Українські землі у складі Угорщини та Молдавії у 14 – першій половині 17ст.

Крім Польщі та Литви, на українські землі зазіхали Угорщина, Османська імперія та Московська держава.

Поступове захоплення Закарпаття Угорським королівством розпочалося в 30-х pp. XI ст., коли до його складу було включено північну частину краю. У XII ст. така ж доля спіткала весь край (нетривалий час Закарпаття було під контролем галицько-волинських князів). Від цього часу правителі Угорщини почали титулуватися "князями русинів".

Закарпаття у складі Угорського королівства поділялося на адміністративно- територіальні одиниці – комітати (жупи), які очолювали ішпани (жупани) – намісники, яких призначав король.

Король щедро роздавав землі краю угорським дворянам, католицьким храмам і русинській знаті, яка мадяризувалася (переймала угорську мову, культуру і переходила в католицтво). Угорці-землевласники переселяли в новопридбані маєтки угорських селян, а русинів витісняли в гірські райони з неродючими ґрунтами. Місцеве населення було закріпачено, позбавлено будь-яких прав і свобод.

Незадоволені існуючими порядками, селяни-русини неодноразово піднімали повстання, зокрема у 1315 та 1320 pp. на Закарпатті повстання проти угорської влади. Селяни і міщани краю разом з угорцями брали участь у повстанні 1514 р., очолюваному Дьєрдем Дожем. Проте всі виступи були жорстоко придушені.

Поразка угорсько-чеської армії у битві з турками під Могачем у 1526 р. спричинила розподіл Угорщини між Туреччиною, Трансильванією та Австрією. Східну частину Закарпаття отримала Трансільванія, а західну – Австрія. Упродовж наступних десятиліть закарпатські землі стали ареною постійної боротьби, що завдавало краю великих втрат.

Буковина входила спочатку до складу Київської держави, а потім – Галицько-Волинської держави. Під час монгольської навали зв'язки цих земель із галицько-волинськими послабилися, що спричинило виникнення в першій половині XIV ст. у північній частині Буковини Шипинської землі, яка перебувала під управлінням Золотої Орди. У середині XIV ст. буковинські землі захопила Угорщина, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню в південну частину краю румунського населення з Трансильванії і Марморощини. Після проголошення незалежності Молдавського князівства (1359 р.) Буковина увійшла до її складу, де й перебувала до 1774 р. У складі

Молдавії Шипинська земля (її територія, в основному, збігається з сучасною Чернівецькою областю) зберігала до середини XV ст. свою автономію. Із втратою автономії зникла й назва, а ці землі були поділені на Чернівецький і Хотинський повіти і стали називатися Буковиною.

У 1514 р. Молдавія опинилася спочатку у васальній залежності від Османської імперії, а наприкінці XVI ст. стала її провінцією. Таким чином, Північна Буковина також потрапила під турецьке панування. У 1774 р. Буковину захопила Австрія.

У результаті монгольської навали більша частина південноруських земель опинилася в залежності від Золотої Орди. У 70-х pp. XIII ст. у Північному Причорномор'ї – від Дунаю до Дону – сформувався окремий Ногайський улус. На початку 60-х pp. XIV ст. межиріччя Дніпра й Нижнього Дунаю займали Кримська, Перекопська і Джамболунська орди. Поволі осідаючи в степовій частині Криму, чорноморські орди дедалі більше усамостійнювалися від Золотої Орди. Урешті-решт нащадок Чингізхана, Хаджі-Гірей, спираючись на прихильну до ідеї створення незалежної держави татарську знать, у 1428–1430 pp. утворив Кримське ханство. Згодом воно вийшло зі складу Золотої Орди і в 1455 р. проголосило свою незалежність. Проте незалежним Кримське ханство залишалося недовго й у 1478 р. було змушене визнати свою васальну залежність від Османської імперії, яка захопила чорноморське узбережжя Криму.

Для руських земель Кримське ханство виявилося дуже небезпечним сусідом. Протягом наступних десятиліть вони перетворилися на головне джерело постачання кримськими татарами рабів на невільничі ринки чорноморського узбережжя. Перший великий напад кримські татари здійснили влітку 1474 р. на Поділля і Галичину. Походи здійснювалися майже щорічно. їх наслідком стали величезні господарські спустошення і людські втрати: фізичне знищення або захоплення у полон.

Від часу утворення Кримського ханства до кінця XV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, у тому числі 31 – на Поділля, 9 – на Руське воєводство, 7 – на Волинь, 4 – на Київщину, 2 – на Белзьке воєводство. Унаслідок цих нападів, окремі з яких мали характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони, захоплено в полон 220 тис. осіб (при загальній кількості населення українських земель 3,7 млн). У XVI ст. було зафіксовано 69 нападів протягом 63 років: на Поділля – 32, Волинь –18, Руське і Белзьке воєводства – 17, решта – на Лівобережну Україну. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Загалом протягом другої половини XV–XVI ст. було здійснено близько 110 великих турецько-татарських набігів.

Крім татарів, у набігах брали участь також підрозділи турецької армії. Турецько-татарська агресія зумовила опір українського населення і стала одним із важливих чинників формування українського козацтва.

У другій половині XV ст. завершилося формування Московської держави, що мало велике прогресивне значення для розвитку російського народу. У цей час серед її правлячої верхівки сформувалася ідея необхідності поширення своєї влади на всі землі, що входили до складу Київської Русі. Цар Іван III став титулуватися "Государем і великим князем усієї Русі" й на підставі свого "історичного права" на усі "руські" землі намагався їх "збирати". Реалізації таких намірів сприяла й тогочасна ситуація. Незадоволені утисками польсько-литовської влади князі прикордонних із Московською державою земель стали разом зі. своїми землями переходити "під государеву руку". Зокрема, на початку 1500 р. під владу Москви перейшли князі, яким належала більшість земель Чернігово-Сіверщини.

Ці спроби переходу під зверхність московського великого князя спричинили литовсько-московські війни 1487–1494 та 1500–1503 pp. В обох війнах Литва зазнала поразки. До Москви відійшли східна частина Смоленщини та Чернігово-Сіверщина.

Таким чином, на початку XVI ст. українські землі поділили між собою Польща (Галичина, Холмщина, Західне Поділля), Литва (Волинь, Східне Поділля, Середнє Подніпров'я, Київщина), Угорщина (Закарпаття), Молдавське князівство, яке з 1514 р. перебувало у васальній залежності від Османської імперії (Буковина), Кримське ханство, яке теж було залежне від Османської імперії (Причорноморські та Приазовські степи, Крим), деякими причорноморськими районами безпосередньо володіла Османська імперія, Московська держава (Чернігово-Сіверщина). Великою трагедією для українців була постійна агресія Кримського ханства, підтримуваного Османською імперією.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: