Боротьба Польщі і Литви за Галичину і Волинь.

Раптова смерть Юрія ІІ не дала новій династії можливості утвердитися в Галицько-Волинському князівстві, і ці землі стали здобиччю сусідніх держав. Ще в 1339 р. Польща й Угорщина домовилися про спільні дії проти Галицько-Волинської держави. Смерть князя стала сигналом до вторгнення.

За деякими свідченнями, Юрій II Болеслав перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира ІІІ (1333—1370 рр.). Припускають, що вже за кілька днів після смерті галицько-волинського правителя Казимир ІІІ оволодів Львовом, проте втримати його не зміг через опір жителів міста. До того ж бояри на чолі з Дмитром Дядьком (Дедком) звернулися по допомогу до монголів. У результаті досягнутого компромісу Казимир ІІІ був змушений визнати владу місцевого боярина Дмитра Дядька. Під титулом управителя (або старости) Руської землі він діяв незалежно від волинського князя Любарта, визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідніх володарів — Любарта, Казимира ІІІ і тогочасного короля Угорщини Людо-віка (Лайоша) Великого.

Проте дипломатичний талант галицького самозванця ненадовго втримав незалежність Галичини. Після його смерті в 1344 (1345) р. Казимир ІІІ відділив від територій, контрольованих Дядьком, Ся-ноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року місто Володимир, Берестейщину і Белзьку та Холмську землі захопив волинський князь Любарт, який мав більше підстав володарювати в Галицько-Волинській державі. Проте поляки перейшли в новий наступ і змогли відвоювати деякі землі. Зрештою в 1352 р. між Польщею і Литвою було укладене перемир’я: Галичина відійшла до Польщі, а Волинь із містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною — до Литви. Такий поділ був скріплений «Вічним миром» 1366 р., у результаті якого територія Польської держави збільшилася в півтора разу. Проте боротьба за Галичину не припинилася.

Польська влада відразу почала перетворювати захоплені українські землі на звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії.

Уже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. її було відновлено, але на початку XV ст. знову ліквідовано.

Із листа папи Бенедикта ХІІ до краківського римо-католицького єпископа (1341 р.)

Із поданого до нас прохання цього короля (Казимира ІІІ, 1341 р.) ми довідалися, що коли схизматський (православний) народ русинів за допомогою отрути вбив Болеслава, князя Русі, сина віруючих батьків і двоюрідного родича згаданого короля, а також деяких інших християн, які були слухняними цьому князеві, тоді король, вражений цим злочином і прагнучи помститися за кривду християнської віри, напав зі своїм військом на Руську землю, щоб завоювати цей народ, який і йому самому завдав багато шкоди...

Виконуючи його доручення, король уклав договір із цим старостою (Дмитром Дядьком), який засвідчив присягою, що збереже за старостою і народом усі їхні обряди, права і звичаї. Проте король висловлює сумнів, чи діятиме він тим самим згідно з волею Бога. Тому він просив, щоб ми ласкаво звільнили його від цієї присяги. Дбаючи про спасіння душі згаданого короля і маючи до тебе особливе довір'я в Богові, ми доручаємо апостольською грамотою, щоб ти нашою владою звільнив короля від присяги дотримуватися хибного договору, призначивши йому відповідну спасенну покуту.

Після смерті Казимира ІІІ Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини «Королівство Галицьке» стало власним володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племінникові — си-лезькому князю Владиславу Опольському. «Королівство Галицьке» стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині в 1372—1378, 1385—1387 рр., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління, карбував власну монету з гербом і навіть титулувався «самодержцем Русі». Для реалізації своїх планів Владислав спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців — поляків, німців, чехів, угорців; активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу хиткою, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка в 1387 р. знову захопити Галичину. Загарбанню сприяло те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Яд-вігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 р.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов’язувався «навік приєднати всі свої землі, литовські й руські, до Корони Польської». Таким чином, Галичина майже на 400 років перейшла під владу Польщі.

Волинь за правління Любарта. Любарт Гедимінович (? —1385) — син великого князя литовського Гедиміна. Він прийняв православну віру й одружився з дочкою галицького і володи-миро-волинського князя Андрія Юрійовича Анною-Буче. Завдяки цьому династичному шлюбу після смерті братів Андрія та Лева Юрійовичів Любарт отримав Східну Волинь із Луцьком як зять померлого і переселився на ці землі.

Після смерті Юрія ІІ Болеслава Любарт став першим претендентом на Галицьке князівство. (Він був дядьком Болеслава по материній лінії.) Проте, як уже зазначалося, польський король Казимир III Великий відразу захопив Перемишльську землю, а потім оволодів і Львовом. Від цього моменту в Любарта Гедиміновича виникла майже 40-літня суперечка з Казимиром III за спадщину галицько-волинських князів. Боротьба велася з перемінним успіхом. Так, у 1349 р. Казимир III зайняв Волинь. Але після того як він розпустив військо, Любарт разом зі своїм братом Кейстутом, що мав в уділ Берестейську землю, витіснив усі військові гарнізони поляків із волинських, холмських і белзьких земель. Потім він увірвався у Львівську землю й спустошив польську прикордонну область.

Проте війна на цьому не припинилася. У 1352 р. після вдалих походів Казимира III на Волинь Белзьку волость отримав Юрій Наримунтович, Холмщину — Юрій Данилович, Берестейську — Кейстут, Кобринську — Ольгерд.

Любарт намагався зберегти самостійність Волині, але це було важко. За «Вічним миром» 1366 р. Любартові залишався лише Луцьк. Решту земель Волині отримав Олександр Коріято-вич як намісник польського короля.

Однак Любарт не бажав коритися ситуації. Скориставшись смертю Казимира III та присутністю на його похороні Олександра Коріятовича, він легко захопив Володимир і зруйнував польський замок. У 1382 р. після запеклої боротьби Любарт повернув собі й Галичину. Проте вже після смерті Любарта Галичину знову здобули поляки.

Незважаючи на тяжкі війни й великі невдачі, доба Любарта мала особливе значення для Волині. Любарт разом зі своїм братом Кейстутом були найсильнішими з литовських удільних князів і постійними радниками Ольгерда. Любарт дбав про розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, зводив церкви, побудував місто Любар. А найголовніше — за його князювання Волинь залишалася руською (українською) землею за суттю.

Висновки. Після припинення в Галицько-Волинському князівстві династії Романовичів почало швидко занепадати і саме князівство. Головними причинами цього були боярське свавілля та агресія сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви. Отруєння Юрія ІІ Болеслава не дало утвердитися новій династії.

• Зі смертю князя між Польщею, Угорщиною та Литвою розгорілася запекла боротьба за галицько-волинську спадщину. Зрештою Галичину загарбала Польща, а Волинь — Литва.

• У складі Литви Волинь під владою князя Любарта зберігала свій руський (український) характер, у той час як у Галичині він безжально викорінювався.

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: