Або Чому я не православний

 

Якось у містечку, де промайнуло моє дитинство, я завітав до церкви на богослужіння. В цій церкві хрестили і мене, тут я пізнавав таїнства християнської віри. Урочиста і світла, як погожий весняний ранок, з мудрими ликами апостолів у золотих німбах, з веселковими вітражами на вікнах і високим «небом» над головою, звідки завше струмувало якесь неземне сяйво, – такою вона залишилася в моїй пам’яті.

І ось я після кількох десятків літ знову переступив поріг «моєї» церкви. І наче зі світлого спогаду провалився в темну печеру! Боже, де мої ясноокі апостоли в золотих німбах? Де веселкові вітражі? Натомість похмурі мури, грубо перемальовані в московсько-православному стилі, з яких невідомі мені набурмосені, чорнобороді святі зазирали в душу такими злобними очима, наче слідчі в казематі в душу злочинця, а понад ними усіма шаленіло «прокуророве» око Серафима Саровського. Машинально подумав: «Орда вдерлася до моєї церкви!..» Я був настільки спантеличений побаченим, що по закінченні богослужіння не стримався й звернувся до священика:

– На вашому місці, отче, я взяв би лопату і здер зі стін оті ординські пики...

Священик уважно подивився мені у вічі і відповів:

– Я розумію вас. Але на все своя пора.

 

Чи був Іван Грозний українським гетьманом?

 

У принципі я не маю особистої неприязні до того ж Серафима Саровського (в миру Прохора Мошніна). Можу погодитися, що то був побожний чоловік, благочестивий чернець, що він щиро допомагав бідним, зцілював недужих. Але зізнаюся чесно: при всьому бажанні не можу сприймати рівня культури і моралі тієї в усіх відношеннях відсталої від викликів історії, людського прогресу і демократії конфесії, якою нині є московське православ’я. Людина, з дитинства вихована на європейських цінностях, неспроможна знайти в тій конфесії одкровення.

Тут щирий патріот може зробити мені закид: чому це ти, чоловіче, з таким презирством ставишся до рідних слов’янських святих? Закид дещо нелогічний, бо своїх святих ми, українці, на жаль, майже не маємо. А щодо слов’янського походження російських святих у мене є великий сумнів. Наукою доведено, що нинішні росіяни в епоху Київської Русі були не слов’янами, а скоріше угро-фінами. Це хінова (тобто фінова (фіновня), як їх називає автор «Слова о полку Ігоревім», котрий ще не знав літери «ф»), а отже, племена азійського походження. Якщо серед тої хінови й були слов’янські елементи, то з навалою татаро-монголів вони ще глибше азіювалися, як і сьогодні азіюються мільйони українців у Росії, хоча вже й не змушені цього робити.

Російські святі, як ті татаро-монголи, вдерлися в наші храми і душі непрошеними самозванцями і силоміць, не питаючи нашої згоди, намагаються викинути з них євангельських християнських святих, аби посісти їхні трони. « Рідних» для українців серед них нема. Тут я дозволю собі висловити думку, з якою погодиться чи не кожен український патріот: росіяни за триста років стільки пролили нашої крові, замордували стільки мільйонів наших людей, що асоціювати сьогодні їхній менталітет з християнською святістю – це ні в голові, ні в серці взагалі нічого не мати.

З огляду на це преподобний Серафим не може бути українським святим, як, скажімо, цар Іван Грозний не може бути українським гетьманом. В культурних спільнотах святих державними указами не призначають. Бо знають: психологія віри така, що силоміць примусити людину вірити в те, чого вона не хоче, неможливо.

Чим це пояснити? У світі спостерігається – як незаперечна істина – конфесійна стабільність, себто постійна вірність людей раз обраній конфесії. До речі, незрівнянно постійніша, ніж вірність тим чи іншим ідеалам, політичним доктринам, моральним засадам тощо. Люди, з дитинства виховані на духовних традиціях батьків, дідів і прадідів, як правило, не відчувають внутрішньої потреби змінювати віру. Під тиском життєвих обставин вони можуть міняти політичну орієнтацію, партійну приналежність, економічні плани, навіть класовий статус, але при цьому дуже рідко змінюють ім’я, прізвище, зраджують свій рід, материнську мову. Це ж стосується й віри.

Люди, яких батьки з дитинства не навчили Божого слова, а нині їх у нас чимало, теж мають вільну волю вибирати конфесію за велінням серця. Відчула душа, що православ’я – це та віра, якої вона прагнула, будь ласка, ніхто не має права перечити. Це ж можна сказати і про католицизм, і про уніатство. Але в зрілому віці міняти вибір душі вже нема потреби. В ім’я чого? Політичної доктрини? Партійної кар’єри? Економічної вигоди? Соціальних преференцій? Ні і ще раз ні! Бо віра – це душа, якої не міняють. Одне лишень застереження: вибір конфесії не повинен бути образливим для духовності рідного народу.

 

Старим кадрам нема віри

 

Може видатися недоречним, чому я акцентую увагу на російському православ’ї, тоді як Україна відроджує помісну церкву під егідою Київського патріархату. По-перше, тому що ми, українці, вже триста років іншого православ’я не знали. По-друге, реалії нашого сьогодення ставлять під сумнів успіх такого відродження. Незалежна Україна, на свою біду, не спромоглася провести люстрацію старих комуністичних (читай – кадебістських) кадрів у всіх сферах суспільного життя, заодно і в церковних, що їй донині вилазить і ще довго вилазитиме боком. Тільки вдумайтесь: що то за церква, що то за Божа воля, в ім’я якої вищі ієрархи РПЦ письмово доповідали репресивним органам про політично нелояльних віруючих? За які такі заслуги духовні пастирі запопадливо брали з рук тоталітарного режиму третьорозрядні ордени і медальки? За вірне служіння Христові чи імперському антихристові? Чи цього не досить для недовіри до старих кадрів православної церкви? Як колишні радянські господарські кадри неспроможні вивести країну з економічної кризи, так і пострадянський православний клір навряд чи зможе відродити в Україні помісну церкву. Завтра, не приведи Господи, відбудеться реставрація «бурбонів» або владу в країні захоплять доморощені «брюховецькі» і він знову на всі голоси заспіває анафему національному героєві Мазепі та нишком писатиме доноси на парафіян, на пожертвування яких жирує. Щоправда, він і нині ту анафему поривається заспівати…

Та це лише наслідки головного гріха російського православ’я. Суть його – в негуманному, недемократичному ставленні до людини. Фундаментальні погляди католицизму й православ’я на людину настільки різні, що нерідко виникає запитання: чи відноситься взагалі остання конфесія до християнської релігії? Греко-католицька церква вважає своїм головним^: обов’язком прокладати місток любові між людиною і Богом, щирими, проникливими проповідями наближати людину до Бога, виховувати в дусі християнської моралі, любові до ближнього, до свого народу і всього людства. Православне духовенство, пройняте ордизмом, теж ніби декларує ці постулати, але ставиться до людей як до власних кріпаків, колгоспників чи в кращому випадку – до платників податків. Проповіді воно взагалі ігнорує: чи не має що сказати людям, чи не вважає за потрібне чогось навчати темних кріпаків? Цю вікову традицію спробував порушити блискучий проповідник протоієрей Олександр Мень, за що «брати во Христі» і зарубали його сокирою, щоб іншим неповадно було. І за злочин донині ніхто не відповів.

Російська православна церква завжди була залежна від світської влади. Недарма друга її назва – цареславна. В Росії вона формально відокремлена від держави, однак фактично донині залишається своєрідним міністерством ідеологічного впливу на населення. Російське православ’я — це не лише релігія, а радше потужний важіль «собіранія ісконних русскіх зємєль», стимул до національної самоідентифікації та духовної цементації росіян, а загалом – одна з фундаментальних основ великодержавності і шовінізму. Бездержавне українство такого розуміння релігії ніколи не мало.

Навіть в умовах пострадянської демократії РПЦ не поспішає скористатися свободою для релігійно-просвітницької діяльності серед власного народу. Це дуже показовий факт. В її діяльності й надалі превалює ординський принцип захоплення чимраз більших територій і примноження кріпацьких душ, в той час як вона сама залишається інтелектуально і духовно убогою.

 

На православ’ї Ренесанс і не валявся

 

Убогість православ’я в тому, що насправді в ньому нема глибокої віри. Глибина духовності замінена обрядовіруванням, обмеженням віри набором обрядів, наполовину перемішаним зі старими поганськими традиціями. Нерідко хочеться запитати наших православних: чого насправді більше в їхніх віруваннях – християнства чи поганства? Глибокий духовний світоглядний зміст християнства не став зрозумілим для широких верств населення. В епоху Відродження Європа в основному очистилась від рудиментів поганства. На російському православ’ї Ренесанс «і не валявся».

У Європі католицизм став потужним рушієм прогресу, фундатором університетської освіти, науки, образотворчого мистецтва, архітектури, будівельної справи. Православ’я в жодній країні такої якості не проявило. Порівняння естетичного рівня Кйольнського собору і Софії Київської, шедеврів Рафаеля, Мікеланджело і «допотопної» ікони Рубльова не витримує жодної критики. Це все одно що порівнювати скульптури Парфенону зі «скіфськими бабами».

Звідки взялася така разюча різниця між Заходом і Сходом? Основоположним принципом християнства є любов до ближнього. На Заході саме християнство посприяло трансформації цього принципу в повагу до людини, в права особи, у визнання людини найвищою цінністю світу, з чого і почалися витоки гуманізму та демократії – основ сучасної західної цивілізації. На Сході православ’я такій трансформації, на жаль, не посприяло. І як наслідок – тут донині проблеми з повагою до людини, до прав особи – проблеми з гуманізмом і демократією.

І сьогодні католики та протестанти зводять у світі дивовижної краси храми, вносять породжені часом зміни в процес богослужінь відповідно до зростаючого культурного рівня віруючих. Православні ж батюшки й надалі правлять по кілька годин церковнослов’янською мовою, віруючі втомлюються, нудьгують, нічого не розуміють. Бо кому їхнє розуміння потрібне? Як старі комуністичні кадри й нині готові боротися за «чистоту марксизму-ленінізму», так і батюшки «бдят чистоту православія» в його крайньому ступені закостенілості. В цьому криється велика загроза для нашої спільноти. Сьогодні стало очевидним: країни православного світу не мають достатнього внутрішнього потенціалу для поступу. Їхні кволі потуги йти в ногу з часом чомусь завжди закінчуються стагнаціями. Напрошується висновок, що це православна церква виховує цілі покоління людей в такому застійному дусі, позбавляє їх волі до поступу. Якщо Україна не вирветься з полону московського православ’я, вона може назавжди залишитися «оплотом застою» в самому центрі Азіопи.

 

Чи православні – християни?

 

Та ще більш неприйнятне православ’я для по-європейському налаштованого українця своєю нетерпимістю до інших конфесій, буквально ординською ворожістю до католиків, що справляє враження, ніби воно поняття не має про християнську мораль, любов до ближнього, повагу до інакомислячого. Як це притаманно людям нижчого рівня культури і демократизму, у православних в усьому винен хтось, тільки не вони самі.

І вже цілковитою комедією абсурду є те, що оці свої вади РПЦ намагається утверджувати як «Богові угодні» чесноти. Але ж такі «чесноти» просто несумісні з християнською мораллю!

Не раз ловлю себе на грішній думці: якщо символом віри православ’я не є любов до ближнього, як цього навчав нас Христос, а лише неприкрита нетерпимість і агресивна ворожість до нього, то чи не слід нам замислитися, чи належить РПЦ в Україні до християнської конфесії взагалі? Гадаю, мою думку поділяють не тільки католики, а й чимало православних українців. І для того в них знайшлися б поважні причини.

РПЦ служить світській владі не за красиві слова. Весь світ знає, що патріарх Алексій II отримував від уряду сотні тисяч тонн нафтопродуктів для продажу за кордоном або багатотонні партії «ніжок Буша» під виглядом гуманітарної допомоги, а окремі архієреї беруть участь в управлінні різними комерційними структурами та банками. Верхівка РПЦ погрузла в розкоші і черевоугодництві, але в неї ніколи нема коштів на релігійне просвітництво, благодійність, допомогу бідним, а голодні монахи з занедбаних монастирів змушені жебрати на перехрестях доріг, збирати подаяння на «Божу справу».

Чи треба пояснювати, що сучасна інтелігентна людина, зорієнтована на європейську цивілізацію, не може бути в захваті від культури, етики і естетики православ’я. Тим більше вона не в захваті від агресивного, настирного намагання плести тенета на душі віруючих інших конфесій, котрі переросли її в духовному розвитку.

Не буду голослівним. Загальновідомо, що володіння Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка існує вже понад чотириста років і, до речі, народилася одночасно з Московським патріархатом, останній безапеляційно вважає своєю «ісконною» канонічною територією, незаконно захопленою уніатами, і домагається повернення її в лоно материнської церкви.

Західні українці вже раз відчули на своїй шкірі «блаженство» повернення в лоно мачухи-церкви і ще раз пережити його панічно бояться. Вони мають усі підстави поєднувати православ’я з кривавим сталінізмом і російською ординською політикою «екуменізму», тобто відвертого експансіонізму. Повторюю для тих, хто неуважно прочитав ці рядки: західні українці мають аж надто багато підстав пов’язувати православ’я зі сталінізмом. У 1939-му воно вдерлося в Галичину в обозі сталінізму як його невід’ємна складова, чи, коли хочете, четверте колесо більшовицького імперського воза, де три інших – кривава беріївщина, грабіжницька колективізація, насильна русифікація. Даруйте, братове-православні, але така правда історії.

Факти статистики: з 1939-го по 1956-й роки на Західній Україні православні визволителі вбили – замордували в тюрмах, розстріляли, повісили, спалили живими, втопили в криницях, розіп’яли на хрестах, зґвалтували понад 156 тисяч національно свідомих, освічених молодих людей і понад 300 тисяч жінок, дітей, стариків погнали в Сибір на вірну смерть, а ще сотні тисяч їхніх рідних і близьких понизили в правах, позбавили паспортів, аби не могли уникнути рабства в колгоспах. І хоча відтоді минуло півстоліття, «ніхто не забутий, ніщо не забуто». Але що не менш потворно: РПЦ не тільки не протестувала проти цього геноциду, а й сприяла йому. Християни так не чинять. І сьогодні православні, позичивши очі в Сірка, звалюють всю вину за власні злочини проти людства на греко-католиків. Ще й сьогодні всілякі вітренки та симоненки брешуть, що західняни ночами бігають з ножами в зубах з наміром зарізати православного батюшку. Якого ще треба кращого підтвердження, що сталінізм так і не вивітрився з голів тих політиканів.

 

Чубиться сліпий з глухим

 

Практичний його рецидив засвідчує такий документ. Ініціативна група від тернопільського православного духовенства виступила із зверненням до Прем’єр-міністра України, до голови СБУ (! ) і голови Тернопільської облдержадміністрації з вимогою вжити заходів (! ) до об’єднання трьох конфесій – УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ в єдину Українську православну церкву. Звернення скоріше нагадує ультиматум з погрозами в дусі совкових традицій: нібито Президент розпорядився негайно братися до об’єднання, а „уніатська» облдержадміністрація його волю зігнорувала. (Безумовно, Віктор Ющенко такого розпорядження не давав і не міг дати взагалі). Далі йдуть вимоги матеріального характеру: «Допомогти у виділенні місця під будівництво собору для православних у Зарваниці (духовний центр греко-католиків – авт.)... У разі недосягнення порозуміння між адміністрацією і ініціативною групою остання залишає за собою право ініціювати збір віруючих з вимогою відставки голови ОДА та його команди».

Церква, нібито відокремлена від держави, відкрито погрожує державній владі! Агресивність православного «екуменізму» (читай – експансії) не маліє за будь-яких історичних перемін!

Ще приклад. У Дніпропетровську митрополит УПЦ Московського патріархату виступив з вимогою (! ) повернути місту стару назву – Катеринослав і на центральній площі відкрити пам’ятник Катерині II. Тій російській цариці, котра зруйнувала Січ, а відтак і Україну – «доконала вдову-сиротину». Це відвертий плювок в обличчя українській нації. Який народ у Європі стерпів би таку наругу?!

А що ж православні УПЦ КП? Чому вони в один голос не протестують проти антиукраїнських виступів митрополита-шовініста? Чому не домагаються переходу під їхню юрисдикцію Почаївської лаври – цього форпосту російського імперіалізму на території Західної України? Але вони чомусь мовчать... От якби «прокляті уніати» подали голос на захист своїх законних прав, тоді вони показали б, хто в домі господар.

Абсурдність відносин віруючих цих конфесій у тому, що всі вони –уніати. Західні українці (галичани) є уніатами католицької церкви, східні українці, доки не відроджений канонічний Київський патріархат, –залишаються уніатами Московського патріархату. Отож і одні уніати, і другі. Уніатство – і західне, і східне – об’єктивний наслідок вікової бездержавності українства, його податливості колонізаторам, втрати національної гідності. Тому і гірко, і смішно бачити, як наші східні уніати вішають на наших же західних уніатів усіх здохлих собак з таким апломбом, немов вони є щонайменше апостолами національної канонічної Української церкви. Насправді, злидень сліпий чубиться зі злиднем глухонімим.

 

Двічі в одне багно не вступають

 

Що й казати, всі патріоти України – за відродження канонічного Київського патріархату. Та де гарантія, що під маскою об’єднання не криється підступна російська імперська ідея чергового залучення українства до Московського патріархату? Де гарантія, що при таких «митрополитах» та «ініціативних групах» Київський патріархат узагалі зможе стати канонічним, що ці ініціатори нібито Божого Промислу не є таємною агентурою РПЦ і не мріють незалежній Україні «запустити пазурі в печінку? »

Тому ми, західняни, маємо серйозні підстави остерігатися єднання з «братньою» церквою, котра плекає підступні наміри повторити сумнозвісний Львівський собор 1946-го, змушуючи нас, українців, звернути з європейського демократичного шляху назад до азіатського тоталітаризму і духовного рабства. Якби таке об’єднання сьогодні відбулося, дорога до Європи для нас була б закрита.

Якби йшлося тільки про об’єднання УПЦ КП і УАПЦ, заперечень не було б. Бо це, по суті, одна конфесія, тільки амбіції владик гальмують процес злиття. Зовсім інша проблема з УГКЦ. Вона розділяється на дві підпроблеми: чи є об’єктивна причина для об’єднання і чи необхідно це робити взагалі.

Як відомо, УГКЦ з власної ініціативи відокремилася від Київського патріархату – ще канонічного! – після Берестейської унії 1596 року. І, мабуть, мала для такого кроку вагомі причини. То що казати тепер, коли українське православ’я задушено російським? Було б неправильно принижувати роль Київського патріархату в становленні української нації, однак треба чесно визнати: відтоді, як його знищили московити, греко-католицька церква зробила для галичан чи не більше добра, аніж православна в східних регіонах країни. Набагато більше для утвердження духу патріотизму, національної самоідентифікації віруючих, для збереження народних традицій, розвою освіти і культури, а звідси – до пробудження свободолюбних устремлінь українства, його волі до боротьби за здобуття незалежності і відновлення державності.

Досить пригадати основні факти. Січові стрільці-західняни – ядро армії УНР і Директорії. Героїчна епопея ОУН-УПА. Активна участь у русі шістдесятників. «Живий ланцюг» Львів – Київ. Національне-патріотична агітація в масштабах України напередодні здобуття державного суверенітету. Нарешті, Помаранчева революція, яка без масового патріотичного героїзму західнян навряд чи відбулася б.

На жаль, православна церква в східних регіонах за останні століття такого високого патріотичного духу серед українців не зберегла. (Та й як його було зберегти анафемами проти гетьмана Мазепи? ) Результати її духовного виховання віруючих нині теж на виду. То ж навіщо знову ламати добрі традиції національно-патріотичного виховання українців? Кому вони нині стали на заваді? Кому вигідно їх розтоптати? І як до цього поставляться греко-католики, котрі тільки-но ледь живі вирвалися зі смертельних обіймів недавнього «об’єднання».

Якщо вам, шановні православні, так уже кортить об’єднати конфесії, то будьте добрі, інтенсифікуйте свою духовну, душпастирську діяльність, достукайтесь до сердець віруючих, переконайте і православних, і католиків, і греко-католиків у своїй єдиній, святій правді, аби вони в один голос гукнули: «Хочемо єднання і злагоди! » Та, мабуть, сподівання на успіх примарні. А от виклянчити щось у влади, погрожуючи їй бунтом, легше і простіше, ніж дбати про Промисел Божий.

Друга причина ще брутальніша. Безпринципне, нелогічне об’єднання двох різних церков в одну суперечить принципам свободи совісті віруючих і законам існування релігії. На початках воно навіть може дати деякий зовнішній ефект. Але в подальшому одна з церков неодмінно задушить чи поглине другу – з сумними наслідками для віруючих останньої. Невже цією підступною метою керуються православні владики?

 

Коли Україна стане незалежною?

 

Усім нам треба усвідомити, що об’єднання конфесій можливе, користуючись політичною термінологією, лише за доброї волі віруючих та за наявності в них доленосної духовної мети на паритетних засадах спорідненості віросповідання, хоча в релігії це звучить кумедно. І все ж доцільно добре з’ясувати, хто з ким може і з ким не може об’єднуватися.

Отже, до війни в Тернопільській області майже всі українські церкви були уніатські і ледве дві православні. (Приблизно це саме можна сказати про цілу Галичину). Напередодні Незалежності всі церкви, яких оминула гірка доля бути підірваними, перекантованими у склади, належали до Московського патріархату. Такого добровільно-примусового «екуменізму» не зазнала в двадцятому столітті жодна церква на світі. Сьогодні на Тернопіллі з обіймів РПЦ вирвалося майже 700 греко-католицьких громад, 228 громад віруючих Київського патріархату і 263 громади Автокефальної церкви. Під омофором Московського патріархату залишилася тільки 121 громада. Чи хочуть громади, тільки-но вирвавшись на волю, об’єднуватись? Навряд.

У східних регіонах України греко-католицьких громад обмаль, до речі, менше, ніж католицьких, значить, процес відродження єдиної національної церкви може базуватися тільки на об’єднанні громад УПЦ КП і УАПЦ. Греко-католики щиро вітатимуть таке об’єднання. Адже в Україні ще явно переважають громади Московського патріархату, на нашу біду, їх тут більше, ніж у всій безкраїй Росії. Це вони, як той шашіль деревину, підточують і без того кволий український патріотичний дух, крихку національну єдність, повагу до рідної історії, мови і культури, сіють розбрат між Сходом і Заходом країни, методично підривають із середини життєспроможність нації. І чинять це під надійним прикриттям української Конституції! Отже, єднання з ордою об’єктивно неможливе.

Для когось це, може, демократизм віри, а для нас, українців, – духовне закабаления. Як відомо, в попередні століття національність людини визначала її мова, віра і традиції. Не втратив цей принцип актуальності й нині. А тепер поміркуймо: етнічний українець у своїй незалежній державі в соборі Московського патріархату молиться на Москву, розмовляє російською мовою, шанує російські свята, поклоняється російським ідолам... Які залишаються підстави, щоб вважати його незалежним українцем? Це щонайбільше громадянин України, але не українець, покликаний історією бути будівничим української України – демократичної, багатої, цивілізованої європейської держави.

З огляду на це чи можна вважати незалежним наш народ, якщо переважна більшість його й надалі перебуває в чужинецькому духовному закабаленні? Економісти поєднують проблему незалежності лише з матеріальними чинниками: «Україна стане повністю вільною тоді, коли унезалежниться від російських енергоносіїв», – твердять вони.

Це так. Але духовна залежність не менше, а можливо, ще більше важить! Отже, Україна стане повністю вільною тільки тоді, коли унезалежниться від Росії і матеріально, і духовно – і від російських енергоносіїв, і від Московського патріархату, російської мови, ординської ментальності, традицій. Хто цього не хоче чи не може усвідомити, той автоматично опиняється серед антиукраїнського чортополоху симоненків, вітренків, костусєвих та їм подібних.

Як бачимо, Національна помісна церква нам конче потрібна. Будемо вірити, що з Божою допомогою вона облагородить наші душі, допоможе нам, українцям, позбутися вікової ворожнечі, розбрату і чвар. У незалежній державі українці не повинні, не мають права ворогувати між собою. Якщо вони таки чубляться, то це означає, що котрась з ворогуючих сторін – не українці. І з цього час робити суворі висновки.

Зробимо висновки і ми. Національну єдність не можна зміцнити розпалюванням війни між греко-католиками і православними. Нещасній нашій Україні ще доведеться рано чи пізно пережити, перестраждати роздмухуваний федералістами та іншими ворогами незалежності й єдності нації розбрат між Сходом і Заходом країни, що незрівнянно небезпечніше, ніж розбрат між релігійними конфесіями. Тому тільки за взаємної поступливості, тільки за однакової терпимості та готовності до порозуміння з обох сторін можна змінити нинішній стан речей і домогтися того, що в майбутньому нація стане єдиною. І греко-католики, і православні мають рівновеликі заслуги перед українством і було б верхом безглуздя одній конфесії нищити другу, бо це рівнозначно братовбивчій війні.

Об’єднання української православної та греко-католицької конфесій бажане й можливе на паритетних засадах передовсім для однієї великої мети: визволення українства з-під впливу церкви Московського патріархату для довгожданого замирення нації. Інакше в об’єднанні нема потреби.

Нещодавно я поцікавився, чи звільнилася від чужинецьких святих «моя» церква. Ще не звільнилася. Значить, дороги до мого храму мені нема…

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая13141516171819202122Следующая ⇒

Поделиться: