Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Стр 1 из 10Следующая ⇒

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Кафедра історії журналістики

Медіакритика

навчально-методичний комплекс для студентів ІІ курсу (спеціальність: журналістика)

підготувала канд. філол. наук, доцент Михайлюта В.П.

рецензенти: д-р філол. наук, професор Сидоренко Н.М.,

канд. філол. наук, доцент Старченко Т.В.

Обговорено на засіданні кафедри: пр. № 2 від 6.10. 2009.

Рекомендовано Вченою радою Інституту журналістики: пр. № 4 від 26. 10. 2009.

2009

Пояснювальна записка

Дисципліна "Медіакритика"

викладається на ІІ курсі (для спеціальності: журналістика) у ІІ семестрі в обсязі – 2 кредити, в тому числі загальна кількість 36 годин, з них лекцій – 18 год., семінарських – 16 год. на кожну групу, самостійна робота – 2 год., підсумковий контроль – залік.

Мета і завдання навчальної дисципліни

Модуль з "Медіакритики" формує в студентів навички критичного осмислення різного роду матеріалів у ЗМІ, об’єктивного їх оцінювання. Він дає уявлення про нову, специфічну сферу медіа діяльності, яка в останні роки набуває все більшої популярності і є цікавою не лише для професіоналів, а й для широкої аудиторії.

Модуль має на меті ознайомити студентів із розвитком медіакритики як новим видом журналістської діяльності за кордоном та в Україні .
Модуль узагальнює та систематизує раніше набуті знання із правових основ журналістики, професійної майстерності, журналістської етики, вчить практично застосовувати їх у щоденній діяльності.
Модуль сприяє формуванню почуття відповідальності у майбутніх журналістів за кожен матеріал, який вони готують; вчить критично та самокритично сприймати медіа продукт.

Предмет навчальної дисципліни

Предметом медіакритики є нове медіа тло в журналістиці, що займається моніторингом медіа продукту і, цим самим, перебирає на себе функції регулятора в системі профетичного регулювання норм діяльності журналістів та інших творців медійного змісту.

Медіакритика забезпечує демократичний потенціал ЗМІ у забезпеченні прав громадян на правдиву, вчасну і повну інформацію , є дієвою формою впливу на ЗМІ та журналістів в умовах демократії. У такому розумінні медіакритика постає як дисципліна, яка сприяє розумінню необхідності дотримання етичних, правових норм діяльності журналіста, здобутих в курсах теоретичних професійних дисциплін.

Медіакритика з'ясовує критерії та принципи аналізу й оцінки медіа продукту, виявляє актуальні проблеми медіа простору.

Вимоги до знань та умінь

За підсумками навчання студенти повинні знати:

1) історію зародження та розвитку медіакритики як особливої сфери журналістики в Україні і за кордоном;

2) різні форми та жанри творів вітчизняної медійної критики;

3) функції медіакритики, їх співвідношення з базовими функціями журналістики;

4) спеціалізовані видання, сайти, сторінки в Інтернеті.

За підсумками навчання студенти повинні вміти:

1) здійснювати моніторинг засобів масової комунікації;

5) вміти оцінювати й аналізувати журналістські матеріали й інші матеріали медійного змісту;

2) студенти повинні володіти навичками медіакритичного аналізу і вміти писати різні за жанрами медіакритичні матеріали.

Місце навчальної дисципліни в структурно-логічній схемі спеціальності. Нормативна навчальна дисципліна "Медіакритика" є складовою циклу професійної підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" для студентів за спеціальністю: "журналістика".

Система контролю знань та умови складання заліку. Навчальна дисципліна "Медіа критика" оцінюється за модульно-рейтинговою системою. Вона складається із двох змістових модулів.

Результати навчальної діяльності студентів оцінюються за 100-бальною шкалою.

НАВЧАЛЬНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ЛЕКЦІЙ І ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

№ лекції

Назва лекції

Кількість годин

Лекції

семінари/ лаборат., практичні

самост. Робота

Інші форми контр.

Лекції

Вступ. Ознайомлення з програмою курсу. Предмет медіакритики.

Становлення медіакритики як особливої сфери журналістики. Із історії розвитку медіакритики.

Комунікаційні зони: критерії поділу. Зона якісних і популярних медіа.

Спеціалізовані видання :"Телекритика", "Медіакритика".

Функції медіакритики, їх співвідношення з базовими функціями журналістики.

Роль МК в корекції соціально-шкідливих стереотипів (етичних, расових, релігійних, статевих)

Проблематика медіакритичних матеріалів у газетах та журналах.

Жанри вітчизняної МК.

Практичні заняття

Професійно-етичні засади медіа критики.

Екологія інформаційної ноосфери.

Боротьба "Телекритики" за якісну журналістику

МК як регулятор правил і норм діяльності журналістів та інших творців недійного змісту

Роль МК в корекції соціально-шкідливих стереотипів (етичних, расових, релігійних, статевих

Проблематика медіакритичних матеріалів у газетах та журналах.

Практика використання інтертекстуальності в сучасних медіа.

Жанри вітчизняної МК.

Модульна контрольна робота: написання медіа критичного матеріалу.

ВСЬОГО

1. Лкція 1. Вступ. Медіакритика.

План

1. Зміст і обсяг курсу "Медіакритика".

2. Система лекцій і практичних занять.

3. Посібники. Обов’язкова та додаткова література.

4. Характеристика поняття медіакритика.

5. Предмет і завдання медіакритики.

Визначення суті медіакритики, за російським журналістикознавцем О. Короченським – одним з найперших дослідників цієї галузі журналістики на теренах пострадянського простору: «Медійна критика – це особлива галузь журналістики, яка покликана допомогти суспільству у пізнанні нових реалій і тенденцій у діяльності ЗМІ. Вона одночасно є і своєрідним способом рефлексії, самопізнання сучасної друкованої та електронної преси, і суспільним дзеркалом, завдання якого – відображати «блиск і вбогість» засобів масової інформації, що опинилися у ринковому середовищі» [1,8].

У англомовній літературі термін «media criticism» (медіакритика) застосовують для позначення: 1) наукового аналізу діяльності засобів масової інформації (фактично – це сегмент науки про журналістику і масові комунікації); 2) журналістської критики медійного контенту і проблематики функціонування ЗМІ в суспільстві.

За визначенням,і Ю. Голоднікової: «медіакритика – галузь гуманітарного знання, що вивчає буття, культуру, еволюцію мас-медіа в площині людської взаємодії і людську взаємодію в контексті реальності, яку відбивають мас-медіа. Медіакритика виникає на межі таких наук, як соціологія, філософія, соціальна психологія, теорія масової комунікації, теорія журналістики, і стає міждисциплінарним комплексом теоретико-методологічних гіпотез, що претендують на різнобічне розуміння медій» [2]

Зарубіжні історики преси і теоретики характеризують медіакритику як цивілізаційний фактор, що сприяє нейтралізації і корекції негативних проявів у діяльності ЗМІ та у їхній інформаційній взаємодії із суспільством – зокрема, тенденціях, породжених нерегульованим або недосить ефективно регульованим розвитком ринкових відносин у медійній сфері та надмірною комерціалізацією масово-інформаційної діяльності.

Медіакритика – це окрема сила, що покликала контролювати медіа суспільство та орієнтувати населення у інформаційному просторі не лише країни, а й світу. Адже часом розібратися у складних процесах, що відбуваються у сфері ЗМІ та інформації досить важко навіть досвідченним медійникам.

Як пише Б. Потятиник, «медіакритику можна вважати важливим обмежувачем нестримного зростання потоків масової комунікації. Зростання, яке так часто є небезпечним для людської психіки і дестабілізуючим для ноосфери. Її можна було б назвати природною внутрішньою противагою, якщо тільки слово «природне» застосовне щодо світу медіа. У нашому розумінні, поява і функціонування медіакритики є проявом своєрідного ноосферного екобалансу чи нооценозу (за аналогією до біогеценозу)» [3,253]

І.Михайлин у книзі «Журналістика як всесвіт. Вибрані медіа дослідження» розглядає медіакритику як невід’ємну сферу журналістики. Серед розділів, чи пак «планет», на які автор розділив монографію – планета перша носить назву «Теорія журналістики та медіакритика». Так само як і його львівський колега Б. Потяниник, І. Михайлин бачить основне завдання медіакритики у регулюванні інфомарційного простору самими журналістами (медіакритиками): «Соціально відповідальна журналістика сперта на усвідомлення журналістикою своєї інформаційної місії та місії формування громадської думки. Вона розуміє свою відповідальність за майбутню долю людства і свою включеність в управлінські процеси ним. Вона розуміє, що без її участі політичні, суспільні, екологічні та інші проблеми розв'язані бути не можуть. Але панує упевненість і в тому, що органи масової інформації, функціонуючи як комерційні підприємства, навряд чи спроможні добровільно відмовитися від своїх рекламних гонорарів або від нескінченного демонстрування низькопробних фільмів, які й далі будуть виховувати людей у дусі споживацтва, насилля та бездуховності. Журналістика буде й далі потурати людським слабкостям, що набагато вигідніше (економічно), ніж розповідати про доброту, взаємодопомогу, самообмеження, екологічні проблеми» [3,12]. Саме цим, на думку дослідника, і має займатися сучасна українська медіакритика в умовах розвитку демократії. «У публічну свідомість прийшло розуміння того, що демократична держава й демократична журналістика мають спільні цілі — добробут суспільства, його гармонійний еволюційний (а не революційний) розвиток, а отже, мусять діяти спільно» [3, 12]

Медіакритика – журналістська критика засобів масової інформації, галузь сучасної журналістики, суть якої полягає :

- в оцінюванні і критиці творчо-виробничої діяльності творців медійного продукту;

- в оцінюванні комплексу різноманітних стосунків медіа з аудиторією і суспільством взагалі.

Медіакритика як наукова дисципліна вивчає ступінь адекватності відображення соціальних явищ і процесів у ЗМІ, співставляє реальну картину і образи дійсності, сформовані у ЗМІ, вивчає ступінь осмислення медіапростору мк виданнями та мк публікаціями, рівень професійності, моральності , відповідність ЗМІ професійним стандартам.

Медіакритика вивчає:

- історію становлення наукової дисципліни;

- функції медіакритики;

- жанри медіакритики;

- найважливіші проблеми, які порушуються в медіакритичних публікаціях.

Медіакритика як навчальний предмет в системі журналістської освіти перебуває на стадії свого становлення, поняття ж критики медіа виникло значно раніше. Частково елементи критики ЗМІ завжди були присутніми в курсах лекцій з теорії журналістики, професійної етики, професійних стандартів і т. і. Ситуація здається подібною до того, що відбувалося свого часу в літературознавстві, коли з історії літератури виокремилися теорія літератури, літературно-художня критика, історія літературознавства. Що медіакритика нині переживає активний процес свого становлення, засвідчує хоча б те, що на міжнародних наукових конференціях, які відбуваються в Москві, Мінську завжди представлена значна кількість доповідей, пов’язаних саме із проблемами розвитку, становлення, функціонування медіакритики.

Варто усвідомлювати, що медіакритика, як наукова дисципліна, не може розвиватися лише на аналізі сучасного процесу в ЗМІ. Важливо вивчати досвід історії журналістики, адже аналіз українських та зарубіжних часописів у процесі їх розвитку – це є, по суті, медіакритика, що належить до категорії академічної, саме в історії української преси закладені основні моральні критерії та професійні стандарти вітчизняної журналістики.

Література

1. Короченский А. «Пятая власть?» Феномен медиакритики в контексте информационного рынка : монограф. / А. П. Короченский. - Ростов: Международный ин-т журналистики и филологии, 2002.– 272 с.

2. Голоднікова Ю. Парадокси української медіакритики [Електронний ресурс]: Медіакритика : [сайт] / Юлія Голоднікова // Медіакритика. - № 16. – 20.03.09. – Режим доступу : http://www.mediakrytyka.info/drukovani/paradoksy-ukrayinskoyi-mediakrytyky.html (20.09.09).

3. Потятиник Б. В. Патогенний текст у масовій комунікації: ідентифікація, типологія, нейтралізація : автореф. дис. ... докт. філол. наук / Б. Потятиник. - Київ. ун-т імені Тараса Шевченка. — К , 1996. — 31 с.

4. Михайлин І. Основи журналістики: підручник / 2-ге вид., допов. та поліпшене / Ігор Михайлин. – Х. : ХИФО, 2000. – 250 с.

Тема 2. Становлення медіакритики як особливої сфери журналістики.

Література

1. Франко І. Зібрання творів: додаткові томи до зібр. тв. у 50-ти т. / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка ; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка / М.Г. Жулинський (голова ред.кол. ), М.З. Легкий (упоряд.та комент.) — К. : Наукова думка, 2008. – Т. 53 : Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці 1876-1895. — К. : Наукова думка, 2008 — 832с.

2. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століття / уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. - К. : Дослідницький центр історії української преси, 2001. - 448 с.

3. Різун В.В. Теорія масової комунікації.:підручн. для студ. галузі 0303 "журналістика та інформація" / В.В. Різун. – К., 2008. – 260с.

4. Короченский А. «Пятая власть?» Феномен медиакритики в контексте информационного рынка : монограф. / А. П. Короченский. - Ростов: Международный ин-т журналистики и филологии, 2002. – 272 с.

5. Москаленко А. Теорія журналістики : навчальний посібник. / Анатолій Москаленко. – К. : «Експрес-об’ява», 1998. – 336с.

6. Здоровега В. До чого подібний слон, або Декілька думок про мас-медіа і журналістів у сучасному світі / В. Й. Здоровега // День. – №22-2. – 26 лип.

7.Квіт С. Масові комунікації : підручник / С. Квіт. – К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – 208 с.

8. Михайлюта В.Медіакритика як навчальний предмет в контексті історичних та теоретичних журналістських дисциплін./ Методика викладання історико-журналістських дисциплін і професійні потреби. Матеріали секційного засідання кафедри історії журналістики Міжнародної наукової конференції "Журналістика 2008": українське журналістикознавство, освіта, термінологія і стандарти". - К., 2008. – С.42-44.

Література

1. Потятинник Б. Медіа: Ключі до розуміння. Серія: Медіа критика. – Львів, 2004.- 312с. – С.36-42.

2. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2000.

3. Різун В. Маси : тексти лекцій / В. Різун. – К. : Вид. – поліграф. центр

«Київський університет», 2003. – 118 с.

Тема 3. Спеціалізовані медіакритичні видання: "Телекритика", "Медіа Критика"

4, 5. Лекція 1, 2

ПЛАН

1. Історія створення спеціалізованих видань в Україні.

2."Телекритика"- професійне та авторитетне в медіаколах видання.

3. Боротьба часопису за свободу слова, боротьба із "джинсою".

4. Відстоювання принципів чесної журналістики.

5. Проблематика, рубрикація ж-лу "Медіакритика".

6. "Медіакритика" готує професійного читача.

7. Постійні автори – професія медіакритик.

На нинішньому етапі в українській журналістиці медіакритика як критично-оціночне осмислення ЗМІ представлена надзвичайно скупо. Із всієї системи засобів масової комунікації частіше всього на сторінках газет аналізується телебачення і кіно. Хоча критичний потенціал в кіно- і телеоглядах відчутно знизився. Як правило, вони зводяться до анонсування кінофільмів, програм. Скажімо, "Телетиждень" важко назвати медіакритикою, його можна розглядати як варіант презентації та осмислення медіа простору.

На професійному медіакритичному горизонті України чи не єдиною зіркою першої величини присутня досить популярна серед професіоналів, і не лише серед них, "Телекритика" – оперативне, аналітичне видання, яке має як електронний, так і паперовий варіанти. Саме "Телекритика" може стати базою для теоретичного становлення медіакритики. Дослідження та моніторинг цього видання дає можливість для різноаспектного вивчення жанрів медіакритики, її функцій, проблематики і т. і. Створене в 2000 році Наталею Лігачовою незалежне електронне видання задекларувало цінності свободи слова, політичної свободи ЗМІ, стало мобілізатором фахового середовища журналістів. На сьогодні "Телекритика" є професійним авторитетним виданням, котре аргументовано аналізує ситуацію в ЗМІ, порушує не лише проблему свободи слова, а й відстоює чесну, якісну, непродажну журналістику, бореться за дотримання журналістами журналістських стандартів, професійної етики.

Саме у зв’язку із "Телекритикою" можна говорити про появу в Україні нової журналістської спеціальності - "медіакритик".

У 2003 році з'являється ще одне медіакритичне видання – "Медіа Критика", головним редактором якого стає професор Львівського національного університету імені Івана Франка Борис Потятинник. Львів'яни пішли іншим шляхом, зосереджуючи свою увагу на осмисленні феномену ЗМІ, медіа філософії, видаючи тематичні випуски. Рубрики цього видання окреслюють ті проблеми, які є для "Медіа Критики" актуальними: гарячі точки, закордонний досвід, теорія, історія, законодавство, освіта, факти і цифри, химерна свобода. "Медіа Критика" виходить на проблеми регіональної преси, маніпулювання масовою свідомістю напередодні виборів. Досліджуються мовні аспекти негативізму вітчизняних ЗМІ, присутня педагогічна проблематика, подаються відповідні соціологічні розвідки, представлений досвід спеціального міжнародного семінару, як журналістам треба глибше розуміти й адекватніше висвітлювати явища тероризму. Сергій Квіт вважає, що прообразом журналу можна вважати подібне за дизайном і наповненням видання "Медіа-атака"(2002), де були опубліковані матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Медіа-освіта як частина громадянської освіти". Він зазначає, що "Медіа Критиці" вдається не ставати на якусь одну точку зору і не подавати діаметрально протилежних позицій: "Можливо журнал ідеально виконує свою природну функцію – допомагає своїм читачам знайти істину. В такому випадку журналістський суб’єктивізм, що спирається на правдиве інформування, висувається на перший план. Проте це не просто інформування і, тим більше, не маніпуляція. Представляється точка зору професіоналів, яку він має право висловлювати і доносити до своєї аудиторії через ЗМІ".

Медіакритика - це не вузьке коло професійних інтересів, проблем. Борис Потятинник чи не найважливішою для медіакритики вважає функцію медіа освіти суспільства: "якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню аудиторію". На сьогодні вона забезпечує також суспільний діалог, виконуючи соціальну функцію. ХХІ століття принесло в журналістику не тільки нові технології, а й нові проблеми. Збільшення швидкості процесів обміну інформацією, погоня за сенсаційними новинами, залежність ЗМІ від реклами – все це привело до того, що мас-медіа не втручаються більше в життєві процеси: аудиторія стає просто споживачем новин. У США на цю проблему звернули увагу ще в 80-х роках ХХ століття.

Окрім фактично одного спеціалізованого медіакритичного видання , яке виходить регулярно – "Телекритики" - (ситуація із "Медіа Критикою" є непередбачуваною) в сучасній Україні дуже важливим для української медіа критики є досвід зарубіжних країн.

Література

1. Квіт С. Медіакритика як нове медіа тло [Електронний ресурс] : Центр медіа реформ [сайт] / С. Квіт. – Режим доступу : http://www.mediareform.com.ua/article.php?articleID=424 (11.04.05). – Назва з екрану.

2. Михайлюта В. "Телекритика " в боротьбі за якісну журналістику / В. П. Михайлюта // Журналістыка – 2009: стан, праблемы і перспектывы: матэрыялы 11-й Міжнар. навук.-практ. канф. прысв. 65-годдзю факультета журналістыкі БДУ, 3-4 сн. 2009.г., Мінськ / рэдкал.: С.В. Дубовік (адк. рэд.) [і інш.] . – Вып. 11. – Мінськ: БДУ, 2009. – 571с. – С. 505-506.

Лекція 1.

ПЛАН

1. Інформативно-комунікативна функція МК.

2. Регулятивна функція критики ЗМІ.

3. МК і соціальна функція журналістики.

4. Функція руйнування міфів у суспільстві.

Функціональність медіакритичних матеріалів.

Результативність та дієвість медіакритичних текстів насамперед залежить від визначення того, які функції вони виконують. Однак зважаючи на те, що медіакритика по суті є особливою галуззю журналістської діяльності, то її функції не можна розглядати окремо від універсальних фунцій журналістики. Однак насамперед, з’ясуємо, що ж таке функція у класичному розумінні цього слова?

Функція (від лат. funktio) означає діяльність, здійснення, виконання. Це одна з найістотніших характеристик відповідного об’єкта, що має широке поширення як один з основних типів наукового пізнання.

Як зазначає А. Москаленко: «Журналістика як вид громадсько-інформаціїної діяльності ніколи не мала б своїх оригінальних рис, якби у неї не було своїх функцій» [1,54]. Він же зазначає, що у вітчизняній журналістиці традиційно виділяють 5 функцій: організаторську, виховну, пропагандистську, контрпропагандистську та соціологічну. Однак зважаючи на світовий процес глобалізації, функціональність сучасних ЗМІ розширюється. Наприклад, швейцарський професор Роджер Блюм виділяє вісім функцій:

Функція інформування – завданням ЗМІ є контроль за станом оточуючого середовища, повідомлення людям усіх новин, за допомогою яких вони зможуть зрозуміти навколишній світ. ЗМІ передають такі новини, які навчають, освічують, несуть ті знання, котрих ніде більше не можна отримати.

Функція артикуляції – ЗМІ мусять передавати не тільки те, що сказали «сильні цього світу», а мають бути «відображувачем думки безсловесних мас». Мають надавати людям можливість висловлювати власну думку, виражати повногласно їхні потреби, протести, радощі й турботи.

Функція соціалізації - передання культурних здобутків, освітня функція ЗМІ. Вони повинні передавати інформацію не тільки про те, що сталося, а так, щоб пояснити, зіставити, поглибити події року, тижня, висвітлити їх причини та показати важливі зв’язки між ними. Це означає, що вони аналізують події.

Функція критики та контролю – ЗМІ повинні наглядати за роботою усіх, хто має владу, через виробництво гласності з передачею інформації. Вони все-таки є владою, силою, і ця влада дає їм можливість стежити за діями урядовців та в економіці.

Функція кореляції – взаємодія між редакцією будь-якого засобу масової інформації та його аудиторією в процесі погодження різних думок і точок зору. Це відбувається під час коментування працівниками ЗМІ подій і ситуацій у світі. Залежно від характеру ЗМІ ця функція використовується для створення громадської думки.

Функція обслуговування – ЗМІ повинні допомагати своїй аудиторії, приносити читачам, глядачам, слухачам практичну користь. Все, що ми дізнаємося із ЗМІ полегшує буденне життя людей.

Функція розважання - люди чекають від ЗМІ передусім задоволення потреб у розвагах, відпочинку й розрядці. ЗМІ обирають два шляхи виконання цієї функції: або віддають перевагу передусім кожній темі, котра має розважальну цінність (це так звані popular papers), або ж репрезентують якомога більше матеріалів на політичну, економічну або культурну тематику, подаючи їх як розважальну інформацію (поняття infotainment).

Функція реклами – ЗМІ є найважливішими носіями рекламної інформації, тому без сумніву, ця функція є важливою у функціонуванні ЗМІ.

Функції медіакритики певним чином збігаються із загальними функціями журналістики, однак мають деякі характерні відмінності. Далі пропонуємо розглянути функції, запропоновані російським ученим О. Короченським, та їх дієвість у реаліях української медікаритики.

Інформаційно-комунікаційна функція медіакритики. Її суть полягає у тому, що критик, який втілює свої думки у журналістському творі, має на меті донести їх до якомога більшої кількості людей, що відрізняються між собою за рівнем освіти, життєвим досвідом, світоглядними установками і моральними цінностями, звичками і пріоритетами. Необхідність встановлення стійкого комунікаційного контакту з різнорідною за своїм складом аудиторією особливо чітко проявляється у масовій медіакритиці. (якою, власне, і займаються українські видання і «Медіа Критика», і «Телекритика).

Щоб привернути увагу широкої аудиторії до свого твору, стимулювати його активну рецепцію, критик має сформувати певну комунікаційну ситуацію, що буде сприяти оптимальному засвоєнню викладених у творі результатів аналізу, інтерпретації та оцінки медійного змісту різних аспектів діяльності ЗМІ. Прагнучи до становлення стійкого комунікаційного контакту та до ефективного спілкування з публікою, критик зобов’язаний не лише зорієнтувати увагу аудиторії на свій твір, але й налаштувати на певне сприйняття його змісту – наприклад, перевести сприйняття із чуттєвого режиму у раціональний, із розумово-побутового плану – у концептуальний і навпаки. Так, наприклад, у журналі «Телекритика» на виконання цієї функції направлені нетривіальні статті журналіста, що виступає під псевдонімом Зіна Підалькіна («Вова зі Льова, а Зіна з ТК» («Телекритика», 18.01.07); «Як Зіна кіно дивилася» («Телекритика», 02.02.07); «Таксі нашого міста» («Телекритика», 20.02.07) та ін.), форма викладу в них дозволяє максимально наблизитися до пересічного українця, який відчуває себе на місці журналіста (що нічим не відрізняється від нього самого), і дозволяє налагодити максимально ефективний комунікаційний канал. Наприклад:

«Увімкнула – і припала до екрану. Бо:

1) Андре Тан – хлопака хвацький,

2) до того ж, жвавий,

3) і, що найголовніше, – не без клепки в голові».

Творець критико-журналістського твору має задати певний комунікаційний контекст, що активує пізнавальні здібності аудиторії. Величезне значення для успішності спілкування з масовою аудиторією має врахування характеристик її комунікаційного досвіду, сформованого у певних соціально-історичних умовах.

Візьмемо для прикладу статтю А. Кокотюхи у «Телекритиці» за січень-лютий 2007 р. (№ 35-36) під заголовком «З міста по нитці – Сіті сорочка», де автор для максимального наближення до комунікаційного досвіду читача порівнює новий телеканал з громадським транспортом: «… поки що він нагадує муніципальний транспорт. На нього всі чекають, та коли він, нарешті, приходить, то стає зрозуміло, що сісти на нього не завжди вдасться. Він або забитий строкатим людом, або пустий і рухається в депо».

Пізнавальна функція медіакритики, на думку О. Короченського, реалізується у єдності ряду взаємопов’язаних пізнавальних підфункцій: моніторингу, аналізу, інтерпретації, оцінки та прогнозу. Розглянемо на прикладах, як у вітчизняних медіакритичних виданнях досягають цієї єдності.

Підфункція моніторингу – «Телекритикою» виконується цілком наочно й дуже технічно – кожен номер містить розгорнуту інформацію у вигляді таблиць часток та рейтингів, нових проектів, відношення кількості інформаційних, пізнавальних та інших передач, оновлення ефірного простору. На жаль, така системність стосується лише телевізійних каналів, моніторинг друкованих, радіо та електронних ЗМІ «Телекритика», у силу своєї визначеної спрямованості, не проводить. Чого не робить і видання «Медіа Критика», яке у друкованому вигляді виходить тематично – у кожному номері журналісти висловлюються з приводу заздалегідь визначеної теми. Звідси – підфункцію моніторингу українські медіакритики виконують, але опосередковано – тобто результати їхньої діяльності реципієнти можуть сприймати вже в обробленому, а не чистому вигляді.

Підфункція аналізу – зазвичай проявляється у декількох площинах і вимагає використання різних аналітичних методик, які умовно можна розділити на три групи:

- методики аналізу інформаційного виробництва;

- методика аналізу медійного змісту;

- методика аналізу відносин засобів масової інформації і соціального середовища.

Варто зазначити, що з цим обидва видання – і «Телекритика», і «Медіа Критика» жодних проблем не мають – аналітичні статті з приводу як інформаційного виробництва – редакційної ситуації, поширення, розповсюдження, оновлення технічної бази тощо, так і медійного змісту – займають більшу частину журнальних сторінок. Наприклад, у «Телекритиці» аналізом взаємозв’язку ЗМІ із суспільством більшою мірою займається Н. Лігачова (статті «Рабовласницьке телебачення або Не формат? На вихід! » («Телекритика», 016.02.07) , «Поставте їх на місце!» («Телекритика», 14.05.08) та багато інших).

Підфункція інтерпретації. Критичний аналіз явищ – не самоціль. Він нерозривно пов'язаний з інтерпретацією підданих аналізу фактів, соціальних явищ і процесів, із синтезом знань через поєднання виявлених у ході аналізу характеристик об’єкта у єдине ціле, що об’єднує їх у певну систему. Дякуючи інтерпретації, і досягається синтез знань про пізнаваний об’єкт, його зв’язки з іншими явищами дійсності. Інтерпретація покликана оптимізувати процес рецепції масової інформації, її основною метою є раціоналізація сприйняття медійного змісту. Володіння мистецтвом раціональної інтерпретації медіа текстів є одним із найважливіших показників майстерності у критичній діяльності. Власне, якраз інтерпретацією фактів і займаються журналісти «Телекритики» та «Медіа Критики». Зокрема у статтях «Медіа як офірний цап» («Медіа Критика», № 3) , «Reality Show у Мережі, Телебаченні і в Житті» («Медіа Критика», № 4) автори намагаються по-своєму інтерпретувати проаналізовані ними факти.

Підфункція оцінки. Ряд теоретиків критики зводить суть критичної діяльності до оцінки творів, їх значення в певному історико-культурному контексті. При цьому з кола зору випускається, що оцінювати непізнаний об’єкт неможливо, що операція оцінювання взаємопов’язана з іншими пізнавальними операціями.

У медіакритиці підфункція оцінки забезпечує виконання пізнавальної операції оцінювання відповідно до різних медійних явищ. Оцінювання базується на застосуванні логічної операції зіставлення. Вироблення оцінки відбувається через зіставлення медійних явищ з професійно-творчими, професійно-етичними, моральними, естетичними, ідеологічними, політичними ідеалами і нормативами, що поділяє критик. Свідомо чи ні, критик спирається на ці ідеали і нормативи, перетворюючи їх у критерії вироблення критичного судження. Однак на практиці оціночні судження критиків нерідко формуються на основі особистих смаків, симпатій і прихильностей, що породжує суб’єктивізм оцінок і призводить до девальвації критичних суджень.

Оцінювання у медіакритиці стосується одночасно як пізнання медійних явищ, так і соціальної орієнтації аудиторії критико-журналістських творів.

Наприклад, у електронному журналі «Медіа Критика» опосередковане оцінювання тих чи інших медіа явищ є складовою частиною більшості статей.

У «Телекритиці» – щомісяця виходить рубрика О. Довженка «Підсумки подій місяця на телеринку і в теленовинах» - де одночасно поєднуються декілька критичних функцій - аналіз, інтерпретація та оцінка.

Підфункція прогнозу. Критичний аналіз і інтерпретацію нерідко супроводжує прогнозування (наприклад, стаття О. Покальчука „Ті ж самі - і компанія. Туманні телелики майбутніх виборів»). Це осмислення перспектив подальшого розвитку медійної практики і її впливу на суспільство, що «випереджає відображення дійсності». Притаманна журналістиці властивість швидко вловлювати усе нове, те що іще тільки «літає у повітрі», творча інтуїція можуть підштовхнути критика до виявлення і формулювання проблем, які тільки назрівають – і з цієї причини не внесені на суспільну чергу дня. Оцінюючи медійну практику з точки зору її відповідності необхідному стану чи бажаної нормативної або ідеальної моделі, критик може і повинен виходити не тільки з уявлень про теперішню нормативність, але й мати на увазі певний ідеал перспективного розвитку ЗМІ та їхніх взаємовідносин із суспільством.

Регулятивна функція розглядає значення медіакритики як фактора регулювання професійної діяльності творців медійного змісту. Позначаючи відхилення професійної практики і моралі від нормативного (або суспільно необхідного) стану, критика спонукає журналістів та інших творчих працівників до внесення коректив у свою діяльність. „Внутрішньоцехова” медіакритика реалізує свою регулятивну функцію, виступаючи у якості внутрішнього корпоративного регулятора – компонента системи професійного саморегулювання спілок творчих працівників ЗМІ, поруч з іншими її компонентами (професійними організаціями і об’єднаннями, комісіями з етики, професійно-етичними кодексами, різноманітними формами заохочень і покарань представників корпорації). Аналіз критико-журналістських публікацій в журналах „Телекритика” і „Медіа Критика” свідчить про те, що „внутрішньоцехова” критика концентрується на питаннях професійно-творчої і професійно-етичної нормативності творчості, викриває і аналізує відступи від нормативів, бере участь у їхньому обговоренні.

Наприклад, автори статтей «Зацицькована культура» («Телекритика», 13.10.09), «Місце збоченця – біля телевізора!» ( «Телекритика» 01.04.2009), «Телеправда на межі цинізму» («Телекритика» 10.05.2008) та багато інших – не просто аналізують стан моральності у телеефірі, але й намагаються проконтролювати роботу відповідних органів, що випускають у інформаційний простір медіа продукт, який не відповідає етичним нормам, а також шукають можливі шляхи вирішення ситуації.

Медіакритиці належить надзвичайно важлива роль у постійному обговоренні, перегляді і вдосконаленні рухливої ціннісно-номативної системи професійної діяльності журналістів та інших учасників інформаційного виробництва. Публічна критика спонукає творців медійного змісту розвивати і корегувати професійно-творчі і професійно-етичні нормативи, підлаштовуючи їх під виявлені критиками актуальні суспільні потреби.

Наприклад, стаття А. Кокотюхи «Привид бродить по новинах. Парфьонова привид» («Телекритика» 09.09.2007) піднімає питання поведінки журналіста у кадрі, масового калькування російських ЗМІ: «…професійний журналіст не може і не має права бути в самій події. Тобто, знімаючи сюжет про мітинг, він не повинен стояти в натовпі з плакатом».

Оскільки «Телекритика» зараз активно виступає за якісну журналістику, кількість статей, що виконують регулятивну фунцію важко перелічити. Особливо багато матеріалів на цю тему у Н. Лігачової. Її стаття «Барбосизація усієї країни» («Телекритика», 15.02.06) жваво обговорювалася у журналістських колах. Так само активним предметом обговорення стала стаття Марини Ковальчук "Антипіар власної країни" (24.02. 10)

Твори масової медіакритики сприяють виробленню у публіки уявлення про нормативність різних аспектів функціонування друкованої та електронної преси, що необхідно для визначення суспільної оцінки тих чи інших медійних феноменів, формування у громадян критеріїв самостійного раціонального аналізу і оцінювання медіатекстів, творчої діяльності їхніх творців, різних проявів взаємодії засобів масової інформації із соціальним середовищем. Сформоване під впливом медіакритики певне ставлення громадськості до різноманітних явищ і тенденцій у діяльності ЗМІ і медійних професіоналів змушує останніх враховувати реакцію споживачів масової інформації.

Наприклад, саме у електронному виданні «Телекритика» вперше постало питання щодо правдивості фактів, що наведені у програмі «Правила життя» на СТБ: «Отримавши листа читачки Оксани Цісик, обуреної підтасуванням у циклі «Правила життя» на СТБ, редакція «Телекритики» вирішила дати можливість творцям програми відповісти на звинувачення та прокоментувати закиди, що містяться у матеріалі, ще до публікації: «…На жаль, незважаючи на постійні нагадування з нашого боку, чекати довелося чотири дні» .

Реалізація регулятивної функції забезпечує виховну дію медіакритики на творців медійного змісту і масову аудиторію, оскільки виховання по суті представляє собою процес відтворення і передачі від вихователя до вихованців нормативних знань і цінностей (культурно-естетичних, ідеологічних, національних, релігійних, морально-етичних).

Корекційна функція. Критичне пізнання практики засобів масової інформації та картини світу, яку вони формують у свідомості аудиторії, співвіднесення цієї картини з дійсністю надає медіакритиці можливість здійснювати корекційний вплив на рецепцію медійного змісту споживачами масової інформації. Ці можливості базуються на здатності медіакритики доповнювати інформаційну картину, що аналізується автором, відсутньою інформацією або пропонувати аудиторії альтернативні відомості, що „виправляють” цю картину. Виконання цієї функції можна простежити на прикладах «передвиборчих» матеріалів – тобто тих виступів медіакритиків, що стосуються виборів та підготовки до них. Наприклад, «Телекритика» під час минулих парламентських виборів започаткувала моніторинг політтехнологій, які відбуваються за домогою ЗМІ: «За допомогою телебачення народ готують до різних післявиборних сценаріїв» (П. Бурковський, С. Черненко, «Телекритика» 26.09.2007): «Питання персонального вибору між лідерами основних політичних сил практично витіснило зі сфери уваги виборців програмні меседжі їх партій. Своєрідний «месіанізм», який закидали Віктору Ющенку його опоненти в 2004 році, тепер фактично став головним змістом агітаційних кампаній Партії регіонів, БЮТ та «НУ-НС»: від глядачів-виборців вимагають виказати довіру їхнім лідерам і віддати владу в одні руки. В телеактивності політичних сил на минулому тижні автори якраз і побачили спроби психологічно підготувати виборців до різних сценаріїв довгоочікуваної кульмінації політичної боротьби».

Цю тенденцію автори «Телекритики» продовжують і досі, беручи активну участь у корекції громадської думки з приводу передвиборчих технологій. Наприклад: «Президенти чи чарівники?» (В. Золоторьов, «Телекритика» 19.11.2009): «У програмах, які вам багато років наполегливо рекомендують не читати, написано усе, що треба знати виборцю, щоб зробити правильний вибір. «Телекритика» продовжує проект «Моніторинг ролі ЗМІ і політичної реклами у виборах-2010» у рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медиа». Однією зі складових проекту є аналіз публічних заяв, політичних програм і рекламних меседжів кандидатів у президенти».

Медаікритиці належить важлива роль у корекції сприйняття маніпулятивних міфів, стереотипів та іміджів, які формуються засобами масової інформації, у загальній раціоналізації рецептивного процесу. Яскравий приклад – стаття «Казочки дорослих, для дорослих і заради дорослих» (А. Трипільський, «Телекритика» 27.11.2009): «Моніторинг телеабсурду та телебрехні від головних кандидатів у Президенти».

Функція корекції сприйняття текстів як одна з основних функцій властива не лише медіакритиці, але й іншим сферам критико-журналістької творчості. Вона відрізняє їх від тих галузей журналістики, де критика текстів і корекція їх сприйняття відіграють допоміжну, другорядну роль.

Просвітницька функція. Аналіз медіакритичних текстів доводить, що журналістська критика ЗМІ забезпечує широку трансляцію знань, культурних цінностей і соціально-культурного досвіду спілкування із засобами масової інформації, реалізуючи при цьому просвітницьку функцію. Це сприяє інтелектуально-духовному розвитку аудиторії, набуттю нею знань і навичок ефективної взаємодії з друкованою та електронною пресою, вдосконаленню раціональних пізнавальних здібностей, смаків і відчуттів реципієнтів медійного змісту. Наприклад, стаття «Великий експертний дефіцит» («Телекритика» 28.11.2008) допомагає читачам глибше розуміти якість експертних оцінок, не помилитися у виборі того, хто заслуговує на суспільну довіру:«Слово «криза» стало найбільш уживаним вітчизняними медіа, а причини, перебіг та можливі наслідки кризи – чи не головною темою для більшості з них. Проте чи допомагають ці публікації українцеві – глядачу, читачу, слухачу – зорієнтуватись у ситуації і оптимально розпорядитись своїми ресурсами за економічної кризи? Чи адекватну інформацію про масштаби кризи та її можливі наслідки надають ЗМІ? Де шукати експертних оцінок і розумних порад?».

Література

1 .Короченский А. «Пятая власть?» Феномен медиакритики в контексте информационного рынка : монограф. / А. П. Короченский. - Ростов: Международный ин-т журналистики и филологии, 2002. – 272 с.

2. Москаленко А. Теорія журналістики : навчальний посібник. / Анатолій Москаленко. – К. : «Експрес-об’ява», 1998. – 336 с.

3. Бутиріна М.В. Стереотипи масової свідомості: особливості формування та функціонування у медіа середовищі: Монографія. – Дніпропетровськ: "Слово", 2009. – 368с.

Література

1. Бутиріна М.В. Стереотипи масової свідомості: особливості формування та функціонування у медіа середовищі: Монографія. – Дніпропетровськ: "Слово", 2009. – 368с.

2. Газети "День", "Дзеркало тижня", "Україна молода", "Критика", "Телекритика".

Лекція 1.

ПЛАН

1. Багатство проблематики мк матеріалів.

2. Проблема суспільного мовлення на сторінках "Телекритики".

До дискусії про перспективи суспільного (громадського) телебачення та радіомовлення в Україні

Питання суспільного (громадського) телебачення та радіомовлення постало не несподівано. Ще 18 липня 1997 року був підписаний Закон України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України", але за минулі роки в цьому напрямі нічого не було зроблено. Після перемоги Помаранчевої революції з'явилися перспективи його можливої реалізації, наявні передумови – політична воля. Адже Президент підтримував ідею створення суспільного телерадіомовлення і радикальної реформи медіа-простору. Та й суспільство, обурене до краю нечуваним тиском влади на мас-медіа під час президентських виборів, намагається унеможливити подібне на майбутніх виборах.

Громадське телебачення за своїм покликанням має слугувати не конкретним постатям Президента, Прем’єра чи колективному розуму Верховної Ради. Громадське телебачення - для народу. Головна мета громадського телебачення – об’єктивне й неупереджене інформування громадян про події, що відбуваються в Україні та за кордоном, створення високоякісних просвітницьких програм, документальних фільмів, серіалів. Звісно, і показ якісної закордонної продукції. Василь Самохвалов називає головну рису такого телебачення – власне виробництво: "Ніякого ноу-хау у такій концепції нема. Більше того. Громадське телебачення просто повторює шлях, давно проторований у Європі, Канаді. Просто в Україні донині такого не існувало."[1]

Концепція суспільного мовлення була винайдена в Європі з метою, по-перше, уникнути приватизації державних телерадіоорганізацій, і , по-друге, віддалити їх від органів державної влади.

У Законі України говориться: "З метою всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюралістичного характеру мовлення, зважаючи на національні традиції, морально-етичні принципи українського народу, створюється система Суспільного телебачення України (далі – Суспільне телерадіомовлення), яке діє на основі Конституції України, Закону України "Про інформацію", Закону України "Про телебачення і радіомовлення", інших законів, що регламентують діяльність телерадіоорганізацій як суб’єктів інформаційної і господарської діяльності, та цього Закону." [2] Взагалі то, в Україні основне завдання, яке має бути досягнуто в процесі реформування державного телерадіомовлення, полягає в тому, що реформа повинна передбачити гарантії незалежності ЗМІ від впливу політиків, та щоб оновлені організації максимально відповідали інтересам суспільства, а не держави в цілому чи якихось її органів, як зауважує Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права.

Викликає занепокоєння таке категоричне протиставлення держави і громадського суспільства. Безперечно, пам’ятаємо філософське: держава – орган насильства над особистістю. Також пам’ятаємо, що держава повинна забезпечувати захист прав своїх громадян. Століттями наш народ у складі імперій мав характеристику законослухняного, занадто терплячого. Пригадую, коли у травні 2002 року відбувався форум молодіжних видань, під час круглого столу представники чи то газети, чи журналу особливо підкреслювали незалежність свого друкованого органу від держави. Це мало означати, що видання не є трибуною кучмівської політики. Не престижно було тоді називатись державним виданням.

Та бачимо, що політики змінюються, а держава має стояти вічно. Бути патріотом не означає запопадливості перед владою, можновладцями. Не слід ототожнювати державу і владу.

В.Ющенко називав три родини, які володіють медіа простором України. Розірвати це коло мало б громадське телебачення. Та в 1997 році, після підписання Закону, питання було відкладене на невизначений період. Нині ж час настав, але громадськість усвідомлює, що нововведення слід впроваджувати виважено. Дискусії про громадське телебачення, дебати, круглі столи, обговорення, які відбуваються, створення ініціативних груп, заплановані парламентські слухання, - всі ці заходи є серйозною підготовкою до реорганізації, вони повинні виявити наявні ресурси для суспільного мовлення. Про активний інтерес суспільства до важливої проблеми свідчить конструктивна дискусія, організована Інтернет-виданням "Телекритика", на матеріали якого за березень 2005 року далі посилаємося.[1]

Експерти та політики погоджуються, що неможливо будувати новий канал без системного бачення проблем у системі засобів масової інформації. Віце-прем'єр-міністр з гуманітарних питань Микола Томенко неодноразово заявляв, що "не може бути так, щоб один канал був суспільним, а всі решта – антисуспільними." За його словами, необхідно комплексно підходити до вирішення проблем у ЗМІ, а не займатись лише перетворенням УТ-1: "Сьогодні весь український народ і експерти допомагають Тарасу Стецьківу реорганізовувати НТКУ, а 90 відсотків простору залишилося поза увагою."

Та все ж сам факт створення та успішної діяльності громадського телебачення сприятиме запровадженню цивілізаційної редакційної політики на приватних каналах. Журналістам всіх каналів та видань факт нормальної роботи громадського телебачення є найкращим аргументом для своєї нормальної роботи. Саме так було під час другого туру президентських виборів, коли чесна робота колективу 5 каналу стимулювала журналістів відстоювати право на свободу слова, спонукала до акцій протесту.

Ханне Северинсен оптимістично прогнозує у зв’язку із цим: "Якщо ви створите суспільне телебачення, то в Україні з'явиться четверта влада."

Неодноразово висловлюється думка про те, що створення одного каналу суспільного мовлення не вирішує проблем телепростору в Україні. Пропонується створити канали, пов’язані з регіонами, канал "Культура", наприклад, або "Спорт", як у Росії. "Тому необхідно створювати систему та ставити конкретні терміни, " – наполягає Олександр Богуцький, керівник телеканалу ІСТУ. Наталія Лихачова, головний редактор "Телекритики" вважає, що це буде можливо, якщо Україна перейде на закладений у законодавстві форматний принцип ліцензування: "Тоді у нас і комерційні канали стануть більш-менш суспільними. І ми це бачимо на прикладі Росії, де при відсутності суспільного мовлення вдається зробити багато таких програм, яким ми можемо тільки позаздрити."

Найчастіше лунають голоси перетворити на суспільний І Національний. Медіа-експерт Сергій Дацюк переконаний, що "суспільне телебачення пов’язане з роздержавленням НТКУ, зміною його форми власності, його форми фінансування." Тарас Шевченко наполягає, що "суспільне телебачення – це форма мовлення, а не форма власності. Головне – громадський канал повинен бути поза політикою і не обслуговувати інтереси держави або якогось конкретного органу влади – Президента, уряду чи Верховної ради. Саме цим суспільне телебачення відрізняється від державного." Не варто заперечувати, нехай саме цим і відрізняється.

Та хто і чому поставив питання саме так: або державне, або суспільне? Є краща відповідь: і державне, і суспільне. Відкинувши зайві емоції, можна прислухатися до не такої й єретичної думки Івана Чижа, голови Держкомітету з питань телебачення і радіомовлення про те, що систему суспільного телебачення і радіомовлення створювати можна і треба, але – не руйнуючи існуюче державне телебачення і радіомовлення. "Не треба забувати, що фактично сьогодні система державного телерадіомовлення виконує функції суспільного мовлення. По-перше, вона фінансується з бюджету і таким чином залежна від бюджету. По-друге, вона створює 120 програм – освітніх і дитячих, екологічних і культурологічних, щодо охорони здоров'я. Жоден недержавний мовник, навіть дуже потужний, не піде на деякі інформаційні проекти собі на збиток… І коли ми створюємо механізм руху до суспільного телерадіомовлення, то не треба руйнувати те, що маємо." [3]

Здоровий глузд, можливо, й закладений у відповідному балансі державного, суспільного й приватного в інформаційному просторі України. Слід також враховувати менталітет саме нашого суспільства. Адже для громадян середнього і старшого віку поняття державного і громадського є тотожними. Та й кожен розуміє, що нове легше збудувати на новому місці, аніж перебудовувати із старого. Кращим способом будування суспільного каналу є створення його на новому частотному ресурсі, не руйнуючи вже існуючої системи телерадіомовлення.

Чому всі одностайно пропонують реформувати в суспільний лише І національний? Чи не тому, що він ще не "прихватизований"? Чи для того, щоб "разрушить до основанья"? Радикально налаштовані учасники дискусії сподіваються, що навряд чи комусь вдасться "врятувати помаранчовілу з переляку потвору УТ від реорганізації"(Отар Довженко).

Володимир Мельник, завідувач кореспондентської мережі НТКУ, навпаки переконаний, що слід зберегти І Національний, як державне телебачення: "Більшість колективу вважає, що державне ТБ має бути державним із покращенням виробництва програм безперечно." Та й що приховувати, технічні й фінансові можливості Першого далекі від ідеальних.

Олександр Богуцький підтверджує цю тезу: " нічим не підкріплений міф, що на базі УТ-1 можна створити лідера українського телепростору. Бюджети компаній-лідерів "Інтера", "1+1" – принаймі в 10-15 разів більші, ніж на УТ-1."

"Українська правда" пояснює вибір суб’єкта реорганізації іншим чином: "Мотивом для використання саме УТ-1 стало те, що канал має потенційно найбільшу за потужністю мережу технічного покриття, але показник частки аудиторії цього каналу – найнижчий."

Очевидно, що процес створення суспільного телебачення є таким, який вимагає детальної розробки, обговорення, підготовки, часу, фінансів. Немає ще чіткої концепції створення СТ. Великі сподівання покладалися на парламентські слухання, заплановані на квітень 2005 року. Микола Томенко акцентував, що від парламентських слухань очікуються чіткі пропозиції по створенню суспільного мовлення. Адже має бути представлено щонайменше три бачення – уряду, парламенту та громадськості. Пан Томенко теж схиляється до ідеї, що суспільне мовлення має базуватися на реформованому НТКУ: "На першому етапі це має бути оновлений демократичний канал УТ-1 з якісно та змістовно новим телепродуктом, який матиме змішану систему фінансування – з бюджету та бізнесу. Згодом можна буде говорити про фінансування лише на гроші платників податків."

Виступаючи на засіданні Верховної Ради, М. Томенко дав зрозуміти, що категорії "державне "– "суспільне мовлення" досі не мають чіткого розмежування. Він наголосив на необхідності зробити "державне телебачення сильним суспільним мовленням, коли б по телебаченню був не телемаркет і не Президент з урядом, а де були б регіони, освіта, культура,.."

Проблема суспільного телебачення містить в собі три важливі складові: технічну, фінансову, змістову. Жодну з них не можна ігнорувати, обминути.

Стосовно змістового наповнення виявляється одностайність всіх сторін обговорення: жодної політики. І це відповідає рекомендаціям Парламентської асамблеї Ради Європи "Про громадське мовлення": "Громадське мовлення забезпечує усе суспільство інформаційними, освітніми та розважальними програмами, покращує соціальні, політичні та культурні характеристики нації, стимулює єдність суспільства. Тому громадське мовлення є, як правило, універсальним за своїм змістом та доступом до нього; гарантує редакційну незалежність та неупередженість; являє собою зразок якісного мовлення; пропонує розмаїття програм, що задовольняють потреби всіх громадських груп; та є суспільно відповідальним." [4]

У резолюції Європейської конференції з питань політики в галузі ЗМІ також зазначено, що держави-учасниці зобов’язуються гарантувати незалежність мовників громадського сектора мовлення від політичного й економічного втручання. Зокрема, поточне керівництво і редакційна відповідальність за розклад і зміст програм мають бути виключно справою самих мовників.[5]

Суть цих документів переконує в необхідності збереження й державного сектора в медіа просторі. Державна політика повинна бути прозорою через державне телебачення, радіомовлення, пресу. Державні ЗМІ повинні відображати діяльність сучасної влади. Президент В. Ющенко зізнається, що в суспільстві "немає сформованої національної стратегії, у більшості сфер життєдіяльності втрачено державний контроль." Якщо суспільне телерадіомовлення повинно бути позбавлене політичного впливу з боку держави, то державні мас-медіа зобов’язані поширювати державну стратегію, зобов’язані бути чинником націотворення. І. Чиж, наприклад, зазначає, що у США 60 відсотків інформації формується владою. Влада хоче поширювати про себе хорошу інформацію, і це є нормальне бажання: сильна влада, сильна держава, сильні громадяни. Українське суспільство теж хоче мати достойну державу, забезпечених громадян-патріотів, мудру владу. Роль ЗМІ у досягненні цієї мети є досить суттєвою.

У дискусії про суспільне телерадіомовлення йому охоче віддають функції розважальні, освітні, інформаційні, виховні. Але поки що по можливості уникається гостра для нашого суспільства проблема: якою мовою громадське телебачення задовольнятиме потреби громадян. І тут крім трьох названих уже аспектів – технічного, фінансового, змістового - виникає ще один – ідеологічний.

Варто зазначити, що й у документах Ради Європи до цього часу не обговорювалася мовна проблема. Публіцист, політолог, дослідник медійного дискурсу В.Кулик коментує: "Це правда, що в дискусіях про засади в подальшій практиці громадського мовлення в Британії, Німеччині й більшості інших європейських країн це питання не порушувалося, бо вважалося, що ніякого вибору робити не треба: в кожній країні є своя мова, нею й треба мовити. Звісно, не все так однозначно, адже не в усіх країнах переважна більшість громадян говорить однією мовою, до того ж інтенсивна міграція останніх десятиліть істотно змінила мовний склад населення, а мова телебачення мала б відбивати ці зміни." І в Європі це проблема не лише громадського телебачення й не лише медій: мовна більшість опирається змінам у мовно-культурній політиці держави й публічних практиках суспільства, тому її мова (зазвичай титульна) залишається по суті єдиною мовою публічних практик і об’єктом преференційного ставлення держави.

Але це практика націй із віковими традиціями.

У процесі становлення суспільного телерадіомовлення в Україні має визначитися ієрархія та спосіб поєднання задекларованих орієнтацій на відродження української мови та культури, забезпечення мовних прав усіх громадян та збереження суспільної стабільності. І телерадіомовлення – загалом та громадське зокрема – є важливою ділянкою формулювання та здійснення цього вибору, від успіху якого великою мірою залежить доля нової влади й нації.

Практично всі учасники дискусії про майбутнє українського інформаційного простору стверджують, що мас-медіа мають активно працювати на об'єднання країни, та, скоріше всього, вони мало як уявляють це реально. Цілковита україномовність, котра сприйматиметься як телевізійне обличчя нової влади та нової України, може виявитися неприйнятною для значної частини російськомовних громадян. Вони, очевидно, матимуть підстави вважати, що таке телебачення не відбиває їхні інтереси, обмежує їхні громадянські права.

Тому свідомо чи несвідомо дискутанти не торкаються делікатного й потенційно конфліктного питання, створюючи уявлення, що проблеми не існує, або допускаючи думку, що громадянам усе одно, якою мовою – принаймі, якою з двох найпоширеніших у нашій країні мов – їх інформуватимуть, освічуватимуть і гуртуватимуть.

Патріотично налаштована велика частина громадян не сприймає ідеологію двомовності, яка суперечить задекларованим у Конституції засадам державної політики.

І тому в контексті медійних проблем постає необхідність не лише задовольняти інтереси громадян, а ще й упливати на них. Фраза "Україна понад усе" повинна сприйматися не як націоналістичне гасло, а органічна складова світосприйняття громадянина України.

Володимир Кулик переконаний, що суспільне мовлення не повинно лише надавати громаді замовлену послугу, а обов’язково слід враховувати суспільний інтерес, яким визначається пріоритет новин, важливість певних аспектів, а його ідеологічна основа – визнання вартості людського життя, демократичне врядування чи рідна мова – має узгоджуватися з культурними кодами нашого суспільства.

Інша версія створення суспільного телебачення належить Олександру Ткаченку, який очолив групу фахівців – Коаліцію - і долучився до нового проекту – Громадського телебачення. Він пропонує створити два канали мовлення – Перший (на базі УТ -1) і Другий (на базі державних регіональних ТК). Другий канал повинен бути культурологічним і вести мовлення з урахуванням регіональних, у тому числі мовних, особливостей. Простіше кажучи, частина суспільного телебачення мовитиме російською. Таким чином останні україномовні "рудименти" телебачення в російськомовних областях – державні студії – будуть замінені регіонально орієнтованими російськомовними.

Створені демократичні умови для широкого суспільного обговорення цієї теми, а також досвід інших країн надають можливість продемонструвати розмаїття способів і форм організації суспільного мовлення. "Наявні (уже нині) 49 моделей ,- зазначає голова незалежної асоціації мовників Тетяна Лебедєва, - дозволяють нам добирати, врахувавши всі плюси й мінуси, перемоги та поразки суспільного мовлення в інших державах, і створити власну, українську модель."

Проблема вітчизняного телерадіомовлення полягає також у наповненні національного ефіру продуктом високої якості. Віктор Боднарюк констатує: "Загальний телепортрет маловтішний: аматорство та вульгарність у розважальних блоках, заяложені фрази про неньку в культурологічних програмах…Виявилося, що ліквідація темників адміністрації Президента разом із самою адміністрацією зовсім не вирішує проблему сірості медіа в Україні. Як і раніше, інформаційні сюжети різних телекомпаній переважно робляться наче під копірку, з ідентичним відео- і, що просто неймовірно, аудіорядом."

Той факт, що суспільне мовлення буде фінансуватися за гроші платників податків, тобто замовник (споживач) буде платити за телепродукт, надає оптимізму щодо якісного рівня програм, адже неякісний товар просто не продається.

Створення суспільного мовлення в Україні, без сумніву, останнім часом є найпопулярнішою темою обговорення у медійних колах. Але це не зменшує кількості знаків питань і риторичних речень у висловлюваннях диспутантів. Ще досі немає чіткого розуміння, яким має бути суспільне мовлення, з яких джерел фінансуватиметься, хто контролюватиме його діяльність. Кількість варіантів збільшується в геометричній прогресії із збільшенням кількості учасників дискусії. Можна прогнозувати, що процес створення суспільного телерадіомовлення займе у часі щонайменше 2-3 роки, адже існують і суто технічні проблеми, проблеми абонплати, про які тут не йшлося. Не варто відкидати можливість "прискореного" варіанту вирішення проблеми: банальне перейменування Національної телекомпанії України на Громадське телебачення із подальшим поступовим реформуванням відповідно до концепції українського суспільного чи громадського мовлення, чіткого уявлення про яку на сьогодні немає.

Досі існує термінологічна невизначеність. У Законі 1997 року воно називається суспільним, сьогодні частіше звучить термін "громадське мовлення." І хоча у нашому ресурсі наявний багатий світовий досвід вирішення цієї проблеми, завдання створення громадського мовлення залишається непростим. Сліпе копіювання європейських технологій не забезпечить успіху. Тільки враховуючи національну специфіку, історико-економічні передумови, генетичний культурний код народу, ми матимемо громадське телерадіомовлення, яке не лише задовольнятиме інтереси громадян, а й буде формувати громадськість, активну й свідому частину суспільства, котра не дозволить державі ігнорувати волю громадян, а буде враховувати як інтереси меншостей, так і інтереси титульної нації.

Література

1.Телекритика.- Інтернет-видання.- www.telekritika.kiev.ua

2.Закон України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення" //Перспективи створення суспільного мовлення в Україні.-К.,2005. – С.70.

3.Стратегія розвитку телерадіоінформаційного простору України. Матеріали парламентських слухань у Верховній Раді України 10 грудня 2003 року.-К., 2004.- С.16.

4.Європейські стандарти у галузі громадського мовлення. - К.,2005.- С.66.

5. Там же. – С.18.

Завдання

Здійснити моніторинг і написати огляд одного із номерів зазначеного

видання під кутом зору відстоювання якісної журналістики.

Література

1. Потятинник Б. Медіа: Ключі до розуміння. Серія: Медіа критика. – Львів, 2004.- 312с. – С.187-217.

2. Потятинник Б. Екологія ноосфери. – Л.,1997.

Завдання: укласти тези за вказаними сторінками.

Практичне заняття 3. Боротьба "Телекритики" за якісну журналістику

ПЛАН

1. Позиція редактора часопису Н. Лігачової (за редакторською колонкою та

інтерв’ю).

2. Обговорення опрацьованих матеріалів.

Завдання: : укласти тези зазначених статей

1. Лігачова Наталія "Барбосизація" всієї країни".// Телекритика. – 2008.- 4 серпня.

2. Ковальчук Марина. Щоденний антипіар власної країни. // Телекритика. – 2010. – 4 лютого.

Література

1. Михайлюта В. "Телекритика " в боротьбі за якісну журналістику. // Журналістыка – 2009: стан, праблемы і перспектывы: матэрыялы 11-й Міжнар. навук.-практ. канф. прысв. 65-годдзю факультета журналістыкі БДУ, 3-4 сн. 2009.г., Мінськ / рэдкал.: С.В. Дубовік (адк. рэд.) [і інш.] . – Вып. 11. – Мінськ: БДУ, 2009. – 571с. – С. 505-506.

3."Телекритика".

4.. Газети та інші джерела.

Література

1. Потятинник Б. Медіа: Ключі до розуміння. Серія: Медіа критика. – Львів, 2004.- 312с. – С.187-217.

2. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2000.

3. Різун В. Роль ЗМК в демократичному суспільстві // Публіцистика і політика :

зб. наук. праць / за заг. ред. В. І. Шкляра. — К., 2001. — Вип. 2. — С. 13—15.

4."Телекритика".

5. Газети та інші джерела.

Завдання

Підготувати аналіз статті із "Телекритики", яка виконує регулятивну функцію.

Література

2. "Телекритика". – різні роки видання, інші видання.

Література

"Телекритика", "День", "Дзеркало тижня", "Україна молода", ж-л "Критика".

Література

1. Бутиріна М.В. Стереотипи масової свідомості: особливості формування та функціонування у медіа середовищі: Монографія. – Дніпропетровськ: "Слово", 2009. – 368с.
Шестакова Э. Теоретические аспекты соотношения текстов художественной литературы и массовой коммуникации: специфика эстетической реальностиНового времени. - Донецк:Норд-пресс, 2005. -441с..

Література

Газети "День", "Дзеркало тижня", "Україна молода", "Критика", "Телекритика".

Самостійна робота – 2 год.

Залікова робота – підготувати мк матеріал (обсяг 3-5 друкованих сторінок):

оціночно-критичний аналіз телепрограми (за власним вибором), який

би якомога найповніше, всестороннє досліджував всі аспекти

журналістського продукту: телепрограми, газети, журналу.

телепрограма

Оцінюється концепція, формат, образ ведучого (стиль, поведінка,

одяг, мова)

газета, журнал

Оцінюється концепція, формат, рубрики, колонки, автори. Також

слід написати рецензію на матеріал № 1 (на вашу думку найкращий

чи найгірший матеріал).

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна література

1. Короченський А. П."Пятая власть?" Медиакритика в теории и практике журналистики. – Ростов-на-Дону, 2002.

2. Михайлин І. Журналістика як всесвіт: Вибрані медіадослідження. – Х.: Прапор, 2008. -512с.

3. Потятинник Б. Медіа: ключі до розуміння .Серія: Медіакритика. – Львів, 2004.- 312с.

Додаткова література

2.Засоби масової інформації: професійні стандарти, етика та законодавчі норми: наук.видання / Укл.: Петрів Т., Сафаров А., Сюмар В., Чекмишев О., – К.: Ніч лава, 2006. – 100 с.

3. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с.

4. Іванов В. Ф. Соціологія масової комунікації: Навчальний посібник. – К.: Центр вільної преси, 1999. – 212 с.

5. Іванов В.Ф., Сердюк В.Є. Журналістська етика: Підручник / Передм. В.П. Мостового. – 2-ге вид., випр. – К.: Вища шк., 2007, 231 с.: іл.

6. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. – К., 1995. – 304 с.

7. Корнєєв В.М. Підходи до вивчення прихованого текстового впливу // Вісн. Київ. ун-ту. Журналістика. – 2001. – Вип. 9. – С. 75-79.

8. Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губернський, В. Ф. Іванов, В. А. Вергун. – К.: Либідь, 1997. – 216 с.

9. Москаленко А.З. Теорія журналістики: Підручник. – К.: Експрес-об’ява, 1998. – 334 с.

10. Партико З.В. Теорія масової інформації: Навчальний посібник. – Львів, „Паїс”, 2007. – 122 с.

11. Різун В.В. Маси: Тексти лекцій. – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2003. – 118 с.

12. Різун В. Теорія масової комунікації: підручн. для студ. галузі 0303 "журналістика та інформація". // В.В. Різун. – К.: Видавничий центр "Просвіта", 2008. – 260с.

13. Чекмишев О.В. Основи професіональної комунікації. Теорія і практика новинної журналістики: Підручник-практикум. – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2004. – 130 с.

14. Шкляр

15. Українське законодавство: засоби масової інформації / Підготовлено Програмою правового захисту та освіти ЗМІ IREX У-Медіа. – К., 2004.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО КУРСУ "МЕДІАКРИТИКА"

1. Характеристика поняття медіакритика.

2. Предмет і завдання медіакритики.

3. Становлення медіакритики як особливої сфери журналістики.

4. МК як форма громадського впливу на ЗМІ та журналістів в умовах демократії.

5. Медіакритика в Україні і за кордоном.

6. Академічна, професійна та масова мк.

7. Кодекс професійної етики журналіста.

8. Професійні стандарти журналістики.

9. Системи громадського контролю за ЗМІ.

10. Наведіть приклади порушення професійної етики журналіста у ЗМІ.

11.Найважливіші характеристики елітних якісних видань.

12.Зона популярних видань.

13.МК як прояв своєрідного ноосферного екобалансу (нооценозу.)

14. Медіакритика і сучасні тенденції розвитку медіасистеми: комерціалізація, .

таблоїдизація, збільшення масштабів.

15. Історія створення спеціалізованих видань в Україні.

16."Телекритика"- професійне та авторитетне в медіаколах видання. Відстоювання принципів чесної журналістики.

17. Боротьба часопису "Телекритика"- за свободу слова, боротьба із "джинсою".

18. "Медіа Критика" готує професійного читача.

19. Професія медіакритик. Постійні автори "Телекритики".

20. Функції медіакритики, їх співвідношення з базовими функціями журналістики.

21. Регулятивна функція МК.

22. Розвінчання найпоширеніших міфів-стереотипів, які нав’язуються ЗМІ (етичних,

расових, статевих, культових…)

23. Медіакритика як регулятор правил і норм діяльності журналістів та інших творців

медійного змісту.

24. Проблематика медіакритичних матеріалів у газетах та журналах.

25. Проблема суспільного мовлення на сторінках "Телекритики".

26. Образ ведучого на телебаченні. Критерії оцінювання.

27. Матеріали на суспільно-політичну проблематику.

28. Матеріали з морально-етичної проблематики.

29. Найпоширеніші жанри та рубрики в медіакритичних виданнях (коментар;

аналітична стаття, есе, огляд, рецензія)

ЛІТЕРАТУРА

1. Аграновский В. Ради единого слова / В. Аграновский. – М. : Мысль, 1978. – 168 с.

2.Баканов Р. Телевидение сквозь призму газет 1990-х годов (на материалах изданий Москвы и Татарстана) : автореф. дис. … канд. филолог. н. : 26.06.06 / Роман Петрович Баканов. – Казань, 2006. – 25 с.3.Баканов Р. Медийная критика в системе современной журналистики России: программа дисциплины и методические указания для студентов отделений и факультетов журналистики, обучающихся по специальности 021400 – «Журналистика» / автор-составитель канд. фил. наук Р.П.Баканов. - Казань, 2006. - 24 с.

4.В зеркале критики. Из истории изучения художественных возможностей массовой коммуникации. / Под ред. В. Борева, С. Фурцевой. - М. : Искусство, 1985.

5.Введение в теорию журналистики : учеб. пособие / Прохоров Е.П., Гуревич С.М., Ибрагимов А.Х.-Г., и др. – М. : Высш. Школа, 1980. – 287 с.

6.Владимиров В. Комерційна журналістика як галузь інформаційного бізнесу / В. Владимиров. – Луганськ, 1995.

7.Гетьманець М., Михайлин І. Сучасний словник літератури і журналістики / М. Ф. Гетьманець, І. Л. Михайлин— Х. : Прапор, 2009. — 384с.

8.Гід журналіста: зб. навч. матеріалів, складена за фр. методикою вдосконалення працівників ЗМІ / Центр підготовки й вдосконалення журналістів [Париж]; Інститут масової інформації [Київ] / Сергій Таран (ред.), Алла Лазарєва (адапт. та упоряд.). – К., 1999. – 96 с.

9.Гоян В. В. Телевізійна комунікація як складова масової комунікації у світлі медіа досліджень [Електронний ресурс]: // Українське журналістикознавство. – Випуск 7 : [сайт] / В. Гоян; Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1669 (16.11.09.) – Назва з екрану.

10.Григораш Д. Журналістика у термінах і виразах : довідник / Д. С. Григораш. — Львів : «Вища школа», 1976. – 295 с.

11.Гриценко О. , Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики / О. Гриценко, В. Шкляр. — К. : ВПЦ "Київський університет", 2002. — 345 с.

12.Животко А. Історія української преси / упоряд., авт. док.-істор. нарису та приміт. М. С. Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 1999. – 368 с .

13.Здоровега В. Засоби масової інформації в політичній системі / В. Й. Здоровега // Політологія. — Л. , 1993. — С. 417—433.

14.Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості : підручник. – 2-ге вид., перероб. і допов. / В. Й. Здоровега . – Л. : ПАІС, 2004. – 268 с.

15.Іванов В. Масова комунікація / В. Ф. Іванов — К . : Віпол, 1998. – 334 с.

16.Карпенко В. Журналістика: Основи професіональної комунікації : навч. посібник / В. Карпенко. — К . : Нора-принт, 2002. — 348 с.

17.Квіт С. Масові комунікації : підручник / С. Квіт. – К. : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. – 208 с.

18.Короченский А. «Пятая власть?» Феномен медиакритики в контексте информационного рынка : монограф. / А. П. Короченский. - Ростов: Международный ин-т журналистики и филологии, 2002. – 272 с.

19.Криворучко С. В. Професійна етика журналіста на сучасному етапі розвитку демократії в Україні: дисертація … канд. філол. наук: 10.01.08 / Криворучко Світлана Володимирівна. - Київський національний ун- т ім. Тараса Шевченка. - К., 2003.

20.Крюгер У. Медиакритика в Германии. [Електронний ресурс] : МедіаРевъю: [сайт] / У. Крюгер. – Режим доступа: http://mediareview.by.ru/articles/text_002.htm. - Загл. с экрана.

21.Кузнецова О. Аналітичні методи в журналістиці : моногр. / Олена Кузнєцова. – Л., 1997. – 110 с.

22.Кузнецова О. Журналістська етика та етикет : основи теорії, методики, дослідження трансформації незалежних видань України, регулювання моральних порушень / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. / Олена Кузнєцова. – Л. : Світ, 1998. – 412 с.

23.Ламбет Э. Б. Приверженность журналистскому долгу. Об этическом подходе к журналистской профессии : моногр. / Э. Ламберт. - М., 1998.

24.Лигачева Н. Некоторые вопросы «джинсоведения» [Электронний ресурс]: Телекритика : [сайт] / Н. Лигачева. – Режим доступа : http://telekritika.ua/media-continent/authorcolumn/nl/2008-03-26/37372 (26.03.08) .

25.Масова комунікація: підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов, В. А. Вергун — К. : Либідь, 1997. – 216 с.

26. Михайлюта В. Медіакритика як навчальний предмет в контексті історичних та теоретичних журналістських дисциплін./ Методика викладання історико-журналістських дисциплін і професійні потреби. Матеріали секційного засідання кафедри історії журналістики Міжнародної наукової конференції "Журналістика 2008": українське журналістикознавство, освіта, термінологія і стандарти". - К., 2008. – С.42-44.

27.Михайлин І. Основи журналістики: підручник / 2-ге вид., допов. та поліпшене / Ігор Михайлин. – Х. : ХИФО, 2000. – 250 с.

28.Михайлин І. Л. Журналістика як всесвіт : вибрані медіадослідження. / Ігор Михайлин. — Х. : Прапор, 2008. – 512 с.

29.Михайлюта В. До дискусії про перспективи суспільного (громадського) телебачення та радіомовлення в Україні / В. П. Михайлюта // Журналістика. Вип.5. – К.,2006. – С.72-79.

30. Михайлюта В. "Телекритика " в боротьбі за якісну журналістику / В. П. Михайлюта // Журналістыка – 2009: стан, праблемы і перспектывы: матэрыялы 11-й Міжнар. навук.-практ. канф. прысв. 65-годдзю факультета журналістыкі БДУ, 3-4 сн. 2009.г., Мінськ / рэдкал.: С.В. Дубовік (адк. рэд.) [і інш.] . – Вып. 11. – Мінськ: БДУ, 2009. – 571с. – С. 505-506.

31.Москаленко А. Основні функції і принципи преси : монографія / А. З. Москаленко. – К. : РВЦ “Київ. унту”, 1998.

32.Москаленко А. Вступ до журналістики : підручник. / Анатолій Москаленко. - К. : Школяр, 1997. – 248 с.

33.Москаленко А. Теорія журналістики : навчальний посібник. / Анатолій Москаленко. – К. : «Експрес-об’ява», 1998. – 336 с.

34.Подолян М. Кроки до професіоналізму / М. П. Подолян. – К. : ЦВП, 1998.

35.Полинцева О. Міжнародне гуманітарне право та журналістика // Українське журналістикознавство / О. В. Полинцева. - К. : Інститут журналістики, 2000. - Вип. 1. - С. 58-59.

36.Потятиник Б. В. Масова комунікація в громадянському суспільстві // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід : зб. наук. пр. / за ред. В. П. Мельника. — Л., 1999. — С. 114—120.

37.Потятиник Б. В. Патогенний текст у масовій комунікації: ідентифікація, типологія, нейтралізація : автореф. дис. ... докт. філол. наук / Б. Потятиник. - Київ. ун-т імені Тараса Шевченка. — К , 1996. — 31 с.;

38.Потятиник Б. Медіа : ключі до розуміння : монограф. / Борис Потятиник. – Львів : ПАІС, 2004. – 298 с. – (Серія: Медіакритика).

39.Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. / Борис Потятиник, Мар’ян Лозинський. – Львів : Місіонер, 1996. – 296 c.

40.Почепцов Г. Информационные войны / Г. Г. Почепцов. – К. : Ваклер, 2000. – 576 с.

41. Приступенко Т. Теорія журналістики : етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації : навч. посіб. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Т. О. Приступенко. - – К. : Інститут журналістики, 2004. – 376 с.

42.Пристяжнюк М. Довіра населення до засобів масової інформації як один з основних чинників формування громадської думки / Микола Присяжнюк, Дар'я Присяжнюк // Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони : науково-практичний журнал. - №2 (2) – К., - 2008.

43.Прозоров В. Власть современной журналистики, или СМИ наяву / В. Прозоров. – Саратов : Изд-во Саратовского ун-та, 2004. - 237 с.

44.Рижко О. Медіакритика як засіб саморегуляції медіа : доповідь на VІІ Всеукраїнському круглому столі Чесного слова [Електронний ресурс] : Чесне Слово [cайт]. – Режим доступу : http://www.chesneslovo.org.ua/arxiv/a14.html. - Назва з екрану.

45.Різун В. Журналістська освіта в Україні // Українське журналістикознавство. / В. В. Різун. - К. : Інститут журналістики, 2001. - Вип. 2. - С. 43-48.

46.Різун В. Методи наукових досліджень у журналістикознавстві : навч. посіб. / В. В. Різун, Т. В. Скотнікова. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2005. – 104 с.

47.Різун В. Роль ЗМК в демократичному суспільстві // Публіцистика і політика : зб. наук. праць / за заг. ред. В. І. Шкляра. — К., 2001. — Вип. 2. — С. 13—15.

48.Різун В. Маси : тексти лекцій / В. Різун. – К. : Вид. – поліграф. центр «Київський університет», 2003. – 118 с.

49.Спичкин А. Что такое медиаобразование / А. Спичкин. - Курган: Изд-во Ин-та пов. квалификации и переподготовки работников образования, 1999. - 114 с.

50.Суслов Е. СМИ как инструмент формирования общественного мнения в процессе становления гражданского общества : дис. … канд. полит. наук / Е.В. Суслов, МГУ им. М.В. Ломоносова. – МГУ, 2004.

51.Тертычный А. Жанры периодической печати : учеб. пособие для студ. вузов / А. А. Тертычный. – М. : Аспект Пресс, 2000. – 312 с.

52.Федоров А. Медиаобразование: история, теория и методика / А. Федоров. – Ростов: ЦВВР, 2001. – 708 с.

53. Чекмишев О. Основи професіональної комунікації. Теорія і практика новинної журналістики : підручник-практикум / О. Чекмишев. — К. : ВПЦ "Київський університет", 2004. — 129 с.

54.Шкляр В. Журналістська майстерність : Поетика журналістського твору : Конспект лекцій. / В. І. Шкляр. – К. : Інститут журналістики, 1995. – 35 с.

55.Шкляр В. Теорія і практика журналістської творчості : Конспект лекцій / В. І. Шкляр. – К. : Інститут журналістики, 1999. – 42 с.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒