріх Рау, (видав в 1826-1832 рр. перший підручник з фінансів «Основні начала фінансової науки»),  шведський вчений Кнут Віксель. Серед праць К.Вікселя слід відзначити «Вартість, капітал і рента» (1893), «Дослідження в області теорії суспільних фінансів» (1896), «Відсоток і ціни» (1898), «Лекції з національної економіки» (1901-1906). Він спробував проаналізувати роль грошового фактора у функціонуванні ринкової економіки.

Характерною рисою західної фінансової науки ХІХ-ХХ століть стала її спрямованість на дослідження сутності та закономірності розвитку державних фінансів.

На формування державної економічної, зокрема, фінансової, політики капіталістичних країн протягом 40-70-х років ХХ століття суттєво вплинула теорія англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946).

Фінансова концепція Дж. Кейнса ґрунтується на його загальноекономічних ідеях, головна з яких – це нездатність капіталістичної економіки до саморегулювання, тому перед державою ставиться завдання збалансування економіки в умовах нестабільного розвитку. Дж. Кейнс запропонував вирішувати це завдання шляхом регулювання попиту. Завдяки цьому він ввів у науковий обіг термін «ефективний попит», тобто попит, який виражає рівновагу між споживанням та виробництвом, доходом та зайнятістю. Ґрунтуючись на ідеях необхідності досягнення «ефективного попиту», теорія фінансів стала розглядатися як основна складова теорії зайнятості і доходів, а фінансова політика – як невід’ємна частина економічної політики. Згодом кейнсіанство стало одним із провідних напрямів економічної науки ХХ ст. і сучасності.

Головною працею Джона Мейнарда Кейнса, яка здійснила переворот в економічній науці того часу, стала книга "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936).

у центр своєї теоретичної системи Дж. М. Кейнс поставив теорію ефективного попиту. Критерієм зростання ефективного попиту є збільшення інвестицій порівняно з заощадженнями. Тому однією з найважливіших задач економічної політики держави є забезпечення обсягу інвестицій, необхідних для повної зайнятості.

найбільш дійовим інструментом державного регулювання економіки учений вважав бюджетну політику. На його думку ріст державних витрат (державні інвестиції і поточні державні витрати) за рахунок податків та позик зможуть простимулювати підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідацію безробіття.                                                                                                                                                                                                              

Кредитно-грошовій політиці в механізмі реалізації державного регулювання економіки Дж. М. Кейнс відводив другорядну роль. ЇЇ головна мета – впливати на норму відсотка, щоб з її допомогою стимулювати приватні інвестиції.

За Кейнсом важливим інструментом впливу на стан сукупного попиту і складових його елементів може стати також валютний курс. Кейнсіанські ідеї та рекомендації були частково враховані під час формуванні Бреттон-Вудсської валютної системи, яка протя­гом трьох десятиліть після Другої світової війни закріпилася у практиці міжнародних розрахунків.

Таким чином, в рамках концепції державного регулювання економіки Дж. Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів. Фінансова теорія кейнсіанства була втілена в державну фінансову політику більшості ведучих західних країн, починаючи з 40-х років і аж до початку 70-х років ХХ ст.

У 50-60-х р.р. ХХ ст. послідовники Кейнса продовжували розвивати його ідеї. Згодом цей напрямок економічної думки отримав назву неокейнсіанство.

У роботах неокейнсіанців важлива роль в організації державного втручання в економіку відводиться бюджету та бюджетній політиці. Відомими вченими, що стояли на позиціях неокейнсіанства є Е. Хансен, Р. Харрод, У. Хеллер, Г. Кролл, Ф. Неймарк. Всесвітнє визнання отримали концепція множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань, теорія економічного зростання.

Найвідомішим вченим, що стояв на позиціях неокейнсіанства є американський вчений Елвін Хансен (1887–1975) – автор концепцій множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань . Завдяки Е.Хансену кейнсіанство отримало широке поширення в США і в світі. Ви­кладенню основних проблем кейнсіанської теорії присвячена низка виданих ним праць: "Повне відновлення чи стагнація?" (1938), "Податкова політика та економічні цикли" (1941), "Грошова теорія та фінансова політика" (1949).

Е. Хансен був видатним теоретиком економічного регулювання рузвельт-тівської адміністрації. У післявоєнний період, стоячи на позиціях кейнсіанства, він очолив реалізацію макроекономічної стратегії досягнення повної зайнятості. Як один з економічних радників Ф.Д. Рузвельта він активно впроваджував методи стимулювання ефективного попиту:

– стимулюючу кредитну політику (низьку ставку відсотка),

– розширення державних видатків,

– податкові зниж­ки,

– політику “дешевих грошей”.

Надалі, у 50-60-ті pp. урядова політика США традиційно проводилась у кейнсіанському дусі.

Під впливом змін умов функціонування розширеного відтворення, зокрема поглиблення інфляції у другій половині 30-х рр. ХХ ст. почались перші теоретичні розробки, а у 50-60-х рр. ХХ ст. наукове визнання отримала концепція кейнсіансько-неокласичного синтезу. Концепція кейнсіансько-неокласичного синтезу викликала серйозні зміни в теорії фінансової політики. Визнаний теоретик кейнсіансько-неокласичного синтезу Пол Самуельсон писав із цього приводу, що за допомогою відповідної кредитно-грошової і фіскальної політики система змішаного підприємництва може не тільки уникнути буму і різкого спаду, але і розраховувати на здорове економічне зростання. На його думку, регулювання попиту повинне здійснюватися не тільки на основі змін у області державних витрат або податків, але і шляхом маніпулювання величиною облікової ставки відсотка, а також проведення відповідних операцій на відкритому ринку.

У 80-ті роки ХХ ст. виник новий напрям – посткейнсіанство, в центрі уваги якого – аналіз проблем, породжених активним впливом фінансової сфери та грошового фактора на макроситуацію. Посткейнсіанци (Н. Калдор, Г. Шекл, Х. Мінський, Р. Клауер) вважали, що фінансова політика повинна стати головною і направлятися на обмеження діяльності монополій і зменшення воєнних витрат. В «політиці доходів» вони виступають за збільшення державних асигнувань на соціальні потреби, проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважаються податки на витрати.

У цілому стратегічною метою фінансової політики, рекомендованої посткейнсіанцями, залишається стабілізаційний вплив на фази економічного циклу шляхом варіювання бюджетних і кредитно-грошових інструментів за відчутної переваги останніх.

Зростання бюджетних дефіцитів і державного боргу, посилення інфляції і погіршення валютного положення капіталістичних країн підсилили інтерес до неокласичної теорії грошей і фінансів. З початку 70-х років ХХ століття з неокласичної школи виділяється неоконсервативний напрям, який дуже швидко набуває популярності.

Побудова неоконсерваторами нової фінансової доктрини в значній мірі була заснована на введенні протилежних кейнсіанській теорії положень, а розробка фінансової політики - на контрзаходах.

Неоконсерватори визнавали пріоритетність пропозиції над попитом, зменшення бюджет­них витрат, збалансування доходів і витрат державного бюджету, розширення функцій грошово-кредитного регулювання, лібералізацію податкової системи, визнавали приват­ного підприємництва провідною рушійною силою економічного розвитку.

Особливе місце в теоріях неоконсервативної школи займають податки. Неоконсервативний напрям виходить з необхідності значного зниження загального рівня податків для підтримки високої норми заощаджень і інвестицій, активізації ринкового механізму - податкова політика повинна бути направлена на стимулювання економічного зростання в довгостроковому плані. З цією метою неоконсерватори пропонують знизити податки, змінити структуру податкової системи, прогресивну шкалу ставок по прибутковому податку замінити пропорційною.

Велику популярність завоювала податкова концепція американського економіста Артура Лаффера. Він обґрунтував залежність доходів бюджету від ставок податків: збільшення податків за рахунок підвищення ставок на певному етапі не компенсує скорочення доходів, яке відбувається за рахунок зменшення оподатковуваної бази. Математична модель цієї залежності представлена А. Лаффером на графіку, який одержав в економічній літературі назву «крива Лаффера». На його думку, високі податки пригнічують приватну ініціативу, підривають прагнення до нових інвестицій, тому випуск продукції скорочується, доходи падають, податкова база звужується. Податкова реформа 80-х років ХХ ст. в США була здійснена саме на основі концепції А. Лаффера.

Неоконсерватори зробили ставку на посилення ролі держави в забезпеченні довгострокових умов функціонування розширеного відтворення. Разом із короткостроковою фінансовою політикою держава формує фінансову стратегію з метою довгострокового стимулювання економічного зростання.

Пріоритет в методах державного регулювання неоконсерватори віддають кредитно-грошовому маневруванню. На перший план висувається монетарна (грошова) політика, спрямована на регулювання темпів зростання грошової маси в обігу, тобто пропозиції грошей. Фінансовій політиці неоконсерватори відводять другорядну роль.

До сучасних неоконсервативних економічних теорій відносяться:

 – теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, призводить до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

– теорія раціональних очікувань , згідно з якою економічні агенти здатні діяти раціонально, передбачувати і заздалегідь ураховувати наміри влади й нейтралізувати своїми діями політику уряду;

– монетаризм – це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Стабільність грошової маси розглядається монетаристами як найважливіша передумова стабільності економіки у цілому. Засновником монетарної теорії є Нобелівський лауреат Мілтон Фрідмен.

Початок власне монетаристській концепції покладено ще у 1956 р. публікацією фундаментальної праці всесвітньовідомого американського економіста М. Фрідмена "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей", що підводить підсумок емпіричним і теоретичним дослідженням закономірностей грошового обігу та формулює основні положення "новітньої кількісної теорії грошей".

М. Фрідмен вважає, що попит на гроші є відносно стабільним, ніж пропозиція, тому грошова політика повинна бути направлена на досягнення відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. На відміну від кейнсіанців монетаристи послідовно заперечують методи по­криття дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії та за раху­нок державних позик, тому що це призводить не до зростання, а до перерозподілу сукупного попиту — попит з боку держави збільшується за рахунок зменшення приватного попиту. На думку М. Фрідмена, дотримання "грошового правила", яке передбачає стабільне і помірне зро­стання грошової маси на 3-5 % щорічно, незалежно від стану господар­ської кон'юнктури та фази економічного циклу, забезпечить неінфляційне зростання та контроль за цінами.

У галузі міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Монетаристи вказують на залежність валютного курсу і стану платіжного балансу від внутрішнього грошового обігу.

Тріумфом теоретичного доробку М. Фрідмена стала знаменита "рейгано-міка" в США, також він брав участь у розробці економічних реформ в Англії, Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

Наукові досягнення останніх десятиріч ХХ століття, технологічні новації, а також зростання обсягів світової торгівлі, дерегулювання міжнародних угод спричинили глобалізацію міжнародного фінансового ринку.

До традиційного набору фінансових інструментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємств, державні облігації) додався постійно зростаючий список нових похідних інструментів, таких як депозитарні розписки, ф'ючерси, опціони, варранти, індекси, свопи тощо. Для визначення очікуваної дохідності фінансових активів викорис­товується портфельна теорія.

Відомими економістами, в працях яких розроблялись питання спочатку ринкового портфелю, а потім оптимального портфелю інвестицій є Г. Марковіц, Дж. Тобін, У. Шарп, Ф. Модільяні, Ф. Блек, М. Скоулз, М. Міллер.

Центральною проблемою в теорії портфельних інвестицій є вибір оптимального портфелю. Такий підхід "багатомірний" як за числом залучених в аналіз активів, так і за врахованими характеристиками. Праці цих учених відразу ж стали широко визнаними. Більше того, схеми розрахунків, що приведені у цих працях, були швидко використані на практиці.

Одним з найвидатніших внесків в економічну теорію за останні 30 років є модель Блека-Скоулза. Її значущість полягає в тому, що вона створює передумови для ефективного управління ризиком і, таким чином, сприяє здійсненню найважливішої функції фінансового ринку - перерозподіляти ризики на користь тих його учасників, які готові і здатні ризикувати. Але сфера застосування цієї моделі є набагато ширшою. Її можна використовувати також для оцінки страхових контрактів та гарантій, прийняття рішень про інвестиції, інвестиційні банки також використовують модель Блека-Скоулза для визначення вартості нових фінансових інструментів. На думку спеціалістів, ця модель може використовуватися для оцінки контракту, вартість якого залежить від невизначеної майбутньої вартості активів усіх видів.

Автором теорії оптимальних валютних зон є американський учений Роберт Манделл. Він уперше запропонував провести об'єктивне порівняння переваг, які дає встановлення фіксованих обмінних курсів або створення валютної зони. На думку Р. Манделла, для двох держав буде краще ввести єдину валюту тоді, коли витрати, що пов'язані з конвертацією валют у міжнародній торгівлі, будуть більшими, ніж вигоди від збереження двох національних валют.

Наукові дослідження Р. Мандела мають величезне практичне значення. Саме вони стали інтелектуальним підґрунтям для європейської спільної валюти. Висновок вченого про те, що більш ніж одна країна може мати вигоду від використання спільної валюти, стимулював уряди європейських держав до створення євро. Р. Манделл вважає, що у євро є добра перспектива, його зона до 2010 р. буде включати 28 країн. На той час більшість європейських країн захочуть мати у своїх портфелях 50 відсотків валюти в євро і 50 відсотків – у доларах. Традиційно макроекономісти приймають рішення, проводити офіційну доларизацію чи ні, виходячи з розробленої Р. Манделлом теорії оптимальних валютних зон.

У своїх працях учений:

- вказав на ефективність єдиної валюти, яка може дозволити знизити тарифи міжнародних торгових угод, а також згладити рівень порівняльних цін.

- запропонував деякі принципові параметри такого об'єднання (необхідність високої економічної відкритості, тісних торгових зв'язків із країнами-партнерами, кореляція економічних циклів, які розвиваються в окремих країнах, з циклом, що властивий основному економічному потенціалу інтеграції).

- розробив методологію, що дає змогу визначити, як міжнародний рух капіталів може вплинути на спроможність окремої країни керувати своєю економікою.

Лауреат Нобелівської премії 1999 р «за аналіз монетарної та фіскальної політики за умов різних валютних режимів, а також за аналіз оптимальних зон обігу валют» Р. Манделл є активним прихильником ідеї взаємної фіксації обмінних курсів основних світових валют - долара, євро та єни. Він вважає, що створити монетарний союз трьох економік (Європа, США, Японія) буде легше, ніж союз одинадцяти економік єврозони, оскільки рівень інфляції у цих трьох регіонах близький один до одного. Чим більше країн приєднається до такого союзу, якщо він буде утворений, тим сильнішим буде це об'єднання і тим більше втратять ті, хто не ввійде до нього.

Таким чином, дослідивши історію розвитку фінансової науки можна стверджувати, що ідеї, висунуті вченими минулих століть отримали свій подальший розвиток у сучасних теоріях та концепціях. Так, теоретико-методологічні витоки монетаризму – це кількісна теорія грошей, що панувала у ХV-ХVI столітті. Теорія трьох факторів виробництва Ж-Б. Сея (ХІХ ст.) отримала свій розвиток у неокласиків ХХ століття. Ідеї німецького вченого О. Бем-Баверка щодо вартості майбутніх благ лягли в основу фінансової операції – дисконтування. Визначені А. Смітом ще в ХVIIІ ст. принципи оподаткування були збережені у фінансовій науці і доповнені новими. Слід також відмітити, що характерною особливістю сучасної фінансової науки є плюралізм, різноманітність фінансових теорій, ідей, гіпотез, концепцій та їх взаємодоповнююче конкурентне співіснування та розвиток.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: