Риторика в Києво-Могилянській академії

1. Гуманітарна освіта включала: поетику, риторику, діалектику (полеміку), грецьку і латинську мови.

2. В риториці розвивався бароковий стиль з пошуками вибагливих пишномовних форм, символів, незвичних уподобань, урочистих протиставлень, несподіваних персоніфікацій.

3. 3. Збереглося 127 курсів риторики, що були складені і прочитані в Києво-Могилянській академії:

Ø переважна більшість курсів мали світський характер, ґрунтувалися на класичній античній риторичній спадщині;

- курси риторики включали 5 розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам’ятовування і виголошення;

- особливістю києво-могилянських риторичних курсів була їх практична спрямованість (ренесанський ідеал „універсальної людини”, високоосвіченої).

Ø найвидатнішими провідниками і риторами - педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лев Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.

· Інокентій Гізель - український Аристотель, автор оригінального публіцистично - проповідницького підручника про духовенство „Мир з Богом чоловіку” (1669 р.) – праця сповнена алегоріями, мораллю, ідеями гуманізму.

· Лазар Баранович – представник церковної риторики, автор книг: „Меч духовний є глагол Божий” (1666 р), що містить 55 слів – проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних” – 80 проповідей на різні Свята.

· Іоаникій Галятовський – викладач-ритор, розробив теорію новомодного красномовства, яку втілив у книзі проповідей про чудеса Пресвятої Богородиці, „Небо новоє” (1665 р.)

· найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися у творчості Антонія Радивиловського, автора двох збірок проповідей: „Огородок Марії Богородиці” (1676 р., 199 проповідей) та „Вінець Христов, з проповідей недільних…” (1688 р., 155 проповідей). Як теоретик вітчизняної риторики розробляв методику складання і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. За його теорію, проповідник, оратор, є послом Бога, тому повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним.

· Стефан Яворський (саме він за наказом Петра І написав і проголосив анафему І. Мазепі, назвавши його ядовитою, лукавою змією) – у праці „Риторична наука” виклав теоретичні засади риторики, визначивши її розділи: а) винахід; б) розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.

· найвідоміші праці київських ораторів:

- Й. Кононович – Горбацький – „Оратор могилянський.” (1735р.);

- І. Кроковський „Комора Тулліанського красномовства” (1683р.);

- І. Валявський „Ритор український” (1689 р.);

- П. Калачинський „Комора ораторського мистецтва” (1691р.).

Одним з найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677-1736 рр.):

Праця Ф. Прокоповича „Про риторичне мистецтво”, звернена до української молоді, про що видно з посвяти: „Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і Батьківщини... Бо це є праця дум, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажання з огляду на користь...”

Риторика Ф. Прокоповича складається з 10 книг:

Кн. 1. Подає загальні вступні настанови, історію і джерела риторики.

Кн. 2. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Кн. 3. Про розташування матеріалу.

Кн. 4. Про мовно-стилістичне оформлення промов.

Кн. 5. Про трактування почуттів.

Кн. 6. Про метод писання історії і про листи.

Кн. 7. Про судовий і дородчий роди промов.

Кн. 8. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Кн. 9. Про священне красномовство (гомілетику).

Кн. 10. Про пам’ять і виголошування.

Риторика за Ф. Прокоповичем – це вміння добре говорити; мета оратора – переконувати мовою; завдання оратора – складати переконуючі промови.

У цілому концепція риторики Ф. Прокоповича прагне певним чином поєднати традиції Арістотеля та Квінтіліана. Водночас Ф. Прокопович наполягав на національній користі красномовства, бо риторика – це захист інтересів країни, її авторитету, своєї батьківщини, увічнення її історії, захист православної віри, уславлення державців, заохочення молоді до подвигів.

Розвиток риторики в Україні ХІХ- поч. ХХ ст. фактично був призупинений, що пояснювалося відсутністю Української держави, колоніальний статус якої не давав можливості розвитку української мови („...мовами освіти, церкви, юриспруденції була російська, німецька, польська чи церковно - слов’янська”).

Варто відмітити певне піднесення у цей період судового красномовства, особливо після судової реформи 1864 р., зокрема, запровадження суду присяжних.

Наступним періодом піднесення ораторського мистецтва можна вважати відкриття у 1919 р. у Петрограді унікального навчального закладу – Інститут Живого Слова.

В умовах незалежної України спостерігається новий спалах у розвитку української риторики, оволодіння навичками якої є важливою умовою професійного зростання.

 

 

Опорний конспект № 2. Теорія риторики. ___________2 год.

Інвенція.

Диспозиція.

Елокуція (елоквенція).

Меморія та акція.

 

Інвенція.

Основні розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї.

Ступеневість (етапність) у риториці є чітко виражена. Порушення її призводе оратора до розгубленості і помилок у промові.

Інвенція (винахід) – це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формування гіпотези майбутнього виступу.

Основне в інвенції – вдало, доречно вибрати предмет розмови, представити та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

Базові закони інвенції:

·  Концептуальний закон:

 - всім етапам підготовчої роботи до виступу мають передувати задум, ідея,

створення концепції для реалізації цієї ідеї;

 - наголошує на пріоритеті думки над дією, продумуванні наступних дій;

- привчає оратора до організованого, концептуального мислення.

Концепція (сприйняття) – система поглядів, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові наукової теорії.

Складові вироблення концепції:

1. обрання предмета розмови і вироблення свого бачення (мотивом вибору предмета викладу у риториці завжди був суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес);

2. вибір проблеми або окремих, особливо важливих питань (на цьому етапі оратор заглиблюється в проблему, вивчаючи сукупність усієї інформації. Ця фаза має завершуватися планом);

3. вивчення стану проблеми в науковій, суспільно-політичній, фаховій чи художній літературі, ознайомлення з чужим досвідом (це фаза повного заглиблення в предмет викладу з використанням емпіричного, енциклопедичного й компаративного матеріалу).

4. критичне осмислення власних напрацювань в обраній проблемі і науково - літературних відомостей з неї (на цьому етапі чітко постає в мовомисленні оратора зміст).

· Закон моделювання аудиторії:

- потребує від оратора вивчення соціально-демографічних, суспільно -

 психологічних та індивідуально - особистісних ознак аудиторії з метою контакту в процесі виступу;

- кількісний показник аудиторії:

а) великі аудиторії (понад 30 осіб) – перевага монологічному способу викладу промови;

б) малі аудиторії (оптимальна аудиторія від 12 до 30 осіб) – перевага діалогічній формі спілкування.

- рівень обізнаності аудиторії в темі:

а) підготовлені аудиторії (головний мотив – що нового; перевага логосу; виклад оратором різних точок зору на проблему і обґрунтування власної);

б) непідготовлені аудиторії (використання таких модусів публічного виступу як етос і пафос, емоційність оратора, приклади з життя, посилення на авторитети, виклад власної точки зору).

- соціально-культурні ознаки – виділення груп аудиторій (за гендерною ознакою, віком, національністю, віросповіданням тощо);

- ставлення до промови оратора:

а) прихильні аудиторії (однобічна аргументація; виклад головного;

б) байдужі аудиторії (привернення уваги слухачів, емоційний, захоплюючий початок, чітко визначена мета, структура, пункти).

в) конфліктна (негативно налаштована) аудиторія (поступовий рух від аспектів згоди оратора з аудиторією до предмета розбіжностей).

· Стратегічний і тактичний закони:

- визначення стратегії (мистецтво керівництва). (Для цього оратору слід дати відповіді на запитання: Для чого я буду говорити? (мета); Кому я буду говорити? Що є найважливішим у моїй промові?

- стратегія включає кілька компонентів:

а) визначення цільової настанови;

б) виділення основних питань предмета мовлення;

в) формування тез.

- стратегія розробляється для реалізації концепції (не маючи концепції не можна виробити стратегію);

- формування тез, тобто стислого вираження думок про виділені питання.

· Тактичний закон – полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії.

- серцевиною цього етапу є аргументація – наведення аргументів, обгрунтування будь-якого положення, судження.

 

Існує багато класифікацій аргументації.

Основні критерії добору аргументів:

а) міцний зв’язок з тезою;

б) істинність, вірогідність доказу;

в) орієнтація на обрану аудиторію;

г) паралельне використання аргументів „за” і „проти”, виваженість доказів;

д) образна форма аргументації.

Умови аргументації, що ведуть до успіху:

1) глибокі знання і всебічна компетенція аргументатора;

2) обізнаність промовця в теорії аргументації;

3) ораторська підготовка та практичний досвід;

4) аудиторія має „привласнювати” докази аргументатора, робити їх своїми.

· Мовний (мовленнєвий) закон:

- ретельна робота над створенням дієвої словесності форми промови;

- точність мови – вміння узгодити знання матеріалу зі знаннями мови, тобто вибір найточнішої для певної ситуації форму відповіді чи розповіді;

- ясність мови – зрозумілість, яка забезпечується точністю та логічністю;

- чистота мови – відсутність у мові чужих їй елементів, є запорукою її виразності й естетичності;

- виразність мови – ознака культури всіх мовців і виявляється через їх уміння користуватися всіма стилями мови;

- різноманітність і багатство мови – одноманітне мовлення втомлює слухачів, різноманітне (багата синонімія, тропіка, стилістичні фігуру) активізує увагу.

Таким чином, на цьому етапі оратор вивчає розробку предметної царини ораторської промови.

 

Диспозиція.

Диспозиція (розташування) – по-перше - це етап підготовки промови, що відбувається за інтенцією; по-друге - це розділ риторичної науки, в якому висвітлюються головні питання мистецтва організації повідомлення (промови), власне його структуру.

На етапі інвенції головне – визначення стратегії, у диспозиції (як і в наступних етапах) головне – визначення тактики – тобто структурування матеріалу та забезпечення зв’язку окремих частин промови.

Сучасна оптимальна структура промови:

1. Вступ.

2. Головна частина.

3. Завершення.

Вступ – в риториці займає ключове значення, мета – встановлення контакту з аудиторією.

Поширені прийоми вступу:

Ø Привернення уваги аудиторії:

а) оратор підкреслює своє право говорити на певну тему;

б) оратор підкреслює важливість теми для аудиторії („Шановні депутати! Я хотів би привернути увагу до проблеми...”);

в) оратор підкреслює значимість самого предмета промови („Уявіть себе подорожнім, який вперше підходить до Середземного моря, вперше бачить синь його хвиль...”).

Ø „Початок здалеку” – використовується в конфліктній аудиторії, завдання оратора – налаштувати слухачів на позитивне сприйняття промови.

Ø ”Несподіваний вступ” – безпосереднє звернення оратора до основної проблеми, яка особливо цікавить аудиторію. Акцент на сильну риторичну фігуру (риторичне запитання, наприклад „Доки ж ти, Катиліна, будеш зловживати нашим терпінням?” (Цицерон)).

Отже вступ має бути коротким та яскравим.

Головна частина – мета – обґрунтування тез оратора.

Структура головної частини - штучні засоби викладу матеріалу (властива ієрархічність, оратор сам впорядковує матеріал).

Дедуктивний

Індуктивний

Компаративістський