Культура парламентаризму в нас така, що українського патріота пече сором, що він українець.

Занадто багато серед нардепів малокультурних, елементарно невихованих горлопанів та горлодерів. Хто голосніше репетує з трибуни, той мудріший. А хто з тих горлопанів щось путнього запропонував для національного, економічного, соціального поступу України, для успішного складання спільнотою іспиту на цивілізованість? Нема серед них реформаторів рівня Людвіга Ерхарда ні Єжи Бальцеровича. Та й не може бути, бо нема й відповідного рівня культури, порядності, патріотизму. Навіть якби й були, то решта горлопанів не дала б їм проявити себе – із заздрощів, з розгнузданого егоїзму кинула б під ноги, затоптала, щоб не були «дуже розумні», а для «протоколу» ще й звинуватила б у «зраді національних інтересів».

Більшість нинішніх нардепів не бачить і відверто не бажає бачити себе серед європейців. Неспроможні дорости до їх рівня, вони саме тому ненавидять Європу. Бо там крутійство, брехливість і безкультур’я не в пошані. То як вони там зможуть бути «самі собою»? І чого будуть варті?

Не раз ловлю себе на гадці: на яких базарах зростали, серед якої «дідівщини» гартували свою хамовиту вдачу такі брутальні типи? (Пригадайте лишень пихаті щоки і постійно відкопилену нижню губу пана Шуфрича! Люди кажуть, що його профіль варто карбувати на медалях і нагороджувати ними політиканів, котрі зверхньо ставляться до власного народу).

А тим часом Україна не має європейського рівня парламенту. Лише азіопський базар, куди проти волі народу нахабно напхалися кілька ватаг екстравертних комбінаторів, горлопанів та перекупок. Замість Верховної Ради, Україна має суперакадемію брехні, інтриг та марнослів’я. Далебі, любо дивитися, з якими по-ангельськи невинними очима деякі віртуози політичного словоблуддя з телеекранів вибріхуються перед електоратом! З яким цирковим хистом уміють виплутуватися з підступних пасток опонентів, як гармонійно поєднують правду з неправдою, звинувачуючи суперників з інших партій та фракцій у зраді національних інтересів, у запроданстві Москві, Вашингтону... Не дивуйтеся, якщо з трибуни парламенту почуєте звинувачення на адресу депутата-патріота, що він... продався Україні!

В одному «народні заступники» таки на подив одностайні – це в навішуванні на Президента і уряд всіх здохлих собак за нинішні негаразди. Оскільки негаразди ці в силу об’єктивної вікової бездержавності й відсталості цілком об’єктивні й об’єктивно аж ніяк не скороминучі, то не лише нинішні, а й наступні президенти та уряди будуть їхніми заручниками. Для «народних демагогів» це просто собача радість, оскільки можна безкарно топтати, шантажувати лідерів країни, спекулювати на інстинктах натовпу та заробляти на цьому бонуси героїв, ні за що не відповідаючи. Про інтелігентність, толерантність, порядність таких шантажистів шкода говорити.

Треба визнати: парламент такого рівня культури не став і не може стати творцем національної ідеї, генератором законів відродження і єдності нації, ініціатором подолання системної кризи. Якраз навпаки, він же перший подає нам приклад ігнорування прийнятих ним законів. Чи не тому сьогодні, як ніколи, актуально звучать слова Дмитра Донцова, що «українці не поважають один одного і не визнають над собою закону».

Пам’ятаєте, з яким піднесенням усі ми вітали ухвалення нової української Конституції? Вірилося, що відтепер житимемо в країні, де право і справедливість нарешті стануть синонімами. І що ж відтоді з нами сталося? Нині для так званої політичної еліти Конституція є документом, написаним для кого завгодно, тільки не для нардепів. Основний закон став ширмою для прикриття безпардонної боротьби за владу. Не випадково останніми роками було стільки спроб ініціювати конституційні зміни. А широкі верстви населення, спостерігаючи за цим беззаконням, змушені були полишити свою мрію про право і справедливість. І провина парламенту в цьому незаперечна.

Президент Віктор Ющенко змушений визнати: наша політична еліта не склала іспиту на демократію. Нема гарантії, що нинішній і наступні парламенти будуть кращими. Як відомо, до нового складу Верховної Ради повторно пробилися майже чотириста депутатів старого «базару» і кілька десятків «відходів» попередніх скликань, котрі доброї пам’яті про себе не залишили. То яких можна чекати змін на поліпшення? Ні попередній парламент не дбав про Україну і її націю, ні новий не дбатиме. Це я вам гарантую! Поцікавтеся, люди добрі, скільки в його списку є (і після виборів буде) українців, скільки серед них свідомих патріотів – і вам усе стане зрозумілим.

Вихід же тільки один. Настав час національно-патріотичним силам країни звернутися до Президента з вимогою – і ми, українці, маємо на це законне право! – ініціювати проведення всенародного референдуму «Про Верховну Раду України». (Остання такого закону про себе ніколи не прийме). На референдум винести три основні питання: національний склад Верховної Ради має нарешті відповідати етнічному складові населення, тобто в ньому повинно бути не менше 76 відсотків свідомих українців; депутатство обмежити двома термінами; кардинально омолодити склад нардепів, звільнивши його від совкових політичних трупів.

На жаль, на цей раз час втрачено і сподіватися позитивних змін годі. Бо як олігарх-татарин зі своїм масажистом (! ) і водієм (! ) займуть крісла Президії Верховної Ради (! ), а відтак, зібравши довкола себе під дахом депутатської недоторканості всю кримінальну гвардію країни, у світлі нової політреформи сформують кримінальний уряд під «половецького хана-проффесора» (такий план у них давно є), українцям на рідній землі життя не буде.

Якщо нардепи минулих років у своїх сварах не розуміли одні одних, хоча й спілкувалися рідною мовою, то завсідники нинішнього «базару» взагалі не слухають і не чують своїх опонентів. Тоді залишиться тільки замінити вивіску Верховної Ради на вивіску «Басарабський ринок»... Незаперечний той факт, що саме такий «базар» найбільше підриває довіру населення до власної влади.

Та це ще півбіди. Трагедія України – попереду. Погодьтеся, люди добрі, що нам, українцям, за нинішнього національного складу Верховної Ради, низького рівня цивілізованості і законослухняності, за нашої ментальної схильності до кайдашизму, розбрату і чвар просто злочинно віддавати найвищу владу в країні в руки незрілого, неукраїнського парламенту. Бо наш парламентаризм – це анахронічний вічевізм, химера громадської самодіяльності відсталої спільноти за відсутності гідного керівництва. Головна вада вічевого принципу правління – вічна незгода, некеровані вибухи емоцій, протиборства, блокування трибун і, як наслідок, гальмування і без того кволого процесу державотворення, поступу суспільства.

Поміркуйте самі: вже на третій день після набрання чинності так званої політреформи наші «вічовики» безпричинно відправили на відставку уряд, брутально топчуть добре ім’я не ними обраного Президента. Це не культура, не демократія –- це психологія юрби, де за відсутності «твердої руки» кожен горлопан бажає бути гетьманом. Психологія юрби просто не терпить одноосібного (тобто президентського) правління, а дорогі її серцю щорічні, щопіврічні, можливо, й щомісячні вибори лідерів (колись – кошових, гетьманів, голів колгоспів, а тепер – міністрів, прем’єрів, президентів) лише породжували і породжуватимуть психологію тимчасовців, хапуг, корупціонерів, що більше дбають про власні інтереси, аніж про державні.

Вигнавши на відставку ні в чому не винний уряд, парламент ще раз переконав нас: коли в суспільстві є відповідний рівень культури – можна розвивати демократію, коли такого рівня бракує – ставити віз попереду коня нерозумно. І ще одна правда: якщо в суспільстві бракує відповідного рівня культури й цивілізованості, то яка нам, мільйонам пересічних громадян, різниця, чи є в нас дика президентська влада, чи дика парламентська?

У вічевому хаосі правда не може народитися. Не може тому, що демократизм віча – це та мутна вода, в якій ворог завжди може розплодити свою агентуру, сформувати шляхом підкупу п’яту колону для розколу тієї демократії зсередини, нав’язання їй вигідних для себе рішень. Тож чи не ховаються за спинами деяких підозріло активних трубадурів незрозумілої народові політреформи ведмежі вуха Москви, дуже зацікавленої в дискредитації небезпечного для неї «помаранчевого» Президента? Чого не зміг доконати діоксин, доконають рідні запроданці?

А тим часом у народі побутує анекдот, що американці нібито відмовилися на цілий рік від телепередач про бої боксера Тайсона, а воліють, аби натомість їм частіше показували сесії Верховної Ради України. Так наш парламент робить Україну посміховиськом в очах цивілізованого світу.

 

Культура економічна

 

Україна має найліпші можливості серед інших пострадянських республік для виходу з економічної кризи. А виходу не спостерігається. Незначні коливання ВВП то в більший, то в менший бік – це, по суті, тільки приписки Кабмінів та обл- і райдержадміністрацій, що при владі, анульовані, а відтак знову реабілітовані Кабмінами та регіональними адміністраціями, що раз по раз приходять їм на зміну. Така наша совкова брехлива економічна культура.

Що-що, а культура приписок, тобто обману народу, в нас надзвичайно висока! Скажімо, досить облік обсягів виробництва перевести в ціновий облік (виручених за реалізацію продукції коштів) і наша нерозлучна інфляція в якихось 10 відсотків за рік автоматично забезпечить «економічний приріст» на тих же 10 відсотків. Оскільки виручка за реалізовану продукцію збільшилася, то легко обдурити народ, ніби й обсяги продукції відповідно зросли. Або досить, скажімо, на хлібозаводі зменшити вагу буханця на сто грамів, навіть не міняючи ціну на нього, і «приріст» виробництва та доходів сягне 10 відсотків.

Патріоти галасують з усіх трибун: наша економіка має бути українською! Правильно, але що означає «українська економіка», ніхто не пояснить. Якщо вона має бути на рівні нинішньої української економічної культури, то нещасний ми народ з такою економікою. Біда в тому, що ми й нині не маємо чіткого розуміння і твердого переконання в перевагах сучасної економічної культури. Ми – народ хліборобів з селянською, а донедавна – з колгоспною ментальністю, далеко не завжди здатні до сприйняття викликів постіндустріальної доби, суть якої – високотехнологічні підприємства, безвідходне, енергозаощадливе виробництво, новітні покоління електроніки і робототехніки, світові стандарти якості продукції. Ми й надалі в цій культурі на правах споживачів, а не творців. І дарма плекати ілюзії, що прийдуть інвестори і все за нас зроблять. Досить нагадати, що енергозатратність нашого виробництва загалом у п’ять разів вища, ніж у Європі. На таке марнотратство інвестори не прийдуть. Їх відлякує надто низький рівень нашої культури виробництва.

Ще пекучіша проблема – це залежність української економіки від російських енергоносіїв. Поки така залежність триває, наша незалежність є формальною. Чи в нас власних запасів нафтопродуктів бракує, чи нашим владоможцям бракує культури державного мислення, що невдовзі від села до села не дістанешся і борщу не звариш без дозволу «путінського краника»? Де були всі роки незалежності наші державотворці, про що думали і чим займалися, що поставили Україну на грань такої ганьби?

Давно хочу звернутися до наших президентів і прем’єрів з такими запитаннями:

1. Чи ви, шановні, не усвідомлюєте, що залежність України від російських енергоносіїв рано чи пізно призведе до втрати її незалежності, до катастрофи нації взагалі?

2. Чи ви, порпаючись у смітнику третьорядних для нації проблем і дешевих амбіцій, не маєте ні доброї волі, ні сил, ні можливостей, бо вже все розкрадено, заснувати українську нафтогазову промисловість?

3. Чи, може, Росія не дозволяє вам цього зробити, а ви, таємно залежні від неї, просто дурите власний народ?

Як на мою думку, то всі три запитання сьогодні однаково актуальні.

Низька культура державотворення наших лідерів виразно проявляється в невмінні передбачати стратегічні загрози з боку недоброзичливих сусідів. Росія відібрала в Білорусі газотранспортну магістраль – в Україні це нікого не насторожило. Путін щось затіває проти нас зі Шрьодером і Шираком... «Газпром» раптом закуповує весь туркменський газ, який має йти до Європи через територію України... І знову ми не робимо з цього висновків. Аж тоді, коли Росія, наперед домовившись, з ким вважала за потрібне, ставить Україну перед загрозою економічного краху, ми починаємо чухати потилиці. Європейські державні лідери так не поводяться!

Не перестану повторювати: Росія ставиться до України, як мисливець до пораненої дичини. Вона інстинктивно відчуває, що рана, яку за триста літ гноблення заподіяла Україні, мала би бути смертельною. І дуже дивується, що та ще жива і не дається в руки. Тут у Росії й появляється природний мисливський азарт – добити поранену!

Невже потрібно великого розуму, аби збагнути: Росія для України – постійне джерело загроз стратегічного масштабу, аж до повної заглади українського народу. Коса Тузла, афера з відставкою Кабміну, розподіл чорноморських маяків можуть виявитися квіточками проти ягідок, що визріють на газовому шантажі Росії, на проблемі Чорноморського флоту і Криму, на перегляді Росією кордонів з метою недопущення України до членства в НАТО і на викликаному усім цим хаосі, інспірованому Москвою саме для того, щоб нацькувати «половецький степ» Сходу на «помаранчевий» Захід з метою остаточного задушення нашої європейської мрії.

А тим часом пече нас і доля багатостраждального села. Розкрадені колгоспи занепали, а що ми поставили назамін? Чому за роки незалежності в селі так і не утвердилися потужні фермерські господарства, які спеціалізувалися б на вирощуванні добірних сортів зернових, цукрових буряків, плеканні худоби і свиней? Яка ж то культура господарювання, коли ми щорічно чимраз більше завозимо високих репродукцій зернових, м’яса, цукру? Такі ми хлібороби від Бога?

Сьогодні українське село агонізує у випарах самогону, розпусти, наркотиків, в ідіотизмі безробіття, безвиході і безнадії. На одній з прес-конференцій Президент заявив, що занепаду села не можна допустити, оскільки воно є оберегом української культури, мови, народних традицій. Ні, не є оберегом, а було. І більше не буде! В нашому столітті в Європі місця для традиційного села вже нема. І на Україні, замість ясеново-кропив’яних сіл, неодмінно з’являться сучасні фермерські садиби-поселення: 5-7 розкішних котеджів заможних господарів з господарськими будівлями в оточенні садів. І все! Берегти давні традиції, повір’я та забобони, складати фермерських пісень та вигадувати нові варіанти гопаків ті господарі вже не будуть, але й не будуть деградувати у самогонних випарах та наркотиках, в ідіотизмі бездіяльності, а плекатимуть врожаї і худобу за європейськими технологіями і саме в такий спосіб повернуть втрачену славу української землі.

 

Культура соціальна

 

Україна б’ється над пошуками доленосного гасла національної ідеї, гасла, яке було б зрозумілим і прийнятним для кожного громадянина, об’єднало і зцементувало розсварену спільноту, а тим часом наш рідний соціум, виявляється, давно його знайшов і послуговується ним на всю широчінь душі. «Вкрасти і збрехати! » – ось кредо національної ідеї сьогодні, яке дивним чином єднає всі верстви суспільства, всіх громадян у найвіддаленіших куточках країни. У столиці крадіж іде на мільярди, в областях – на мільйони, в районах – на тисячі, а в селах – що нагодиться під руку. І все це покрито густим омофором брехні. Для годиться.

А хто вчить маси красти і брехати? Влада сама інстинктивно породжує корупцію і сама з нею галасливо бореться. Це така ж правда, якби мати борюкалася з улюбленим дитям. Влада обіцяє примусити багатих ділитися з бідними. Авжеж! Побіжать наші багатії, задерши штани, в свої офшори, принесуть звідти по мільярду гривень кожен і розділять між злидарями. Але ж це нереально, бо спершу треба провести велику жовтневу соціалістичну революцію, облаштувати концтабори... Чи не краще подбати, аби ті мільярди чи рештки від них хоч нині не зникали з України в офшори? Та, мабуть, вкрасти й збрехати легше.

Потрібні приклади? До парламентських виборів-2006 уряд запевняв нас, що в Україні для населення цілком достатньо власного природного газу і тому ціни на нього не зростатимуть. Як тільки вибори минулися, газу раптом забракло, а ціни на нього той же уряд пустив у галоп. З офіційних повідомлень: втрати газу при транспортуванні в Росії – 0, 1%, в Узбекистані – 0, 5%, а в Україні чомусь 15%. Бо крадуть і реекспортують. А брешуть, що труби газогонів діряві...

Напередодні позачергових парламентських виборів-2007 влада обіцяла, що підвищення цін на енергоносії, товари і послуги до кінця року не буде. Після виборів на всіх перехрестях вона трубить про «об’єктивну необхідність» підвищення тарифів на всі види енергоносіїв, товарів і послуг (забула ще про тарифи на сіль і сірники) і майже не згадує про свої успіхи в боротьбі з інфляцією та корупцією.

Я вже й уявити собі не можу, як на тому «національному» гаслі «Вкрасти і збрехати! » можна збудувати цивілізовану європейську державу.

 Нагадаю тільки відомі історичні факти. Коли Богдан Хмельницький у своїй державі підвищив податки на посполитих втричі порівняно з податками польських колонізаторів, то втратив симпатії й підтримку народу і програв визвольну війну. Коли Центральна Рада в 1917-му не змогла виконати соціальних обіцянок (мир, земля – селянам), то Україна запалила зелене світло перед більшовиками. Українство, на жаль, має віковий нахил до того, щоб віддавати перевагу соціальному перед національним. Але історія нас, як бачиться, нічому не навчила.

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: