Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
Стратегічного управління підприємством
Стратегічне управління – це управління підприємством, яке спирається на людський потенціал як на основу організації, у виробничій діяльності враховує запити споживачів, своєчасно реагує і проводить зміни в організації, які відповідають виклику з боку оточення і дозволяють домагатися конкурентних переваг, що в сукупності дає можливість організації виживати в довгостроковій перспективі, досягаючи своїх цілей. Єдиної стратегії і стратегічного управління для всіх організацій не існує. Кожна компанія індивідуальна у своєму розвитку і організаційній структурі, а розробка стратегії для кожної організації унікальна. Вона залежить від багатьох факторів: від позиції фірми на ринку, її конкурентів, потенціалу, динаміки розвитку, вироблених нею товарів і їх властивостей, стану економіки, політики, культури тощо. Здатність до стратегічного управління припускає наявність п’яти елементів. Перший – уміння моделювати ситуацію, припускає здатність зрозуміти закономірності взаємодії між потребами, споживчим попитом, діяльністю конкурентів і якістю їхньої продукції з потребами своєї власної компанії і її здатністю задовольняти потреби клієнтів. Другий – здатність виявити необхідність змін, що містить у собі готовність реагувати на тенденції, які виникають під дією відомих факторів у цій галузі: інтелекту і творчої жилки, що дозволяють на основі обліку комбінації відомих і невідомих величин приводити компанію у готовність до дій у непередбачуваних обставинах, знаходити можливості для підвищення її конкурентоспроможності. Третій – здатність розробити стратегію змін, тобто процес пошуку прийнятного варіанта і творчий процес. Четвертий – здатність використовувати у ході змін надійні методи. П’ятий – здатність втілювати стратегію у життя. Фактори, що впливають на зростання ролі стратегічного управління: 1) прискорення змін у навколишньому середовищі; 2) поява нових запитів і змін позицій споживачів; 3) зростання конкуренції; 4) інтернаціоналізація і глобалізація бізнесу; 5) розвиток інформаційних систем, що роблять блискавичними поширення і одержання інформації; 6) поява нових можливостей для бізнесу; 7) широка доступність сучасних технологій; 8) зміна ролі людських факторів. Процес стратегічного управління дає уявлення щодо етапів, змісту робіт і логічної послідовності їх виконання. Процес стратегічного управління є різновидом процесу розробки і прийняття управлінських рішень та складається (у загальному вигляді) з наступних етапів: – діагностика і структуризація проблем; – формування рішення; – прийняття і реалізація рішення; – контроль за виконанням і оцінка рішення. Особливостями процесу стратегічного управління є: а) складність опису об’єктів аналізу, що може бути зроблений на словесній, структурно-логічній і математичній мовах ; б) великий ступінь невизначеності одержання результатів у реалізації стратегій; в) наявність значної кількості керованих і некерованих елементів; г) критерії рішення задач заздалегідь не встановлені та уточнюються керівником в процесі їх рішення; д) велика трудомісткість і тривалість процесу е) усі стадії процесу стратегічного управління взаємопов’язані, циклічні. Передумови розвитку теорії стратегічного управління: 1) зміна завдань управління підприємством, що полягає у зміненні концепції підприємства та управління ним. З основної ланки соціалістичного виробництва, розміщеної “унизу” ієрархії управління, підприємство поступово стає самостійним ключовим, центральним елементом економічної діяльності держави; 2) розмаїття підприємств. Кожне підприємство чи організація є унікальною, “відкритою” системою, що має певні особливості, які відрізняють одне підприємство від іншого. Однак кожне з них є соціально-економічною системою, а отже, має загальні риси. Відмінності підприємств можна описати сотнями параметрів, що характеризують їхні мікро- та макрозв’язки, структури і процеси; 3) необхідність формування стратегічного мислення менеджерів. Як визнають провідні спеціалісти – теоретики та практики, однією з найбільш плідних ідей у менеджменті за цей період стало вже традиційне для процвітаючих підприємств світу, однак все ще домінуюче та ефективне – стратегічне мислення. Стратегічне мислення управлінського персоналу будь-якого підприємства відбито в понятті “стратегічний рівень підприємства”. Стратегічний рівень – система знань про можливості та обмеження розвитку підприємства, що реалізується у відповідних стратегічних рішеннях і діях. Стратегічно орієнтоване підприємство – де стратегічне мислення є основною, принциповою настановою в діяльності персоналу підприємства і насамперед вищого керівництва, де існує (формується) система стратегічного управління; застосовується раціональний процес стратегічного планування, який дає змогу розробляти та використовувати інтегровану систему стратегічних планів, а поточна, повсякденна діяльність підпорядкована досягненню стратегічних орієнтирів. Концепція стратегічного управління полягає в тому, що діяльність будь-якого підприємства можна розглядати з точки зору моделі “вхід–вихід”: на “вході” підприємства є всі види матеріальних і нематеріальних ресурсів, а на “виході” – товари, послуги, висококваліфікований персонал тощо. Метою стратегічного управління стає розгляд не однієї, а цілої низки можливих альтернатив поведінки підприємства при різноманітних значеннях зовнішніх і внутрішніх факторів. Стратегічна діяльність загалом визнана як окремий, перспективний предмет дослідження. Предметом дослідження може бути формування будь-якої стратегії розвитку підприємства. Можна виокремити три групи основних об’єктів стратегічного управління: організація (промислове підприємство), стратегічні господарські підрозділи (СГП), функціональні сфери організації. Стратегія – специфічний управлінський план дій, спрямованих на досягнення встановлених цілей. Стратегія – довгостроковий курс розвитку фірми, спосіб досягнення цілей, який вона визначає для себе, керуючись власними міркуваннями в межах своєї політики. На зміст стратегії найбільш суттєво впливають наступні фактори: 1) потреби клієнтів; 2) наявність можливості та період впровадження необхідних нововведень різних типів; 3) наявність необхідних ресурсів; 4) можливість використання власних і залучених капіталовкладень; 5) рівень діючої технології та можливості її модифікації; 6) тип і масштаб використання сучасних інформаційних технологій; 7) кадровий потенціал тощо. Отже, стратегія: – дає визначення основних напрямів і шляхів досягнення цілей зміцнення, зростання та забезпечення виживання організації в довгостроковій перспективі на основі концентрації зусиль на певних пріоритетах; – є способом встановлення взаємодії фірми із зовнішнім середовищем; – формується на основі дуже узагальненої, неповної та недостатньо точної інформації; – постійно уточнюється в процесі діяльності, чому має сприяти добре налагоджений зворотний зв’язок; – через багатоцільовий характер діяльності підприємства має складну внутрішню структуру, тобто можна ставити питання про формування системи стратегій у вигляді “стратегічного набору”; – є основою для розробки стратегічних планів, проектів і програм, які є системною характеристикою напрямів розвитку підприємства; – є інструментом міжфункціональної інтеграції діяльності підприємства, способом досягнення синергії; – є основою для формування та проведення змін в організаційній структурі управління (ОСУ) підприємства, узагальненим стрижнем діяльності всіх її рівнів і ланок; – є основним змістовним елементом діяльності вищого управлінського персоналу; – є фактором стабілізації відносин в організації; – дає змогу налагодити ефективну мотивацію, контроль, облік та аналіз, виступаючи як стандарт, що визначає успішний розвиток і результати. Однак, стратегія не дає: – негайного результату; – 100 % передбачення майбутнього, котре б забезпечувало у поточному періоді прийняття “винятково правильних рішень”; – продажу товарів у запланованих обсягах; – забезпечення необхідними за кількісними та якісними характеристиками ресурсами за низькими цінами саме тими постачальниками, що були заздалегідь визначені; – 100 % виконання всіх стратегічних настанов; – визначення стандартного переліку дій та етапів розробки стратегії для всіх без винятку суб’єктів господарської діяльності; – обов’язкового виживання підприємства в довгостроковій перспективі (відсутність стратегії взагалі зменшує ймовірність виживання підприємства). Окрім того, стратегія не повинна бути: – жорстким планом, який треба виконати за будь-яких умов і будь-якою ціною; – переліком сухих стандартних форм і документів, де втрачається основна ідея існування та розвитку підприємства; – простою агрегацією продуктових, ресурсних і функціональних планів; – планом “обсягом 100 сторінок”; – ідеєю лише вищого управлінського персоналу; – розробленою та виконаною в умовах конфлікту; – заміною здорового глузду та інтуїції. Стратегія повинна мати чітке обґрунтування. Ознаками недостатньо обґрунтованої стратегії є: – орієнтація на “вузьке коло питань”, що не охоплюють усієї системи стосунків підприємства та особливостей його діяльності; – передбачення однобічного розвитку без резервних стратегій і запасних варіантів, – ототожнення стратегії та тактики діяльності; – недостатнє врахування зовнішніх і внутрішніх факторів, використання необґрунтованих гіпотез і недостовірної інформації; – відсутність навичок стратегічної діяльності та невміння керувати опором (що проявляється у відсутності відповідних розділів стратегічних планів). Стратегічні рішення на підприємствах та фактори впливу на їх прийняття. У момент прийняття управлінського рішення є значний елемент невизначеності і ризику. Ризик – можлива небезпека втрат, що випливає зі специфіки тих чи інших явищ природи і видів діяльності людського суспільства. Невизначеність – неповнота або недостовірність інформації щодо умов реалізації рішення, наявність фактора випадковості чи протидії. Таким чином, прийняття рішення в умовах невизначеності означає вибір варіанта рішення, коли наслідком однієї або кількох дій є безліч результатів, але їх ймовірності абсолютно невідомі або не мають сенсу. Джерелами невизначеності очікуваних умов розвитку підприємства можуть бути поведінка конкурентів, персоналу організації, технічні та технологічні процеси і зміни кон’юнктурного характеру. При цьому умови можуть підрозділятися на соціально-політичні, адміністративно-законодавчі, виробничі, комерційні, фінансові. На ефективність процесу прийняття управлінських рішень впливають наступні фактори. Ступінь ризику – розуміється, що завжди існує імовірність прийняття неправильного рішення, яке може несприятливо впливати на організацію. Ризик – фактор, який менеджери враховують свідомо, або підсвідомо, при прийнятті рішення, оскільки він пов’язаний із зростанням відповідальності. Час, який відводиться менеджерові для прийняття рішення не є достатнім. На практиці більшість керівників не мають можливості проаналізувати усі можливі альтернативи, відчуваючи дефіцит часу. Ступінь підтримки менеджера колективом – цей фактор враховує те, що нових менеджерів сприймають не відразу. Якщо порозуміння і підтримки інших менеджерів і підлеглих не вистачає, то проблему слід усувати за рахунок своїх особистих рис, які повинні сприяти виконанню прийнятих рішень. Особисті якості менеджера – один з найбільш важливих факторів. Незалежно від того, як менеджери приймають рішення і відповідають за них, вони повинні мати здібності до того, щоб приймати вірні рішення. Політика організації – у цьому випадку враховується суб’єктивний фактор при прийнятті рішення. Статус, влада, престиж, легкість виконання – усе це може вплинути на прийняття того, чи іншого рішення. Ансофф сформулював ключові гіпотези стратегічного управління на ХХІ століття про: 1) випадковості, яка стверджує, що єдиного рецепта оптимального управління компанією не існує. Іноді гіпотезу про випадковість трактують так: якщо універсальне рішення відсутнє, це означає, що кожна компанія унікальна за своєю природою і повинна шукати свій власний шлях. Проте ця теза не відповідає нашим поглядам. Наше розуміння зазначеної гіпотези таке: між двома загальними для всіх рішеннями є деякий середній набір різних типів управлінської поведінки, який відповідає різним типам проблем; 2) залежність від зовнішнього середовища: проблеми, які ставить перед компанією зовнішнє середовище, визначають оптимальну модель поведінки фірми; 3) відповідність (запозичена з кібернетики). Для досягнення успіху рівень агресивності стратегії компанії має відповідати рівню турбулентності середовища; 4) стратегії, здібності та обрані види діяльності. Діяльність компанії, коли її стратегічна поведінка відповідає рівню турбулентності середовища, а ділові здібності відповідають стратегічній поведінці, мають досягати успіху; 5) багатоелементність, яка заперечує те, що якийсь один компонент управління (чи то ключові менеджери, чи то структура, культура чи система) є головною умовою успіху. Навпаки, успіх компанії – результат взаємодії і взаємодоповнення декількох ключових елементів (хоча за різних умов один чи кілька компонентів можуть переважати над іншими); 6) збалансованість системи. Для кожного рівня турбулентності середовища можна підібрати комбінацію (вектор) елементів, що оптимізує успіх фірми. Варто мати на увазі, що наведені гіпотези сформульовані для країн з розвинутою ринковою економікою. На сучасному етапі розвитку концепції стратегічного управління можливо виділити наступні моделі: – аналітичного управління. Основним імперативом цієї моделі є твердження, що майбутнє неможливо дослідити методами екстраполяції, але характер майбутніх змін цілком передбачуваний; – формалізованого стратегічного управління. Основою якої є чітка регламентація процедур обґрунтування і реалізації стратегії; – ситуативного управління – виникла в результаті подальшого ускладнення зовнішнього середовища, що значно обмежило, і навіть зробило неможливим передбачення майбутніх змін; – принципологічного управління, яка ще не має чіткої методології, а лише створюється. Подальше ускладнення зовнішнього середовища і неможливість передбачення змін свідчить про недоцільність дій, пов’язаних з намаганням їх прогнозувати. Прогнози будуть, як правило, помилковими, а стратегічні рішення – не обґрунтованими. Вибір моделі стратегічного управління здебільшого пов’язують з рівнем стабільності середовища. Доцільність формування стратегії та запровадження стратегічного управління у практику вітчизняних підприємств обумовлюється тим, що: – стратегія, відображаючи систему цінностей, погляди вищого керівництва підприємства, його бачення майбутнього, допомагатиме зорієнтувати персонал у потрібному напрямі; – раціональна структура економіки є такою системою виробництва та його обслуговування (інституційного, ресурсного, грошово-фінансового, науково-технічного, інформаційного, цінового (ринкового), інфраструктурного, кадрового тощо), за якої формується (або сформована) на місцевому, регіональному і національному рівнях агрегації необхідна кооперація виробництва кінцевої продукції, яка має ринки збуту і на яку існує адекватний попит, а саме виробництво здатне вдосконалюватися та розвиватися, тобто підприємства є інтегровані (або інтегруються) в місцеву, регіональну та національну господарські системи; – аналіз середовища підприємства, трактуючи вихідну ситуацію, визначатиме обмеження, які ним накладаються і можливу його еволюцію; – сформована стратегія виступатиме інструментом координації, який буде забезпечувати узгодження цілей, а у випадку виникнення протиріч сприятиме досягненню компромісів, допомагатиме здійснювати діагностику діяльності підприємства, визначаючи причини відхилень між результатами та цілями (причини стратегічних розривів); – наявність сформованої стратегії підвищуватиме адаптивну готовність підприємства до непередбачених змін, демонструючи зв’язок між функціональними підрозділами підприємства, сприятиме обґрунтованому управлінню. Підприємство, яке володіє стратегією і запроваджує стратегічний менеджмент, завжди має можливість поводитися послідовно і системно, що збільшує імовірність досягнення ним поставленої мети. Роль стратегічного менеджменту для українських підприємств визначається умовами їх діяльності, що кардинально змінилися в пореформений час, високим рівнем нестабільності зовнішнього середовища, інтеграційними процесами, які відбуваються, глобалізацією бізнесу. За теперішніх умов відсутність розробленої стратегії розвитку та комплексу заходів з її реалізації гальмує розвиток організації або взагалі призводить до кризи та зникнення її з ринку. На жаль, в Україні теорія і практика стратегічного управління ще не знайшли широкого поширення. Більшість керівників не вбачають потреби у виробленні довгострокових стратегій, помилково вважаючи, що в сучасних динамічних умовах неможливо вирішувати перспективні питання розвитку. Хоча саме стратегічне управління є найважливішим засобом забезпечення успішного виживання підприємства в агресивному динамічному конкурентному середовищі, засобом його адаптації до змін в цьому середовищі. Відсутність орієнтирів, місії і цільової спрямованості розвитку промислового підприємства, можливості розпізнання впливу його зовнішнього оточення і адекватної реакції на нього, а також здатності адаптуватися чи навіть активно впливати на це середовище, на жаль, робить українські підприємства безпомічними на сьогодні і безперспективними на майбутнє. Проблема запровадження системи стратегічного менеджменту на вітчизняних підприємствах полягає також і в тому, що єдиного стандартного рецепта організації оптимального управління підприємством у довгостроковому періоді не існує і тому треба постійно обирати той тип менеджменту, який є найбільш адекватним як певному типу підприємств, так і певному виду проблем. Таким чином, хоча запровадження системи стратегічного менеджменту в Україні і є об’єктивно необхідним процесом у сфері організації управління бізнесом, але на жаль, поки що воно на своєму шляху зустрічає багато як об’єктивних, так і суб’єктивних перешкод. На сьогодні, основні засади і підходи стратегічного менеджменту до українських підприємств запозичені переважно із розробок зарубіжних учених і практики американських, японських і європейських корпорацій з огляду на те, що досвід України у цій сфері невеликий. Безперечними лідерами у цій галузі є США і Японія. Тема 2. |
Последнее изменение этой страницы: 2019-05-08; Просмотров: 302; Нарушение авторского права страницы