Лекція 1. Із історії медіакритики.

 

        ПЛАН

1. МК як форма громадського впливу на ЗМІ та журналістів в умовах демократії.

              2. Медіакритика в Україні і за кордоном.

        3. Академічна, професійна та масова мк.

 

 Розвиток медіакритики у світовому та вітчизняному інформаційному просторі.

Якщо говорити про історію розвитку медіакритики, умовним етапом «протомедіакритики» можна назвати власне початок зародження масово-інформаційний видань у звичному для нас вигляді. Варто згадати, наприклад, відомий сатиричний твір американського публіциста Марка Твена «Як я редагував сільськогосподарську газету». Врешті, чи не є це класичним прикладом медіакритичного тексту – у формі фейлетону – на тодішню ситуацію з медіа працівниками (якби цей твір було б написано сьогодні, він неодмінно потрапив би до змісту «Телекритики» у рубрику «Медіаграмотність»). В Україні критикою ЗМІ займався уже І.Франко у «Зверненні до галицької української молодежі» [1,46] або М. Шаповал у статті «Українська преса і громадянство» [2, 215].

Практика медіакритики має свою історію. В радянські часи у виданнях різного територіального масштабу публікували огляди преси, іноді елементи огляду преси були наявні і в редакторській колонці. Медіакритичний аспект певною мірою виявлявся в теле- і кінокритичних публікаціях (рідше зустрічалися радіоогляди).

Досвід американських журналістів у сфері медіакритики значно багатший російського й українського. В Америці достатньо багато структур, які спеціалізуються на медіа моніторингу й аналізі закономірностей розвитку ЗМІ. Скажімо, одна з найбільш авторитетних американських організацій, яка займається медіакритикою, у 1987 році починає видавати журнал "Extra!", що визнаний кращим у сфері медіакритики. Видання спеціалізується на дослідженні друкованої й електронної преси, публікує солідно аргументовані, аналітичні критичні аналізи з різноманітних проблем функціонування ЗМІ. "Extra!" має свою громадянську позицію, хоча утримується від різких оцінок, не моралізує, не проповідує, є політично незаангажованим часописом. Основним завданням журнал бачить відстоювання свободи слова і преси, ствердження дійсного реального плюралізму ідей і думок у ЗМІ. Його особливість у тому, що він не отримує ніяких грошей від реклами або будь-яких корпорацій. Існування часопису повністю залежить від читачів, від підписки. Такі незалежні видання потрібні і в Україні для формування аудиторії, яка буде контактувати із ЗМІ, стане медіа активною. Досвід американських, і не лише американських, журналістів може бути корисним для створення нових комунікативних концепцій і сприяти удосконаленню редакційної і творчої практики українських журналістів.  

 

Отже, сьогодні критика засобів масової інформації, як явище журналістики, заслуговує на достеменне вивчення з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду у цій галузі. Як було зазначено вище, в Україні теоретичне осмислення медіакритики доволі довгий час залишалося на початковому етапі. У радянський період, у нашій державі, як і на усій території Радянського Союзу найбільш інтенсивно функціонувала телевізійна критика. На це були свої доволі логічні причини. Як зазначає Б. Потятиник у статті «Медіакритика: кому перепадає найбільше?»: «найпопулярніші медіа, зазнають найбільшої критики. Їх звинувачують в занепаді суспільної моралі, негативізмі, сенсаційності та надмірній розважальності. Так було з масовою періодикою кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. Особливо діставалось так званій жовтій пресі. Однак, відколи телебачення стало найпотужнішим медіа, основне вістря критики спрямоване саме проти нього». Оскільки телебачення на початковому етапі розвитку розглядалося як новий вид мистецтва, у ранній телевізійній критиці панували мистецтвознавчі підходи. Чвертьвіковий розвиток мистецтвознавчого напрямку у радянській телевізійній критиці підсумовано у збірнику, виданому ВНДІ мистецтвознавства у 1985-му році.

Однак з розвитком журналістики, технологій та ідеологічного спрямування змінюється і об'єктивно виникає потреба критики не лише телевізійної, а й інших сфер функціонування ЗМІ. У тому числі – й потреба медіаосвіти. Медіакритика розглядається зарубіжними теоретиками медіаосвіти як складова частина діяльності, націленої на освіту і розвиток особистості з допомогою і на матеріалі мас-медіа з метою формування культури спілкування зі ЗМІ, творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, вміння самостійно аналізувати, інтерпретувати і оцінювати медіа тексти, а також володіння різними формами самовираження за допомогою медіа техніки . При цьому поняттю «медіакритика» надається більш широкий зміст: воно охоплює не лише підготовку критико-журналістських публікацій, але й передусім вироблений у ході освітнього процесу критичний розбір змісту медіа текстів і діяльності медійних організацій. Окрім переідичної преси, телебачення, радіомовлення і мережевої преси, теоретики медіаосвіти включають у число мас-медіа також кіно і відео, унаслідок чого під медіакритикою починають розуміти не лише критику ЗМІ, але й кінокритику.

Сьогодні гостро необхідним є теоретичне дослідження журналістської медіакритики, вивчення її розвитку у новітній Україні і ролі у доволі складних суспільно-політичних та економічних Усе це впевнено веде до формування нових незалежних українських ЗМІ. Разом з тим під впливом деяких політичних, а також економічних чинників, значна частина українських засобів масової інформації виявилася залежною від політичних та економічних спонсорів значно більшою мірою, ніж від аудиторії. Засоби масової інформації втрачають характер суспільного форуму, відмовляючись представляти усе різноманіття наявних у суспільстві поглядів, ідей і позицій, заохочувати громадян до активної участі у соціальному управлінні. Незадоволення значної кількості українців фактом зміни суспільної ролі ЗМІ проявляється як у падінні довіри до друкованих і електронних засобів масової інформації, які на початку 1990-х років були одними з вищих моральних авторитетів не лише для українців, але й для усіх мешканців колишнього Радянського Союзу [29,7], так і у збільшенні підтримки ідеї поновлення цензури.

У 1990-ті роки активізувався розпочатий іще у роки перебудови процес перегляду уявлень про характер зв’язку засобів масової інформації з аудиторією та суспільством взагалі, про їхню редакційну політику, про жанрові форми, тематичний спектр і стиль медійних творів, характер їхньої презентації у ЗМІ, про схеми керування друкованою та електронною пресою і її фінансування. У гострих суперечках і конфліктах народжується нова ціннісно-нормативна система діяльності журналістів та інших працівників засобів масової інформації, що потребує оперативного критичного вивчення та оцінки. «Журналістика буде такою й не іншою, яким є час! – зазначає В. Різун, - Не треба забувати: наш день таким, яким він є, зробили не журналісти; їм дали можливість певні соціальні сили й обставини наблизити й увіковічнити цей день. Не можна недооцінювати, але не треба й переоцінювати роль журналістів у суспільстві, журналісти, як і всі інші люди, творять життя й формують суспільство у межах і за законами суспільного розвитку, згідно з принципами існування суспільства як організму» [3]. Соціально-політичні і економічні зміни пострадянського періоду разом з розвитком новітніх форм масової комунікації породили об’єктивну необхідність у радикальному оновленні підходів до критико-журналістського аналізу, інтерпретації та оцінки явищ і процесів у медійній сфері. Н. Габор пише: «Суттєво змінились і засоби передачі інформації, саме вони частково спровокували зміни контенту, специфіку роботи над текстами, і, відповідно, вимагають від науковців як дослідження цих змін, які відбуваються у світі медій, так і нових методів осмислення».

    Доволі значний вклад у дослідження медіакритики, як галузі журналістської творчості, внесли і медіакритики-практики, що піднімають це питання на сторінках «Телекритики» та «Медіа Критики» - Н. Лігачова, О. Довженко, С. Тримбач та багато інших.   Як правило, у своїх виступах вони намагаються дати відповіді на питання: що таке українська медіакритика, що має бути її предметом, критерії для об’єктивного аналізу програм, яким чином можна підвищити ефективність теле- та взагалі медіакритики.

«Я  вже протягом десяти років говорю про особливу місію журналістів у суспільстві. Оскільки вважаю, що журналістам самою природою їхньої професії надано так багато можливостей і прав, у тому числі і отримання досить солідних матеріальних дивідендів, що це неминуче накладає на нас особливі обов’язки. Соціальні обов’язки людей, що належать до еліти суспільства, від діяльності яких прямо залежить ефективність наявних у країні механізмів підтримки належної рівноваги між державною владою і державною відповідальністю» , - пише Н. Лігачова у статті «Криза самоідентифікації», зазначаючи, що медіакритикою повинні займатися самі медіапрацівники – тобто журналісти. І критикувати у першу чергу повинні самих себе – у цьому запорука розвитку нормального демократично-розвиненого суспільства: «Я впевнена, що насправді українська журналістика на даному етапі зіткнулася з дуже гострою кризою самоідентифікації – себе і своєї професії. Тих, хто пройшов подібну самоідентифікацію у роки перебудови і перші роки незалежності України, а потім іще й не зрадив її – виявилося замало, щоб усвідомлення своєї місії стало здобутком корпорації уцілому. Не сприяють цьому, на жаль, і вітчизняна система освіти журналістів, не кажучи вже про систему координат, що склалася у вітчизняних ЗМІ».

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: