Проблема свободи історичного вибору та і сторичної відповідальності в філософії історії ХХ століття.

У процесах суспільного розвитку постійно присутня боротьба взаємовпливів, взаємопроникнення різних явищ, що виключають один одного. Відомо, будь-який процес, суперечливе явище закріплює визначений напрямок розвитку й тим виключає можливість безлічі інших. Звідси вибір завжди поєднується з величезною відповідальністю за наслідки і не може стати здобутком суто суб'єктивних спрямувань особи. Справжній вибір відрізняється від сваволі тим, що він є результатом складного синтезу об'єктивних можливостей зовнішньої дійсності та суб'єктивного багатства внутрішнього світу людини, нагромадженого нею в процесі соціального досвіду. У процесі вибору розкривається справжній сенс, духов­не і моральне багатство особи, стійкість або аморфність її ідеалів і переконань. Саме вільний вибір — проба на міцність компонен­тів духовності людини: совість, гідність, честь, відповідальність, громадянськість та ін. Поняття волі зв'язує в єдиний вузол усі най­важливіші соціальні параметри особи. Воля реалізується тільки конкретно-історичним зв'язком з об'єктивними законами, тобто поєднана з несвободою. Воля кожної конкретної особи може ста­ти деформованою або ж зовсім знищеною не тільки об'єктивно необхідними обставинами, але й випадковою сваволею інших індивідів. Складність для людини тут полягає в тому, щоб пра­вильно зорієнтуватися в обставинах, зрозуміти, що перешкоди об'єктивно необхідні, не підлягаючи ігноруванню або хитруван­ню в обхід їх, і вони є здобутком суб'єктивної сваволі або випад­кового збігу обставин.

Вибір людини залежить не тільки від розуміння або нерозу­міння особливостей сформованої ситуації, але й від ціннісних орієнтирів особи. Людина може усвідомлювати, що вільний вибір загрожує їй стражданнями або навіть смертю, і, проте, свідомо починає відповідні дії. Шкала цінностей, за якою люди вибира­ють, дуже різна й залежить від безлічі обставин. Взаємовідносини цінностей окремої особи та суспільства складні. Цей зв'язок коли­вається в діапазоні від повної тотожності до повного взаємовинятку. В історичному контексті трапляється й так, що носій справжніх цінностей — окрема особа, а не суспільство. Суспільство з працею розлучається зі старими уявленнями про цінності людського жит­тя, і перехід до нової шкали звичайно поєднується з потрясіння­ми і трагічними колізіями.

З наростанням обґрунтованості історичного процесу пробле­ма з волею вибору ставала в історії філософії дедалі актуальнішою. Філософи ставлять питання, що ж покладено в основу, на чому базується воля вибору? У класичній німецькій філософії розпоча­то спробу знайти принципи, що дозволяють моністично виріши­ти проблему волі. Іммануїл Кант вважав, що у виборі людина має користуватися законом морального обов'язку, котрий споконвіч­но закладений у людській природі й залишається незмінним у всіх суспільствах і за всіх епох. Свобода вибору зводиться до свободи дотримуватись або ж діяти за законом, а насправді вибір дотри­мання закону раціональний. У Фрідріха Шеллінга воля виступає ніби у двох іпостасях: по-перше, як ірраціональний момент Бога або Абсолютного духу, як первинний, безосновний початок сві­ту, що спонукає Абсолют до розкриття потенцій; по-друге, як вершина розвитку світу і людини, що досягається у вільній творчості художника, тобто в мистецтві. Філософ Георг Гегель заземлює і конкретизує досвід попередників, підкреслюючи, що кожна людина має широку свободу вибору в різноманітній діяльності, використовуючи різні мотиви. Вибір людина обґрунтовує, виходячи з якихось зовнішніх, неіснуючих обставин. Справжні, глибинні мотиви дії сховані від неї, тим самим воля індивіда зводиться до вибору варіанта дії.

По-іншому намагалися підійти до проблеми свободи волі екзистенціалізм і персоналізм. У центр учень покладено тезу про свободу волі. Однак воля людини виявляється тільки внутрішньою волею, свободою. За природою людина вільна. Однак на практи­ці люди завжди закуті в кайдани. Тверді економічні, політичні, правові, моральні норми громадського життя постійно обмежу­ють індивідуальність, змушують її бути як усі, знеособлюють її, Справжня свобода, воля пов'язані з альтернативою: або залишати­ся собою всупереч прагненню суспільства усереднити й знеособи­ти Я (і протиставити себе суспільству, вступивши з ним у конф­лікт), або залишатися такою, як усі, перебувати в згоді з вимогами суспільних норм і втратити саму себе, відмовитися від своєї сво­боди й індивідуальності. Вибір, гідний людини,— вибір самої себе. Бути вільним у процесі вибору означає перебувати відповідно до своїх переконань й ідеалів, не зважаючи на загальноприйнята норми.

У сучасній світовій філософській думці найвиразнішим вирі­шенням проблеми свободи волі, вибору є концепція персоналізму-Відроджуючи традиції стоїцизму і християнства, представники персоналізму зробили основний упор на внутрішнє самовдоско­налення особи. Відомо, що в ході історичного прогресу суб'єкт завжди має можливість вибору. Але можливість може бути абстракт­ною і реальною. Отже, і вибір може бути абстрактним або реаль­ним. Визначаючи шлях поступального розвитку досягнення май­бутнього, суспільство взагалі ж може вибрати варіант розвитку. що передбачає «десять років напруженої праці і десять тисяч ро­ків щастя». Але такий варіант проблеми не вирішує. Реальний же вибір, що передбачає облік дії комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів, обмежує волю, волевиявлення суб'єкта реально існуючими обставинами. Люди завжди перебувають у певних історич­них межах, що роблять можливими одні дії й неможливими інші. Однак свобода, воля вибору коректується не лише конкретно історичними обставинами, що обмежують діапазон, можливості. Не менш важливий фактор, що визначає вибір,— інтереси і потреби суб'єкта, має конкретну історичність, визначається соціокультурним рівнем розвитку суб'єкта, з одного боку, і всім комплексом суспільних відносин — з іншого. У процесі суспільного розвитку різні соціальні суб'єкти прагнуть монополізувати право на свобо­ду, волю вибору суспільного розвитку, позбавивши волі інших суб'єктів. За таких обставин конкретні ситуації необхідно вибира­ти, а вибір має величезну розмаїтість. І далеко не завжди реаль­ний вибір укладається в ту примітивну альтернативу.

Прогрес свободи, волі вибору в процесі історичного розвитку залежить від ступеня прогресивності тієї суспільної сили, що ви­значає можливості вибору й виявляється в тому, що суб'єкт одер­жує змогу робити вибір, котрий відповідає суттєвим потребам, переборюючи зовнішні перешкоди. Іншим чином, прогрес волі вибору внутрішньо пов'язаний зі ступенем оволодіння людьми природними і суспільними силами, втягненими у сферу їх життє­діяльності. Прогрес сприяє зростанню ролі здібностей, нахилів лю­дей, організованості та підготовленості їх до активної діяльності. Відбувається закономірно обумовлене зростання ролі людського фактора в історичному розвитку й водночас перетворення люди­ни на самомету функціонування соціальної дійсності. Воля люди­ни в процесі поступу цивілізації знаходить дедалі конкретнішу іс­торичну форму буття, прагнучи досягнення повноти вираження в такому типі громадської організації, котра всю життєдіяльність суспільства підкоряє реалізації основного завдання — утверджен­ню вільного розвитку кожного, як умови вільного розвитку всіх. Такий ідеал суспільного розвитку, що вінчає всю людську історію, названий комунізмом. Основні цінності: соціальна рівність і вільний всебічний розвиток усіх членів суспільства. Людина вільно реалізує свої суттєві сили в єдності зі всіма іншими людьми, досягає гармо­нії інтересів й інтересів суспільства. Таке суспільство і є реальним гуманізмом: матеріалізоване, соціально гарантоване, загальне люди­нолюбство. Досягнення — вища мета людського буття, що визначає сенс життя.

Сучасна філософія не може ігнорувати той факт, що кожне суспільство — результат історичного розвитку. Зрозуміти окрему особистість можна тільки в контексті всієї людської історії, усьо­го комплексу суспільних відносин. Логічний висновок: якщо лю­дину позбавити її справжньої субстанціальної основи — суспіль­но-історичної природи, її існування дійсно позбавляється сенсу розвитку історії. Мета суспільного прогресу в тому й полягає, щоб відкрити простір творчим силам людини. Свобода особи — умова волі суспільства. Однак свобода особи не звільняє людину від відповідальності за свої дії та від совісті як внутрішнього судді здійснення вчинків. Абсолютизована воля, що ставить людину «по ту сторону Добра і Зла», що ігнорує право на вільне самовизначення інших людей, сама себе заперечує, знищує, завдаючи колосальних втрат цивілізації. Людство не народилося з готовим, заданим сенсом життя. Міркування про сенс життя — продукт історії, результат культурного розвитку людини, показник зрілості. Проблема сенсу життя поліфонічна, багато в чому індивідуалізована, інтимна. Люди вистраждали певний сенс свого буття, закріпили його в системі цінностей. Не можна не враховувати, що свідомість людському існуванню додає узгодження мети з метою суспільною, з ідеалами, спрямованими на реалізацію соціально-гуманістичного прогресу, розвиток людини є лише лінією становлення універсаль­ності діяльності і спілкування, творчості і волі.

103. Синергетична філософія історії (синергетичний історизм) та його російська течія.

 

http://philosophy.spbu.ru/bransky/sinergetics_philosophy_of_history/1

http://bukharapiter.ru/content/view/820/

Социальная синергетика исследует общие закономерности социальной самоорганизации, т.е. взаимоотношения социального порядка и социального хаоса. В первом приближении эти понятия могут быть определены следующим образом. Под «порядком» обычно подразумевается множество элементов любой природы, между которыми существуют устойчивые («регулярные») отношения, повторяющиеся в пространстве или во времени или в том и другом. Соответственно «хаосом» обычно называют множество элементов, между которыми нет устойчивых (повторяющихся) отношений.

Поскольку самоорганизация есть качественное и притом структурное изменение некоторой объективной реальности, постольку синергетика является теорией развития. Однако такое утверждение требует существенного обновления самого понятия «развитие». Традиционная теория (диалектическая концепция Г.Гегеля и К.Маркса) рассматривала развитие как процесс перехода от одного порядка к другому. Хаос при этом или вообще не учитывался, или рассматривался как некий побочный и потому несущественный продукт закономерного перехода от порядка одного типа к порядку другого (обычно более сложного) типа. Для синергетики же характерно представление о хаосе как о таком же закономерном этапе развития, что и порядок. Причем, в отличие от древних наивных представлений о рождении «космоса» (порядка) из первичного хаоса и о последующем превращении этого «космоса» снова в хаос, синергетика рассматривает внутреннее взаимодействие элементов социальной системы и процесс развития как закономерное и притом многократное чередование порядка и хаоса (так называемый детерминированный хаос). Любопытно, что в грандиозной гегелевской системе полярных категорий, образующих многочисленные антиномии, есть все что угодно, кроме одного – антиномии порядка и хаоса. Великий диалектик как бы потерял ее. И не случайно: это отражало состояние науки и философии того времени. Поэтому синергетика никоим образом не является простым переводом старой теории развития на новый язык, а представляет собой ее далеко идущее развитие и обобщение.

Синергетическая концепция хаоса существенно отличается и от интерпретаций этого понятия, которые абсолютизируют хаос (современный деконструктивизм): если развитие есть закономерное чередование порядка и хаоса, то это значит, что хаос обладает, вообще говоря, творческой силой (способностью) рождать новый порядок. При этом существенно, что с синергетической точки зрения рождение нового порядка из хаоса не вынуждается какой-то внешней (по отношению к данной реальности) силой, а имеет спонтанный характер. Вот почему синергетика является теорией самоорганизации (а не организации).

Исследование проблемы взаимоотношений порядка и хаоса не сводится к изучению их взаимопереходов. Оно предполагает и анализ более тонкого и сложного вопроса: каким образом в результате таких переходов стирается само различие между этими аспектами реальности и осуществляется их синтез? Простейшая форма такого синтеза – понятие диссипативной структуры – концептуальный фундамент синергетики. В отличие от равновесной структуры, диссипативная структура может существовать лишь при условии постоянного обмена со средой, в общем случае веществом, энергией и информацией. Посредством этого обмена она поддерживает свою упорядоченность (говоря физическим языком, низкую энтропию) за счет усиления беспорядка во внешней среде (за счет, так сказать, сбрасывания избыточной энтропии во внешнюю среду). Таким образом, синтез порядка и хаоса в понятии диссипативной структуры имеет два аспекта: а) ее «порядок» существует лишь за счет «хаоса», вносимого в среду: б) благодаря своему «порядку» она приобретает способность адекватно реагировать на хаотические воздействия среды и этим сохранять свою устойчивость; в ее упорядоченном поведении появляются «хаотические» черты, но эти черты становятся необходимым условием ее «упорядоченного» существования.

Полный обмен веществом, энергией и информацией характерен только для очень сложных диссипативных структур, каковыми являются биологические и социальные структуры. Длительное время казалось, что в неживой природе возможно устойчивое существование только равновесных структур. Выдающимся открытием XX века было обнаружение диссипативных структур в неживой природе, существующих за счет обмена со средой веществом и энергией (гидродинамические ячейки Бенара, химические часы Белоусова и т.п.). Тем самым было найдено промежуточное звено между равновесными структурами и информационными диссипативными структурами, благодаря чему понятие диссипативной структуры приобрело общенаучный характер.

 

104. Новітній квазімарксизм (псевдомарксизм) в російській філософії історії пострадянської доби.

 

http://scepsis.net/library/id_351.html

 

Термин «марксизм» начал обозначать два разных явления: во-первых, созданную в XIX в. К. Марксом и Ф. Энгельсом научную идеологию, во-вторых, возникшую в 20-х годах и окончательно оформившуюся в 30-х годах иллюзорную идеологию. Было бы вполне справедливым, оставив термин «марксизм» для обозначения только первой, называть вторую «псевдомарксизмом».

 

Псевдомарксизм в отличие от марксизма никогда не был методом научного познания. Он был создан не для того, чтобы способствовать познанию мира, а для того, чтобы этому всеми силами препятствовать. Псевдомарксизм в отличие от марксизма был официальной государственной идеологией, которой все под страхом наказания были обязаны придерживаться.

 

Известный русский философ, историк и публицист Г.П. Федотов в своих статьях, относящихся к 30-м годам, отмечает парадоксальное явление. С одной стороны, марксизм в СССР возводится в ранг официальной идеологии, а, с другой, подвергается полному разгрому во всех областях[1]. Но ничего необычайного здесь не было: возвеличивался псевдомарксизм, подвергался разгрому марксизм. Яркую картину уничтожения марксизма и утверждения псевдомарксизма в области философии нарисовал И. Яхот в работе «Подавление философии в СССР (20–30 годы)»[2]. Подлинный марксизм, и прежде всего марксистская философия всегда преследовались в эпоху существования политаризма в СССР.

 

Все нынешние попытки антимарксистов похоронить марксизм не увенчались успехом, как не привели к желаемому результату все прошлые, предпринятые, кстати, людьми значительно более сведущими в области общественных наук. Обречен на исчезновение отнюдь не марксизм, а лишь псевдомарксизм. И последнее не может не представлять собой явления крайне положительного.

 

Однако, будучи неминуемым, отмирание псевдомарксизма является довольно длительным процессом, не исключающим возможность его временного возрождения и даже процветания. Псевдомарксизм был системой идеологических мифов, которая навязывалась сверху. Но привиться он смог лишь постольку, поскольку имел почву в самой действительности. Всякая идеологическая иллюзия является хотя и превратным, но, тем не менее, отражением социальной реальности. Чтобы идеологическая иллюзия укоренилась, нужны факты, которые могут быть истолкованы как доказательства ее истинности.

 

105.Синтетична (інтегральна) циклічно-цивілізаційна періодизація світової суспільної історії.

 

Дослідження закономірностей і ступенів розвитку суспільства є винятково важливою проблемою для науки та суспільної практики. Без цього не можна зрозуміти складні соціально-економічні процеси руху людства до вершин цивілізації.

 

Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння періодізації процесу економічного розвитку людського суспільства.

 

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

 

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

 

- первіснообщинний;

 

- рабовласницький;

 

- феодальний;

 

- капіталістичний;

 

- комуністичний.

 

Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.

 

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень вважають методологічно недостатнім і справедливо піддається критичному аналізу.

 

По-перше, п'ятиланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії тощо.

 

По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора - розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).

 

По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) природно-історичного процесу.

 

По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

 

На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства світова суспільна наука розробила і широко використовує цивілізаційний підхід щодо пізнання історії розвитку людства.

 

Цивілізація (від лат. civilis – громадський, державний) – це спосіб життя великої спільноти людей, що посідає певну територію, сповідує свою релігію, розвиває власні культурні традиції й систему цінностей, удосконалює оригінальний комплекс суспільно-економічних відносин. Історично сформована культурна спільність людей характеризується неповторним способом життя.

 

Цивілізація розвивається за власними законами і характеризується такими параметрами, як геополітичне становище, природні ресурси і господарська діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад і політична система, зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки. Саме цивілізаційний підхід дає можливість дослідити конкретний фактичний матеріал, з’ясувати місце і роль окремих країн і народів у регіональній і світовій історії.

 

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи: 1) багатовимірності аналізу економічних систем; 2) природної еволюційної поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів; 5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку; 6) визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

 

Як бачимо, цивілізаційний підхід не страждає економічним детермінізмом, оскільки передбачає рівномірність впливу та інших чинників на розвиток людського суспільства. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а перш за все на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту.

 

Найважливішою рисою цивілізації є її гуманістична спрямованість. Людина виступає не лише головним суб'єктом виробництва та цивілізації в цілому, але і їх безпосередньою метою, цільовою функцією.

 

Цивілізація - категорія історична, її рівень і сутність визначаються тими багатогранними соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу.

 

Американський економіст висунув теорію "стадій росту", в якій виділив п'ять стадій економічного розвитку:

 

- традиційне суспільство;

 

- перехідне суспільство;

 

- стадія зрушення;

 

- стадія зрілості;

 

- стадія високого рівня масового споживання.

 

Інший американський вчений виділяв три етапи в розвитку людської історії:

 

- епоха дикості (мисливське господарство);

 

- епоха варварства (скотарство);

 

- епоха цивілізації.

 

Сучасна зарубіжна економічна наука використовуючи критерій "ступінь індустріального розвитку суспільства, виділяє три стадії індустріальної цивілізації:

 

- доіндустріальне (аграрне) суспільство;

 

- індустріальне суспільство;

 

- постіндустріальне суспільство.

 

У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця. Воно існувало до кінця XVII ст., тобто до періоду розгортання промислової революції.

 

В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво.

 

Постіндустріальне суспільство - це нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якій поклала науково-технічна революція, що розгорнулася у другій половині XX ст. і поступово переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. У постіндустріальному суспільстві домінують наука, принципово нові види техніки і технологій, інформатика, комп'ютеризація, автоматизація і роботизація всіх сфер економіки й управління. В суспільному виробництві на перший план висуваються інтелектуальний капітал, знання, сфера послуг (освіта, охорона здоров'я, культура, виробництво духовних благ тощо). Внаслідок цих революційних науково-технічних перетворень формується працівник нового типу, посилюється творчий характер його праці і набувають дедалі більшої ваги потреби творчої саморегуляції особистості.

 

Бурхливий розвиток інформаційно-інтелектуальних технологій, комп'ютеризації, космонавтики посилили зв'язки людини з космосом, що згідно з концепцією В,І, Вернадського про ноосферу дозволяє зробити висновок, що сучасне суспільство стоїть на порозі зародження нової ноосфернокосмічної цивілізації, яка буде визначати економічне, науково-технічне і культурне обличчя людства у XXI ст.

 

Для постіндустріального суспільства характерним є також поглиблення міжнародного поділу праці, посилення взаємозв'язків та взаємодії національних економік. Значного розвитку набуває світовий ринок товарів, капіталів, робочої сили, посилюється роль загальнолюдських інтересів та цінностей. Всі ці об'єктивні процеси зумовлюють переростання локальних форм цивілізації в глобальні, вони охоплюють все більше країн та все більше впливають на життя народів усього світу.

 

Цивілізаційна концепція розвитку суспільства дає змогу визначити історичне місце і нашої країни, її знаходження на індустріальній стадії та перспективи переходу до постіндустріальної стадії. Для цього необхідно створення соціально-ринкової економіки поєднувати з розробкою та використанням високоефективних технологій, структурною перебудовою економіки, впровадженням нових форм організації та управління виробництвом, всебічним розвитком науки, освіти, культури.

 

Визначаючи переваги цивілізаційного підходу, разом з цим слід зазначити, що надмірне акцентування ним уваги на формуванні "єдиної світової цивілізації" с потенційно небезпечним у плані можливості розмивання та ігнорування специфічності економічного і соціально-культурного розвитку різних країн і народів, втрати ними їхньої самобутності й унікальності.

 

Тому процес формування єдиного світового цивілізаційного простору нерідко відбувається в суперечливій формі - від різнобічної співпраці та партнерства до протистояння і локальних міжцивілізаційних конфліктів.

 

106.Синтетична (інтегральна) циклічно-цивілізаційна концепція про форми переходу від одного якісного ступеня функціонування цивілізації до іншого. (смотреть ответ на 105!)

 

107.Фундаментальні проблеми філософії історії в синтетичній (інтегральній) цивілізаційній циклічно-висхідній концепції. (смотреть ответ на 105!)

108.Загальнофілософські засади синтетичної (інтегральної) цивілізаційної циклічно-висхідної концепції (смотреть ответ на 105!).

109.Синтетична (інтегральна) цивілізаційна циклічно-висхідна концепція про фундаментальні проблеми філософії історії. (смотреть ответ на 105!).

 

 

110. Синтетична (інтегральна) цивілізаційна циклічно-висхідна періодизація світової суспільної історії.

У даний час прагнення вчених уникнути крайнощів і суперечностей названих підходів призвело до швидкому оформленню нового циклічного напряму у аналізі проблеми періодизації. У відповідності з теорією циклів в історії можна виділити чотири основних види:

* середньострокові з десятирічною амплітудою коливання;

* піввікові (цикли Кондратьєва), пов'язані зі зміною поколінь людей, технологічних укладів, основних фондів, зі змінами в економічних і соціально-політичних відносинах;

* вікові, відбиваються в періодичній зміні світових цивілізацій;

* тисячолітні суперцикл, що охоплюють кілька споріднених цивілізацій.

В результаті сучасна періодизація історії набула більш строгої і точну форму, яка включає сім цивілізацій і три суперциклу (табл. 1).

Таблиця 1

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: