Елементи філософії історії у вченнях шкіл ньяя та вайшешика

Ньяя і вайшешика - традиційні школи, які спираються на священні тексти (ньяйя-сутре, вайшешика-сутре).
Вайшешика. Головним предметом розгляду школи була реалістична онтологія.
У вченні про буття виділялися два пласта (космологічний і рефлексивний). Відповідно до вайшешики, існує сім видів реальності, виступаючих як об'єкти пізнання. У тому числі шість позитивні:

1. дравья (субстанція)
2. гуна (якість)
3. карма (дія) робота, діяльність; вселенський закон спокутування, причинно-наслідковий зв'язок діяльності
4. саманья (загальність)
5. вишеша (особливість) "одиночне", першосубстанція, частина
6. самавая (присутність)

7. абхава (небуття).

Значну увагу вайшешики надавали проблемам класифікації категорій. Це види буття: субстанція — це земля, вода, світло, повітря, ефір, час, простір, душу та розум. Кожен із видів субстанцій має якість ("гуна"). Субстанція, що є субстрат якості і безкомпромісність дій, яка виступає у формах:
п'ять із яких (земля, вода, вогонь, повітря, ефір-акаша) є фізичними елементами, сприймаються органами почуттів, а чотири інших невідчутні, єдині, вічні і всепроникні: простір, час, душа як субстрат свідомості людини та розум (манас) індивідуальної душі, й трактований як внутрішнє почуття.
Найбільш видатної частиною вчення вайшешика є атомістична теорія, пояснює ті частини Всесвіту, що складається з фізичних елементів і схильна до виникнення і руйнації.
Щоб створити, треба зруйнувати, що робить Бог, розкладаючи усі первинні елементи. Коли ліплять горщик, він розпадається на атоми, та знову виникає новий горщик. Оскільки це відбувається миттєво, ми можемо цього помітити. Отже, як світ руйнується і виникає, а й уся матерія пульсує. Самі атоми розуміються як нестворені і вічні елементи, що вказують межу членування матеріального об'єкту. Світ створено з атомів, але двигуном є бог, який діє у відповідно до закону карми.
Школі властива послідовна й глибока системність, повністю вичерпно поставлена проблематика.
Загальний онтологічний підмурок і подібність теоретично пізнання і логіці сприяли злиттю вайшешики з ньяйї (синкретична ньяя-вайшешика).
Головним внеском в індійську філософські роздуми системи вайшешика була "філософія природи", прагнення раціонального пояснення світу.

Ньяя
Ньяя (санскр. правило, міркування), одна з ортодоксальних систем давньо-індійської філософії. Не відкидає авторитет Вед, але своє вчення будує на незалежних підставах.
Засновником філософської системи (даршани) "Ньяя" вважається Готама, автор твору "Ньяя-сутра". Філософію "ньяя" розглядають за напрямками: теорія пізнання, теорія фізичного світу, теорія індивіда і його вчення Бога.

1) Світ існує незалежно від усвідомлення, без його правильного пізнання не можна домогтися звільнення. Знання буває двох видів: достовірне — сприйняття, висновок, порівняння і пряме свідчення, недостовірне — пам'ять, сумнів, помилка, гіпотетичний аргумент — тарка. Знання істинно, як його відповідає об'єкту.

2) Фізичний світ складається з чотирьох елементів — земля, вода, вогонь, повітря, вони, своєю чергою, складаються з атомів. Такі прості субстанції, як простір та час, не з'являються і не руйнуються. Здебільшого ньяя користуються фізичною теорією вайшешика, яка розглядає опікується цими питаннями детальніше.

3) У світі є також нефізичні елементи пізнання: воля, бажання тощо. — ті, що належать загальній субстанції — душі. Свідомість перестає бути властивістю тіла. Душа унікальна у кожній людині. Свідомість, як якість душі, може існувати окремо від "Я". Душа, несвідома як така. Свідомість змінюється, душа залишається постійної і незмінною. Звільнення є свобода від кайданів тіла, і почуттів. Тільки відокремивши від тіла, душа сягає свободи економіки від біль і страждань. Треба відмовитися від суджень: "Я — це тіло і", тоді людина стає вільною від бажань, і пристрастей.

4) Бог — це творець світу, Ишвара, впорядкував його з матеріальних атомів. Бог — моральний керівник, він вносить у світ моральний порядок.

Пізно продовженням школи ньяя є Навья-ньяя. Нова ньяя (навья-ньяя) заснована XIII в. логіком Гангешей. Його основна праця - Таттва-чінтамані (Самоцвіт категоріального мислення). Школа займається виключно методологією і технікою дискурсивного мислення. У системі традиційного освіти ньяя вважається однією з фундаментальних предметів, поруч із граматикою. Без практики важко розуміти індійські філософські тексти.

15 Елементи філософії історії у ранньому буддизмі.

Основні положення буддизму викладені в Чотирьох шляхетних істинах

1. життя неминуче пов'язане зі стражданнями
2. причиною страждання є жага буття і чуттєвих насолод
3. щоб уникнути страждань, слід звільнитися від цієї жаги буття
4. і досягти повного заспокоєння —Нірвани

Буддизм заперечує існування абсолютного трансцендентного Бога-творця, який вшановується в аврамічних релігіях, зокрема в християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень і смертей, досягнувши пробудження, але завдяки довготривалості свого життя не задумуються над мінливістю та хиткою природою власного існування.

Спільним для всіх буддійських шкіл є заперечення існування індивідуальної душі людини. Віра в її існування вважається основною перепоною на шляху до досягнення стану пробудження.
Традиційно-теологічному брахманістичному тлумаченню дхарми буддизм противопоставив свій, в багатьох випадках раціоналістичний підхід до розуміння тодішньої політико-правової думки і ідеології в цілому. Трактування дхарми, як і все світосприйняття раннього буддизму, пронизане проповіддю гуманізму, добрих відносин між людьми, любові до ближнього, ненасильства. Для буддизму притаманна тенденція до зменшення ролі і масштабів покарань. Саме вчення вихваляє законність і законний шлях в житті. Для того, щоб виконувати ці закони, людина повинна знаходитись на певному рівні розвитку.

З ростом числа її поборників зміцнювались їх позиції в суспільно-політичному житті. Згодом ідеї буддизму почали сильніше впливати на державну політику і законодавство.

 

16 Елементи філософії історії у філософській доктрині джайнізму.

Джайнизм – це система ідеалістичного плюралізму, що склалася до початку н.е. У основі філософії джайнізму лежить вчення про таттвах – «сутність». Таттва – це вихідний матеріал, з которго будується світ, разом із тим фундаментальна істина, з якої грунтується знання. Двома головними таттвами є джива (душа), основна властивість якої – свідомість, і аджива (все, що  є душею). Матерія в джайнизме – це одне з різновидів адживы., що має якостями відчуття звуку, запаху, кольору та смаку. Матерія атомарна, доступна органам почуттів, схильна до змін, немає початку й кінця не є результатом божественного творчості. З іншого боку, є ще тонка, так звана «кармічна матерія», яка обумовить зв'язок душі з тілом. Єдиної душі, чи вищого Бога, немає. Душ у світі стільки ж, скільки істот. Будь-яка душа потенційно всеведуща, всепроникающа й усемогутня, та її можливості обмежені конкретним тілом, у якому вона живе. У основі етики джайнізму лежить вчення про неспричиненні зла живої істоти.

 

17 Основні питання (проблеми) філософії історії у філософії Аристотеля.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії.

Основою всякого буття Аристотель вважає так звану першу матерію. Ця первинна матерія, однак, не визначена (принципово невизначена) жодної з категорій, якими ми визначаємо реальні (конкретні) стану сущого. Вона утворює, власне, "потенційну" передумову існування. І хоча вона є основою всякого буття, її не можна ототожнювати з буттям і навіть не можна вважати простою складовою частиною конкретного буття.

Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі.

Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого.

Вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.

18 Основні питання філософії (проблеми) історії у філософії Платона.

Найважливішими складовими філософської системи Платона є: по-перше, його утопія про ідеальну державу, яка була першою з численних філософських утопій цього напряму; по-друге, його теорія ідей, що представляла собою першу спробу в історії філософської думки взятися за проблему універсалій; по-третє, його аргументи на користь безсмертя душі; по-четверте, його космогонія; по-п’яте, концепція пізнання як спогади. Слід відзначити поетичність його діалогів, а також те, що всі складові його вчення знаходяться в синкретичній єдності.

Перша основа будь-якого буття і всієї дійсності – єдине, що тісно переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформенних елементів, надаючи їм форми: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаваності, адже лише те, що визначене, – усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричиняє порядок і вдосконалення.

Друга основа буття – Розум – є породженням Блага, однією зі здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в становленні. Одночасно Розум для Платона не є метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум втілений у Космосі, у правильному й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого – Розум є живою істотою, максимально узагальненою, гранично впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є життя, але взяте в граничному узагальненому сенсі.

Третя іпостась буття, за Платоном, – Світова Душа, що виступає як начало, яке об’єднує світ ідей зі світом речей. Душа відрізняється від Розуму і від тіла принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча й знаходить своє кінцеве існування саме в тілах. Світова Душа – суміш ідей і речей, форми й матерії.

Бог створив спочатку душу, а потім тіло. Душа складається з неподільно-незмінного і подільно-мінливого. Це третій і проміжний рід сутності. Далі слідує Піфагорійське трактування планет, що пояснює походження часу. Час і небо з’явилися в один і той же момент.

Основними положеннями його філософії були:

в онтології: переконання, що існує ідеальне буття, яке первинне відносно матеріального буття;

у психології: визнання, що душа існує незалежно від тіла, але тіло від душі залежить цілком;

у теорії пізнання: переконання, що існує раціональне знання, яке має природжений характер. Знання, отримані за допомогою відчуттів, залежні від раціонального та є знаннями нижчого порядку;

в етиці: справжньою метою життя людини повинно бути формування ідеальних цінностей.

 

 

19 Основні питання філософії історії (проблеми) у творчості Гесіода.

Під іменем Гесіода збереглися три невеликі поеми, написані гекзаметром на епічному іонійському діалекті.

Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду можна знайти в роботі "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".
« Праці і дні» — найзначніший твір, дидактична поема, де описаний зворотний бік блискучого гомерівського суспільства: напружена праця селян і їхніх сподівань на правосуддя і справедливість.

Поему «Роботи й дні» можна умовно розбити на чотири частини.

У першій Гесіод після звернення до брата розповідає йому кілька притч і одну байку, мораль яких — у світі панують несправедливість, неправда і людські справи на землі безперервно погіршуються.

Друга історія — це легенда про зловісну й хитру Пандору, жінку, створену й оживлену богами і послану Зевсом на землю як покарання людям за вчинений Прометеєм злочин — викрадення з неба вогню і передання його смертним.

Третя оповідана Гесіодом легенда торкається проблеми зміни людських поколінь.

У заключній, четвертій, частині поеми озгортається тема, пов'язана з другою половиною назви — «Дні». Посилаючись на судження народу, Гесіод перелічує дні, щасливі й нещасливі для початку тієї чи іншої роботи.

 

20 «Прагматична історія» Фукідіда.

Першим справді історіологічною працею є твір Фукідіда (460 - 396 до н.е.), який носить назву «Історія», В цій роботі вперше поставлено питання про мету і методі історичного дослідження і зроблена перша спроба відповісти на нього. Фукідід вважав, що на відміну від поетів, що оспівують історичні події c перебільшеннями і прикрасами і прозаїків, які склали свої розповіді в турботі не стільки про істині, скільки про приємне враження для слуху, історик повинен шукати істину. Ним вперше було поставлено питання про історичні джерела та їх критиці.

У цілому Фукідід створив в одній роботі дві історії: історію подій в часі й історію рефлектуючу – осмислюючи ці події із погляду цілого. У іншому випадку в тій ж роботі явно проглядаються циклічні уявлення, особливо коли Фукідід користується методами наук про природу.

Метою своєї роботи, як і, власне історіописання взагалі, Фукідід проголошує створення правдивої картини минулого. А оскільки, згідно міфологічного світогляду, людська природа є у усі часи незмінною, а рух історії відбувається по палі – «уроки» минулого перетворюються на готові рецепти на майбутнє. Для Фукідіда навіть явища природного світу є менш закономірні, ніж явища світу соціального.

У галузі історичного методу роботи Фукідіда також вигідно відрізняються від праць його попередників. Фукідід, будучи учнем софістів, відносився із презирством до всіх проявів забобонів, відкидав доля богів у частках народів та окремих осіб, називав міфи про богів пустими «байками». У своїй роботи Фукідід різко критикує легковірність попередніх істориків, особливо Геродота.

21 Універсально-історична концепція Полібія та основні питання (проблеми) філософії історії.

Мету історіописання Полібій бачив в політичній корисності, якої воно та приносило особам, що стояли біля керма влади в державі. Характерно, що, порівняно із Фукідідом Полібій оновив та розширив зміст поняття «прагматичної» історії. Писати «прагматичну історію» означало, за Полібієм, писати насамперед державну, політичну історію.

Важливою в історичній концепції Полібія є ієрархія часів: поряд з годиною, хронологічно визначеним та вплетеним у канву подій, Полібію бачиться година хронологічно відкрита – вимір історії цивілізації в цілому, що особливо яскраво виявляється в моменти, коли вирішується частка самої цивілізації.

Сенс історії для Полібія полягає у т.зв. «природних циклах». Згідно із цією концепцією сус-пільство та держава в цілому ототожнюється із індивідом: відбувається послідовна зміну періодів юності, зрілості, старості та загибелі. Знаючи цей порядок, можна помилятись щодо тривалості тієї чи іншої фази, але й неможливо помилитись щодо самого її характеру. Таким чином, Полібій був близький до ідеї історії як науки, що відкриває закономірності в житті суспільства. І ці, пояснювані як природні, закономірності дозволяли певним чином уточнити та розвинути розуміння предмета та мети історіописання.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: