Предмет і завдання курсу. Поняття філософії історії.

Предмет і завдання курсу. Поняття філософії історії.

Філософія історії(За Тицьким) - 1) Ф. І. є філософською дисципліною, котра досліджує найбільш загальні закони руху людства в просторі і часі і трактує загальні підходи цих законів.

2) Ф.І. є частиною філ. науки , яка спеціалізується на пізнанні найбільш загальних законів руху людства в просторі і часі.

ІНШІ ВИЗНАЧЕННЯ:

Ф.І. як розділ філософії пов'язаний переважно з умоглядною інтерпретацією історичного процесу та історичного пізнання.

 

Ф.І. (за Черній, Чекаль) - сфера ф знання про загальність і сутність історичного процесу і про іманентну логіку розвитку суспільства.

 

(за Бенін і Десяткіна) - це сучасна відносно самостійна галузь ф. знання, котра присвячена осмисленню якісної своєрідності, розвитку сусп-ва, його відмінності від природи

Предмет дисципліни - історія людства в її цілісності; закономірності самого руху людства в просторі і часі та еволюція теоретичного усвідомлення цих закономірностей мислителями та вченими.

 

завдання - досягти системного розуміння і критичного усвідомлення студента сутності та основних етапів історії людства, закономірностей та особливостей внутрішнього саморозвитку людства як виду живої природи, об'єктивних і суб'єктивних факторів історичного процесу в їх осібності та взаємодії, основних засад ф.і. як спец дисципліни, методів і форм, еволюції філософсько історичної думки на різних етапах.

 

Мета дисципліни - формування у студенства системного знання розуміння сутності ф.і. як однієї з гум. наук, внутрішню її структуру та внутрішні зміни її розвитку, формування у студентів філософського мислення.

Місце філософії історії в системі філософських наук.

До провідних, визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести, з певними засторогами, такі три. По-перше, предметом Ф.і. може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення. Ф.і. розглянута в ракурсі тлумаченого подібним чином її предмета, визначається в одних випадках як «матеріальна філософія історії», «субстанційна філософія історії», в інших — «історіософія», або ж ще по-іншому — «філософсько-історична онтологія», «філософська онтологія історії», «метафізика історії» або ж, нарешті, — «історіографія» чи «філософська історіографія». По-друге, предметом Ф.і. виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови, складові, мета, засоби, рушії, критерії, результати тощо. У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії пізнання — в усіх його формах, рівнях і виявах. Її предметом є і позанаукове, і наукове осмислення історичної реальності, і дискурсивні, і позадискурсивні способи її осягнення. Розглянута в цій своїй іпостасі, Ф.і. називається ще, на відміну від першого аспекту, вже не матеріальною, а формальною філософією історії. Як правило, характеристика основних вимірів Ф.і. означеними двома й вичерпується. (Бойченко І.В., С.130) …виокремлюється, по суті, тільки дві іпостасі Ф.і. — онтологічна та гносеологічна, оскільки третя, методологічна, лише згадується, ототожнюючись при цьому з другою — гносеологічною іпостассю історії. Між тим надто важливим і окремим, спеціальним предметом, принаймні у сучасній Ф.і. , є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа, механізми їх формування та використання. У цьому зрізі Ф.і. набуває значення методології історії.

Моїзм Мо-цзи

Дати життя вчителя Мо-цзи точно не встановлені, приблизно називають 475-395 pp. до н.е. Спочатку вік вчився у конфуціанців, але, не погоджуючись з багатьма положеннями їхнього вчення, скоро став їх основним опонентом. А критикував він їх за таке: "гуманність" у конфуціанстві визначається ступенем родинних і зв'язків та статусом у суспільстві — яка ж тоді це гуманність?

На противагу "дотриманню лі" Мо-цзи висуває ідею "загальної любові" — цзяньай. Усі люди повинні піклуватися про інших і робити все, "щоб примножувати блага та усувати всі шкідливі (явища) у Піднебесній". Тільки тоді торжествуватиме істинна гуманність: голодні отримають їжу, ті, що мерзнуть, — одяг, стомлені — спокій. Причину бідувань Мо-цзи вбачав у тому, іцо влада та багатство передається у спадщину і потрапляє до рук тих, хто їх не заслуговує. Щоб цього не відбувалося, необхідно висувати на посада людей згідно з їх моральними якостями та здібностями, незалежно від походження.

Ці погляди Мо-цзи показують, що він, услід за конфуціанством обирає місцем гармонізації буття людей соціальний космос.

Щоб надати ваги "думці людей", Мо-цзи наділяє й здатністю висловлювати "волю неба", яке тільки бажає всім добра, але не владне над долями людей. Люди самі мають домагатися кращого життя. Для цього необхідно працювати у поті чола і не прагнути розкоші, необхідно добре виконувати свою справу, тоді їжі та одежі буде вдосталь.

Звертання до волі неба і до духів, що карають злих та нагороджують добрих, не відповідає принципам філософії Мо-цзи і в цілому звучить непереконливо—що означає "бажає добра"? І як віддячується добро? — на ці питання важко дати відповідь. Вразливість цієї позиції розумів сам Мо-цзи (пізніше моїсти взагалі відмовилися від цієї ідеї), а тому він водночас шукає інший спосіб обгрунтування на рівні практичних результатів влади — тільки вони можуть бути вірною оцінкою. Якщо дії правителя завдають лихо людям, то вони не можуть бути правильними. Якщо віра в долю призводить до того, що людина покладає надії на неї, а сама нічого не робить, щоб добре жити, то віра в долю є оманою. Якщо йти далі за логікою Мо-цзи, то виникає питання — чому ж люди роблять злі вчинки собі на шкоду? Причина помилок людей лежить у незнанні та нерозумінні сутності слів. Бо як пояснити, що "шляхетні люди", обурюючись з приводу дрібної крадіжки, водночас вважають за нормальне напад на сусідні держави та їх пограбування. Ці люди не розуміють сутності поняття "гуманність".

Звернувшись до сфери пізнання, Мо-цзи першим у китайській філософії дав теоретичний аналіз та логічне вирішення цілої низки проблем. Він вважав, що зміст понять ("імена") повинен відповідати дійсності і піддав критиці конфуціанську ідею "виправлення імен". Мо-цзи вважав, що новим явищам соціального життя слід давати нові імена, а не приводити їх у відповідність із старими. Основою дтя пізнання є досвід, що розуміється як дотримування "дійсності, яку чує і бачить народ". Такі погляди можна кваліфікувати як емпіризм.

 

Особливе місце у філософії Мо-цзи посідають міркування про критерій істини. Китайський мислитель вважав, що висловлювання мають грунтуватися на "взірці", "прикладі". Наслідувати "приклад"— відповідати сань бяо — трьом показникам (критеріям): "Має бути підстава, має бути джерело, має бути застосування". Критерій "підстава" означає, що судження слід зіставляти з досвідом предків, мудрих правителів минулого. Другий критерій — джерело: необхідно спиратися на думку більшості людей. Третій критерій — користь: якщо дія приносить добрий результат, то ії можна вважати правильною.

Заслугою Мо-цзи є розробка категоріального апарату теорії пізнання. Особливу роль філософ вбачав у поняттях "лей" — рід, подібність, аналогія, і "гу" —- причинність, причому поняття "лей" виконувало дві функції: по-перше, розрізнення слів з родом понять— військовий похід може бути і нападом, і захистом, і каральною акцією; по-друге, побудова логічних висновків за аналогією.

Філософія Мо-цзи є особливим випадком у китайській філософії. За проблематикою вона найближче стоїть до європейської традиції. Але внаслідок своїх теоретичних висновків філософській школі Мо-цзи для виживання довелося перетворитись в організаційну структуру, котра проіснувала понад сторіччя. Члени цієї школи малії виконувати заповіти Мо-цзи практично, а не лише обґрунтовувати теоретично. Напіввійськова організації!, сувора дисципліна та ідейна згуртованість робили моїстів вагомою силою, і вони не раз й Демонстрували, беручи участь у міжусібних війнах на боці слабшого супротивника.

Шлях легізму від появи перших ідей до оформлення їх в етико-політичне вчення з елементами філософського обгрунтування досить тривалий. Один з його засновників Гуань Чжуан (помер у 645 p. до н.е.) був першим міністром царства Ци. Він висунув концепцію управління на основі закону і здійснив ряд реформ, спрямованих на посилення царської влади. Шан Ян (390-338 pp. до н.е.) жив у ті часи, коли легізм почав складатися як політичне вчення. Він провів реформи у царстві Цинь, спрямовані на посилення держави: рівність перед законом, система рангів та посад, кругова порука, контроль чиновників правителем та громадою ("кліщі") та ін.

Але політичні погляди, сповідувані прихильниками легізму, були досить утилітарними, вони не розв'язували світоглядних питань, і тому легізм ще не міг претендувати на роль філософського вчення. З іншого боку, нова земельна аристократія була ще недостатньо сильною, щоб зробити легізм офіційною ідеологією. Показова тут доля Шан Яна — як тільки помер його покровитель Ван царства Цинь, він був страчений разом із сім'єю на вимогу родової аристократії.

 

Важливу роль у теоретизації легізму відіграв "Палац наук" царст ва Ції, де були зібрані представники різних шкіл. Спільна діяльність вела до обміну ідеями. В цьому "Палаці" працював Шень Дао, який настільки зблизив позиції цих шкіл, що його залічують то до одного, до іншого напряму.

Шень Дао тлумачив юридичний закон як втілення природного закону — лише в цьому випадку можлива справедливість. Закон не тільки регулює відносини поміж людьми, а й охороняє права людей, в першу чергу майнові, і встановлює обов'язки людей стосовної держави.

До засновників легізму відносять також Шень Бухая. Головну увагу він приділяв питанням влади. Тільки за допомогою влади правитель може спрямувати державу на правильний шлях. Шляхи здійснення влади можуть бути різними: від прямого примусу до уявної бездії — але щоразу правитель має спиратися на закон, а не "сподіватися на мудрих".

З приходом до влади представників нової земельної аристократії легізм перетворюється на провідну ідеологію багатьох царств.

Смена формаций

Согласно диалектическому и историческому материализму общество развивается эволюционно (постепенно) и революционно (скачкообразно). Постепенное, количественное, эволюционное развитие производительных сил (рост производительных сил происходит благодаря росту уровня знания и понимания человеком, обществом — природы и её законов) на определенном этапе неизбежно вызывает необходимость скачкообразного, революционного измененияпроизводственных отношений для дальнейшего и гармоничного развития общества.

В результате постепенного развития производительных сил интересы антагонистических классов начинают все больше и больше расходиться, а производственные отношения все больше и больше перестают соответствовать текущему уровню развития производительных сил; производственные отношения из форм развития производительных сил становятся их тормозом, их оковами. В такие моменты, в результате борьбы противоположных классов (эксплуатирующих и эксплуатируемых) наступает эпоха социальной революции и происходит смена устаревших производственных отношений — меняется основа общества, его базис, а с изменением экономической основы, происходит переворот и во всей надстройке (меняется его нравственность, господствующие философские воззрения, политические институты и тд) — происходит смена общественно-экономической формации — совокупность смены базиса и надстройки общества.

 

 

62 Історичний матеріалізм про форми переходу від нижчої суспільно-економічної формації до вищої.

Исторический материализм — направление философии истории, разработанное К. Марксом и Ф. Энгельсом как единство теории развития общества и методологии его познания. Основой материалистического понимания истории^[1][2], формулируемого марксизмом, является признание факторов уровня развития производительных сил и, в частности, материального производства ведущими по отношению к процессам развития и изменения общественного сознания.

В качестве общественно-экономической формации, переходной от капитализма к коммунизму, рассматривается социализм, при котором происходит обобществление средств производства, но сохраняются товарно-денежные отношения экономическое принуждение к труду и ряд других особенностей, характерных для капиталистического общества. При социализме реализуется принцип: «От каждого по его способностям, каждому — по его труду». Самым первым и известным социализмом в истории является СССР.

В классической теории марксизма социализму не отводится место отдельной общественно-экономической формации, по К. Марксу коммунистическая формация состоит из двух фаз: первая — социализм, вторая — коммунизм. В теории марксизма социализмом называли ещё не общество социальной справедливости, а только подготовительная ступень к нему. В. Ленин: « То, что обычно называют социализмом, Маркс называл „первой“ или низшей фазой коммунистического общества».

неправильно разделять социализм и коммунизм в разные общественно-экономические формации. Социализм — это низшая фаза коммунизма потому, что уже нет частной собственности на средства производства, а следовательно нет и антагонистических классов, поэтому нет классовой борьбы, а без борьбы классов не может быть и перехода в другую формацию. Социализм становится развитым коммунизмом в результате постоянного своего укрепления, обусловленного постепенным ростом производительных сил (ростом уровня технологии и навыков людей), но уже без резких качественных скачков производственных отношений (в социализме производственные отношения коммунистической формации).

В то же время ряд исследователей, в том числе марксистского и даже ленинского направления, отказывали общественно-экономическому строю, установившемуся в СССР и других так называемых социалистических странах, в праве называться истинным социализмом. По их мнению, этот строй являлся крайней формой государственного капитализма, в которой правящим классом стала номенклатурная бюрократия^[10].

 

63 Історичний матеріалізм про періодизацію суспільної історії.

Исторический материализм — направление философии истории, разработанное К. Марксом и Ф. Энгельсом как единство теории развития общества и методологии его познания. Основой материалистического понимания истории^[1][2], формулируемого марксизмом, является признание факторов уровня развития производительных сил и, в частности, материального производства ведущими по отношению к процессам развития и изменения общественного сознания.

в результате роста уровня производительных сил и борьбы антагонистических классов за качественно новые производственные отношения развитие общества проходит через следующие общественно-экономические формации:

· Первобытно-общинный строй Уровень экономического развития крайне низкий, используемые орудия примитивны, поэтому нет возможности производства прибавочного продукта. Классовое разделение отсутствует. Средства производства находятся в общественной собственности. Труд имеет всеобщий характер, собственность — только коллективная.

· Азиатский способ производства На поздних этапах существования первобытного общества уровень производства позволил создавать прибавочный продукт. Общины объединились в крупные образования с централизованным управлением. Из них постепенно выделился класс людей, занятый исключительно управлением. Привело к появлению частной собственности, имущественного неравенства и обусловило переход к рабовладению. Управленческий аппарат же постепенно трансформируясь в государство.

· Рабовладение Существует частная собственность на средства производства. Непосредственным трудом занят отдельный класс рабов — людей, лишённых свободы, находящихся в собственности у рабовладельцев и рассматриваемых как «говорящие орудия». Рабы трудятся, но не имеют собственности на средства производства. Рабовладельцы организуют производство и присваивают результаты труда рабов. Основным механизмом, побуждающим к труду является насильственное принуждение, страх физической расправы рабовладельца над рабом.

· Феодализм (нем. Feudalismus). В обществе выделяются классы феодалов — собственников земли — и зависимых крестьян, находящихся от феодалов в личной зависимости. Производство (главным образом, сельскохозяйственное) ведётся трудом зависимых крестьян, эксплуатируемых феодалами. Феодальное общество характеризуется монархическим типом правления и сословной социальной структурой. Основным механизмом, побуждающим к труду является крепостное право, экономическое принуждение.

· Капитализм. Имеется всеобщее право частной собственности на средства производства. Выделяются классыкапиталистов (буржуазия), — владельцев средств производства, — и рабочих (пролетариев), не владеющих средствами производства и работающих на капиталистов по найму. Капиталисты организуют производство и присваивают прибавочный продукт, производимый рабочими. иметь различные формы правления, характерны для него различные вариации демократии, когда власть принадлежит выборным представителям общества (парламенту, президенту). Основным механизмом, побуждающим к труду, является экономическое принуждение — рабочий не имеет возможности обеспечить свою жизнь иным способом, чем получением заработной платы за выполняемую работу.

· Коммунизм . никогда ещё не существовавшее на практике, устройство общества, должно прийти на смену капитализму. все средства производства находятся вобщественной собственности (не государственной), частная собственность устранена, классовое разделение отсутствует. нет классовой борьбы — коммунизм последняя формация общества. человек занят только умственным трудом Товарно-денежные отношения отмирают общество предоставляет любые доступные блага человеку. Достижения и вклад человека в улучшение жизни всего общества — высшая ценность., человек, мотивированный уже не экономически, а отношением окружающих людей и всем обществом к нему, трудится сознательно, стремится принести обществу наибольшую пользу, «Каждый по способностям, каждому по потребностям!»^[9] . Идеология коммунизма поощряет коллективизм и предполагает добровольное признание каждым членом общества приоритета общественных интересов перед личными. Власть осуществляется всем обществом в целом, на основе самоуправления, государство отмирает.

 

64 Європоцентризм у побудові концепцій єдності історії.

 

Для моделей побудови єдності історичного процесу в масштабі всієї планети ряд мислителів висувають теорії європоцентризму. Основи європоцентризму закладені ще в період античності, коли була сформульована ідея ойкуменістичної історії. Пізніше, в епоху Середньовіччя, формування капіталіс­тичних виробничих відносин історики і філософи по-різному ін­терпретували теорію європоцентризму, але суть залишалася одна: Європа, її історія розглядалися як модель для всього людства; в історії Європи імпліцитно закладена схема розвитку майбутнього всього людства й у процесі усвідомлення імпліцитності філософа­ми та істориками теорія європоцентризму стає для них експліцитною. Європа в межах таких концепцій виступає центром світової історії, визначає хід історичного розвитку цивілізації, що має стати повтореним іншими континентами і регіонами.

Європоцентризм набув подальшого розвитку в епоху великих географічних відкриттів, у період, коли сталося зіткнення європей­ської моделі цивілізаційного розвитку з іншими моделями. В умовах, коли сила держави визначалася техніко-економічними і військово-політичними перевагами, виявилася значна перевага європейської цивілізації. Це породило в європейських інтелектуалів, з одного боку, ілюзію про неповноцінність інших цивілізацій, з іншого — пи­тання про різноманіття історії, локальні цивілізації і культури.

у Гегеля, именно идея всемирной историиоказывалась сопряжена с идеями евроцентризма только в Европе мировой дух достигает самопознания.Он также был свойственен и концепции Маркса, которая оставляла открытым вопрос о соотношенииазиатского способа производства с европейскими - античным, феодальным и капиталистическим. Историки,философы и соци

оги 2й половины XIX века стали выступать против евроцентризма, доминировавшего визучении мирового исторического процесса. Например, Данилевский подверг критике евроцентризм в своейтеории культурно

исторических типов. В исторической науке XX века освоение обширного неевропейскогоматериала выявило скрытый евроцентризм привычного представления об истории как едином всемирноисторическом процессе. Появились многочисленные альтернативные концепции. Шпенглер называлконцепцию всемирной истории «птолемеевой системой истории», основанной на европоцентризме впонимании иных культур. Другим примером может быть классификация цивилизаций, предложеннаяТойнби. Евразийцы, например, Н. С. Трубецкой, полагали необходимым и позитивным преодолениеевроцентризма. Евроцентризм активно критиковался в востоковедении и социальной антропологии приизучении первобытных культур (Ростоу). Для всей культуры XX века характерен кризис идеаловевроцентризма. Этот кризис актуализировали апокалиптические настроения (в частности, жанр антиутопиив искусстве). Одной из черт авангардизма был отход от евроцентризма и повышенное внимание квосточным культурам. Некоторые философские течения XX века ставили себе целью его преодоления.Например, Левинас разоблачал евроцентризм как частный случай иерархизации (расовой, национальной икультурной). Для Деррида он частный случай логоцентризма. В неевропейских культурах появились новыеидейные течения. Например, негритюд в Африке возник в сопротивление евроцентризму и политикинасильственной культурной ассимиляции как компоненте политического и социального угнетения, с однойстороны, и на расовоэтнкультурное (а затем и государственнполитическое) самоутверждениеколонизированных афронегритянских по своему происхождению (а затем и всех негроидных) народов.Философия латиноамериканской сущности (нуэстроамериканизм) обосновывал децентрациюуниверсального европейского дискурса, опровергал его претензии на высказывание вне определенногокультурного контекста. В число противников евроцентризма включаются Айя де ла Торре, Рамос Маганья,Леопольдо Сеа.

 

65 Історія як співіснування у часі і просторі різноманітних, виособлених культур та цивілізацій. М.Данилевський,

 

Цивілізація в широкому розумінні означає історичну ступінь розвитку людства. У вузькому — поняття цивілізації використову­ється для виявлення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на визначеному етапі розвитку.

Поняття цивілізація (від лат. civilis - грома­да, місто-держава) вперше виникло в сере­дині XVIII ст. у Франції в руслі теорії прогресу. Французькі просві­тителі називали цивілізацією ідеальне суспільство, засноване на розумі та справедливості. Німецький філософ Іммануїл Кант вва­жав, що цивілізація починається з установлення людиною правил людського життя й людської поведінки. У межах методології філо­софії історії сформувалися концепції історичних і неісторичних народів: сформульований німецьким філософом Георгом Гегелем закон «трьох стадій розвитку моральності»: сім'я, громадянське сус­пільство і держава.

Ще в XIX ст. відомий російський мислитель Микола Якович Данилевський, родом з Харківщини, висунув концепцію про цивілізацію. У праці «Росія і Європа» він критикує євроцентризм, відповідно до якого Захід (Європа) уособлює прогрес, а Схід — застій, справедливо вважаючи, що східні країни зробили колосальний внесок у світову цивілізацію: друкарство, порох, компас, винайдені в Китаї і звідти занесені до Європи. Схід анітрохи не поступається Заходу у ство­ренні культурних цінностей. Не погоджуючись із поділом світової історії на стародавню, середню і нову, Микола Данилевський ви­сунув концепцію періодизації світової історії, в основу якої покла­дений ступінь розвитку цивілізації.

 

 

66 Історія як співіснування у часі і просторі різноманітних, виособлених культур та цивілізацій. О.Шпенглер

 

Цивілізація в широкому розумінні означає історичну ступінь розвитку людства. У вузькому — поняття цивілізації використову­ється для виявлення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на визначеному етапі розвитку.

Поняття цивілізація (від лат. civilis - грома­да, місто-держава) вперше виникло в сере­дині XVIII ст. у Франції в руслі теорії прогресу. Французькі просві­тителі називали цивілізацією ідеальне суспільство, засноване на розумі та справедливості. Німецький філософ Іммануїл Кант вва­жав, що цивілізація починається з установлення людиною правил людського життя й людської поведінки. У межах методології філо­софії історії сформувалися концепції історичних і неісторичних народів: сформульований німецьким філософом Георгом Гегелем закон «трьох стадій розвитку моральності»: сім'я, громадянське сус­пільство і держава.

Після видання книги німецького філософа Освальда Шпенглера «Закат Европы» (у перекладі російською) поняття цивілізації знайшло широке розповсюдження. У книзі критикується сучасний довільний поділ історії на стародавню, середню й нову, справедливо звертається ува­га на те, що такий підхід орієнтується на історію Західної Європи, ігноруючи історію стародавніх цивілізацій: Єгипту, Вавилона, Індії, Китаю. Окремі світи Освальд Шпенглер називає великими культу­рами і порівнює їх із живими організмами, виділяє вісім культур (ан­тичну, арабську, вавилонську, єгипетську, індійську, китайську, майї і західну). Кожна з них виникає і розквітає на суворо обмеже­ній місцевості. А коли культура вичерпує всі свої історичні мож­ливості — відмирає. Всіляка культура переживає окремі періоди життя людини: дитинство, юність, змужніння і старість.

Кожну культуру Освальд Шпенглер розглядає як особливий замкнутий світ, що живе самостійно, створюючи свої матеріальні і духовні цінності, свою науку і культуру, соціальні і політичні інститути. І ніякого зв'язку і наступності між культурами не існує Кожне культурне утворення має свою історію, зовсім не схожу на історію інших систем. Зважаючи на це, Освальд Шпенглер заперечує наявність якої-небудь мети й послідовності в розвитку людства, не ототожнює велику культуру з цивілізацією. Для нього caме культура — найбільш творче вираження сил і можливостей народу — говорить не про культурно-історичний тип, а культурно-психічний, коли можливості творчого розвитку виявляються вичерпаними. Саме з таких позицій він підходить до оцінки західної цивілізації, вбачаючи в ній неминучий результат розвитку європейської культури. Цивілізації — завершення визначеної культура або культурно-психічного типу.

 

 

67 Історія як співіснування у часі і просторі різноманітних, виособлених культур та цивілізацій. А.Тойнбі

 

Цивілізація в широкому розумінні означає історичну ступінь розвитку людства. У вузькому — поняття цивілізації використову­ється для виявлення якісної специфіки, своєрідності тієї чи іншої країни, групи країн, народів на визначеному етапі розвитку.

Історія розглядається ним як процес кругообігу окремих, замкнутих цивілізацій, кожна з яких проходить стадії: виникнен­ня, зростання, надламу, розпаду, а потім загибелі. З по­гляду концепції, західне суспільство проголошується унікальною цивілізацією, сповненою єдності й неподільності, що після трива­лої боротьби досягла, нарешті, мети світового панування. Три світові цивілізації поєднуються в одну, а історія єдиної цивілізації є прямолінійною, спадною від сучасної західної цивілізації до примітивного суспільства епохи неоліту та палеоліту.

Аналізуючи питання про причини розвитку та рушійні сили цивілізацій, Арнольд Тойнбі категорично заперечує расовий і географічний підходи до їх виникнення й розвитку. Тойнбі вказує, що чистих рас не існує, і творцями цивілізацій в одному випадку є білі, в іншому — жов­ті, червоношкірі й чорні раси. Сприятливі природні умови, безумовно, вплинули на появу й розвиток цивілізацій, але основна причина їх походження й розвиткуполягає в боротьбі з тими несприятливими умовами, що час від часу виникають перед сус­пільством. цивілізації породжуються труднощами Саме наявність таких труднощів сприяє духовному піднесенню і творчості. Висуваються три основ­ні критерії для оцінки життєздатності цивілізації. По-перше, послі­довне оволодіння життєвим середовищем, що забезпечує існуван­ня і життєдіяльність людей. По-друге, послідовний розвиток усіх видів людської діяльності, у тому числі виробничої, шляхом по­легшення праці та підвищення її продуктивності завдяки раціона­лізації й інтелектуалізації техніки. По-третє, послідовне вирішен­ня внутрішніх проблем розвитку суспільства, насамперед питання про взаємодію суспільства й особи.

Арнольд Тойнбі відзначає, що в історії існували примітивні суспільства та цивілізації. Діяльність примітивних суспільств засно­вана винятково на наслідуванні й освоєнні досвіду предків і збе­реженні існуючих традицій. Ці суспільства не створюють нічого но­вого і, отже, не розвиваються. Цивілізації ж, навпаки, відкривають простір для розвитку. Але суспільство, вважає Арнольд Тойнбі, саме нічого не створює, а є лише полем, на якому розгортаються індивідуальні творчі зусилля особистостей. Саме такі особи, а не суспільство, творять історію. Поняття цивілізації Арнольдом Тойнбі використовується для характеристики конкретного суспільства як соціокультурного утворення. Сенс історії складається з реалі­зації моральної і творчої людської гідності у відповідь на зовнішні виклики для людини. Аналіз процесу історії, на думку Вільгельма Канке, показує, що процес історії не суперечить загальновизна­ній формулі «єдність світу в його різноманітті». Розвитку й еволю­ції суспільства властиві дві протилежні тенденції — рух до єдності і рух до різноманіття.

Основні типи цивілізацій складалися історично і мали свої особливості. Для Заходу характерні раціоналізм, християнські традиції, просвітництво, представницька демократія. Для Сходу -містерія, інтуїтивізм, буддистські й ісламські релігійні традиції, пріоритет колективного перед індивідуалістським, общинність, особливий тип державності.

Таким чином, філософія історії Гегеля має подвійний та суперечливий характер. З одного боку Гегель визнавав закони розвитку людства, історії. Він один із перших сформулював деякі діалектичні закони. З іншого боку, зокрема в роботі “Філософія історії”, він всі зміни, які можуть відбуватися в суспільстві, пов’язує з існуванням всесвітнього, божественного Духа, який встановлює “розумний”, “свідомий” порядок. Розповсюджуючи свої діалектичні закони, щоб пояснити суспільства минулих епох, для сучасних і майбутніх епох він їх не застосовує. Але, не зважаючи на те, його метод пояснити існування і розвиток суспільства за допомогою теорії розвитку, був використаний іншими мислителями і застосований, щоб пояснити хід історії людства.

Предмет і завдання курсу. Поняття філософії історії.

Філософія історії(За Тицьким) - 1) Ф. І. є філософською дисципліною, котра досліджує найбільш загальні закони руху людства в просторі і часі і трактує загальні підходи цих законів.

2) Ф.І. є частиною філ. науки , яка спеціалізується на пізнанні найбільш загальних законів руху людства в просторі і часі.

ІНШІ ВИЗНАЧЕННЯ:

Ф.І. як розділ філософії пов'язаний переважно з умоглядною інтерпретацією історичного процесу та історичного пізнання.

 

Ф.І. (за Черній, Чекаль) - сфера ф знання про загальність і сутність історичного процесу і про іманентну логіку розвитку суспільства.

 

(за Бенін і Десяткіна) - це сучасна відносно самостійна галузь ф. знання, котра присвячена осмисленню якісної своєрідності, розвитку сусп-ва, його відмінності від природи

Предмет дисципліни - історія людства в її цілісності; закономірності самого руху людства в просторі і часі та еволюція теоретичного усвідомлення цих закономірностей мислителями та вченими.

 

завдання - досягти системного розуміння і критичного усвідомлення студента сутності та основних етапів історії людства, закономірностей та особливостей внутрішнього саморозвитку людства як виду живої природи, об'єктивних і суб'єктивних факторів історичного процесу в їх осібності та взаємодії, основних засад ф.і. як спец дисципліни, методів і форм, еволюції філософсько історичної думки на різних етапах.

 

Мета дисципліни - формування у студенства системного знання розуміння сутності ф.і. як однієї з гум. наук, внутрішню її структуру та внутрішні зміни її розвитку, формування у студентів філософського мислення.

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: