Ми розбудовуємо державу, як великий відсталий колгосп. Ті ж люди, та психологія, ті ж методи. Чи можна сказати, що, приміром, Польща – це великий колгосп? Або Чехія? Швеція?

Україна віднесена до категорії країн з ринковою економікою, та чи має вона чітке уявлення, що таке ринок? Здається, час би нам знати основний принцип планування економічного розвитку: все нове, якщо хочемо досягти успіху, необхідно впроваджувати «як книжка пише», організовано і чітко, до кінця, до отримання запланованого результату.

Ми ж борсаємося в стихії ринку, не маючи ні продуманої стратегії, ні конкретного плану. Бо ми – люди не принципові. Не організовані. Не зібрані. Звикли в колгоспній неволі на «того хлопця» працювати через пень-колоду, так і в незалежній державі чинимо: окремі елементи ринкового механізму, котрі легші, впроваджуємо, а складніші пустили на самоплив. Якось воно буде! З такою низькою ринковою культурою «економічного дива» не створити.

Віковий досвід людства вчить: хто не організований, не зібраний, не може правильно мислити, ні діяти, в того нема віри у власні сили; у кого нема мудрої творчої сили – нема ладу ні душевної злагоди, а якщо нема злагоди, то годі чекати успіху...

Глибокої соціальної рани суспільству заподіяла «прихватизація» державного майна. Національне багатство створювали кілька поколінь людей, а тепер вони безсило і безправно спостерігають, як окремі спритники, та ще й неукраїнського походження, «по закону» відбирають у них це майно за безцінь. Дикий капіталізм, масове безробіття призвели до деградації в суспільстві культури і моралі.

Породження цієї моралі – наша податкова система. Це ж смішно (якби не було так гірко), коли мале підприємство, щойно засноване, ще нічого не встигло виробити, а податки вже повинно сплачувати в максимальному розмірі. В фіскальній системі панує принцип здирства, бо така культура нашої демократії. Народне добро розкрадене, розсоване по офшорних зонах, а податківці змушені обдирати, як липку, малий, кволий, беззахисний бізнес, аби держава могла якось латати бюджетні фінансові діри. Але ж малий бізнес, а з ним 90 відсотків населення країни не винні в тому, що держава допустилася тих дір!

Реформи, про які стільки говорять в Україні, – балачки. Це скоріше плани парламентського олігархічного криміналу до кантора обікрасти Україну. Економіка з таким рівнем культури реформ – нежиттєздатна. Бачачи все це, працездатне населення розбігається по світах. Ще п’ятнадцять років тому були в нас потужні, багатомільйонні класи робітників і селян. Де вони нині? Наймитують у закордонних хазяїв. За роки незалежності нас стало на п’ять мільйонів менше. Вражаючі темпи смертності серед населення працездатного віку, стрімке поширення туберкульозу і СНІДу – що це, як не наслідок низької культури соціуму? Чи можна ще комусь вірити, що епідемія пташиного грипу нас обмине?

Українці – єдиний у Європі великий народ, який з дебільною простотою продає тисячі своїх жінок і дівчат у рабство, в наложниці європейським та азіатським панам, а українські чоловіки вдома на зароблені таким ганебним способом гроші горілочку попивають. Чи можна уявити, аби німці чи турки так продавали своїх дружин і дочок?

Поки українки порядкують у покоях зарубіжних панів, рідний край потопає в смітниках. Якщо подивитися з висоти пташиного польоту, то наші міста і села давно вже оперезані ланцюгами несанкціонованих сміттєзвалищ. А Черкаський «Водоканал» винайшов ще й спосіб затикання виходу з унітазу боржникам за компослуги. Недарма кажуть: яка чистота душ і помислів, така й чистота буття.

У спадок від вікової бездержавності Україна, як і більшість постколоніальних країн, отримала ще й такий тяжкий недуг – надмірне домінування соціального над національним, матеріального над духовним, тілесного над душевним. Відомі гіркі слова Володимира Винниченка: перша Українська революція 1917-1920 років «програла тому, що соціальне розтоптало національне». Із здобуттям незалежності цей недуг поглибився.

За шмат гнилої ковбаси багато хто з нас не тільки рідну матір, а й усю Україну продає. Торгуємо і своїм, і чужим життям та здоров’ям, чужими дітьми і людськими органами. Чи так уже бідно живемо, що молоді жінки змушені продаватися в зарубіжні борделі? (Та ж нашим батькам і дідам жилося незрівнянно тяжче! ). Чи варті скороминучі успіхи в житті, кар’єрі, аби за них продавати правду, честь і совість, а з ними честь багатостраждальної України? Нині весь цивілізований світ знає про наш нестримний потяг до хабарництва, корупції, розкрадання державних коштів і дуже мало знає про наш потяг до правди, культури, демократії. Якби провести всеукраїнське опитування «Чи є в Україні люди, котрі жодного разу не брали і не давали хабара? », то таких унікумів і в день зі свічкою не знайти.

«...Діяння плоті легко розпізнати, – писав майже дві тисячі років тому апостол Павло в листі до галатів: – це блуд, непристойність, розпуста, ... ворожнеча, суперечки, ревнощі, свари, чвари, заздрість, вбивство, пияцтво, дебоші й інші подібні пороки». Наче про нас, про наші забруднені вульгарним матеріалізмом душі писано.

Наважуся нарешті заторкнути тему, що її наші публіцисти сором’язливо обминають: ми живемо і в фізично брудній країні. Справедливіше буде сказати: ми самі, власними руками, перетворюємо Україну на смітник і безладно порпаємося в тому політичному, економічному, моральному смітті, не спроможні дати собі раду. Про це ще сто років тому з болем писав Іван Франко, про це доводиться говорити і нині.

Ми захоплюємося чистенькою Європою, але європейці, на жаль, не захоплюються Україною. «У вас брудно», – кажуть. Брудні дороги, лісосмуги, гаї, річки; брудні села, міста, вулиці, стихійні ринки, громадські вбиральні, подвір’я, під’їзди, ліфти; брудні дверні ручки, електровмикачі – останні від Ужгорода до Луганська всі без винятку... Прикметно, що переважна більшість населення цього очевидного бруду чомусь вперто не помічає і навіть не реагує на зауваження.

Не можу лукавити: Україна не стане чистою, доки існує нинішнє село. Ні, я не дорікаю селянинові, тільки констатую об’єктивну істину: село ніколи не подолає бруду. Селянин усвідомлює на генетичному рівні, що подолати бруд неможливо. Як би він не остерігався, а його чоботи завжди в болоті, штани задрипані, куфайка засмальцьована, руки в мазуті. Досить йому в будь-якому чистому приміщенні торкнутися білої стіни чоботом, плечем чи долонею і... А якщо ці приміщення ще й не мити, не білити роками, то про чистоту країни взагалі шкода говорити. Характерна деталь: у під’їздах міських будинків, де мешкають винятково потомственні городяни, навіть не обов’язково дипломовані фахівці, – все ж таки чисто. В тих під’їздах, де мешкають вихідці з села, навіть двічі дипломовані, – завжди брудно. Така психологія селян. Недарма кажуть: можна вивести людину з села, але вивести село з людини майже неможливо навіть до третього покоління.

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: