ПОНЯТТЯ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Мета вивчення – формування знань про право інтелек­туальної власності, його правові інститути; визначення правового інституту, яким охороняються ті чи інші об’єкти інтелектуальної власності; вивчення базових понять у сфері охорони інтелектуальної власності.

Основні питання

2.1. Право інтелектуальної власності в об’єктивному розу­мінні та його джерела.

2.2. Об’єкти та інститути права інтелектуальної власності.

2.3. Суб’єктивні права інтелектуальної власності.

2.4. Поняття і форми захисту права інтелектуальної власності.

 

Ключові слова та поняття: право інтелектуальної власності, інститути права інтелектуальної власності, суб’єкти прав інтелектуальної власності, суб’єктивні права інтелектуальної власності, особисті немайнові права інтелек­туальної власності, майнові права інтелектуальної власності.

 

Після вивчення теми студенти повинні вміти:

· розрізняти право інтелектуальної власності в об’єктивному розумінні та суб’єктивні права інтелектуальної власності;

· класифікувати об’єкти інтелектуальної власності за належ­ністю їх до інститутів права інтелектуальної власності;

· визначати належність майнових та особистих немайнових прав на об’єкти інтелектуальної власності первісним та похідним суб’єктам прав інтелектуальної власності.

2.1. Право інтелектуальної власності
в об’єктивному розумінні та його джерела

Об’єктами правовідносин виступають матеріальні блага, а також ті нематеріальні блага, які можуть існувати без індивіда, тобто бути об’єктивованими за допомогою певних засобів, мови, знакових систем. Тому предметом право­відно­син можуть бути не тільки тілесні речі, але і результати духовної, творчої діяльності людини, які втілені в мате­ріаль­ній формі і можуть бути відокремлені від людини. Об’єкти­візація результатів духовної праці людини дозволяє їм бути об’єктами правовідносин, у тому числі цивільних.

Види результатів творчої діяльності можуть бути різ­ними: твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, техно­логії тощо. Тому всі результати творчої діяльності узагаль­нено нази­ва­ють­ся єдиним терміном «результати інтелектуальної діяльності».

Право інтелектуальної власності, яке сформувалось у сучасному вигляді, – результат розвитку самостійних його інститутів: авторського права, права промислової власності, суміжних прав та інших.

Усвідомлення необхідності визнання результатів творчої діяльності людини об’єктами правовідносин відбулося в ХV ст. Поштовхом для цього стало створення друкарського верстата і поява книгодрукування, в результаті чого з’явився новий сектор торгівлі. З метою врегулювання і контролю за діяльністю друкарів були прийняті перші законодавчі акти, які встановлювали певні привілеї, що закріплювали права на видавництво книги, визначали розмір штрафів для осіб, які без дозволу здійснювали передрукування книги.

У 1709 р. у Великій Британії встановлюється право автор­ства, яке називалося copyright, – право на виготов­лення копій. Право надавалося у вигляді привілеїв, що видавалися правителем, тобто видання привілеїв не було обов’язковим  – облігаторним.

Першим законодавчим актом, який найповніше визначив права авторів різного роду творів, композиторів, митців, вважають Декрет про авторське право і право на винахід, прийнятий у Франції в 1791 р. У ХІХ ст. із Франції ідея законодавчого захисту авторського права поширюється у світі. Так, у 1832 р. у Канаді приймається Закон про правову охорону літературної власності, яким установлювалися права автора на видання, перевидання, продаж своїх творів. Для виникнення правової охорони на твори вимагалася державна реєстрація авторського права з обов’язковим повідомленням про це на всіх примірниках творів. За порушення прав автора встановлювалися санкції у вигляді конфіскації контрафактної продукції, штрафів, відшкодування шкоди правовласникам.

У 1865 р. у Лондоні була опублікована праця А. Шеффлє «Боротьба за облігаторне авторське право», в якій розкри­валася теорія захисту права на книгу, захисту від механічного передрукування книг, встановлювалися заборони на друку­ван­ня книг іноземців, переклад творів, публічне виконання музичних і драматичних творів. Крім того, у цій статті йшлося про механізм захисту прав на результати науково-технічної творчості

У Росії перші законодавчі акти з авторського права були прийняті на початку ХІХ ст. У 1828 і 1830 рр. видаються закони про права творців, за якими авторське право визнається правом власності. У законах 1845 і 1848 рр. до об’єктів авторського права включають музичні твори і твори мистецтва, які також визнаються об’єктами права власності. У Зводі Законів Російської імперії авторське право належало до цензурного розділу і тільки у 1887 р. було включене в цивільні закони. У 1911 р. було прийнято Положення про авторське право, в якому був розширений перелік об’єктів авторського права, до якого також увійшли фотографічні твори, драматичні твори. Важливо також і те, що у цьому нормативному акті відбулася заміна поняття «літературна, художня власність» поняттям «виключні права на твори літератури, науки, мистецтва». За рівнем правової охорони цей нормативний акт відповідав нормам Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 р.

Із установленням радянської влади на території Росії, України почався процес поступової мінімізації правової охорони інтересів автора і переходу авторських прав до держави: Декрет РНК від 26 листопада 1918 р. «Про визнання науко­вих, літературних, музичних, художніх творів держав­ною власністю», закон 1928 р. «Про авторське право», відповідно до якого авторські права належали творцеві довічно, а спад­кові права – 15 років після смерті автора, що не відповідало положенням Бернської конвенції 1886 р. Режим використання творів установлювався договорами, в основному видав­ни­чими договорами, за якими автор від­чу­жував свої виключні права на видавництво і розповсюдження свого твору. Постанова ЦВК і РНК УСРР 1929 р. затвердила перший закон «Про авторське право».

У Цивільному кодексі УРСР 1963 р. установлювалося два види авторських договорів: авторський договір про передачу творів для використання й авторський ліцензійний договір. Предметом цих договорів ставали як самі твори літератури, науки, мистецтва, так і права на них. У 1973 р. СРСР стає учасником Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р. Це зумовило внесення змін до чинного на той час законо­давства в сфері авторського права, які стосувалися права автора на переклад твору і збільшували строк охорони авторських прав після смерті автора до 25 років. Після при­єд­нання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р. було закріплено право автора на переклад твору.

Правова охорона об’єктів промислової власності виник­ла значно раніше. Привілеї на об’єкти, створені в результаті ручної праці, видавалися на підставі патентів. Вважається, що перший патент був виданий у Флоренції у 1421 р., а перше зако­нодавче закріплення патентних правовідносин – у Статуті Венеціанської республіки 1474 р. та Законі Англії про монополії 1623 р.

У 1791 р. у США був прийнятий патентний закон, відпо­відно до якого закріплювався облігаторний, тобто необов’яз­ковий, принцип видання патентів.

У середині ХІХ ст. патентні закони були прийняті в більшості європейський країн.

У Росії першим патентним законодавчим актом був Закон Російської імперії 1812 р. «Про привілеї на різні винаходи і відкриття в мистецтві та ремісництві». Привілеї видавалися міністерством внутрішніх справ строком на 3, 5, 10 років без перевірки новизни винаходу. Законами 1830, 1833, 1864, 1896 рр. рішення про видання привілеїв були обов’язком урядовців. Закон 1896 р. закріпив необхідність установлення новизни винаходів, обов’язковість проведення експертизи, вимоги до якої деталізувалися Положенням про привілеї на винаходи і вдосконалення 1896 р. Останні норма­тив­ні акти були значним кроком уперед у регламентації правової охорони об’єктів промислової власності, але не від­по­відали належною мірою положенням Паризької кон­венції про охорону промислової власності 1883 р.

Відповідно до Паризької конвенції 1883 р. до об’єктів промислової власності належали промислові малюнки і моделі, права на фірму, на товарний знак. Першим законо­дав­чим актом, який установлював правовий статус промисло­вих малюнків і моделей у Росії було Положення про право влас­ності на фабричні малюнки і моделі 1864 р. Охорона товар­них знаків почалася тільки наприкінці ХІХ ст. законом про товарні знаки 1896 р.

За радянських часів правовий режим охорони об’єктів промислової власності декілька разів змінювався залежно від економічних інтересів держави. Так, Декретом про винаходи 1919 р. винаходи підлягали націоналізації, за автором зали­шалися тільки право авторства, право на ім’я та право на винагороду, які підтверджувалися авторським свідоцтвом. Виключ­ні права за авторами винаходів Декретом не визнавались.

Положення про винаходи і технічні вдосконалення 1931 р. відроджують інститут правової охорони об’єктів про­мислової власності та закріплює виключні права на запатентовані об’єкти. Протягом недовгого часу ці закони діяли на практиці. 

В Основах цивільного законодавства СРСР та Цивіль­ному кодексі УРСР 1963 р. установлювалася правова охорона авторського права, права на відкриття, права на винахід­ництво. Відповідно до ЦК УРСР 1963 р. автор винаходу мав отримати патент, яким він має право розпоряджатися на власний розсуд, але механізм такого розпорядження в законодавстві закріплений не був. У 1965 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про промислові зразки, під якими розуміли нові придатні для виготовлення промисловим способом художні рішення, пов’язані із зовнішнім виглядом промислового виробу, які демонструють єдність технічних та естетичних якостей.

На сьогодні основні положення правової охорони прав інтелектуальної власності в Україні закріплені в книзі ІV Цивільного кодексу України 2003 р.

На початок XX ст. у світі сформувалися такі головні правові конструкції інтелектуальної діяльності: «інтелек­туаль­на власність» та «виключні права інтелектуальної влас­ності». Терміну «інтелектуальна власність» в україн­сько­му законодавстві не відповідає певна власність. Він уживається як синонім терміна «право інтелектуальної власності», який використовується в чинному законодавстві України. Вважа­ємо, що поява такого терміна зумовлена міжнародними обов’язками України, а саме Стокгольмською конвенцією 1967 р. про заснування Всесвітньої організації інтелек­туаль­ної власності, норми якої використовують поняття «інтелек­туальна власність».

На практиці й у теоретичних дослідженнях під інтелектуальною власністю розуміють сукупність прав, які виникають щодо ряду нематеріальних об’єктів – результатів інтелектуальної діяльності і засобів індивідуалізації[9]. Перелік таких об’єктів закріплюється законодавством кожної держави відповідно до особливостей національних або регіональних підходів, але з обов’язковим урахуванням поло­жень між­народних договорів.

У юридичній літературі неодноразово висловлювалася позиція щодо некоректності використання терміна «інтелек­туальна власність» для визначення правовідносин у досліджу­ваній сфері, оскільки він призводить до змішування з терміном «право власності». Дійсно, класичний зміст права власності включає три правомочності: володіння, користу­вання, роз­по­рядження майном. Ця тріада не забороняє іншим особам бути власниками такої ж речі. В той час як суть терміна «інтелек­туальна власність» полягає в установленні монополії автора на результат його творчої інтелектуальної діяльності, унікаль­ного становища в економічному і право­вому розумінні.

Законодавство ряду країн світу авторські і патентні права зараховує до права власності, а самі об’єкти інтелек­туальних прав – до рухомого майна.

Поява іншої правової конструкції «виключні права інтелектуальної власності» зумовлена виникненням ринкових відносин у сфері творчої інтелектуальної діяльності і закріп­лення правового режиму в цій сфері. Це спричинило потребу закріпити за конкретною особою монополію на використання результату і випуску об’єкта в економічний обіг, тобто закрі­пи­ти монопольне право власника. Інші особи при цьому не мають права здійснювати таке ж використання, не зважа­ючи на їх можливості. Тому засоби захисту права власника резуль­татів інтелектуальної діяльності називаються виключ­ними правами інтелектуальної власності.

Поняття «інтелектуальна власність» і «виключне право інтелектуальної власності» відповідають сформованим право­вим теоріям інтелектуальної власності. Класифікація цих теорій проводиться за декількома критеріями. Наведемо основні з них.

Так, виділяють публічно-правові та приватно-правові теорії. Публічно-правові теорії підтримуються тими країнами, законодавством яких передбачалось відчуження всіх майно­вих прав творців на користь держави. До них належить теорія виключних прав, теорія праці та творчості. Приватно-правові теорії підтримувалися законодавством тих держав, у яких усі права на результати інтелектуальної діяльності зберігалися за автором, а держава мала право на примусове відчуження цих майнових прав у визначених законом випад­ках. До приватно-правових належать пропрієтарна теорія, концепція особисто­сті, концепція привілеїв.

За групами суб’єктивних прав теорії (підходи) поді­ля­ють­ся на теорію виключних прав, пропрієтарну теорію, теорію особистості та теорію інтелектуальних прав.

Розглянемо основні правові теорії інтелектуальної власності, які домінують у світі.

Пропрієтарна теорія виникла у Франції, яка першою в світі на рівні законів про авторське право і про право на винахід (1791 р.) закріпила право власності автора на винахід чи відкриття. Суть зазначеного підходу зводиться до того, що твори літератури, науки, мистецтва, винаходи тощо розгля­да­ються як майно особливого роду, різновиди приватної влас­ності. Майнова група прав відповідає тріаді права власності: володіння, користування, розпорядження майном. Особисті немайнові права належать виключно авторові. Ця теорія відображена в міжнародно-правових актах.

Теорія виключних прав отримала основний розвиток у Німеччині. Суть підходу полягає в тому, що виключне право – це право на нематеріальні блага, які виконують роль товару в цивільному обороті. Результати творчої діяльності втілені в матеріальних предметах, які є предметом товарно-грошових відносин. Тому особи, які виробляють такі мате­ріальні предмети, зацікавлені в тому, щоб забороняти копію­вання або виготовлення цих предметів іншими особами. Цього можна досягти шляхом установлення заборон на адресу інших осіб. Таке право заборон і є виключним правом автора або власника таких прав.

Зміст виключних прав становлять особисті немайнові та майнові відносини. Визнання особистого немайнового права закріплене у міжнародно-правових актах. Головні принципи теорії відображені в законодавстві Німеччини, Росії.

Теорія особистості відносить права на результати інтелектуальної діяльності до особистих прав.

Теорія інтелектуальних прав зараховує права на резуль­тати інтелектуальної діяльності до окремої групи, яка не входить у класичну групу об’єктів цивільного права.

У законодавстві України відображені принципи про­пріє­тарної теорії та теорії виключних прав.

Сучасна система інтелектуальної власності – це складна правова система, яка ґрунтується на певних принципах. Ці вихідні положення дозволяють розкрити суть системи інтелектуальної власності. В деяких країнах такі принципи прямо закріплені в законодавстві, в інших – у законодавстві не закріплені, але використовуються на практиці.

По-перше, об’єкти права інтелектуальної власності існують тільки в матеріалізованій формі – річ (книга, при­стрій), звукові (звукозапис на диску, виконання пісні, декла­мування віршів) та електромагнітні хвилі (теле­передача). Основна вимога до матеріалізованої форми – здатність до відтворення і сприйняття іншими особами. Цей принцип закріп­лений у ст. 419 ЦК України і складається з двох аспектів: 

· перехід права на об’єкт інтелектуальної власності не означає перехід права власності на річ, у якому втілений об’єкт інтелектуальної власності;

· перехід права власності на річ не означає перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності, втілений у ній.

Тому розрізняють використання товару та використання об’єкта інтелектуальної власності, втіленого в товарі. Наприклад, художник намалював серію ілюстрацій для оформ­лення музичного альбому групи. Об’єкт творчої діяльності втілений у формі малюнків. Відповідно до правових норм, право інтелектуальної власності у художника виникло з моменту матеріалізації своїх ідей. Художник є власником інтелек­туаль­них прав на ці ілюстрації та власником матеріальних об’єктів у формі малюнків. У подальшому за умовами дого­вору художник передає право власності на малюнки та виключні майнові права на них музичній групі, але особисте немайнове право інтелектуальної власності (право авторства та право на захист репутації автора) залишається у худож­ника, тобто власність на матеріалізований об’єкт творчої діяльності не є повною. Значить, власник матеріалізованого об’єкта творчої діяльності повинен використовувати товар так, щоб не порушувати право інтелектуальної власності, яке належить художникові. Якщо художник продав малюнки без передачі виключних майнових прав на них, то копіювання малюнка без попередньої домовленості з художником також заборонено. Копіювання або інше використання малюнка як об’єкта інтелектуальної власності дозволяється лише за зго­дою художника і лише в обсягах, визначених такою згодою.

По-друге, після випуску об’єкта в цивільний обіг, товар, у якому втілений цей об’єкт, може вільно розповсюджу­ватися.

Відсутність цього принципу в міжнародних договорах та в національному законодавстві ускладнило б торгівлю. Тому законодавець визначає способи розповсюдження об’єктів інтелектуальних прав: на підставі закону або на підставі цивільного договору. Наприклад, художник, який передав свої ілюстрації для оформлення альбому музичній групі, не може заборонити їй розповсюджувати цей альбом у вигляді дисків з відповідними ілюстраціями.

По-третє, вільне використання об’єкта права інтелек­туальної власності без згоди власника таких прав допу­ска­ється лише у визначених законодавством випадках.

Законодавство більшості країн установлює умови, за яких допускається використання об’єкта інтелектуальної власності без дозволу їх власника. Як правило, це пов’язано з використанням результатів творчої діяльності для цілей навчання, наукових досліджень, інших цілей, не пов’язаних з комерційним використанням. Щодо об’єктів авторського права випадки вільного використання передбачені ст. 23–25 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Цей принцип проявляється по-різному для об’єктів автор­ських і суміжних прав та для патентних прав. Ст. 21–24, 42, 43 Закону України «Про авторське право і суміжні права» встановлюють вичерпний перелік випадків використання тво­рів та об’єктів суміжних прав без згоди носія цих прав та без нанесення шкоди його законним інтересам. Перш за все, шкода може бути нанесена матеріальним інтересам власників прав.

Обмеження прав патентовласників може допускатись для забезпечення законних інтересів третіх осіб, зокрема, можуть передбачатись обмежені винятки з виключних прав, які надаються патентом, за умови, що такі винятки не будуть суттєво суперечити нормальному використанню патенту та завдавати суттєвої шкоди законним інтересам власника патенту, з огляду на інтереси третіх сторін (ст. 30 Угоди ТРІПС). У ст. 31 Закону України «Про охорону прав на вина­ходи і корисні моделі» визначено дії з використання вина­ходу або корисної моделі, які не вважаються пору­шенням прав патентовласника. Відмінність від обмежень у сфері автор­ських і суміжних прав полягає в тому, що в патентному праві не вказується перелік конкретних дій вільного використання та враховуються законні інтереси третіх сторін.

Вільне використання засобів індивідуалізації не визна­ється ані міжнародними договорами, ані національним зако­но­давством України, оскільки з цими об’єктами пов’язана репутація суб’єкта господарювання та якість його продукції.

 

 

2.2. Об’єкти та інститути права
інтелектуальної власності

Міжнародні договори та національне законодавство України встановили умови, за яких результатам творчої інтелектуальної діяльності буде надаватися правова охорона. В основі цього поділу лежать принципи виникнення права інтелектуальної власності: одні результати творчої діяльності охороняються на підставі факту їх створення і втілення в певній формі (твори літератури, науки, мистецтва), інші – на підставі встановлення оригінальності їх змісту (винаходи, корисні моделі і промислові зразки). Тому перші стають об’єк­тами правової охорони за умови набуття зовнішньої форми, придатної до відтворення та сприйняття іншими осо­бами. Правова охорона другої групи результатів виникає на підставі охоронного документа, що видається після пере­вірки об’єкта на відповідність умовам правової охорони або ж державної реєстрації.

Загальний перелік об’єктів права інтелектуальної влас­но­сті закріплений у пункті viii ст. 2 Стокгольмської конвенції про заснування ВОІВ 1967 р., Угоді ТРІПС 1994 р., Цивіль­ному кодексі України.

Стокгольмська конвенція передбачає відкритий перелік об’єктів інтелектуальної власності. Це зумовлює можливість нормативного регулювання нових об’єктів інтелектуальної влас­ності. Такі нові об’єкти повинні спочатку отримати визнання в законодавстві ряду країн світу, а після цього вони можуть бути визнані на міжнародному рівні.

У ст. 420 ЦК України встановлений закритий перелік об’єк­тів інтелектуальної власності. Надання правової охо­ро­ни новим об’єктам інтелектуальної власності можливе шляхом внесення відповідних змін до Цивільного кодексу України для розширення цього переліку.

До об’єктів права інтелектуальної власності належать: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компі­ляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські про­по­зиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), геогра­фічні зазначення; комерційні таємниці.

Умовно об’єкти інтелектуальної власності класи­фіку­ються на два інститути: перший – авторське право і суміжні права, другий – право промислової власності.

Зупинимося детальніше на кожній з груп цих об’єктів.

Авторське право – це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та майнові права на твори літератури, науки і мистецтва, та прирівняні до них комп’ю­терні програми і бази даних. Суміжне право – це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та майнові права на виконання творів, фонограми, відеограми, програми організацій мовлення. Умови охороно­здат­ності і правовий режим об’єктів цього інституту закріплені в гл. 36, 37 ЦК України та Законі України «Про авторське право і суміжні права».

Інститут промислової власності становить три групи об’єктів прав інтелектуальної власності: патентні права, права на нетрадиційні об’єкти, права на засоби інди­відуалі­зації учасників цивільного обігу. Приналежність цих трьох груп прав до єдиного поняття «промислова власність» під­креслює їх головне завдання – сприяти розвитку вироб­ництва і торгівлі.

Патентне право – це сукупність правових норм, які регу­люють особисті немайнові та майнові права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки.

Права на нетрадиційні об’єкти – це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та майнові права на компонування (топологію) інтегральних мікросхем, раціона­лізаторську пропозицію, сорти рослин, селекційні досягнення у тваринництві, секрети виробництва (ноу-хау). Щодо ноу-хау, то слід зазначити, що за природою такий об’єкт не­мож­ливо виокремити і тому єдиний спосіб їх ідентифіка­ції – це збереження конфіденційності, і ця конфіденційність одно­часно є змістом правової охорони. Тому такий об’єкт як ноу-хау може належати до будь-якої групи залежно від форми.

Права на засоби індивідуалізації учасників – це сукуп­ність правових норм, які регулюють підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин, що реалізуються в сфері виробництва, торговельного обігу, виконання робіт, надання послуг тощо. До них відносять комерційні найменування, торговельні марки, географічні зазначення.

Окремий об’єкт інтелектуальної власності – наукове відкриття, оскільки на нього не виникає виключного права і об’єктом він називається умовно. Це сукупність правових норм, які регулюють відносини між фізичними, юридичними особами та державою з приводу придбання, використання, розпорядження та охорони засобів індивідуалізації юридич­ної особи і результатів її діяльності.

 

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: