Об’єкт, предмет та структура етнополітології.

Етнополітологія як наука

Виходячи з усього вищенавєденого, автор визначає нову науку наступним чином: етнополітологія - це наука про місце і роль етнонаціональних спільнот (етносів, націй, етнічних та національних груп) в історії людської цивілізації та політичному житті суспільства, про їх взаємовідносини між собою, а також: з державою та її органів, про закономірності етнополітичних процесів, про рушійні сили етнічних і національних рухів та їх ідеології (етніцизм і націоналізм), про засади й принципи етнонаціональної політики, шляхи імеїподи врегулювання етнополітичних конфліктів та забезпечення епгно-політичної стабільності в окремій дерусаві та в світі в цілому.
Коротко говорячи, етпополітологія - це наука про закономірності взаємодії етнонаціональної та політичної сфер або просто про етнопо-літичну царину людського буття.
Говорячи про етнополітологію, слід мати на увазі, що її становлення не відміняє і не замінює інші етнонауки та етнонапрямки. Навпаки, етнополітологія потребує їх подальшого розвитку, бо вона живиться їх доробком, збагачуючи, в свою чергу, їх своїми теоретичними узагальненнями, дослідницькими принципами та термінологічним інструментарієм. При чому для України однаково важливий розвиток всіх етнона-ук і етнонапрямків. Адже тут відбуваються щонайменше кілька різних, вкрай суперечливих і певною мірою протидіючих етнополітичних процесів, зокрема: 1) етнічного ренесансу, політизації етнічності та зростання етніцизму; 2) поширення національної ідеї і піднесення націоналізму; 3) національно-державне будівництво; 4) становлення правового, демократичного суспільства тощо. І етнополітологія зовсім не претендує на монополію у їх вивченні та/чи тлумаченні.
Отже, етнополітологія - це нова, самостійна, фундаментальна, теоретична, аналітично-синтетична наука і нова дослідницька концепція. Народження і розвиток етнополітології, як на автора, - це своєрідна теоретична революція в суспільствознавстві. І викликана вона тими революційними потрясіннями і епохальними змінами, які відбулись протягом XX ст. і відбуваються сьогодні в житті окремих етнонаціональних спільнот та людства в цілому. До цих потрясінь і змін слід віднести зникнення імперій, обвальне скорочення кількості багатонаціональних держав, вибух націоналізму, багаторазове збільшення кількості національних держав, етнічний ренесанс, політизацію етнічності, піднесення етніцизму, загострення етнополітичних конфліктів тощо.
Етнополітологія - це наука, затребувана самим життям і покликана, нарешті, зайнятись всебічним, ґрунтовним дослідженням однієї з найбільш важливих і суперечливих, але найдовше ігнорованих, найбільш занедбаних і знехтуваних сфер людського буття.

 

+ Антонюк стр. 10 – 11

 

Методологічні засади етнополітології

Антонюк стр. 18 – 23

 

Поняття нації та типи націй у концепції “духу народу”.

Місія нації у концепції “духу народу”

Етнополітична концепція австромарксизму

Поняття нації та етапи націогенези в австромарксизмі

Діалектика національного та соціально-економічного розвитку у концепції австромарксизму.

Зародження та розвиток етнополітичних ідей у Київській Русі.

Антонюк стр. 77 – 79

Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у становленні української нації.

Антонюк стр. 83 – 84

 

Етнічні спільноти

Тут нам стане в пригоді розмежування між етнічними категоріями і етнічними спільнотами. Етнічні категорії — це сукупності людей, що їх принаймні дехто з чужинців уважає за окремі культурні та історичні групи. Однак сукупності, визначені таким чином, іноді можуть мати вкрай незначну самосвідомість, лише дуже неясно розуміючи, що вони становлять окрему групу. Натомість етнічну спільноту можна вирізнити саме за цими атрибутами, навіть коли їх невідступно дотримується і ясно проголошує тільки невелика частина даного населення і навіть коли за якоїсь певної доби деякі з цих атрибутів сильніші та виразніші за решту. Можна назвати шість головних атрибутів етнічної спільноти (або, вдавшись до французького терміна, ethnie):

1) групова власна назва;

2) міф про спільних предків;

3) спільна історична пам’ять;

4) один або більше диференційних елементів спільної культури;

5) зв’язок із конкретним «рідним краєм»;

6) чуття солідарності у значної частини населення ⁴.

Що більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути (і що більше цих атрибутів властиві тому населенню), то ближче воно підступає до ідеального типу етнічної спільноти, або ethnie. Де є такий комплекс елементів, перед нами вочевидь постає спільнота з історичною культурою і чуттям спільної ідентичності. Таку спільноту слід чітко відмежовувати від раси в розумінні соціальної групи, якій притаманні універсальні спадкові біологічні риси, що нібито визначають духовні особливості групи ⁵. На практиці етнічні групи часто сплутують із расами, і то не тільки в цьому соціальному розумінні, а й у фізичному, антропологічному розумінні підвидів Homo sapiens. Таке сплутування є наслідком великої поширеності расистської ідеології та розважань з їхніми нібито «науковими» уявленнями про расову боротьбу, соціальний організм та євгеніку.

Прив’язаність до певних територій або місцевостей у їхніх межах теж має міфічний і суб’єктивний характер. Для етнічної ідентифікації більше важать прив’язаність та асоціації, ніж життя на певній землі або володіння нею. Це /32/ місце, до якого ми належимо.

Як формується етнічна група? На це запитання є лише кілька дуже приблизних відповідей. Коли такі процеси засвідчені історичними документами, можна відтворити певні способи формування етносу. Досвід показує, що є два головні способи: об’єднання та поділ. З одного боку, можна бачити, як етнос формується через об’єднання окремих /33/ одиниць, це об’єднання може своєю чергою відбуватись як злиття окремих одиниць, приміром, міст-держав, і як поглинання однією одиницею іншої, як-от асиміляція регіонів та «племен». З другого боку, етноси можуть виникати внаслідок поділу, наприклад, сектантського розколу, або процесу, що його Горовіц називає «розмноженням»: частина етнічної спільноти полишає її, формуючи нову групу, як у випадку Бангладеш ¹².

Моделі етнополітики.

У сучасній науці виокремлюють дві основні моделі етнополітики –

асиміляційну (інтеграційну) та мультикультурну. Частина вітчизняних

та зарубіжних науковців вважають, що варто вести мову не про єдину

асиміляційну (інтеграційну) модель етнополітики, а про дві, цілком різні моделі,

– асиміляційну та інтеграційну. До цього переліку варто також додати

расистську модель етнополітики. По–перше, існували держави, які активно

втілювали її на практиці. По–друге, маємо доволі багато прикладів співіснування

елементів асиміляційної та расистської моделей етнополітики. Наприклад, у

США в ХІХ – до 60–тих років ХХ століття, поряд з активним втіленням на

практиці асиміляційної моделі, мали місце елементи расистської моделі,

зокрема, політика сегрегації.

Сутність асиміляційної (інтеграційної) моделі полягає в досягненні певного

рівня гомогенності культури, формуванні, по мірі можливості однорідної

культурної та етнічної спільноти. В найбільш радикальному варіанті ціллю даної

моделі є формуванні єдиної нації шляхом нівелювання етнічних та культурних

особливостей спільнот, що проживають на території держави. В основі

асиміляційної (інтеграційної моделі) лежить ідея нації–етносу як єдиної етнічної

та культурної спільноти. Саме рівень гомогенності та засоби його досягнення

відрізняють крайній та поміркований варіанти даної моделі. Основними

засобами проведення подібної політики є заходи в освітній сфері та імміграційна

політика.

Класичним прикладом втілення даної моделі являється етнополітика

Сполучених Штатів Америки ХІХ – першої половини ХХ століття. Її

теоретичним підґрунтям була теорія «плавильного котла (тигля)».

В кінці ХІХ – першій половині ХХ століття першопочатковий варіант теорії

«плавильного котла» трансформувався в так звану концепцію «томатного супу».

Слід відзначити, що концепція «томатного супу» – це лише різновид теорії

«плавильного котла», пристосований до тодішніх реалій. Подібна трансформація

відбулася під впливом зростання напливу до США іммігрантів з різних частин

Європи та Азії. В американському суспільстві виникли побоювання, що нові

іммігранти зруйнують традиційну культуру США. Згідно концепції «томатного

супу» нові іммігранти мають органічно влитися до англосаксонської культури

перших поселенців.

Асиміляційна (інтеграційна) модель етнополітики використовувалась на

практиці не тільки у США. У 50–60 роках ХХ століття у багатьох європейських

країнах ідея асиміляції етнічних меншин та іммігрантів розглядалася як цілком

природна. Двійником американської теорії «плавильного котла» була ідея злиття

соціалістичних націй у «нову історичну спільноту – радянський народ», що

активно пропагувалась та втілювалась у СРСР. На цю разючу подібність вказує

сучасний український дослідник Г.В. Касьянов: «американська ідея

«плавильного котла» («the melting hot») та радянська концепція «злиття націй»

навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно

протилежними системами політичних цінностей і мали різну

спрямованість»[3, с.48]. Однак, навіть потужна тоталітарна система не зуміла

досягнути успіху в остаточному злитті націй. У 80–роках ХХ століття під

впливом спротиву народів Радянського Союзу ідея формування єдиного

радянського народу зазнала суттєвої корекції: радянський народ – це єдність у

політичній, економічній та соціальній сферах, натомість етнічні та культурні

особливості його складових мали бути збережені.

На думку багатьох науковців, варто вести мову не про єдину асиміляційну

(інтеграційну) модель етнополітики, а про дві цілком різні моделі – асиміляційну

та інтеграційну. Ціллю останньої є, перш за все, політична інтеграція,

формування єдиної політичної (громадянської) нації, натомість культурні та

етнічні особливості залишаються. У такому варіанті вона надзвичайно нагадує

деякі варіанти мультикультурної моделі етнополітики.

Вибух етнічного ренесансу в другій половині ХХ століття та

неспроможність асиміляційної моделі забезпечити єдність суспільства, зокрема,

крах практичного втілення теорії «плавильного котла» у США, зумовили перехід

багатьох демократичних країн до етнополітичної моделі мультикультуралізму

(мультикультурної моделі етнополітики).

Окреслення особливостей мультикультурної моделі етнополітики потребує

відповіді на питання щодо сутності мультикультуралізму. На думку сучасної

української дослідниці І.Ю. М’язової «на сьогодні явище мультикультуралізму

виступає як ідеологія, політика та дискурс, що стверджують правомірність та

цінність культурного плюралізму, доречність та значимість існування

різноманіття культурних форм. У контексті мультикультуралізму несхожість та

відмінність перестають розглядатися як «чуже», стаючи просто «іншим». Така

теза є своєрідним обґрунтуванням необхідності існування мультикультуралізму,

а також відгуком на відродження локальних націоналізмів» [6, с.156].

Етнополітична модель мультикультуралізму ґрунтується на концепції нації–

поліса та спрямована на формування єдиної політичної, однак багатоманітної

культурної, расової та етнічної спільноти в межах однієї держави. На думку

прихильників мультикультурної моделі етнополітики, потрібно тверезо

оцінювати та правильно використовувати расову, культурну і етнічну

багатоманітність країни. Наприклад, президент США Б. Клінтон визначав

центральним завданням американської етнополітики побудову мультикультурної

демократії на засадах досягнення внутрішньої гармонії та взаємної терпимості.

Головною ціллю подібної етнополітики має бути створення єдиної

американської нації з одночасним збереженням її культурної багатоманітності.

Центральною засадою політики мультикультуралізму є визнання культурної

та етнічної різноманітності, існування в межах одного суспільства цілої низки

етнічних ідентичностей, права етнічних спільнот на збереження власної

ідентичності. Зміст мультикультуралізму визначається й тим, що він постає як

особлива форма інтегративної, ліберальної ідеології, через яку поліетнічні та

полікультурні національні суспільства реалізують стратегії соціального

порозуміння та стабільності на принципах рівноправного співіснування різних

форм культурного життя [6, c.156]. Подібна політика орієнтована на задоволення,

насамперед, групових інтересів етнічних спільнот.

Політика мультикультуралізму прагне до органічного поєднання

загальнонаціональної ідентичності та етнічних ідентичностей різноманітних

груп, що населяють країну. Етнічна ідентичність не заперечує права належати до

певного політичного утворення. Мультикультуралізм виступає своєрідним

універсальним вирішенням не тільки етнічних, але й соціальних протиріч. Ця

політика дозволяє не тільки об’єднати суспільство, але й досягнути набагато

більш досконалого ладу, адже полегшує доступ представників етнічних меншин

до різноманітних ресурсів.

Однак, етнополітична модель мультикультуралізму, попри її привабливість,

не є універсальною панацеєю. Серед прихильників ліберальної теорії викликає

застереження характерна для мультикультуралізму перевага групових інтересів

етнічних спільнот над інтересами індивіда. На думку деяких дослідників, одним

з наслідків мультикультурної етнополітики є руйнування традиційної культури

місцевого населення представниками іммігрантів.

Расистська модель етнополітики полягає у прагненні забезпечити етнічну та

расову чистоту пануючої спільноти, розподілі суспільства на повноцінних та

неповноцінних громадян, дискримінації непанівних етнічних груп. Дана модель

ґрунтується на ідеології расизму – уявленнях про природну нерівність людських

рас та вирішальному впливі расового фактору на історію людства. Засновником

расизму вважається французький вчений А. де Гобіно, який у 1853 році

опублікував працю «Есе про нерівність людських рас».

Згідно даної моделі суспільство стратифікується за вертикально–

ієрархічним принципом. На вершині перебувають представники панівної

етнічної спільноти, що вважаються єдиними «повноцінними» громадянами.

Вертикально–ієрархічний принцип забезпечує повну монополію панівної

спільноти в політичній, соціальній, економічній, культурній та інших сферах.

Непанівні групи перебувають у підкореному становищі, їх місце та роль у

суспільній ієрархії залежить від расової «повноцінності». Задля забезпечення

етнічної/расової чистоти расистська модель етнополітики обмежує до мінімуму

доступ представників «неповноцінних» етнічних груп у країну та передбачає

повну заборону або суттєві обмеження щодо змішування представників різних

расових груп. Проводячи подібні заходи правлячі коли активно використовують

геноцид та депортації.

На практиці расистська модель етнополітики була втілена в гітлерівській

Німеччині та ПАР за часів апартеїду. Німецькі націонал–соціалісти виходили з

людиноненависницької теорії поділу людства на три основні типи рас – раси, що

творять культуру, раси, що отримують культуру та раси, що руйнують культуру.

Ці раси, в свою чергу, згідно принципу повноцінності, поділялися на різновиди.

Повноцінними людьми оголошувались представники лише першої з них –

арійської, найвищим різновидом якої була нордична раса. Метою націонал–

соціалістичної ідеології було встановлення гегемонії арійської раси, а основним

засобом досягнення мети вважалась війна за світове панування.

Чистота арійської раси забезпечувалась на законодавчому рівні

(Нюрнберзькі расові закони). Дані закони були спрямовані, насамперед, проти

євреїв, яких німецькі націонал–соціалісти зараховували до раси, що руйнує

культуру. Так, згідно закону «Про громадянство Рейху» повноцінними

громадянами оголошувались лише особи німецької та спорідненої з нею крові,

які своєю поведінкою доводять бажання і здатність віддано служити німецькому

народу та Рейху. Закон «Про охорону німецької крові та німецької честі»

забороняв шлюби та сексуальні відносини між громадянами Рейху та євреями, а

також вводив ряд обмежень у правах для представників єврейської

національності. Вершиною втілення цієї моделі німецьким націонал–соціалізмом

щодо євреїв була організація Голокосту –геноциду єврейського народу,

жертвами якого стали 6 мільйонів євреїв Німеччини та окупованих нацистами

територій.

Расистська модель етнополітики Південно–Африканської Республіки

дістала назву апартеїду. Вперше цей термін був використаний 26 березня 1943

року в південно–африканській газеті «Ді бюргер». Дослівно апартеїд (апардхейд)

перекладається з африкаанс (мова білих поселенців у Південній Африці) як

«роздільне проживання».

Задля забезпечення расової чистоти згідно закону «Про реєстрацію

населення» від 1950 року усе населення Південної Африки розподілялося на

чотири основні групи: білі (європейці), чорні (африканці, банту), кольорові

(метиси) та азіати (в основному вихідці з Індії). Найвище в цій ієрархії стояли

білі, які користувались усіма політичними, економічними та громадянськими

правами.

Найбільш цинічним виявом апартеїду в ПАР було створення бантустанів –

спеціально відведених територій для проживання окремих чорношкірих

народностей ПАР та окупованої Намібії. Однією з офіційних причин їх

формування була ідея створення для негритянських етнічних груп незалежних

держав, в яких вони були б повноправними господарями. На практиці

бантустани являли собою штучно створені резервації, які були розкидані по усій

країні. Ні один з них не мав реальної незалежності.

Расистська модель етнополітики в її чистому варіанті (гітлерівська

Німеччина, ПАР епохи апартеїду) та використання елементів цієї моделі в

деяких країнах (США до 60–их років ХХ століття) зазнали краху. Сьогодні

світове співтовариство засуджує будь–які прояви расизму. Історія свідчить, що

дана модель є не тільки непридатною на практиці, але й за своєю суттю

суперечить засадничим принципам демократії та гуманізму.

 

 

Етнополітологія як наука

Виходячи з усього вищенавєденого, автор визначає нову науку наступним чином: етнополітологія - це наука про місце і роль етнонаціональних спільнот (етносів, націй, етнічних та національних груп) в історії людської цивілізації та політичному житті суспільства, про їх взаємовідносини між собою, а також: з державою та її органів, про закономірності етнополітичних процесів, про рушійні сили етнічних і національних рухів та їх ідеології (етніцизм і націоналізм), про засади й принципи етнонаціональної політики, шляхи імеїподи врегулювання етнополітичних конфліктів та забезпечення епгно-політичної стабільності в окремій дерусаві та в світі в цілому.
Коротко говорячи, етпополітологія - це наука про закономірності взаємодії етнонаціональної та політичної сфер або просто про етнопо-літичну царину людського буття.
Говорячи про етнополітологію, слід мати на увазі, що її становлення не відміняє і не замінює інші етнонауки та етнонапрямки. Навпаки, етнополітологія потребує їх подальшого розвитку, бо вона живиться їх доробком, збагачуючи, в свою чергу, їх своїми теоретичними узагальненнями, дослідницькими принципами та термінологічним інструментарієм. При чому для України однаково важливий розвиток всіх етнона-ук і етнонапрямків. Адже тут відбуваються щонайменше кілька різних, вкрай суперечливих і певною мірою протидіючих етнополітичних процесів, зокрема: 1) етнічного ренесансу, політизації етнічності та зростання етніцизму; 2) поширення національної ідеї і піднесення націоналізму; 3) національно-державне будівництво; 4) становлення правового, демократичного суспільства тощо. І етнополітологія зовсім не претендує на монополію у їх вивченні та/чи тлумаченні.
Отже, етнополітологія - це нова, самостійна, фундаментальна, теоретична, аналітично-синтетична наука і нова дослідницька концепція. Народження і розвиток етнополітології, як на автора, - це своєрідна теоретична революція в суспільствознавстві. І викликана вона тими революційними потрясіннями і епохальними змінами, які відбулись протягом XX ст. і відбуваються сьогодні в житті окремих етнонаціональних спільнот та людства в цілому. До цих потрясінь і змін слід віднести зникнення імперій, обвальне скорочення кількості багатонаціональних держав, вибух націоналізму, багаторазове збільшення кількості національних держав, етнічний ренесанс, політизацію етнічності, піднесення етніцизму, загострення етнополітичних конфліктів тощо.
Етнополітологія - це наука, затребувана самим життям і покликана, нарешті, зайнятись всебічним, ґрунтовним дослідженням однієї з найбільш важливих і суперечливих, але найдовше ігнорованих, найбільш занедбаних і знехтуваних сфер людського буття.

 

+ Антонюк стр. 10 – 11

 

Об’єкт, предмет та структура етнополітології.

Тут же відзначимо, що і серед прихильників етнополітологи як окремої самостійної науки немає єдності поглядів щодо предмету її дослідження, функцій, цілей тощо. На нашу думку, можна виділити чотири основних точки зору. Прихильники першої з них вважають, що об'єктом етнополітологи, за їх термінологією - " етнополітики", мають бути етнічності, а її головним завданням - вивчення їх місця і ролі в політичному житті суспільства.' Досить цікавою, на наш погляд, є точка зору, висловлена одним з найбільш відомих західних етнополітологів, професором Колумбійського університету Джозефом Ротшильдом. В своїй оригінальній і фундаментальній монографії " Етнополітика: концептуальні рамки", яка за одностайною оцінкою фахівців (надзвичайно рідкісний випадок), вважається етапною роботою в розвитку етнополітики, він зазначив, що її об'єктом, цілями і завданням є аналіз процесів етнополітичного ренесансу та ролі політизованих етнічностей в політичному житті як окремих держав, так і в світі в цілому.
Заслуговує також на увагу точка зору професора етносоціології та антропології Вашінгтонського університету П.Ван Ден Берга, який вважає, що осн завданням етнополітики є вивчення взаємовідносин між державою та етнічними меншинами.
Для прихильників другої точки зору, об'єктом вивчення етнополітики стали виключно нації, їх взаємовідносини між собою та з державою. Найбільш відомими серед них є К.Дойч, Г.Сетон-Уотсон та багато інших.
Третя група вчених вважала і вважає, що головним об'єктом всіх етнополітичних досліджень має бути націоналізм, зокрема, причини його вибуху та ролі в усіх політичних перетвореннях, які відбулись як в окремих країнах, так і в цілому світі протягом XIX та XX ст. Серед прибічників цієї точки зору варті згадки Е.Сміт, Л.Снайдер, Б.Шейфер  та інші.
Нарешті, ще одна група науковців, чисельність яких дедалі зростає, переконані, що етнополітологія має займатись всіма вище названими об'єктами і проблемами в їх єдності і сукупності, зокрема, етнічнос-тями, націями, націоналізмом та всім, що з ним пов'язано, тобто всією цариною етнополітичного буття.Особливо поширеною ця точка зору, яку повністю поділяє автор, стала в 90-х роках, що свідчить про розвиток якісно нової тенденції в західній науці.

Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна має власну структуру, її основними елементами є:
1. Історія етнополітичної думки, де вивчаються основні етапи зародження і розвитку етнополітичної думки з часів Стародавньої Греції і Риму та Київської Русі до сучасних зарубіжних і вітчизняних етнополітичних концепцій і теорій.
2. Теоретико-методологічні засади, де висвітлюються теоретико-концептуальні та методологічні основи аналізу етнополітичних процесів, з'ясовуються їх закономірності й тенденції (trends ) відпрацьовується понятійно - термінологічний апарат, визначаються функції, цілі і завдання етнополітологи тощо.
3. Теорія етнічності, де всебічно аналізуються етнічні форми існування людства, а також концепції етнічності, індивідуальної і групової етнічної ідентичності, етнічної стратифікації, етнічної мобілізації та багатьох інших.
4. Теорія нації, де досліджуються вітчизняні та західні теорії нації, зокрема психологічна, етнічна, політична та ін., з'ясовуються взаємовідносини між нацією, особою, етнічністю, класом і людством, між їхніми інтересами і цінностями, вивчається місце і роль національної ідеї, в тому числі й української, в суспільно-політичному житті.
5. Теорія етніцизму, де вивчається / точніше - ще має вивчатись / природа, сутність і характер етніцизму, умови і наслідки його піднесення і послаблення, місце і роль цього феномену в житті окремих етносів, націй і людства в цілому.
6. Теорія націоналізму, де всебічно досліджується природа, характер, типи і різновиди націоналізму, в тому числі й українського, причини і наслідки його вибуху та занепаду, місце і роль цього надзвичайно складного й суперечливого феномену в суспільно - політичному розвитку.
7. Теорія етнонаціональної політики, де розглядаються причини й наслідки політизації етнічностей, їх місце і роль на політичній арені, аналізуються зміст і характер, цілі і завдання, типи і види стнонацю-нальної політики, ії основні засади і принципи, зокрема, рівноправності й самовизначення народів, суверенітету, вивчаються спільне і особливе етнонаціональної політики в Україні.
8. Теорія національно - державного устрою, де дається порівняльній аналіз форм устрою поліетнічних держав, з'ясовуються достоїнства і вразливі місця унітарного та федеративного устрою держав, вивчається світовий досвід вирішення етнополітичних проблем, розглядаються принципи побудови і функціонування конфедерації', співдружності та співтовариства держав тощо.
9. Теорія етнополітичних конфліктів, де аналізуються причини виникнення, природа і характер етнополітичних конфліктів, вивчаються методи їх прогнозування, запобігання екскалації та врегулювання, ведуться пошуки досягнення, збереження і зміцнення етнополітичної стабільності.
10. Теорія етнополітичної культури, де розробляється концепція самої етнополітичної культури, з'ясовуються ії основні риси і критерії, визначаються шляхи формування високої етнополітичної культури як окремої особи, так і цілого суспільства.

 

+ Антонюк стр. 11

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: