Історіографія значення монголо-татарської навали.

Упродовж 1237-1241 рр. монголо-татарські орди завоювали давньоруські землі, які були поставлені у васальну залежність від Золотої Орди. Завойовуючи територію, кочовики знищували тисячі людей, роблячи винятки для ремісників та міцних молодих людей.

Досліджувати цей період складно через відсутність літописних згадок про події в краю того часу. Відсутність писемних згадок викликана тим, що були зруйновані монастирські центри, знищені літописці, які писали безперервну історію своєї держави. Збереглися лише залишки, випадкові записи північних і західних літописців, пізніші записи легендарного типу. Причому, переважали в них оповідання про Київ, і дуже мало описувалися землі південної Київщини.

Стара українська історіографія також недостатньо висвітлює цей період саме на землях півдня України. Зокрема, про події монголо- татарського часу на цих землях оповідує лише "Київський синопсис", але також дуже наближено до історичності, уривками.

Ґрунтовні дослідження цього періоду здійснили українські історики XIX ст. М.Максимович, В.Антонович, М.Грушевський, О.Єфименко.

Довгий час в російській, польській і навіть українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло - переважно на Суздальщину. Таким чином, як пише Н.Полонська- Василенко, встановлювано "переємність" - наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України.Першу підставу для цього подали літописи, які описували сильне спустошення України. Грунтуючись на емоційних записах літописів, про те, що після нападу монголо-татар "тогда же и весь Киев разбежався", " в місті не зосталося живої душі", вороги "учиниши землю пусту".  М.Карамзін, С.Соловйов, В.Ключевський стверджували про повне запустіння подніпровських земель.
З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднена великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці із Галичини. Цю теорію наприкінці XIX - початку XXст. висунули М.Погодінта О.Соболевський.М.Максимович в 1857 р. опублікував працю "О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево", в якій введено в обіг чимало документів, де спростовується думка про повне винищення населення Русі в часи монголо-татар.Пізніше вказану тему підтримав В.Антонович. Зусиллями цього вченого, а також М.Володимирського-Буданова було проаналізовано значний масив архівних документів, який свідчить, що ніякого запустіння, як це подавали історики - М.Карамзін, С.Соловйов, В.Ключевський та деякі інші не було.М. Грушевський не припускав можливості повного спустошення України. Він гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах, і коли минала небезпека, верталася додому й відкопувала закопане добро. Жодних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину- нема. Інша справа - еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку із занепадом державного життя в Україні і розкладом дружин ного устрою та двірського життя. Могли емігрувати - духовенство, промисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав.

В південній частині України, яка найбільше потерпіла від татар, залишились топографічні і географічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.Безумовно монголо-татарська навала привела до значного винищення місцевого населення, частина якого була забрана на роботи до Золотої Орди, особливо ремісники з міст. Але чи ми можемо говорити про повне запустіння?

М.Грушевський переконаний, що перетворити Київщину в пустелю було надзвичайно важко. Він вважав, що лише частина жителів цього краю була знищена, переважно та, яка боронилася в містах. Основна ж маса "зуміла перебратися в різні захищені місця, втекти в сусідні землі, з часом повернувшись на "свої землі". На південній Київщині, за твердженням вченого, в той час було чимало недоступних місць, де могло переховуватися місцеве населення8.Він твердить, що існує принаймні ще три обставини, які свідчать про те, що населення південної Київщини не було знищене в цей час. По- перше, на думку вченого, окремі території цієї землі добровільно підкорилися монголо-татарам, по-друге, тут існувало значне туземне ядро, яке пережило навалу Батия, зберігши і місцевий елемент. І нарешті, по-третє, місцеве населення мог ло використати можливість, аби вивільнитися від централізованого дружинного ладу, надмірного адміністрування і відбудувати дрібні автономні общини.Тобто, М.Грушевський відстоює думку, що монголо-татари не перервали тяглості історичного процесу населення південної України, що цілком справедливо, і не мали фатального значення для його подальшого розвитку.

Однак, можна погодитися з думкою П.Толочка, який вважає, що М.Грушевський вдається в цих оцінках до крайнощів, заперечуючи руйнівне значення монголо-татарської навали для Південної України. Особливо це стосується, на думку П.Толочка, оцінки М.Грушевським суспільного життя Київщини."Повернення до старих общинних порядків, до управління "старцями", не досягнення народу, а його трагедія. Втратити соціально- стратифіковану структуру суспільства, позбутися його елітарно- інтелектуальної частини, - це означає бути відкинутим у своєму розвитку на цілу епоху", - вважає П.Толочко.

В другій половині XXст. Д.Дорошенко та Н.Полонська-Василенко, уважно поставилися до кожної з оприлюднених версій, та все ж відстоювали думку про те, що місцеве населення залишилося на цій території не знищеним і не витісненим на інші території.У XIII ст. монголо-татарські завойовники заполонили і землі Уманщини. М.Ткаченко висловлює гіпотезу про те, що зайняття Уманщини кочовиками сталося без великих сутичок і основна маса корінного населення залишалася на батьківських землях або поблизу них. Усі повойовані давньоруські землі були поділені на тьми (окремі податкові округи). "Татары, вообще оставлявшие территориально- административныя единицы въ завоеванныхъ ими земляхъ, овладевши Понизьем и Побожьемъ, установили въ этихъ земляхъ податные округа, о которыхъ документъ 1506 года выражается такъ:" Подольскую тму со всеми входы и зъ данми и зъ землями и водами, Браславскуютму..."Темники, т. е. татарские начальники Брацлавской тмы и Подольской, кочевали съ своими ордами въ степях ниже рекь Ягорлыка и Синюхи. Страной управляли атаманы изъ туземцевъ, которые вси доходы заведали. А къ нимъ приезджали боскаки татарские и, въ тыхъ отамановъ беручы дани, к орде вожевали"13. Уманщина входила до складу Брацлавськоїтьми.

Основні орди Батия лише проходили через Уманщину, тому великих руйнувань татари в той час тут не завдали, хоч, звичайно завоювання без них не обійшлося. Так, у народних переказах збереглося свідчення, що на місці села Старих Бабанів до навали Батия було велике місто, яке мало кілька церков та монастирів, але татари його зруйнували15. Значних боїв у наших краях тоді не було.

Набагато гірше за татар стало куманам-кочівникам. їх керівну верхівку нові господарі степів знищили, їх табуни, отари, всі цінності забирали собі. Не чекаючи такої розправи, багато куманів відкочували до Угорщини і Болгарії. Зокрема, в 1237 р. прийшов до Угорщини з 40- тисячною ордою хан Котян. Там кумани осіли між Дунаєм і Тисою, ту місцевість довго називали Малою Куманією16. Багатьох полонених куманів татари продавали, як рабів, зокрема, в Сірію і Єгипет. "Отважные и энергичные кипчакские воины в Египетском султанате стали гвардией султанов - мамлюками. В конце концов мамлюки захватили власть в султанате... Египет был буквально забит кипчаками разных рангов й званий. Известно, например, что султан окружил себя 12 тыс. мамлюков и 1200 кипчакскими невольницами"17. Ось як проникла аж до Єгипту куманська мова. Чи не проникли з Єгипту кумани в Ефіопію? Там у XVI—XVII ст. часто писали про "землю Гуман", "країну Гуман", "границі Гуман"18.

Територія Уманщини обезлюдненою не була, тому що у північній Уманщині тоді було багато лісів, і татарські табуни туди не заходили, та й люди мали де ховатися у разі наскоків грабіжників. Але все населення було обкладене даниною на користь хана і татарської знаті. Воно сплачувало численні податки, відбувало багато повинностей, серед яких: поплужне, корм, тамча, ям, ловче і т. д. Монголи толерантно ставились до християнської релігії і православної церкви. Від селян лісостепів, зокрема і тих, які жили на Уманщині, татари насамперед вимагали:" да имь орют пшеницю й проса"19.

Татари, проводячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільське населення безпосередньо під свою владу, доручаючи йому "сіяти пшеницю та просо". Таким чином з'явилися так звані "татарські села" і "татарські люди"20. Як пише І. О. Шипович: "Отношения между татарами и покорившимися имь были дружелюбныя. Последние назывались "люди татарские", "городы за татары сидящие"21.

На грунті порівняної забезпеченості "татарських людей" та "татарських сіл "в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовця, деякі села цілком задовольнялися своїм становищем - залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих болоховцях: так називали населення між ріками Бугом і Случчю, отже більш-менш східну частину Волині, яка прилягає до північної Київщини. Звістки про "Болохово" з'являються в XII ст.

4. Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина у другій половині 13-на початку 14ст. Наслідки монголо-татарської навали:
- демографічні втрати;
- матеріальні;
 - зникли ремесла;
-  знищено значну частину феодальної еліти (воїни);
 - руйнація 2/3 міст;
- уповільнено темпи розвитку укр. земель;
- почалося відставання від країн Заходу;
- роздвоєння центру суспільного життя (на Заході – Галицько-Волинська земля; на Сході – Володимиро-Суздальська земля);
- поглиблення етнічної диференціації (роздробленості).

 На відміну від Північно-Східних князівств українські землі були географічного більш віддалені від пониззя Волги (центр Орди). Це ускладнювало організацію татарських походів, втручання у внутрішні справи, робило залежність від орди порівняно меншою.

 Київське князівство: втратило політичну вагу.

 1243р. - ярлик на Київ отримав суздальський князь Ярослав Всеволодович (надіслав боярина) - батько Олександра Невського. Ярослав Всеволодович загинув в Орді (Монголії) в 1246 році. Київ отримав Олександр Невський, який залишився в Новгороді.

1272р. - Київ відійшов за межі інтересів Володимиро-Суздальських князів.

Припускають, що взагалі припинилося тут княже княжіння (відновлено у першій половині 14 ст.).

 Але Київ - центр православ'я.

На межі 13-14 ст. - Київський митрополит переїхав до Володимиро-Суздальської землі, мотивував це монголо-татарським насиллям, але фактично не було коштів у Київській Митрополії.

 Митрополію перенесено у Володимиро-Суздальське князівство. -> поділ на 2 митрополії у майбутньому.

Переяславщина:
- припинило існування як окреме князівство;
- Переяслав (1239р.) знищено.
Виникають осередки татарської людності. Сформовано поняття татарська земля (Південна Переяславщина). Північна Переяславщина – київська земля.

Чернігово-Сіверщина:
Чернігів (1239р.) був тотально спустошений. До 1245р. правив Ростислав (син Михайла Всеволодовича).
1245р. – Михайло повертається; їде до Орди, де помирає у 1246р.
Після його смерті престол переходить до брянських князів. Правив Роман Михайлович з Брянську – центр політичного життя; ценрт Черніг. Єпископства.
У Чернігові – дрібніння володінь -> утверджується поняття Сіверська земля + Чернігів.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: