Основоположні розділи класичної риторики

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 10Следующая ⇒

№ з/п	Назва	Визначення	Основний зміст
1	Інвенція (винахід)	розділ риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, гіпотези майбутнього виступу	добір відповідного матеріалу
2	Диспозиція (розташовую)	формулюються основні поняття про предмет, правила виступу	розташування матеріалу
3	Елокуція (вислювлююсь)	розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування	словесне вираження
4	Меморія (пам’ять)	запам’ятовування змісту промови з метою збереження її системності	запам’ятовування промови
5	Акція (дія)	підготовка оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу	виголошення промови

2 . Риторика в Давній Греції: особливості виникнення та розвитку.

У розвитку риторики виділяють два головні етапи:

1) класична риторика (V ст. до н. е. – сер ХХ ст.; засновник грек - софіст Горгій);

2) неориторика (з сер. ХХ ст.- до нашого часу; засновник - бельгієць Х. Перельман; суть – не заперечує досягнення класичної риторики, а намагається її переосмислити та дослідити механізми впливу на різноманітних типах повідомлень).

Розвиток риторики в Давній Греції у V-IV ст. до н. е. пов’язаний з епохою софістики. Софісти (учителі мудрості, майстри) – істинною буде та думка, яка переконливіша.

Основні завдання:

Ø навчити переконувати інших;

Ø вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною.

Звідси своїх учнів, поряд з мистецтвом міркування (діалектика), вони вчили мистецтву спілкування (риторики). Хто оволодіє цими мистецтвами переконувати, той зможе досягти успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін.

На розвиток риторики того часу впливали і інші філософські школи софістів:

· діалекти – використовуючи ідеї вчення Геракліта про рух і змінність світу, вони поширили їх на речі та людей. В дію мав вступати доказ, спрямований на переконливість певної думки.

· елеати – відстоювали багатоманітність думок, скептицизм стосовно істини, утверджували думки за допомогою гімнастики розуму майстерно вибудовувати докази.

· піфагорійці – шукаючи гармонію в людині знаходили її через мову.

У кінці V ст. ідеал „суспільного життя” розпадається на два взаємовиключні поняття.

Головною, все ж, передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори, рада 500.

Одним із основних принципів давньогрецької культури був принцип змагальності – потреба в красномовстві – попит на риторів – учителів – на риторичні школи.

Видатні античні вчителі красномовства:

Ø Коррак:

- володів риторичним досвідом, багатою судовою практикою;

- написав збірник готових судових промов.

Ø Горгій (483-375 рр. до н. е.)

- родом із Сицилії, в 427 р. до н. е. прибув в Аттику;

- в Афінах відкрив власну школу красномовства;

- визначив, що риторика – майстер переконання;

- винахідець словесних фігур, майстер похвальних (епідейктичних) промов („Похвала Олені”).

Ø Сократ (469-399 рр. до н. е.)

- першим кинув виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики;

- софістична риторика спрямована часто на формування віри без знання;

- сформував певний риторичний ідеал, відмітною рисою якого є постулати істини, добра;

- значно розвинув на практиці методи публічної полеміки (еристика).

Ø Платон (427-347 рр. до н. е.)

- розвинув думки Сократа про даремність софістичної риторики (твори „Горгій” „Федр”);

- риторика – це марево однієї із частин мистецтва політики, це скоріше вправність;

- пропонує справжнє красномовство, що ґрунтується на знанні й тому доступне тільки філософу;

- осмислення риторичного трикутника: оратор-промова-аудиторія;

- головне чим повинен володіти ритор - знаннями.

Отже, з одного боку, Платон визначив завдання оратора не тільки в переконанні (однобічний вплив на істину), але й у пошуку істини; з другого боку, відкинув продуктивне для практики ораторського мистецтва положення софістів про те, що кожна людина може мати свої переконання.

У ІV ст. до н. е. намітились тенденції примирення філософії та риторики. Багато в цьому плані зробив учень Горгія, прямий спадкоємець освітньої школи софістів Ісократ (436-338 рр. до н. е.)

- створив власну школу красномовства (навчання 3-4 роки, 1000 драхм);

- розглядав риторику як синонім знання, яким можна оволодіти в процесі навчання;

- успіх виступу оратора у завоюванні „думки більшості”;

- на відміну від софістів, наполягав на моральних аспектах риторики;

- удосконалив риторичну теорію, вибрав основні принципи композиції ораторської промови:

а) вступ, метою якого є – привернення прихильності та уваги аудиторії;

б) виклад предмета вступу з усією переконливістю;

в) спростування положень противника з аргументацією на користь власних;

г) завершення, як підсумок.

Систему філософії риторики створив Аристотель (384-322 рр. до н. е.) у праці „Риторика”.

1) Остаточно закріплює уявлення про „риторичний трикутник”.

2) Запропонував певну типологію промов.

№ з/п

Критерії

Види промов

дорадчі

судові

епідейктичні

справа

схиляти чи відхиляти

звинувачувати чи виправдовувати

хвалити чи осуджувати

час

майбутній

минулий

теперішній

мета

користь або шкода

справедливе або несправедливе

прекрасне або ганебне

прийоми

приклади, тому що в промовах йдеться про майбутнє, але припущення робляться на основі минулого

ентимеми, тому що минуле через свою наявність особливого потребує вказівки на причину та доведення

Перебільшення; він повинен діяння (справи-RY)представити у всій величині і красі

Особливості елліністичної риторики:

· провідна роль урочистим (епідейктичним) промовам; мета - сподобатись аудиторії, звідси пошук пафосу, вишуканості, пишності, блиску;

· поширення азіанського стилю (Мала Азія, ІІІ ст. до н. е.) - урочисте панегіричне красномовство на честь монарха та судові промови;

· розвинувся і інший напрям – аттикізм (ІІ-І ст. до н. е.) – орієнтувався на архаїчну на той час мову та стилістику аттичної прози;

· у ІІ ст. до н. е. у Пергамській бібліотеці створюється канон десяти аттичних ораторів: Антифоні, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Демосфен, Гіперід, Динарх, Есхін;

· риторика еллінізму відмежована від філософських інтересів;

· у риторичних школах поширені вправи – декламації – промови на вигадані теми.

3.Риторика у Стародавньому Римі.

Насамперед, слід виділити характерні риси, в яких розвивалася риторика Давнього Риму:

Ø для епохи республіки не був характерний культ чистого слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора;

Ø політична система Риму потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах;

Ø заняття риторикою в Римі стало сферою законодавства, політики, влади і не носило масового характеру, як у Греції;

Ø загострилась ворожнеча між риторикою та філософією, оскільки більшість римських учнів навчались у риторів;

Ø І ст. до н. е. – створений підручник з риторики „До Гореннія” (невідомий автор) – основна увага на вміння оратора вести політичну боротьбу; проти грецької риторики і її зв’язку з філософією.

Особливе місце у розвитку риторики Риму посідає Марк Туллій Цицерон:

1) наполягає на зв’язку риторики та філософії;

2) риторичні твори: „Про оратора”, „Брут”, „Оратор” та ін.;

3) визначив необхідні риси для успішного красномовства:

а) природне обдарування;

б) навички;

в) знання

4) удосконалив розробку риторичної техніки: „що сказати”, „де сказати”, „як сказати”;

5) створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства засобами класичної латини – поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку й екстаз.

У період переходу від республіки до імперії латинська риторика пройшла ту ж еволюцію, що й і грецька, тобто зросло значення епідейктичних промов. Подальшого розвитку набуло судове красномовство, чому сприяло римське право.

Особливості розвитку ораторського мистецтва Риму в період імперії:

· функції красномовства – вчена розвага, своєрідний літературний продукт, знаряддя професійного оратора.

· тільки риторичні школи зберегли класичну риторику як предмет вивчення. Основним методом стало заучування кращих промов.

Педагогічна риторика Квінтіліана (бл. 35-100 рр. н. е.)

1. Очолив у 70 р. у Римі створену імператором державну риторичну школу.

2. Основна праця: „Дванадцять книг риторичних повчань” – це найбільш докладний із риторичних курсів.

3. У праці „Ораторська освіта” (100 р. н.е.) – вирішальне значення для розквіту красномовства має особистість кожного оратора, його освіта і моральність, заняття філософією, вироблення смаку, достойність у поведінці й вишуканість у мовленні.

4. У творі „Дванадцять книг риторичних повчань” Квінтіліан докладно описав п’ять основних розділів риторики:

а) знаходження;

б) розташування;

в) словесне вираження;

г) запам’ятовування;

д) проголошення.

5. Його погляди сприяли еволюції розуміння риторики – не тільки як мистецтва переконувати, а як мистецтва говорити витончено. Тобто, покликання оратора у створенні прекрасної форми для своїх думок, що під силу оцінити тільки знавцю.

Із становленням Римської імперії сферою застосування риторики перестає бути форум, вирій політичної боротьби; в нових суспільних умовах середовищем формування майбутніх ораторів стає школа.

Таким чином, у період імперії політичне та судове красномовство втрачають своє суспільне значення, розвивається епідейктичне красномовство – безкінечні похвали богам, владі, містам, особам, речам.

Загалом оцінюючи розвиток риторики в Античності слід відзначити:

по-перше, у цю епоху риторика займала центральне місце в культурі;

по-друге, одним з головних моментів розвитку риторики цього періоду було

усвідомлення того, що вона – це насамперед виховання слова (і думки);

по-третє, у цей період, по суті, сформувались дві основні традиції в розумінні предмета риторики.

Мистецтво переконання (отримала завершення у творчості Арістотеля)

Мистецтво говорити витончено (Квінтіліан)

У наступні епохи розвиток відбувався здебільшого у межах другої традиції.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒