Демографічні фактори розвитку людства.

Найадекватніше пояснення демографічним процесам суспільства дають прихильники матеріалістичного розуміння історії, які вважають, що такі процеси визначаються не біологічними чи яки­мись іншими факторами, а соціально-економічними. Карл Маркс зазначав, що «...при різних суспільних способах виробництва існують різні закони зростання населення і перенаселення». Інакше, природний процес відтворення людини залежить від соціально-економічних умов. Будь-якому історичному способу виробництва в дійсності властиві свої особливі закони народонаселення, що мають історичний характер. Так, капіталістичний спосіб виробництва, прискоривши темпи зростання народонаселення, разом із тим створив відносно надлишкове населення у вигляді резервної армії безробітних, які не знайшли собі застосування. Таким є закон зрос­тання народонаселення при капіталізмі. Подальший розвиток спо­собу виробництва, заснованого на приватній власності з викорис­танням техніки, автоматизації виробництва, ще більше загострює демографічну ситуацію.

Сучасний філософ Євген Золчек відзначає, що склалися три форми відносного перенаселення: по-перше, плинне, що характе­ризується наявністю маси людей, які шукають застосування своєї праці, але не здатних його знайти; по-друге, приховане, що вира­жається в неповній зайнятості населення; по-третє, застійне, що виражається в поширенні так званої домашньої праці, тобто пра­цюючих удома на певні промислові і торгові підприємства. Виникає проблема оптимізації зростання народонаселення, що повин­на вирішуватися в тісному зв'язку з використанням можливостей сучасного виробництва. Населення не буде зайвим, якщо воно зайняте у виробництві, а його рівень дозволить цілком задоволь­нити основні потреби людей.

Якість народонаселення передбачає цілий комплекс найваж­ливіших характеристик життя людей. Це насамперед фізичне здо­ров'я, рівень розвитку інтелектуальних здібностей, психологічні і морально-етичні якості особистості, її ціннісні орієнтації, а та­кож вольові якості, що дозволяють реалізувати здатності і схиль­ності людини на користь суспільства. Зрозуміло, якість людей у суспільній структурі повинна забезпечуватися продуманою демографічною політикою, спрямованою на те, щоб визначати, наскільки особистість піддається вихованню і як вона витримує психологічне навантаження, що покладає на неї суспільство.

 

75. Політичні фактори історичного процесу. Теорія конвергенції

Політичні фактори історичного процесу: влада (різних видів), політична система, політичне життя, політичні відносини, політичні інститути, політичний режим, політичні і правові норми, ЗМІ.

Влада — організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з важливіших і найдавніших політичних знань управ­ління суспільством, культурною діяльністю, життям конкретної людини. Влада, безперечно, є засобом здійснення політики. Влада є скрізь, де є стійкі об'єд­нання людей: в сім’ї, виробничих колективах, різноманітних органі­заціях і установах, у всій державі. Види влади: політична, державна, соціальна, економічна, духовно-інформаційна.

Політична система — складна. розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада, регулюється взаємодія соціальних спільностей, класів, верств, націй, держав і забез­печується існування суспільства в умовах певного соціального порядку, стабільності. Політич ­ ні системи поділяються на тоталітарні і ліберально-демократичні, тоталітарні та авторитарні і демократичні; конституційні й тота­літарні, традиційні та сучасні. У сучасному світі виділяють чотири основні типи політичних систем: англо-американська, континентально-європейська, доіндустріальна та частково індустріальна політична система, тоталітар­на політична система.

Політичне життя — це сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних предметних форм політичного буття людини і су­спільства, що характеризує їх ставлення до політики і участь у ній. Поняття політичне життя аналогічне поняттям суспільне, економічне, культурне, духовне, матеріальне, релігійне життя та ін. По­няття політичне життя використовується для загальної оцінки політичного і соціального становища конкретних епох, країн, суспільств, діяльності й політичної поведінки класів, соціальних верств, груп, окремої людини. Характеристика політичного життя дозволяє оцінити умови, в яких воно існує і визначає соціальні, політичні, економічні і культурно-історичні фактори: тип дер­жави, політичний лад суспільства, політичну організацію і культуру, структуру влади, форми спілкування і багато іншого. Звичайно ж, формуються загальні уявлення про політичне життя тієї або іншої епохи, країни, регіону, нації, класу та ін. (наприклад, політичне життя сучасної Англії, США, Західної Європи або Південно-Східної Азії, арабських країн Ближнього Сходу, України, Росії, Білорусі, кра­їн Прибалтики та ін.).

Політичні відносини — взаємодія суб’єктів політики і влади, при якій відбувається їх об'єднання або роз'єднання, передача ідей, поглядів, обмін ресурсами (впливом, інформацією, знаннями та ін.), передача вольових устремлінь від одного суб'єкта (активного) до іншого (пасивного).

Політичні інститути — політичні установи з організаційною структурою, цілеспрямова­ним виконавчими структурами та апаратом. Політичні інститути — це спосіб організації політичного життя суспільства, що втілює політичні норми, обумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя.

Політичний режим — сукупність форм і мето­дів здійснення політична влада, що відображає рівень політичної свободи в суспільстві.

Конвергенция (от лат. convergere — сближаться, сходиться) — политическая теория второй половины XX века, согласно которой СССР постепенно становится более либеральным, а Запад — более социалистическим, в результате чего должна возникнуть усреднённая социально-экономическая система, сочетающая принципы социализма и капитализма (например, плановую экономику и политическую демократию соответственно). В более широком смысле — увеличение сходства между различными обществами, находящимися на одной стадии истории, устранения внешнего, внеэкономического неравенства, логика сглаживания социальных конфликтов, либерально-демократических преобразований.^[1]

Идеологом политической конвергенции в 1960—1970-е годы был А. Д.Сахаров.

Теорії конвергенції – теорії, згідно з якими взаємопроникнення і взаємодоповнення капіталізму й соціалізму зумовлюють утворення нового типу суспільства, що базується на поєднанні позитивних рис цих соціально-економічних систем. Идею сближения двух систем впервые выдвинул П. А. Сорокин в книге «Россия и Соединенные Штаты», написанной в 1944 году. Авторы теории: Джон Гэлбрейт, Уолт Ростоу, Франсуа Перру, Ян Тинберген и другие. Согласно теории конвергенции, обе экономические системы не являются совершенными с точки зрения передовой культуры и гуманистических идеалов и дальнейшее противостояние систем чревато острым классовым конфликтом на международной арене, который может привести к гибели цивилизации. Учитывая эти опасности, сохранить мировую цивилизацию можно путём сближения систем, создавая новые формы социально-экономической и культурной жизни, в которых бы в концентрированном виде могло найти своё выражение то лучшее, что имеется в обеих системах. Теорії конвергенції були поширені на Заході в 60-80-ті XX ст. У них домінував підхід Я. Тінбергена, згідно з яким суспільство сприйме три з чотирьох основних принципів капіталізму приватну власність, економічні стимули і мотиви, в т.ч. мотив прибутку підприємця, ринкову систему господарювання. Воно відмовиться від четвертого принципу – принципу державного невтручання у розвиток економіки. Водночас суспільство сприйме три з чотирьох основних принципів соціалізму (вищий ступінь рівності, ширша участь найманих працівників у контролі за виробництвом, економічне планування) і відмовиться від четвертого принципу – суспільної власності на засоби виробництва.

Чимало економістів, зокрема Дж. Гелбрейт, наголошували, що зближення і злиття двох соціально-економічних систем відбудеться внаслідок розвитку однакової технологічної структури, яка має спільні закономірності функціонування. Як фактори, що сприяють зближенню двох систем, найчастіше виділялися спільні ознаки у менеджменті, методах державного регулювання тощо. З розпадом т. зв. світової системи соціалізму проблема конвергенції у трактуванні п як процесу зближення і злиття двох полярних соціально-економічних систем значною мірою втратила свою актуальність. Натомість деякі економісти Заходу почали використовувати поняття конвергенції щодо процесу прискорення розвитку економічно відсталих країн і наближення їх за рівнем розвитку (а згодом і входження) до «клубу» розвинутих країн з соціальне орієнтованою ринковою системою господарювання і високим рівнем життя.

Одні економісти вважають, що процеси конвергенції властиві лише найрозвинутішим країнам з-поміж тих, що розвиваються. Для найбідніших країн, які не в змозі самостійно подолати відставання у сфері освіти, науки і високих технологій, входження до «клубу конвергенції» чи навіть до числа кандидатів до нього – проблематичне інші виходять з того, що належність до «клубу конвергенції» визначається не вихідним людським капіталом, а «обраною стратегією розвитку». Достатньою умовою прискорення розвитку найбідніших країн, а отже і конвергенції, є «проведення ними ефективної економічної політики, яка б передбачала насамперед режим відкритої торгівлі і захист права приватної власності».

76. Рушійні сили історичного процесу та еволюція уявлень про них

Процес розвитку має джерелом внутрішні протиріччя. У при­роді внутрішні протиріччя виникають і вирішуються у взаємодії стихійних сил, у суспільстві — в діяльності людей, сукупний ре­зультат якої — просування суспільства вперед, тобто розвиток. Аналіз історичного процесу свідчить, що існує проблема джерел і рушійних сил суспільного розвитку.

Рушійні сили історії — чинники, здатні істотно вплинути на перебіг історичних подій.

Починаючи з Арістотеля, уявлення про силу поширюється за межі пояснення фізичних явищ, виникають поняття життєвої сили, душевної сили, сили духу, сили історії, які в сукупності утворюють динамічну картину світу. Розуміння рушійних сил історії змінюється залежно від тієї чи тієї світоглядної філософськоісторичної системи.

Так, у теологічній філософії історії рушійні сили історії вважаються провидіння, рішення, замисел Божий; у метафізичній — трансцендентальна закономірність чи доля, в ідеалістичній — ідеї, духовне життя людини; в натуралістичній — природа людини, її прагнення, пристрасті, а також її середовище; в матеріалістичноекономічній — виробничі, господарські, економічні відносини тощо.

Яскраву картину рушійних сил історії зобразив у своїх соціальнополітичних працях Гегель, показавши хитросплетіння потреб, інтересів, цінностей, цілей людей у загальноісторичному процесі. У соціальній філософії марксизму як рушійні сили історії (поряд із абсолютизацією ролі класів і класової боротьби) розглядаються суспільні суперечності, виробничі відносини, соціальні революції, потреби, інтереси, наука, ідеальні прагнення.

Дійсно, у загальному вигляді рушійна сила суспільного розвитку — це діяльність людей. Але така думка — занадто абстрактна, в ній ще не визначені ні характер діяльності, ні її спонукальні причини. Більш конкретний підхід до цього питан­ня виражений у трактуванні рушійних сил суспільного розвитку як діяльності людей у певній системі суспільних відносин, узятої в єд­ності з її матеріальними причинами й ідеальними рушійними силами. Щоб поняття рушійних сил набуло статусу категорії філософії історії, важливо визначити і ту сферу суспільного життя, в якій вони діють. Якщо це — соціально-політична сфера, то тут і теоре­тично, і практично завжди постає питання про сили, здатні ви­рішити виникаючі проблеми і завдання.

Рушійні сили історичного процесу — ті соціальні сили, у дія­льності яких вирішуються соціальні проблеми, що стоять перед суспільством. У докласовому суспільстві, де проблеми соціальних перетворень не було, рушійні сили історії, очевидно, збігалися з процесом праці. У докапіталістичних антагоністичних форма­ціях соціальний розподіл визначався становими, кастовими роз­біжностями, набував іноді патріархальних форм, але залишався основним, вихідним, суттєвим соціальним розподілом, і в зітк­ненні соціальних шарів зважувалися соціальні проблеми тієї епо­хи. Раби і рабовласники, феодали і залежні селяни — основні соціальні шари рабовласницького і феодального суспільств. При капіталізмі економічний соціальний розподіл суспільства цілком відкритий і визначений. Соціальні шари (групи, прошарки) складаються з людей, а їх дії — з індивідуальних дій. Підсумовування, чи інтегрування, сукупності дій окремих особистостей у дії соціуму відбувається в самій реальності, причому інтегруючими факторами є обумовлені економічними підставами загальні по­треби, інтереси, спільність положення, психології, цілей, ідеа­лів, прагнень.

Схема соціальної групи як соціального суб'єкта історичної дії, звичайно, умовна. В дійсності соціальна група ніколи не буває чимось єдиним. Вона має більш дрібні групи, шари зі своєрідни­ми інтересами, ідеями. Ідеалізована схема соціального суб'єкта виражає деяку граничну ситуацію, що у житті цілком не здійсню­ється, але має методологічне значення для теорії історичного процесу. І окрема людина, і соціальна група не виникають і не формуються у вигляді готового суб'єкта, а стають ним у більш-менш тривалому процесі. Формуються і суспільні відносини, особ­ливість яких полягає в тому, що вони складаються відповідно до потреб соціальних спільнот і припускають наявність певних орга­нізацій, що поєднують індивідів для реалізації цілей кожного із суб'єктів, які визначають лінію соціальних взаємин.

У чому ж специфіка рушійних сил у процесі трансформації суспільства? Найважливіша особливість пострадянських су­спільств — часткова (але істотна) заміна державної власності при­ватною власністю, ліквідація досить дієвих механізмів державного регулювання, надання селянству певної свободи в користуванні землею. Здійснювані перетворення в економіці й соціальній струк­турі перемістили суспільство на новий ступінь історичного про­гресу, поклали початок розвитку суспільства на новій основі. Ви­никають складніші соціальні проблеми. Але вони вже принципово інші в порівнянні з попередніми, оскільки не визначено конту­ри споруджуваного суспільства. Суспільству, що трансформуєть­ся, слід цілком перебороти залишки старого поділу праці, лік­відувати істотні проблеми в соціальній сфері, у промисловості, сільському господарстві. Передбачаються глибокі зміни в харак­тері самої праці, у міжгрупових відношеннях. У соціально-одно-Рідній структурі майбутнього суспільства наявні вже деякі соці­альні спільноти, що за сучасних умов формуються як основні економічні й політичні осередки суспільства, котре трансфор­мується. Зрозуміло, після виходу людства з первісного стану весь Розвиток суспільства розглядається як результат постійної плід­ної діяльності людей. Аналіз проблеми трансформації суспільства свідчить, що історико-філософський підхід — ключ до розуміння іс­торії діяльності людей.

77. Визначеність і свобода. Взаємозв’язок об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Поділ на об'єктивні й суб'єктивні фактори є відносним і залежить від того, в якій «системі відліку» він здійснюється. Те, що в одному контексті виступає суб'єктивним фактором, в іншому може бути об'єктивним. Стосовно цілком визначеного соціального суб'єкта такий розподіл має й інший бік.

Стосовно соціальних факторів та їх ролі в історичному процесі є три основні думки. Одна ототожнює об'єктивні й суб'єктивні фактори історичного процесу, відповідно до матеріальних і духовних боків суспільного життя, суспільного буття і суспільної свідомості, матеріальних та ідеологічних відносин. Інша проводить межу між ними лінією: умови діяльності людей і сама цілеспрямована перетворююча діяльність. Серед прихильників такої думки немає єдності в тому, яку саме діяльність включати до суб'єктивного фактора. Своєрідне з'єднання двох перших думок щодо розуміння суб'єктивного фактора не лише як якогось явища свідомості, а як свідомості, призведеної до дії для зміни чи збереження наявної ситуації. Нарешті, існує ще одна думка, згідно з якою суб'єктивний фактор — це властивість суб'єкта бути дви гуном якої-небудь зміни, жива діяльність суб'єкта, діяльність у ви гляді реального процесу, а об'єктивний фактор — опредметнена діяльність.

Щодо тотожності об'єктивного й суб'єктивного необхідно сказати — тут правильним те є, що ідеальні моменти в різних формах дійсно є необхідною складовою суб'єктивного фактора. Однак, звичайно, проти такого визначення висуваються заперечення. По-перше, категорії об'єктивного і суб'єктивного факторів, як і вихідні загальнофілософські категорії об'єкта і суб'єкта, не вирішують основного питання філософії, тому їх не слід ототожнювати з матеріальним й ідеальним боком суспільного життя, із суспіль ним буттям і суспільною свідомістю. По-друге, категорії об'єктивного і суб'єктивного факторів розроблені для пояснення не структури суспільства, а процесу його руху, розвитку. Тому поняття об'єктивного фактора не може бути ототожнене з поняттями матеріального боку суспільного життя, матеріальних суспільних від носин, а поняття суб'єктивного фактора — з категоріями духов них відносин.

Об'єктивні й суб'єктивні фактори — це суперечливі, взаємодіючі боки будь-якої діяльності. Об'єктивні фактори (умови) — всі природні та суспільні фактори, що є незалежними від свідомості суб'єкта. Вони визначають його свідомість і діяльність, і на них спрямована його активність. Об'єктивні умови — суспільні явища як втілення історичної закономірності. Суб'єктивним фактором історичного процесу є те, що протистоїть об'єктивним умовам, зберігає їх чи змінює, опредметнюється в об'єктивних умовах подальшої діяльності. До суб'єктивного фактора належить будь-яка діяльність: матеріально-виробнича і духовна, стихійна і свідома.

У людській діяльності наявна взаємодія і взаємоперетворення об'єктивного і суб'єктивного факторів. Визначальними є об'єктивні фактори. Протиріччя між об'єктивним і суб'єктивним фактора ми — найважливіше джерело, причина і рушійна сила історичного процесу — пронизує всі інші протиріччя, всі сфери громадського життя, всі суспільні процеси. Роль об'єктивних факторів часто ототожнюється з роллю економічних факторів, а роль суб'єктивних факторів — з роллю свідомості і політики. Тут йдеться не про функції економічного і політичного факторів, а про функції об'єктивного і суб'єктивного факторів.

Вплив об'єктивних факторів на історичний процес і його результати можна пояснити роллю, що вони відіграють у розвитку суспільства. Що ж стосується ролі суб'єктивного фактора в історичному процесі, то наявні випадки її перебільшення, і недооцінювання. Часто доводиться мати справу і з іншою крайністю — приниженням ролі суб'єктивного фактора до прискорення чи уповільнення історичного процесу. Суб'єктивний фактор опосередковує перетворення можливості на дійсність. Від нього суттєво залежить, яку з наявних можливостей буде реалізовано, яким шляхом піде історія. Звідси — суб'єктивний фактор може значно прискорити чи сповільнити хід історії, його дія підсилює варіативність історичного процесу. Найсуттєвіша функція суб'єктивного фактора по лягає в тому, що він є такою ж необхідною соціальною причиною, як і об'єктивні умови, завжди опосередковує дію об'єктив них умов. По-перше, об'єктивним умовам належить визначальна роль. По-друге, об'єктивні умови відносно пасивні, тому що вони не змінюються. Суб'єктивний же фактор виконує функцію більш активного об'єкта. Його активність може мати різну спрямованість, залежно від класового характеру, може відпо відати або суперечити ходу історії. По-третє, визрівання об'єктив них умов і суб'єктивного фактора якихось історичних перетворень відбувається нерівномірно. Асиметрія сторін протиріччя породжує те внутрішнє напруження, що робить це протиріччя найважливішим джерелом і рушійною силою історичного процесу.

 

78. Лінійні та циклічні моделі історії.

Исторический процесс отчасти может быть связан с изменениями циклического характера, но его онтологические основания определяются способностью к развитию. Наочний образ часу в лінійній моделі - орієнтована в одному напрямку стріла. Через линейность, а не цикличность исторический процесс демонстрирует взаимосвязь прошлого, настоящего и будущего в форме прогрессивных или регрессивных типов исторических изменений. Прогрессивные изменения демонстрируют исключительное превосходство настоящего над прошлым и выражают надежду, что будущее превзойдет настоящее и будет более совершенным чем прошлое. Регрессивные изменения демонстрируют ситуацию до наоборот. Они свидетельствуют о накоплении «хаоса», который ставит под угрозу меру порядка (космоса). Завершуючи аналіз лінійної моделі історії, можна зазначити, що вона має істотний недолік: у рамках цього підходу суспільно-історичні закономірності мислилися як необхідна, що повторюється зв'язок між явищами, що задає єдиний шлях, за яким з тими чи іншими відхиленнями слідують всі соціальні системи. Проте насправді доводиться говорити про зростаючу нелінійності в процесі трансформації соціуму.

 Что касается циклических изменений, то они имеют ограниченный диапазон своего проявления, периодически повторяясь в неизменной последовательности, сохраняя свою практическую значимость в форме статической предсказуемости. У циклічної моделі суспільного розвитку періоди поступального розвитку не заперечуються, а розглядаються в більш широкому контексті - як фази циклу, в якому на зміну прогресивному періоду приходять фази застою та занепаду. Весь же шлях розвитку суспільства являє собою сукупність різних за величиною замкнутих циклів, які складають один гігантський часовий цикл. Образ часу тут вже не стріла, а коло. Сучасні вчені виділяють кілька типів циклічних змін - системно-функціональний, історичний, історичний кругообіг, хвильовий розвиток.

В эпоху Античности, где космос сменяет хаос и наоборот, доминирует циклический тип исторического процесса, но и там есть своя линейная направленность качественной спирали развития, иногда в обратную сторону. В Античности, которая сильна своим целым, а не частью, история предстает как история общества с возможностью стать историей человека в постклассическом периоде и таковой она становится уже в эпоху Средневековья, где отношения жесткой взаимосвязи части и целого, индивида и общины уступают место отношению человека с Богом. Новая эпоха демонстрирует историчность в форме линейной направленности от сотворения мира до Страшного суда. Финализм Средневековья в форме Страшного Суда преодолевается в Новое время, которое заявило о себе через эпоху Возрождения как время индустриального общества, как оппозиция и преодоление традиционного общества, как время надежд, связанных с совершенствованием человеческого разума.

Обмеженість, притаманну лінійним і циклічним типами соціального розвитку, долає спіралеподібна модель. Про те, що суспільство розвивається саме таким чином, писав Дж. Віко. На його думку, всі народи проходять три стадії розвитку: століття Богів (дитинство), вік Героїв (юність), вік Людей. Вони складають цикл розвитку, по завершенні якого суспільство проходить ті ж стадії і в тій же послідовності, але на більш високому рівні розвитку. Таким чином, суспільство розвивається по спіралі.

79.Проблема початку історії та її кінця в християнській історіософії.

Християнське ставлення до історії генетично поєднане з іудаїстською історичною свідомістю, з теологією історії Старого Завіту. Процес творення досить ясно викладений у Книзі БуттяСаме в Біблії, на відміну від грецьких, вавилонських, індійських писань, уперше виклада­ється поняття про світ як про Історію, Становлення і Процес. Більшість космогонічних і ранніх теогонічних міфів знаходилися поза минулим і майбутнім. Всесвіт разом із богами, людьми і нижчими істотами перебував у нескінченності кругообігів і циклів.

 

Християнське тлумачення людської історії визначається усвідомленням її як особливого роду цілісності, єдності. Характерна його особливість — провіденціально - есхатологічне тлумачення діалектики соціального розвитку, орієнтоване на віру у внутрішньо притаманну історії мету. «Священна» історія, центральною подією якої християнські філософи й богослови вважали постання Христа, одночасно постає і як ключ до розуміння світської історії. Історія — то таке звершення, що має внутрішній смисл, це містерія, що має свій початок і кінець, свій центр, своє внутрішньо пов'язане дійство. Історія йде до факту — появи Христа і від факту — появи Христа. Цим визначається глибокий динамізм історії, рух її до серцевини світового процесу й ІІ 'і серцевини цього процесу.

В лоні християнського тлумачення природи суспільного життя зароджується субстанціональний підхід до розуміння змісту історії. Бачення історії визначається такою особливістю: визначається спрямування історичних подій до певного фіналу, причому ця спрямованість наперед визначена, має своє підґрунтя. Це не що інше як пошуки єдиної субстанції суспільного життя, що розкривається в часі. Саме тут треба шукати витоки і більш пізнього субстанціалістського підходу до трактування історії в західно­європейській історіософії Нового часу.

 

80. Пошуки єдиної субстанції, що розкривається в часі. ідея природного закону, що спрямовує історичні діяння людей (Т.Гоббс, Дж. Локк та ін.).

Аналіз поняття субстанції розпочатий ще Джоном Локком, який визначав субстанцію як одну зі складних ідей і критику емпірично-індуктивного обгрунтування ідеї субстанції, що відповідно відбилося на філософії історії, ядром якої стало вчення про природне право і суспільний договір. На думку Джона Локка, споконвічно існувало природне становище людей, у якому панувала взаємна доброзичливість, тому що кожному вистачало плодів землі, води і кожен міг нако­пичити достатню для нього власність. Інакше, приватна власність існувала задовго до встановлення державної влади і незалежно від ії виникнення. Природне становище характеризується як сукуп­ність взаємодії волі, рівності і взаємної незалежності людей. Наступ­ний етап — це створення суспільства. Локк вважає, що основна мета створення держави, суспільства — прагнення людей мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а при цьому основним знаряддям і засобом є закони, встановлені в суспільстві. Першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення за­конодавчої влади. Так само перший і основний природний закон, якому має підкорятися сама законодавча влада,— збереження суспільства і (тією мірою, в якій це відповідає суспільному благу) кожного члена суспільства.

Концепція утворення держави на підставі суспільного догово­ру сформульована Джоном Локком. З давніх-давен унаслідок зрос­тання народонаселення з'явилися тривожні симптоми перерос­тання природного становища у війну всіх проти всіх. І саме в той момент люди вирішили спільно і, можливо, мовчазно створити дер­жаву і вручили першому утвореному уряду виконавчу владу. З ана­лізу взаємодії природного і суспільного у філософії історії видно, що суспільство утворилося або утворювалося до появи держави. Держава ж покликана не обмежувати соціальну волю й ініціативу, а гарантувати їх. Верховний суверен у державі — не уряд, а нація. Якщо уряд (володар) управляє всупереч діючому праву і псує за­кони або взагалі не рахується з ними, наприклад, віднімаючи влас­ність громадян і довільно нею розпоряджаючись, то піддані ма­ють право розірвати угоду з урядом і, використовуючи право на самозахист, піднятися на боротьбу.

30 Субстанціалістські концепції історії у західноєвропейській філософії історії Нового часу

Спроба розгляду історичного процесу в єдності призвела до створення субстанціоналістських концепцій історії. Виділяються дві лінії аналізу субстанції, що знайшли відповідне відбиття в трак­туванні історичного процесу. Перша, пов'язана з онтологічним розумінням субстанції як граничної основи буття, сформульова­на в емпіризмі Френсіса Бекона на шляху якісного опису субстан­ціальних форм і ототожнення субстанції з формою конкретних речей. Основна ідея всіх науково-філософських праць Френсіса Бекона — прагнення відкрити шлях до відродження людини, ря­тування її ще в земному житті від тяжіння над нею прокльону, зосередження уваги на аналізі історичного процесу, на множенні матеріальних ресурсів, що має суспільство, і на удосконаленні цивільних, тобто суспільних, політичних умов, у яких живе люди­на. Людина — не абстрактний індивід, безпорадний при зустрічі з силами надіндивідуальними, не кажучи вже про Провидіння, а індивід конкретно-історичний, діяльний і при високому рівні самосвідомості — коваль свого щастя. Поширивши на історію ло­гіку нової індукції, Френсіс Бекон зробив важливий крок шляхом віднесення історіоопису до рангу дослідження, що володіє загальнонауковим методом. Водночас це було спробою будувати цивіль­ну історію на фундаменті наук про природу, що могло призвести тільки до історизму натуралістичного. Обгрунтувавши категорію історичної епохи як цілісність, що характеризується визначени­ми відмінними рисами, Френсіс Бекон впритул наблизився до розуміння суті історичної епохи.

Якісному трактуванню субстанції, що запропонував Френсіс Бекон, французький філософ Рене Декарт протиставляв учення про дві субстанції: матеріальну, для якої характерні довжина і кількісна вимірність і духовну — розумову. Рене Декарт проголосив тезу -«Я мислю, отже, існую», котру надалі абсолютизував. Людина за-лишається людиною доти, доки вона мислить, в іншому випадку зникають докази її існування. З позиції історіософії філософський сцієнтизм Рене Декарта поклав початок історичному конструкти­візму і розриву наступності з попередньою історичною традицією. Зловживання Розумом вело до абсолютизації здатності розуму й іг­норування традицій і звичаїв. Теза «Я мислю, отже, існую» означа-лаонтологічну підміну почуттів раціональністю і служила обгрунту­ванню претензії Розуму діяти морально і створювати новий світ, виходячи зі своїх іманентних якостей. Власне, це стало заперечен­ням того, що правила моральної поведінки — складова самого Розуму. Протиставлення Рене Декартом двох субстанцій — приро­ді духу — сприяло виникненню конструктивізму і перетворенню природи на об'єкт для довільного конструювання Розуму.

Історіософські уявлення Рене Декарта випливали з того, що історичні оповіді — це недостовірні відомості про минуле, а сама історія уявлялася як сфера гри уяви Розуму. Історичний скепти­цизм Рене Декарта сприяв твердженню антиутилітарної ідеї істо­рії і виникненню критичного методу в історіографії. Прагматичній концепції історії протиставлена концепція історії як науки, що має теоретичний характер і здатність відкривати істину. Рене Декартом запропонована критика історичних джерел на підставі трьох методичних принципів: по-перше, жоден авторитет не може змусити вірити в те, що неможливе; по-друге, зіставлення (ком­паративістика) різних джерел, щоб не суперечили одне одному; по-третє, перевірка письмових джерел неписьмовими.

З ім'ям Рене Декарта пов'язаний, по-перше, початок руйну­вання органічної цілісності і рефлексії, що веде до трагічної роз­двоєності буття. Очевидно, така обставина дала привід П'єру Шоню заявити, що Декарт несе відповідальність за ту шизофре­нічну роздвоєність, від якої людям слід відвернути всі сили. По-друге, виразна абсолютизація індивідуалістичного принципу єв­ропейської аксіології, проголошення принципу очевидності або самосвідомості індивідуальної ідентичності. Антропологічне зна­чення висунутої Рене Декартом тези величезне. Французький фі­лософ ясно висловив властиву своїй нації віру в людину і силу її Розуму. Метафізуючи силу Розуму, Рене Декарт наділив людину своєю власною долею і своїм власним вибором, дарував їй «віру в особисту волю» і впевненість у повсякденному житті. Інакше, заклав філософсько-антропологічні основи майбутньої європей­ської цивілізації. Протиставивши естетичному баченню світу ра­ціонально-етичне, абсолютизував значення інтелекту в житті сус­пільства і на тривалий період визначив раціонально-романтичну дихотомію європейського життя.

Теза Картезія про людину як мислячу реальність пізніше була перетворена на європейське кредо: людина господар собі. Таким чином, вперше поставлена проблема знаходження людиною автентичності у вигляді ясності і виразності, а отже, істинності cуджень, знайшла завершення в аксіологічній вимозі європейської цивілізації до людини — «в усьому бути рівною самій собі». Крім справжньої ідентичності і ясної самосвідомості, положення актуалізує важливу рису європейського життя: наділяє людину актив­но перетворюючою роллю в історії, синонім якої активна позиція у світі європейської людини. Трактування істини як тотожності самій собі означало більш точне самовизначення людини в часі і просто­рі, в остаточному підсумку, в історії. Знаходження дійсності люд­ського існування означає підпорядкування людини самій собі, а не зовнішнім обставинам життя.

Пафос сучасної цивілізації Заходу та її глобальне протистоян­ня Сходу полягає у зверненні до людини як до кінцевої інстанції перемог і поразок. Рене Декарт не може дозволити людині прини­зитися перед обставинами життя і виправдати свою бездіяльність посиланнями на зовнішні обставини. Комплекс неповноцінності не знаходить виправдання в його філософії; людина настільки людина, наскільки відчуває себе людиною і готова властивими їй способами боротися за свою ідентичність. У контексті філософії історії Рене Декарт обмежено актуалізував ідею індивідуального часу, чітко виразивши її в раціонально-етичних категоріях, похід­них від складного темпорального досвіду європейської людини. Ясне і чітке судження зміцнює волю й очищає інтелект, сприяє верифікації Розуму в думці й у дії. Раціональне мислення завжди звернене до пошуку причин і наслідків, абсолютизує історичний час, де знаходить своє власне обгрунтування. Таким чином, мис­лення завжди історично обумовлене і визначене, а час символі­зує порядок. Порядок не протистоїть волі, а є її атрибутом. Мораль­ний і темпоральний порядок взаємозалежні і визначають людину як центр історії і джерело змісту. Інакше, людина та її розуміння часу і долі, сенсу життя на Сході і Заході істотно розрізняються. Ідея історії на Заході пов'язана з розумінням суті людини як вільної істоти, здатної самостійно визначати свою долю. Східна ж культурна традиція, як правило, не знає історичного часу і не бачить сенсу в участі людини в історії. Для неї характерна так звана д-суб'єктивація історії, у результаті чого культури Сходу і Заходу не можуть зустрітися. Нема рації поза особистісним сприйняттям і ставленням індивіда до життя; там, де відсутня особистість, неможливий і зміст незалежно від того, хто його осмислює. Людина несе відповідальність за те, хто вона є, от чому об'єктивний зміст історії може бути зрозумілим тільки як особистий зміст.

Якщо Рене Декарт проголосив онтологічну велич людини, то інший французький мислитель Блез Паскаль рішуче заявив про її онтологічну незначність. Наголосивши на тому, що істина пізна­ється не тільки Розумом, а й серцем, Блез Паскаль, власне, спро­бував перебороти трагічну роздвоєність людини і знову поверну­ти їй органічну цілісність. Але калокагатії не вийшло, моральне (раціональне) й естетичне (чуттєве) знову опинилися по різні боки ' барикади. Людина не пізнавана в собі самій, Розум не відає, чого хоче, до чого прагне серце. Людина не всесильна, не може про­гнозувати своє власне життя, її Розум не всемогутній. Людина — це мислячий очерет, велич якого полягає в усвідомленні своєї не­значності. Недовіра Блеза Паскаля до Розуму і почуттів, породже­на прагненням реалістично ставитися до людини, попереджає су­часників, що людина не всемогутня, а її Розум не безмежний. Вона не спроможна задовільно з'ясувати, що таке життя і що таке смерть, у неї багато спільного і відмінного від тварини, вона має потребу в Божественному заступництві. Трагічний реалізм Паскаля знову продемонстрував характерне для культури XVI—XVIII ст. почут­тя міри, виявивши ясність і чіткість питань і відповідей, досконалість стилю.

Не можна не погодитися з критикою Блеза Паскаля позиції Рене Декарта як язичника, що не погоджується з визнанням люд­ської незначності і людини, що проголошує всемогутність. Актив­на позиція людини у світі неприйнятна для Блеза Паскаля, який не бачить єдності волі та інтелекту й уповає на віру. Його антропо­логічна характеристика людини різко знижена в порівнянні з Рене Декартом. Якщо мораль виводиться з суті самої людини (від чого має життєстверджування), то Блез Паскаль джерело людини ба­чить у Богові. Звідси і різне прочитання раціональності і моралі: у Рене Декарта вони служать самовизначенню і самореалізації лю­дини, тоді як у Блеза Паскаля їх призначення інше — підпоряд­кування Розуму вірі, людини Всесвіту.

Суперечності дуалізму в поясненні стосунків субстанцій пере­борені Бенедиктом Спінозою на підставі пантеїстичного монізму: для нього мислення і довжина — не дві субстанції, а два атрибути єдиної субстанції. З поняття субстанції як нескінченної, єдиної і неподільної випливає поняття детермінізму. Відповідно до кон­цепції Бенедикта Спінози у світі (у сфері субстанції) не відбува­ється нічого випадкового. Бог — іманентна, а не зовнішня при­чина всіх речей, стверджує Бенедикт Спіноза, підкреслюючи, що все має свою причину і лише субстанція має причину в самій собі. Всі інші речі (модуси) ї процеси мають лише зовнішню причину існування і розвитку. Світ одиничного (чуттєвий світ) характеризується в загальному як причина. Все є причиною чогось іншого. Бенедикт Спіноза відзначає, що не існує жодної речі, з природи якої не випливала б деяка дія, підкреслюючи тим твердий детермінізм усього, що відбувається, у тому числі й в історичному процесі. У центрі уваги Бенедикта Спінози — питання волі. На його думку, у субстанції зливаються необхідність і воля. Бог (субстан­ція) вільний, бо все, що робиться, виходить зі своєї власної необхідності. У природі, а до неї Бенедикт Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність. Людина, однак модус особливого виду. Для нього характерна поширеність, як і для інших тіл, але ж людині властиве мислення, тобто Розум. Люд­ська воля обмежена. Воля людини — в єдності Розуму і Волі. Тому і розміри реальної волі визначаються ступенем розумного пізнан­ня. Поведінка людини перебуває під впливом інстинкту самозбе­реження й афектів, що випливають з нього. Основні з них; радість, сум і туга, устремління. Поки людина підкоряється, вона невіль­на. Проблема людської волі — у звільненні від впливу. Так Бенедикт Спіноза приходить до розуміння волі як пізнаної необхідності, а при розгляді історичного процесу виходить із природного стану суспіль­ства, що розуміє як період, коли переважає не Розум, а Закон природи. Закон веде кожну людину до того, щоб вона піклувалася лише про особистий успіх і задовольняла лише свої потреби, що випливають з її природи, з інстинкту самозбереження. Суспільство і держава виникають, щоб люди могли мати власну безпеку допо­магати одне одному.

81. Ідея поступу в Просвітництві. Проблема критеріїв поступу, визнання суперечливого характеру прогресу.

 

 

Ідея прогресу є домінанта світобачення Нового часу. Ідея по­ступу витіснила з історичної свідомості минуле як міру прийдеш­ньої історії (легенда про «золоту добу» в різних інтерпретаціях) і включила майбутнє як орієнтир для теперішнього. Відтепер метою історіографії стало явлення руху народів шляхом поступу.

 

Поняття соціального розвитку нерозривно пов'язане з поняттям прогресу, що належить до найсуперечливіших, проте водночас і найвпливовіших у всій історії людської думки. Під прогресом, як правило, розуміють спрямований процес, який незламно підводить си­стему дедалі ближче до дедалі кращого стану. Подеколи ідея прогре­су наділяється категоріальним, описовим статусом. За допомогою цієї ідеї стверджується, що певні цінності в людській історії вже реалізовано й загалом суспільство доконечно змінюється на краще. Прихильники ідеї прогресу наголошують, що концепція про­гресу пом'якшує екзистенційну напругу, проектуючи надію на кра­щий світ в майбутньому та запевняючи, що його прихід гарантова­ний або принаймні можливий. Світ вірить у прогрес, бо єдиною альтернативою буде загальний розпач. Розвиток не можна розглядати як суто лінійний процес. Так, реальний соціально-історичний розвиток відбувається з постійними відхиленнями вбік, з поверненнями назад, не виключені випадки розщеплення, дивергенції процесу, що розвивається. Поняття прогресу співвідносне з поняттям регресу.

Ж. Бусе (1627—1704) запровадив ідею загальної історії й загаль­ного взірця, що лежить у підґрунті окремих історій різних конти­нентів, регіонів і країн. Він створив першу періодизацію загальної історії, виокремивши дванадцять великих епох, кожна з яких свідчить про невпинне покращання суспільства й про постійний прогрес релігії як частину цього процесу. Один із творців ідеї історичного прогресу — французький мис­ литель доби Просвітництва Кондорсе розробив альтернативну періодизацію з десяти стадій з чіткішим механізмом прогресу, сенс якого полягає в постійному вдосконаленні знання та науки. Поступальний рух історії Кондорсе пояснював безмежною мож­ливістю розвитку людського розуму як деміурга історії. Історичні епохи він пояснював етапами розвитку людського розуму, відзнача­ючи при цьому також значення господарських і політичних фак­торів у суспільному розвитку. Доба утвердження й розвитку суспільства, заснованого на приватній капіталістичній власності, розглядалася Кондорсе як найвища епоха в історії людства. Говоря­чи про майбутній прогрес людства, Кондорсе уявляв цей прогрес лише в межах буржуазного правопорядку.

Видатний німецький філософ Імануїл Кант запропонував на­ ступний критерій прогресу: смисл і напрямок історії визначаються зростанням індивідуальної свободи одночасно з розвитком моралі, яка обмежує свободу особистості в разі, якщо вона загрожує свободі інших людей.

Для Геґеля історичне буття людства по суті є процесом становлен­ня його духовної індивідуальності в чітко визначених часово-просто­рових параметрах; він розглядає будь-яку подію чи явище в єдності конкретних наявних умов і попереднього історичного розвитку. Історія як єдність здобутків минулого та майбутнього становить, на думку Геґеля, поступальний процес саморозгортання Абсолют­ного духу в часі та просторі, сходження від нижчого до вищого Рівня усвідомлення свободи й водночас безперервний процес зміни агента історичного поступу — людини. Геґель фіксує часові параме­ три руху історії, її кінцевість та поступальний, спіралеподібний век­ тор розвитку. У цьому контексті також варто відзначити своєрідний фіналізм гегелівської філософії історії — саморозгортання Абсолют­ного духу має завершений характер, поза тим цей фіналізм не має апокаліптичного забарвлення християнства й не означає кінця історії в цілому.

Анрі Клод Сен-Симон (1760—1825) й Опост Конт зосередилися на прогресі розуму. Вони твердили, що типові стилі мислення, зміню­ ючись, проходять три стадії — теологічну, метафізичну й позитивну. Остання стадія — це стадія науки. «Позитивна» наука розглядалась як вінець досягнень людської думки. Соціальну зміну Конт виразив через поняття прогресу. За гіпотезою Герберта Спенсера, прогрес у природі, як і в суспільстві, підлягає загальному принципові еволюції. На його дум­ ку, провідною зміною в обох галузях є принцип дедалі більшої складності внутрішньої організації та функціонування.

 82. Гегелівська концепція спрямованості історії.

За Г.Гегелем, світовий дух є первинним і вічним, а природа, суспільство – другорядним і похідним від духу. Історія розвитку людства підкоряється законам розвитку духу.

Великою заслугою Гегеля в історії філософії є постановка питання про єдність логічного і історичного. В основі природних явищ і духовному житті людей, відповідно до ідеалістичній діалектиці Гегеля, лежить рух свідомості, логічний процес, зміст якого складають поняття, категорії, логічні закони, тобто усі абсолютизовані логічні абстракції. В цьому міркуванні гегелівської діалектики укладена геніальна думка про те, що логіка і теорія пізнання є узагальненням історичного процесу. Рух цих понять здійснюється по колу, тому що в абсолюті початок і кінець по Гегелю співпадають.

Це міркування має свої недоліки. З одного боку Гегель стверджує, що прогрес людства здійснюється по замкненому колі, і цим самим він заперечує революційний розвиток в сучасному і майбутньому, а з другого – філософ в інших роботах доклав багато зусиль, щоб вивести свої закони діалектики, тобто закони розвитку, які підтверджують поступовий рух уперед, перехід кількості у якість та можливість революційного перетворення явищ як природного так і суспільного життя.

Процес світової історії Гегель розглядав як розвиток, але з точки зору об’єктивного ідеалізму Гегеля, вся історія людства є не чим іншим, як виявлення божого розуму. Це основне положення його філософії – розум панував і буде панувати у світі – розповсюдилося в усі сфери його міркувань про суспільство. “Всесвітня історія, – стверджує Гегель, – є взагалі вияв духу в часі, подібно до того як ідея, як природа виявляється у просторі.”.

“Ретельний розгляд історії, – пише Гегель, – переконує нас у тому, що дії людей обумовлені їх потребами, пристрастями, інтересами, характерами, здібностями, і таким чином, що спонукальними чинниками є тільки ці потреби, пристрасті, інтереси. Тільки вони відіграють головну роль.”

Здогадка про закономірність історичного процесу є, безперечно, заслугою Гегеля. За його словами, розгляд закономірної ходи історії повинен бути головним завданням філософії історії. Всупереч дійсності, історія зображувалася Гегелем як самовияв, самопізнання абсолютного духу. В цьому твердженні знов проявляється хибність концепцій філософа: ті цінні здогадки, які мали місце при розгляді минулої історії як поступового руху уперед, зникали в теорії всесвітнього духу, від якого залежить цей розвиток історії.

В роботі “Філософія історії” Гегель тлумачив становлення суспільства як “поступовий перехід”, що виключав революційні перетворення суспільного життя. Цей свій погляд він підтверджував прикладами з тогочасного революційного життя.

Революційне суспільне перетворення Германії філософ вважав неприродним; навпаки, реформаторський шлях розвитку суспільства Гегель розглядав як єдине правильним й закономірним перетворенням. З цих позицій він критикував теорію договірного походження держави, відповідно до якої держава є людське, а не боже утворення. Для Гегеля революція – це неправомірне обурення людського духу проти дійсності, яка обумовлена вищим, “всесвітнім” духом, і через те є “розумною”, божественною. Люди не розуміють, в силу своєї обмеженості, суті всесвітнього, божественного порядку, який діє в їх же інтересах. За Гегелем, треба не заважати саморозвитку абсолютного духу та змиритися з “розумною” дійсністю. Прогрес в розумінні свободи Гегель відносив тільки до минулого, а не до сучасного та майбутнього.

Гегель у своїй роботі “Лекції з історії філософії” розглядає відмінність філософсько-історичного та спеціально-історичного підходів у дослідженні ходу розвитку людства. Гегель вважав, що ефективне вивчення питання про те, що собою являє філософська всесвітня історія, потребує передусім з’ясування її своєрідності щодо інших форм історіографії. Він вирізняв три види історіографії: а) первісна (в значенні початкова) історія; б) рефлективна історія; в) філософська історія. Вірний своєму принципові все розглядати в процесі розвитку, незворотних якісних змін від нижчого до вищого, від несвідомого через свідоме до самосвідомого, Гегель і тут перші дві історіографічні форми інтерпретує як щаблі, що передують виникненню філософії історії, або ж, як він її ще називає, філософської історії. В широкому сенсі слова історія у німецького філософа теж постає, зрештою, як темпоральний рух усього сущого, основою, рушієм і метою якого є ідеальне, духовне начало, абсолютна ідея. Філософія історії у нього, відповідно, теж постає не лише як філософське дослідження планетарного поступу всесвітньо-історичних народів, а й як філософія космічного духу.

Заслугою Гегеля є й те, що він висунув ідею відмінності між філософією історії та нефілософською історією: а) за їх предметами (при спільності об’єкта); за ступенем рефлексивності. Він доводив, що саме і тільки філософія історії є в повному сенсі слова рефлексією, самосвідомістю історичного процесу розвитку людства; можливості ж тих чи інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими. Нарешті, правильною сама по собі є й обстоювана Гегелем думка про відмінність предметів філософії історії та нефілософської історичної науки за їх масштабністю.

Таким чином, філософія історії Гегеля має подвійний та суперечливий характер. З одного боку Гегель визнавав закони розвитку людства, історії. Він один із перших сформулював деякі діалектичні закони. З іншого боку, зокрема в роботі “Філософія історії”, він всі зміни, які можуть відбуватися в суспільстві, пов’язує з існуванням всесвітнього, божественного Духа, який встановлює “розумний”, “свідомий” порядок. Розповсюджуючи свої діалектичні закони, щоб пояснити суспільства минулих епох, для сучасних і майбутніх епох він їх не застосовує. Але, не зважаючи на те, його метод пояснити існування і розвиток суспільства за допомогою теорії розвитку, був використаний іншими мислителями і застосований, щоб пояснити хід історії людства.

⇐ Предыдущая14151617181920212223Следующая ⇒

Поделиться: