Повторюю: Україна залишиться брудною, доки існує в нинішньому виді село. І на то нема ради.

Та поряд з матеріальним сміттям Україна зазнає ще більшої навали сміття духовного. Її мову, літературу, мистецтво, інформаційний простір масово завалюють відходи культури і безкультур’я північного сусіди. Якщо не знайдемо в собі сил вирватися з братерських обіймів російських сміттярів, нас чекає «білоруський варіант» асиміляції. З огляду на загрозливі масштаби мовної русифікації різних сфер нашого суспільства ми вправі вимагати від Президента, парламенту й уряду припинити балачки про «другу державну мову», а конституційно узгодити нарешті україно-російське співвідношення мов з етнічним складом населення. Ми не потребуємо чужого, але маємо законне право на власній землі захищати своє. Росіян у Росії – 78% (майже як відсоток українців в Україні), але хто чув, аби російська мова мала проблеми? Чому ж ми, врешті-решт, боїмося захистити рідну мову, культуру, інформаційний простір і заявити світові про їх законні пріоритети на своїй землі?

 

Культура освіти і науки

 

Потрібно визнати, що держава не має чіткого бачення сучасної культури освіти та виховання молоді і матеріально ще не може її забезпечити.

У середній та вищій школах усе ще діє принцип: навчити на уроці, на лекції. Це соціально-культурна об’єктивність країни третього світу, переважна більшість населення якої проживає за межею бідності, коли його дітям в домашніх умовах не до навчання.

Недовір’я до невихованого учня, студента, нестача комп’ютерів ускладнює працю вчителів та викладачів і не дає глибоких, сучасного рівня знань. З цих самих економічних, соціальних, науково-технічних причин вчитель чи професор сам неспроможний забезпечити себе тим рівнем знань, яких вимагає час. І держава не дуже переймається цим, бо має клопіт серйозніший: як би того вчителя забезпечити бодай мінімальною зарплатою. А йому ще комп’ютери подавай?! Як бачимо, рівень матеріального забезпечення освіти в нас скоріше африканський, ніж європейський.

З цих причин рік за роком зростає розрив між можливостями середніх шкіл і вимогами вищих. У вступних іспитових тестах академій та університетів чимраз більше тем, яких чомусь нема у шкільних програмах. За статистикою, половина випускників середніх навчальних закладів займаються з репетиторами, що свідчить про кризу загальної освіти.

 Не тішить ситуація і в сфері вищої освіти, адже жоден з наших університетів за своїм освітньо-науковим потенціалом не входить навіть до п’ятої сотні університетів світу.

Де ж нам брати репетиторів для випускників вищих шкіл, аби їхні знання відповідали сучасним вимогам? Водночас у наших університетах, академіях працює забагато людей, котрі не мають нічого спільного з наукою. Ніде в прогресивному світі ректор, декан, професор не завалені такою «паперовою творчістю», не мають стільки непотрібних обов’язків, як у нас. Ситуація така, ніби в Україні триває перманентна революція, якій не видно кінця, тому навіть вища школа перебуває на роздоріжжі, де ніхто не знає, яку політичну силу підтримувати, в кого які обов’язки основні, а які другорядні. Професор може засідати в різних партіях, державних і громадських організаціях, комунальних структурах, навіть займатися бізнесом, і виходить в результаті, що йому, як тому учневі з неблагополучної сім’ї, нема ні умов, ні часу для фахового зростання. Бо треба виживати.

Україні час кардинально змінити ставлення до інтелігенції. Вона у нас зведена до категорії «бюджетників» – нахлібників у рідній Вітчизні. Очевидний той факт, що держава і нині не дбає про єдність та взаєморозуміння між станом інтелігенції й іншими станами. Таке враження, що інтелігенція живе (виживає) сама собі, а решта населення сама собі. Інтелігенція живе в двадцятому столітті, а решта населення – в дев’ятнадцятому. Кожний стан будує свою Україну. В своєму часі. Це грізний симптом того, що суспільство виштовхується до історичного занепаду.

Чи не тому Україна не прогресує. Не продукує нових знань, не має великих наукових відкриттів, Нобелівських лауреатів у сфері науки. Вона фактично перебуває в стадії загальної самоосвіти, тоді як передові нації – у стадії загальної інтелігенції.

У західних країнах наукові відкриття в основному народжуються в університетах. Якщо університет протягом п’яти років не може похвалитися науковими досягненнями, його понижують у статусі. В Україні до незалежності було 12 університетів, про наукові набутки яких мало відомо. Сьогодні маємо університетів, перейменованих з колишніх інститутів, технікумів та ледве не з профтехучилищ, значно більше, ніж у США і Франції разом узятих, але про їхні наукові доробки відомо ще менше. Знову втрутився в культуру науки соціальний фактор: університет забезпечує викладацькому складові дещо вищу зарплату, ніж інститут. Оце і вся наука.

Наука в Україні в стані колапсу. За роки незалежності її кадровий потенціал зменшився у 2, 5 рази. Перспективних докторів і кандидатів наук стало менше на третину. Серед емігрантів з України науковці становлять майже 16 відсотків. Удома залишаються ті, на кого ніде нема попиту. Триває спад продуктивності науки, у кілька разів зменшилася кількість винаходів. Ми даремно чекаємо від наших учених нових моделей сотових телефонів, плоскоекранних телевізорів, технологічних ліній...

Коло замикається: деградація гуманітарної культури неминуче призводить до деградації освіти і науки, а відтак до деградації економіки. Бідна держава ніколи не стане багатою, якщо виділяє на освіту і науку лічені гривні і втрачає мільярди гривень через відсутність сучасних технологій виробництва.

Порятунок від злиднів бачиться один – глибока, багатоступенева реформа освіти з метою виведення нації на рівень загальної інтелігентності.

У нашій державі занедбаної незалежності після Помаранчевої революції, безумовно, всі реформи важливі і проводити їх потрібно в комплексі. Однак найважливіша серед них – реформа навчання і виховання молоді. Саме вона посприяє вихованню нової генерації українців, яка гарантуватиме здійснення всіх інших державних реформ.

Безперечно, вирішальне слово в піднесенні народного добробуту за економікою. Та якщо культура населення залишиться на рівні свідомості «винахідників» затичок для туалетів боржників за компослуги, то омріяного піднесення економіки не буде. «Свинопасам» скільки коштів, нової техніки і заморських технологій не давай, вони кошти розкрадуть, технології «перекапустять», техніку понищать і проп’ють – це ми вже стократ проходили за колгоспної доби! Цивілізована нація сама має вміти заробляти кошти, винаходити нові технології, конструювати сучасну техніку. Вловлюєте різницю?

Моє останнє слово: Україна стане багатою та квітучою лише за умови виходу нації на рівень європейської інтелігентності цілих поколінь. Настав час впроваджувати в нашу соціологію і практику нове поняття – «якість нації». Якість нації – це якість її освіти, культури і духовності, а загалом – рівень її інтелігентності. Сьогодні у світі рівень прогресивності нації передусім і безпосередньо визначається рівнем інтелігентності кожного її громадянина. Черга дійшла і до нас.

За прогнозом ЮНЕСКО, досягти національного, економічного і культурного розквіту зможуть лише ті країни, де 40-60 відсотків працюючих мають вищу освіту. США та Японія до 2010 року планують довести цей показник до 80 відсотків. Це дасть їм зростання економічного ефекту виробництва в 5-10 разів. Коротше кажучи, основою економічного розвою країни є культура народу, а основою культури – освіта і наука.

В Україні показник вищої освіти завмер на рівні 10 відсотків. Порівняйте: 80 і 10... Тут мені хочеться подивитися в очі нашим наскрізь забреханим політиканам, саморобним «батькам і синам нації» і запитати їх: як ви, шановні, збираєтесь на такому немічному освітньо-культурно-моральному фундаменті побудувати «багату, могутню і квітучу Україну? » Ну-ну...

Починати треба з виховання нових поколінь українців. Починати з повного фінансового і комп’ютерного забезпечення всіх навчальних закладів, усіх шкіл уже з першого класу, навіть якщо для цього доведеться обмежити бюджетні видатки в інших важливих сферах. З дитячого садочку, з першого ж класу поступово прищеплювати дітям «кібернетичне мислення» і розуміння вимог сучасної світової культури. Переконувати юних, що минулим живе старе покоління, а молоде живе майбутнім, і в такий спосіб повернути їх обличчям до нових принципів, ідей і технологій у розбудові держави, в економіці, соціальному житті, науці і техніці. Змалку прищеплювати повагу до високої якості власної і чужої праці і пов’язувати саме з такою працею успіх у житті. Активізувати роботу школи з батьками учнів з метою поєднання зусиль, де це можливо, саме в напрямку вестернізації, патріотичного і морально-етичного виховання молоді. Цілком серйозно доцільно підтримати пропозицію одного з голів райдержадміністрацій Запорізької області про запровадження у школах предмету «Сміттєзнавство». Щоб світ поважав нас, українська земля має бути чистою!

Моральний стимул для молоді – орієнтація на престижні професії, опанування якими можливе тільки за високої якості навчання і праці. Знайомити її з досвідом такої профорієнтації в передових країнах і навчати самостійно планувати свій успіх у житті. Слід нарешті відкинути совково-мужицьку орієнтацію юних на професії токарів та доглядачів свиней, бо так насаджується голотська психологія, якої в Україні ніколи не бракувало. До того ж, зі свинями дадуть собі раду фермери, а деталі точитимуть роботи. Ввести нові предмети про якість товарів та послуг у відповідних вищих школах, відтак запровадити контроль за якістю роботи в усіх організаціях, закладах, на підприємствах. Поставити заробітну плату і кар’єрне зростання фахівців у залежність від якості їх праці.

Закономірне запитання: а де взяти для такої реформи легіони сучасних педагогів? По-перше, більшість молодих педагогів охоче пристануть на нові вимоги часу – потрібна лише відповідна програма Міносвіти й організація постійно діючих курсів переорієнтації відповідно до реформи. А від старих «шкрабів», у яких на першому місці відгодівля та продаж свиней, а педагогіка на останньому, школі доведеться звільнитися.

По-друге, потрібна одночасна реформа педуніверситетської освіти. Уже з першого курсу студентів треба готувати до роботи в нових умовах, а нинішнім випускникам дати можливість удосконалювати кваліфікацію на постійно діючих курсах. Десять випусків педуніверситетів, підготовлених по-новому, виведуть українську школу з кризи на сучасний світовий рівень. Міністерства освіти, культури, економіки, фінансів, сім’ї і молоді мали б об’єднати зусилля в підготовці при навчальних, дослідних інститутах, державних і приватних, груп молоді з «кібернетичним мисленням» для всіх сфер нашого життя і для розв’язання економічних, соціальних, культурних проблем у майбутньому.

Верховна Рада зобов’язана прийняти відповідні закони, Кабмін – відповідні постанови для реалізації реформи освіти, культури, концепції тотальної якості організації праці, менеджменту. Ініціатором, натхненником і, якщо хочете, прапором вестернізації України бачиться наш Президент. Як свого часу вестернізатором Росії був Петро І.

Хтозна, може аж зараз Україні судилося «прорубати вікно в Європу», чого, на превеликий жаль, не спромігся доконати гетьман Мазепа. Зрештою, нині й прорубувати нічого не треба – досить просто відчинити двері...

Перечитав ще раз ці рядки – ніби все правильно, а надії на поступ нема. І його не буде, доки зарплата вчителя з двома університетськими дипломами нижча від зарплати токаря з початковою освітою. Що ж, у такому разі нехай Україна відкрито зізнається перед світом, що сучасна культура нації їй не потрібна...

 

Хто запалить світло в кінці тунелю?

 

Україна прагне до Євросоюзу і НАТО. Цілком слушне бажання знайти гідне місце під сонцем, врешті-решт, забезпечити собі надійний захист від зазіхань деяких надто ненажерливих сусідів. Сьогодні вона ще перебуває в темному тунелі, в кінці якого неодмінно є вихід до світла. Але той вихід нечітко проглядається, тому що в наших серцях маємо замало світла, аби освітити свій шлях.

Україна прагне до Світової організації торгівлі. Та на що вона може розраховувати з якістю своїх товарів, коли все, що ми виробляємо – робимо в сутінках наших помислів і душ, коли саме розуміння необхідності високої якості продукції ще не визріло в народі. Торгувати сировинними ресурсами, шкірами худоби, тягнути буряки за гичку – це не робота, не економіка і не культура цивілізованої країни. Не порятують нас і найкращі у світі чорноземи, на яких ми вирощуємо найнижчі в Європі врожаї.

Мусимо визнати: сьогодні ми є аутсайдерами європейської цивілізації. Навіть якщо припустити, що темпи зростання ВВП в Україні сягнуть фантастичної цифри – 20% на рік, темпи реформ в усіх сферах життя суспільства перевищать наші сподівання, то щоб наздогнати бодай Польщу (не аж яка пані, але все-таки Європа), знадобиться щонайменше 20 років, не кажучи вже про інші розвинені країни. До того ж, вони, природно, не стоятимуть на місці. Тобто «рух навздогін», скажімо, за Німеччиною для України завідомо непосильний. Той, хто наздоганяє на таких неадекватних «резервах» культури, науки, моралі, якими володіємо ми, ніколи не наздожене авангард розвинених країн. Не варто і тішити себе думкою, що Європа цього не розуміє і радо чекає входження України до її союзу.

Та не все так погано в нашому домі. Ми вирушили в похід до світла! Ми вже в поході! Вогні Помаранчевої революції своїм блиском дуже нагадують сонячне світло. Правда, є в нас ще біло-блакитні досвітні вогні, але це теж світло! Коли вони зіллються з помаранчевими, до виходу з тунелю буде рукою подати!

А тим часом маємо в тому поході подолати дві деструктивні сили. Перша: люди при владі, чиновники, бізнесмени на місцях переважно дбають лише про себе, про власні інтереси і за персональними коритами не бачать України. Відверто кажучи, це є натуральні мафіозні клани, котрі всі ці роки гризуться за перерозподіл влади в країні, брутально наплювавши в душу мільйонам загиблих за волю України. І, бачить Бог, нема серед нас лідера, аби силою свого авторитету вгамував їхню зажерливість. Здається, це міг би зробити перший екс-президент, бо кому ж іще, як не йому бути патріархом свободи, оберегом найдорожчого скарбу нації, третейським суддею деструктивних сил. На жаль, він сам пішов у них на поводу, сам розхитує молоду владу, сіє розбрат між українцями. Дрібнуватий видався чоловік. А шкода. Шкода, що не знайшовся ще публіцист, щоб написав книгу «Леонід Кравчук як дзеркало української недержавності». Перед нами був би еталонний тип пересічного українця: трохи бракує розуму, трохи почуття гідності, трохи характеру, трохи чіткого бачення національної мети. От і має чоловік те, що має. Та ми не можемо його за це суворо судити, позаяк і самі такі...

Друга деструктивна сила: держава за совковою традицією і далі ставиться до культури, як до третьорядної, маловартісної сфери діяльності. Здається, вона терпить саме існування такої сфери тільки тому, що у світі це «за штатом заведено». Зазвичай виштовхує в цю сферу людей, котрі ні на що більше не годяться, і платить їм найнижчу в світі зарплату. Держава в постійному боргу перед культурою, а культура навзамін у постійному боргу перед державою. От і виходить, що працівники культури, а разом з ними і працівники освіти та науки, замість того, аби бути факелоносцями в авангарді нашого походу до світла, з погаслими факелами плентаються десь у його хвості і з сумом спостерігають за гризнею владних кланів за перерозподіл сфер впливу. То хто ж запалить світло в кінці тунелю?

Світло національної перспективи відродження і прогресу засяє тоді, коли ми подолаємо в своїй злидарській свідомості протистояння між матеріальним і духовним, між економікою і культурою, коли ідеали нами ж «опущеної», взятої під ноги культури, духовності, моралі піднесемо до рівня таких любих нашому серцю матеріальних ідеалів. Інакше наш тунель може перетворитися на печеру...

Звертаюся до Президента, прем’єра, спікера парламенту: перестаньте, панове, порпатися на смітнику буднів, відбуватися випадковими реформами ДАІ, прокуратури, змінами до Конституції – повірте, за це вам народ спасибі не скаже. Натомість поверніться обличчям до реформ освіти, науки і культури і цим покладіть початок виховання нових поколінь нової української європейської нації. Почніть з поглибленої реформи шкільної та педагогічної освіти, з підготовки кадрів для цієї доленосної справи. Стає ж бо очевидним, що наші старші покоління вже не мають ні хисту, ні сил вивести Україну з системної кризи, піднести на бажану висоту її економіку, добробут народу і якість його життя.

Тож не тратьте часу на другорядне, адже, як застерігав наш філософ Григорій Сковорода, – «найбільша втрата – це втрата часу». Подбайте про виховання нових поколінь українців, щоб через 10-15 років увесь світ міг вітати народження нової європейської нації, здатної ефективно забезпечити сучасний рівень економіки, політики, науки, культури, моралі, сучасної культури праці і якості товарів та послуг.

Без наявності цих факторів годі сподіватися на скоре подолання системної кризи. Без високої культури суспільства неможлива висока якість життя.

Президентові, який успішно здійснить ці реформи, вдячні покоління нових українців поставлять монументи.

І насамкінець останній висновок: ця стаття – не страшилка для читачів і не намагання образити чи принизити багатостраждальний український народ. Це щиросердечне звернення до кожного свідомого українця замислитись над відповідністю нашої культури вимогам сьогодення і завтрашнього дня.

 

2007 р.

 

Чи освічена наша освіта?

 

Україна застоялася в затяжній кризі – економічній, соціальній, політичній. За таких умов не надто впевнено відчуває себе і загальноосвітня школа. Довготривала безпрецедентна неповага держави до вчителя у вигляді невиплати йому заробітку не могла минути безслідно, а великою мірою послабила відповідальність «зорі світової» за результати праці, що у свою чергу помітно й надовго загальмувало поступ освіти.

Першого вересня мільйони наших дітей та юнацтва традиційно заповнюють класи рідної, постійно бідної, відсталої школи. Чому відсталої? За вітчизняною статистикою, третина шкіл не готова до початку навчального року. Зважте, це за нашою всеблагою статистикою. А на об’єктивний погляд, скажімо, пересічного західного європейця якраз навпаки – тільки третина шкіл сяк-так готова до роботи. Приміщення зазвичай халтурно відремонтовані, немало з них аварійні, грибок і пліснява роз’їдають підлоги та стіни. Як не було, так і не стало більше шкільних стадіонів, спортзалів, плавальних басейнів. Тисячі учнів знову мерзнуть в неопалених класах. У лабораторіях застаріле наочне приладдя. Для більшості учнів комп’ютер - необов’язкова розкіш, мало хто з випускників користується Інтернетом. Ректори вищих шкіл занепокоєні посереднім рівнем знань абітурієнтів, хоча ледве не половина з них готується до вступних іспитів з допомогою репетиторів. Нарешті, офіційне повідомлення: попри масові випуски педуніверситетів в системі не вистачає вчителів...

Кажуть, усе впирається в хронічно недостатнє фінансування галузі. Та на цей раз мова не про фінансування. Відставання освіти глибоко закорінене вже в самому навчально-виховному процесі, у невідповідності між вимогами часу і «неповпосередніми» можливостями школи.

Які основні прояви відставання? Рідну школу масово покидають учителі-чоловіки. Школа стає «жіночою», з обмеженим кадровим потенціалом. У ній не виконується конституційний закон про державну мову, не знаходить собі місця українська національна ідея. Випускники погано орієнтуються в поняттях європейських загальнолюдських цінностей. Низький рівень ринкової орієнтації вихованців. Школа досі перебуває за «воротами» комп’ютерної ери. «Жіноча» школа випускає в життя цілі покоління розумово і фізично загальмованих, збайдужілих, пасивних юнаків. Навчальні програми душить удав бюрократизму. Педагоги не прищеплюють молоді інтересу до наукової діяльності. Нарешті, сьогодні в зубожілій школі, як і в суспільстві в цілому, вкорінюється корупція...

 

Школа не виконує закону про мову

 

З мовчазного потурання державної влади (української за формою, але бурятсько-білорусько-малоросійської за змістом) рідна школа не виконує закону про рідну мову. В південно-східних регіонах країни масово панує російська мова викладання, хоча за всіма переписами населення там переважають етнічні українці. Влада вибріхується, що все це робиться за бажанням батьків учнів. Але, панове, як можна антиукраїнську діяльність порушників Конституції виправдовувати бажаннями самих порушників?!

Адже мова – це душа нації. Розвивається мова – розквітає національна культура, освіта, наука, мистецтво, цементується почуття патріотизму, приходить усвідомлення національної ідеї, єдності українства, відчуття впевненості в собі, у своїй владі. І навпаки, у занедбання мови на довгі роки закладається зневіра і розчарування у своїй нації, в життєздатній силі патріотизму, байдуже ставлення до освіти, науки, культури, престижу самої школи. В такій школі нема потягу до навчання.

Школу, що втратила суспільний престиж, масово покидають молоді вчителі-чоловіки. Є такі заклади, де лише директор і завгосп – чоловіки, а весь педколектив жіночий. Приклад чоловіків підхопили кращі молоді вчительки. Зостався старий, обмежений у всіх відношеннях, педагогічний баласт, для якого буква навчальної програми важливіша за живу дитячу душу. Це не можна вважати нормальним явищем в добу національного відродження українства. Кращі педагоги не змирилися з падінням престижу вчителя в суспільстві і в тяжкі кризові роки першими покинули освітянську ниву. Хто подався за кордон на заробітки, хто зайнявся бізнесом, пошуками краще оплачуваної роботи. Повернути їх назад до школи вже нереально. Навіть попри значне підвищення зарплати.

 

«Жіноча» школа виховує пасивних громадян

 

Загальновідомий факт, що успішність хлопців у «жіночій» школі помітно нижча, ніж успішність дівчат. Досить порівняти кількісні показники випускників-медалістів обох статей. І вина в цьому не «лінькуватих», «несерйозних» юнаків, а насамперед неграмотна методика навчання останніх.

Хлопцям у «жіночій» школі нудно. Що з цього приводу нам каже наука? Психологія в дівчат і хлопців різна, як різне їх призначення в житті. Чоловікові призначено бути шукачем і відкривачем нового, організатором проривів людського розуму за межі досягнутого, у світ незвіданого, творцем нових знань і досвіду в масштабах роду, громади, суспільства. Призначення жінки цілком відмінне: вона оцінює те, що набув чоловік, усе недоладне, шкідливе відкидає, а вартісне акуратно впорядковує і зберігає для сім’ї та дітей. Так розпорядилася природа.

З огляду на це, «жіноча» школа насамперед позначена певною слабкістю генеративного потенціалу. Вона не здатна генерувати сучасні ідеї, випереджати ідеями свій час, їй хоча б якось триматися в ногу з часом. Визначальні принципи «жіночої» школи – сумлінна акуратність, щира слухняність, високе почуття обов’язку при засвоєнні загальновідомого. У такій школі дівчата почуваються в своїй стихії як рибки у воді. Це їхня за ментальністю стихія.

У хлопця з «жіночою» школою такої гармонії нема і бути не може, бо жінка для нього – не приклад для наслідування. Йому не цікаво некритично запам’ятовувати, механічно повторювати те, що хтось давно відкрив, він прагне сам ревізувати всі відомі закони, практично повторити їх доведення. Хлоп’яча психологія така, що йому кортить самому, власними руками провести хімічну реакцію, запаяти контакти в теле- радіоплатах, настроїти комп’ютер, наточити сокиру, повести авто. І все самому, і все практично! Хлопцеві для наслідування потрібен – і хто це може заперечити? – молодий учитель чи група вчителів – визнаних авторитетів у техніці і політиці, комп’ютерній справі і музиці, спорті і поезії. Бо в кого ще майбутній мужчина має вчитися бути мужчиною?

Школа для хлопця – це постійні елементи гри, змагальності за першенство у класі, конкуренція в пошуку нового, це школа самостійного прийняття рішень, розвитку кмітливості, швидкості думки. Вже з 7-8 класу хлопця потрібно вчити шукати в собі індивідуальні здібності до майбутнього конкурентного суперництва за місце під сонцем. У нього нема в резерві варіанту «вдало вийти заміж», який має дівчина. Він мусить покладатися на власний розум, сили та здібності. Отже, його треба вчити вибирати свою професію, свою політичну партію, виробничу галузь, свій життєвий шлях, нарешті, вміти адаптуватися в ринкових умовах.

У «жіночій» школі хлопець теж може усвідомлювати деяку реальність, передану йому в чисто зовнішньому, некритичному, дріб’язковому вигляді. Він бачить переважно зовнішній бік явищ, бо більшого від нього ніхто не вимагає, але не здатен проникати за межі баченого. Бачить деталі – окремі параграфи, вправи, тексти, формули, але не вміє скласти їх у цілісну систему та збагнути, навіщо вона йому потрібна.

Ще сто років тому Іван Франко журився, що українець за своєю вдачею надто «дрібничковий». Рідна школа продовжує випускати в життя мільйони дріб’язкових юнаків...

Чоловіче виховання школярів мають забезпечувати чоловіки! Окремі старші класи для хлопців і дівчат. Окремі навчальні програми, різні стилі викладання. Для такого навчання слід було б відновити чоловічі гімназії, де вчителі-чоловіки виховували б лише хлопців, де кожен учень мав би можливість усі теореми та експерименти (аж до препарування жаби) перевірити і провести на практиці, де були б добре обладнані класи-лабораторії, навіть міні-цехи з налагодження і ремонту всього того, що ремонтується в побуті. Для практичних занять у класах не повинно бути більше 15 учнів (демографічна криза невдовзі вирішить цю проблему). Звичайно, чоловіча гімназія – не монастир, у ній доцільно мати кількох обдарованих молодих учительок, у присутності яких юнаки набиралися б галантності й лицарського духу. Ми ж, чорт забери, європейці! Чи це тільки мрії?

А тим часом у «жіночій» школі учень тратить найкращі дитячі та юнацькі роки на те, до чого не має природного нахилу, з людьми, які не викликають ні захоплення, ні поваги. (Слід визнати, що, юнаки-старшокласники взагалі скептично налаштовані стосовно особистісних якостей учительок, а нерідко відчувають до них глибоку неприязнь). Шкільні роки більшість хлопців «відсиджують», наче в «зоні». І це у віці, коли формується характер, пізнається світ, сенс людського співжиття. Погодьтеся, так ми виховуємо людей пасивних, безініціативних, покірних долі, ще в юні роки пригнічених нудьгою, остогидлими придирками вчительок та нотаціями батьків, котрі самі винні в тому, що не вміють правильно навчати й виховувати юнака.

Істинно кажу вам: від природи нема лінькуватих, знудьгованих, збайдужілих, безініціативних юнаків. Такими робить їх наша «жіноча» школа.

Наука давно довела: якщо людина не має можливості діяти відповідно до своїх природних нахилів, практично здійснювати те, що вона знає, може і чого хоче, її розум і мислення притупляться. Хіба так має виховуватися майбутній громадянин, український патріот, підприємець, ініціатор добрих справ, врешті-решт, батько, глава сім’ї - краща за діловим, творчим потенціалом половина суспільства? Якщо ми все ж таки маємо деяку, на жаль, незначну кількість справжніх чоловіків, то це не завдяки «жіночій» педагогіці, а всупереч їй. Як вам це подобається?

 

Мамині синки

 

«Жіноча» школа випускає в життя ще й фізично слаборозвинених юнаків. Кволий плечовий пояс, «дівочі», без біцепсів, руки, брак фізичного гарту і витривалості. Правда, за тією ж статистикою, сьогодні в перший клас приходить понад шість відсотків дітей із значними відхиленнями здоров’я. Але закінчують навчання уже 30 відсотків випускників з такими ж серйозними відхиленнями. Замість фізично загартованих юних козаків, маємо покоління маминих синків. Хіба це нормально? До речі, в тому, що щороку у водоймах України, на превеликий жаль, тонуть майже півтори тисячі людей, передусім дітей шкільного віку і молоді, майже поголовно хлопців, теж велика вина школи. І тонутимуть, доки школа не матиме за суворий обов’язок у своїх плавальних басейнах готувати плавців бодай юнацького спортивного розряду. Звичайно, і добрі плавці часом тонуть, але ж не в такому масовому порядку, як ті, хто й «по-собачому» не вміє триматися на воді. Навіть з атестатом зрілості в кишені...

Мені скажуть: держава нині не має коштів на спорудження й утримання шкільних стадіонів та плавальних басейнів. Тут хоча б аварійні класи відремонтувати, аби стелі на дітей не падали... Отже, держава не має коштів ні на забезпечення інтелектуального, ні фізичного розвитку підростаючого покоління? Що ж тоді та держава має? І на кого вона зможе розраховувати завтра?

 

«Чорна діра» в програмі

 

Як бачимо з попереднього побіжного аналізу, очевидною прогалиною в сфері освіти є відсутність у шкільних навчальних програмах предмету людинознавства. Хто ми, українці? Які ми? Чого хочемо? Що можемо? На що можемо сподіватися в сучасному світі? В добу становлення незалежної нації це проблема чи не першої актуальності.

Поцікавтеся при нагоді в сімнадцятилітніх, що вони знають про сучасні європейські загальнолюдські цінності, і ви не отримаєте чіткої відповіді. Не набагато кращий результат дасть опитування серед учителів (даруйте, вчительок). Нинішній випускник більше знає про жабу, аніж про власну особистість і ментальність. Це особливо прикро сьогодні, коли постала нагальна потреба в національній самоідентифікації підростаючих поколінь. Мільйони школярів і студентів не усвідомлюють себе переконаними українцями та не відчувають навіть потреби в такій переконаності.

Соціологи з тривогою відзначають, що серед української молоді нема чіткого усвідомлення національної ідеї, а отже, нема духовної, національної, ментальної спорідненості, що неодмінно обертається відсутністю національної єдності. Століття за століттям ми нарікаємо, що нам, українцям, бракує єдності, але нічого не робимо для того, аби та єдність появилася в серцях наших нащадків. Так наша школа й надалі (в умовах незалежності! ) продовжує виховувати майбутніх рабів для італійців, греків, португальців... Чи після того можна сказати, що наша освіта освічена?

Сучасними загальнолюдськими цінностями є цінності гуманістичні (свобода, демократія, права особи, індивідуальність, віра, надія, любов, співпереживання) і соціальні (приватна власність, споживання, суспільне становище, дозвілля, розваги, ін.). Між ними завжди існували, а нині ще й посилюються непримиренні суперечності. Де про це йдеться в навчальних програмах? Доки будемо нарікати – і на кого? – що вдома діти чують одне, у школі – інше, а в житті все не так. Скільки розчарувань, стресів і трагедій має пережити молода людина, щоб після отримання атестата зрілості і вузівського диплома, самотужки «перелицьовуватися», винаходити власний велосипед. Так, усе чи майже все залежить від виховання й самовиховання. Але за умови, що є вихователі. Але хто вони?

Нинішня вчителька – не психолог-психоаналітик, а лишень декламатор відомих істин з традиційних предметів. Зрештою, як їй платять за роботу, так вона й працює. Знання про людину, про її ментальність, духовну спорідненість зі своїм народом, її позитивні й негативні морально-етичні якості не стали основою програми виховання в українській школі.

А в якій програмі про це йдеться? – запитає вас молода вихователька. Сухомлинський радив навчати й виховувати дітей любов’ю і в нерозривному зв’язку з природою? А чому він, такий розумний, зі своїх фантазій та «філософій» не склав для нас готових навчальних програм? За нами діло не стало б. Приблизно так реагують «жіночі» школи на педагогічні інновації – і прогрес освіти заходить у глухий кут.

Проблема в тому, що людина в процесі свого цивілізаційного розвитку пройшла (а дехто ще проходить) три етапи: первіснонакопичувальний, корпоративний і усвідомлено патріотичний. Ми, українці, подолали ледве два етапи і лише наблизилися до третього. Особисті інтереси, а також інтереси своїх колективів, груп, партій зазвичай ставимо вище загальнонаціональних перспектив. Знаковий представник другого етапу - сумнозвісний Петро Симоненко. Бачите, він ще не доріс до того, аби сприйняти основні принципи національної єдності, бо вони суперечать корпоративним інтересам його партії. Якої ж це партії? Не української, а радше антиукраїнської, котра починається і замикається на самому Симоненкові. Але він свій корпоративний бізнес ставить вище майбутнього нації. І це етнічний українець! Високопосадовців і політиків, котрі державні інтереси приносили в жертву особистим, стародавні греки називали добре знаним нам словом – «ідіотес». Діячів такого рангу сьогодні маємо аж забагато. Проблема в іншому – хто нам виховає громадян третього етапу цивілізаційного розвитку: свідомих патріотів, котрі спершу думають про Вітчизну, а потім про себе. До «жіночої» школи звертатися за допомогою марно, бо її реакція відома наперед: «Складіть нам відповідні навчальні програми...» Можливо, слід звернутися до Міністерства освіти і науки? Чи до Президента?

 

Наука – це формальність?

 

Низьку освіченість освіти підтверджує і такий факт: загальна школа нині відірвана від науки. Вона не орієнтує вихованців на науковий пошук, не пропонує їм перспектив на майбутнє, пов’язаних з науковою діяльністю. Соціологи – вітчизняні й зарубіжні – відзначають у випускників і студентів низький рівень розуміння значення науки в процесі державотворення як провідника економіки, народногосподарського комплексу в цілому.

Поцікавтеся при нагоді в працівників обласних чи міських управлінь освіти і науки, що в назві їхніх інституцій означає слово «наука». Це чиста формальність, – почуєте у відповідь. До науки і системи вишів управління не мають стосунку. У них нема ні окремих відділів, ні навіть окремих фахівців, які відповідали б за сферу науки.

Та це лише формальні наслідки далеко не формальних причин. Українство фактично ще не має сил подбати про розвій науки. В умовах зубожілої незалежності йому ще не до того. Мішок картоплі і виторг за заколотого кабанця надалі вагоміший серед ідеалів пересічного українця, аніж наукові розробки нових технологій. Це нас не красить, але ми й надалі живемо, ніби не відчуваючи викликів часу. Японці придумають нову електроніку, німці – суперові авто, та й «скинуть» нам те, що їм уже не потрібне. І можна жити! Українство й надалі хоче їсти, споживати готове, а не продукувати нові технології.

Чи не тому Україна не прогресує. Не продукує нових знань, не має великих наукових відкриттів, Нобелівських лауреатів. Вітчизняна освіта фактично перебуває в стадії загальної самоосвіти. В тому ж руслі пливе за інерцією і вища школа.

За прогнозом ЮНЕСКО, досягти національного, економічного і культурного розквіту зможуть лише ті країни, де 40-60 відсотків працюючих мають вищу освіту. Отже, основою економічного поступу цивілізований світ вважає освіту і науку. В Україні показник вищої освіти завмер на рівні 10 відсотків, науки – майже на нулю. Цікаво, як на такому немічному освітньо-науковому фундаменті ми зможемо побудувати «багату, могутню і квітучу Україну? »

 

Ринкова дезорієнтація

 

Чи задають собі наші освітяни запитання: якою має бути ринкова орієнтація української молоді? Який він – громадянин суспільства ринкових відносин? Поки що ми бачимо, що ринкові потрібні гнучкохребетні пристосуванці, котрі хочуть багато споживати, а задля цього без усяких комплексів адаптуються в колективах, легко скоряються волі роботодавців, бо так «легше жити». Йому потрібні пристосуванці, вільні від застарілих принципів, традицій, віросповідань, патріотичних «пережитків», зате такі, що самі хочуть робити те, чого від них чекають, а хочуть вони, аби ними «мудро» керували в поході чи в гонитві за заробітком, за «вічнозеленими» чи бодай за рідними «вічносірими».

Сучасна молодь має «позитивне мислення», як задовольнити свої потреби і забаганки, але їй бракує мудрості, аби усвідомити, як на тому споживацтві вибудувати гідне майбутнє. З роками молодість минає, а мудрості чомусь не додається. Це тому, що більшу частину свого вільного часу юнак пасивно марнує. Зажурені батьки з сумом констатують, що їхній син - найчастіше єдина надія на старість – не виправдав сподівань, не вразив світ блискучими обдаруваннями, а безвольно перетворився на закінченого споживача. Він «ковтає» їду, напої, лекції, видовища, комп’ютерні ігри, легку музику, розваги з дівчатами. Світ для нього – це величезний супермаркет для задоволення забаганок, де найважливіше – мати гроші. З професій найбільше імпонує йому фах продавця, посередника в сумнівних базарних оборудках або й рекетира, тому що забезпечує прямий доступ до грошей...

Але система ринку жорстока, як тільки може бути жорстокий легітимний рекет. Саму людину, її працю вона перетворює на товар, що його можна продати. Нині назріває головна проблема для нашого сучасника – продатися якомога вигідніше. На жаль, з-поміж усіх можливих виборів сенсу життя цей вибір найспокусливіший. Тим паче серед українства, якому продаватися завжди було не звикати, що зараз масово підтверджують наші народні депутати, лідери партій, громадських організацій. Вдалося вигідно продати ідеали Помаранчевого Майдану – і твоє майбутнє забезпечене, не вдалося – ти невдаха. Тут твої людські якості – доброта, розум, порядність, національна свідомість, артистичні обдарування – нічого не варті. І така мораль нині перемагає. Принаймні в країні не видно їй спротиву.

Сучасна молода людина чимраз менше переймається своїм духовним розвитком, рівнем внутрішньої культури, вона заклопотана насамперед тим, щоб не втратити здатності вигідно продаватися. Самореклама, демонстративні моделі поведінки, нові джерела інформації, ілюстровані журнали, рекламні ролики, конкурси й аукціони – де тут до поезії, лірики, духовних цінностей! Де тут до принципів дружби, вірності, благородства, порядності.

Сьогодні серед молоді спостерігається певний ентузіазм в отриманні вищої освіти, та водночас зростає і зневажливе ставлення до «старомодної класичної науки і безплідного мислення в пошуках істини», котрі на ринку не мають жодної вартості. Стає очевидним, що ринкова орієнтація не розвиває основних якостей особи, крім єдиної – спритної непостійності шельменків. Отже, передумовою ринкової орієнтації є душевна порожнеча, відсутність постійних якостей і принципів, оскільки постійна риса характеру може заважати правити бізнес. А що з цього приводу думає наша педагогіка?

 

Школа виховує хабарників?

 

Доволі оригінально пристосовується до ринкових умов наша зубожіла освіта. Замість того, щоб першою жертовно стати на захист чистих дитячих душ своїх вихованців від торгашеської пошесті ринку, вона сама безвольно погрузає в корупції, чим подає розтлінний приклад підростаючим поколінням. В голові не вкладається таке поєднання: школа і корупція. Та, на жаль, це так. Усі ми чули – і не раз – офіційне повідомлення антикорупційного управління Міністерства внутрішніх справ про те, що сфера освіти щодо корумпованості на першому місці в країні. Можливо, це більше стосується вищої школи, але й загальноосвітня не свята. Аргумент на підтвердження підозри – таємниця нагородження кращих випускників медалями. Вже не один рік у кожній області – і це легко можна перевірити – золотих медалістів у 4-5 разів більше, ніж срібних. Чи це не парадокс? У природі не може такого бути, щоби особливо обдарованих вундеркіндів було у п’ять разів більше, ніж просто обдарованих. Ближчими до правди були б зворотні цифри: срібних медалістів у п’ять разів більше, ніж золотих. Адже таких мужніх подвижників навчання, спроможних відмінно вчитися протягом багатьох років, не знайдете в кожному класі. Значить, більшість золотих медалей – куплена. Гадаєте, старшокласники не розуміють цього і вже заздалегідь не спонукають своїх заможних мамусь і татусів готувати «зелені» для купівлі їм золотих медалей?

У наших вищих школах побори майже офіційно узаконені. Студент-заочник сьогодні взагалі не може скласти екзамену чи заліку, якщо не дасть хабара викладачеві, «тариф» якого визначає сам «просвітитель», зрозуміло, з кожним роком чимраз вищий з огляду на зростання всіх інших тарифів у країні.

Висновок: якщо Міносвіти не зупинить цього ганебного процесу, то антикорупційне управління МВС доведеться розпустити як таке, що марно проїдає бюджетні кошти і ніколи не зможе виконати свого благородного обов’язку.

 

Майбутні жертви пристосовництва

 

Проблема в тім, що українська молодь не вторгається владно в систему ринку, не пристосовує її до своїх національно-патріотичних принципів, а лише покірно, за далеко не кращою ментальною народною традицією сама пристосовується до неї. Та ще й ніяк не може зробити одновекторного вибору: чи їй пристосуватися до ліберальної західної моделі ринку, чи до дикої східної?

Чим це нам загрожує, наперед відомо. Українці – водночас і жертва, і продукт пристосовництва. Ледве не всю свою історію вони приноровлювались до когось сильнішого, до умов існування, що їх змінити на свій штиб не мали сил. Пристосовувались до чужинецької неволі, до того, що всілякі зайди відбирали в них державу, землю, мову, віру, пристосовувалися до існування в кріпацькому і колгоспному ярмі. Часом навіть і не зле. Знаходили в тих підневільних умовах певні ніші для себе, та ще й прихитрялися облаштовувати їх за національними традиціями, навчилися красти і брехати (бо чого з чужинцями церемонитись? ), аби забезпечити себе і дітей шматком хліба, куснем сала і чаркою самогону. Однак за таке запопадливе пристосовництво змушені були розплачуватися очевидною втратою своїх розумових, моральних і національно-патріотичних якостей, що їх нам так не вистачає сьогодні. Факт інтелектуальної і моральної деградації «продукту» пристосуванства об’єктивно підтверджений сучасною наукою. Така жорстока правда історії. Тепер маємо те, що маємо, і не маємо того, що могли би мати, якби менше пристосовувались...

Отже, якби наша освіта була певна свого патріотичного обов’язку, то вона неодмінно допомогла б юному українцеві усвідомити, що в реальних ринкових умовах не можна пасивно плисти за течією бездумного задоволення споживацьких забаганок, бо від того розуму не побільшає, а потрібно вміти впевнено прокладати в тій течії власний шлях. Якби ми вчилися так як треба, то не повторювали б трагічних помилок наших предків, не виставляли би себе перед світом на посміховисько, а показали б йому свою волю до поступу, вміння подолати в собі первісний інстинкт споживацтва задля благородних ідеалів великої європейської нації. Бо неодмінно прийде час, коли ми нарешті наїмося і нап’ємося і нам стане гірко та тоскно від власної душевної порожнечі, від пристосуванського життя, позбавленого сенсу. Саме рідна школа, середня і вища, покликана у значній мірі допомогти юним подолати пасивну, споживацьку орієнтацію на ринок. В Україні достатньо розумних людей, які порадять, як це зробити. Головне, не полишати виконання порад на шельменків та дурнів.

 

2007 р.

 

 

Орда в храмі,

⇐ Предыдущая12131415161718192021Следующая ⇒

Поделиться: