Міжнародні фінансові стандарти.

 

7.1. Характерною особливістю сучасного світового господарства є відсутність спеціального міжнародного інституту регулю­вання фінансових потоків, подібного до Світової органі­зації торгівлі, яка функціонує у сфері торгівлі товарами та послу­гами. Разом з тим можна назвати цілу низку міжнародних інсти­туцій, які тією чи іншою мірою здійснюють певні регулятивні функції у фінансовій сфері. Інституції та основні напрямки їх діяльності приведено в таблиці.

 

Таблиця 7.1. – Основні міжнародні інституції та напрями їх діяльності у фінансовій сфері

Міжнародна організація	Напрям діяльності
Організація економічного співробітництва й розвитку	Принципи міжнародного інвестування.  Стандарти поведінки ТНК. Лібералізація руху міжнародного капіталу. Боротьба з відмиванням " брудних" грошей.
Світова організація торгівлі	Лібералізація торгівлі послугами.                                                                          Пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи
ООН	Стандарти поведінки ТНК. Контроль за обмежувальною діловою практикою. Соціальна відповідальність ТНК.
Міжнародна організація праці	Стандарти поведінки ТНК у сфері трудових відносин.
Неурядові організації та ініціативні групи	Соціальна відповідальність ТНК у різних аспектах.
Міжнародний центр                 врегулювання інвестиційних суперечок	Урегулювання інвестиційних суперечок
Лондонський клуб	Принципи та механізми врегулювання державного боргу (іншим країнам)
Паризький клуб	Принципи та механізми врегулювання державного боргу приватним банкам - кредиторам

МВФ також є важливою інституцією, яка впливає на транскордонні операції з інструментами фінансового ринку. Але при цьому значна частина відповідних зобов'язань, які беруть на себе країни-члени, стосуються поточних, а не капітальних операцій. Конкретніше положення щодо операцій з капіталом містить ст. 6 Статуту МВФ, яка дозволяє країні ввести обмеження на рух капіталу за умови, що такий контроль не перешкоджає здійсненню платежів за поточними операціями.         

Контроль за рухом капіталу можна визначити як установлення законодавчих обмежень на рух капітальних потоків або грошових коштів у країну та з країни, що пов'язані як з рахунком капітальних операцій, так і з рахунком поточних операцій. Згідно з визначенням МВФ, об'єктом контролю за рухом капіталу можуть бути операції, пов'язані з придбанням або продажем таких активів або зобов'язань:

1. Інструменти ринку капіталів:

1.1. Акції або інші цінні папери пайової участі

1.2. Облігації або інші боргові зобов'язання

2. Інструменти грошовою ринку.

3. Цінні папери колективного інвестування.

 4. Похідні фінансові інструменти.

5. Кредитні операції:

5.1. Комерційні кредити

5.2. Фінансові кредити

5.3. Гарантії поручительства та зобов'язання фінансового забезпечення

6. Прямі інвестиції.

7. Операції з нерухомістю.

8. Рух особистих коштів:

8.1. Позики

8.2. Дарунки, спадщина                                    

8.3. Перекази коштів та активів за кордон емігрантами.

9. Надання грошових коштів банкам та іншим кредитним інституціям.

10. Надання грошових коштів інституційним інвесторам.

 

7.2. Важливою складовою процесу розвитку системи міжнародного регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин є формування спільних підходів до міжнародного інвестування та діяльності транснаціональних корпорацій. Вважається, що запровадження таких підходів дасть змогу сформувати однорідне регулятивне середовище для здійснення міжнародних валютно - фінансових операцій. Процес вироблення та практичної імплементації названих підходів є досить складним, але почастішання фінансових криз та глобалізація фінансових ринків вимагають від міжнародної спільноти пошуків механізмів регулювання та стабілізації міжнародних капіталопотоків. Розглянемо основні організації, які задіяні у цьому процесі та основні напрямки їх діяльності.

Організація економічно­го співробітництва й розвитку приділяє значну увагу лібералізації торгівлі товарами та послугами, рухові капіталу між країнами-членами. З цією метою ОЕСР висунула цілу низку ініціатив, реалізація яких спрямована на вироблення загальновизнаних стан­дартів міжнародної інвестиційної діяльності, поведінки транс­національних корпорацій та усунення перешкод на шляху руху капіталу. Це, насамперед:

- Декларація щодо принципів міжнародного інвестування та діяльності транснаціональних компаній являє собою перелік принципів, дотримання яких має:

· забезпечити системний та збалансований підхід відповідних Урядів до іноземних інвестицій;

· гармонізацію відносин між транснаціональними компаніями та країнами місцеперебування.

Цей документ, прийнятий 1976 р., становить по суті політич­не зобов'язання країн-учасниць поліпшити інвестиційний клімат, сприяти збільшенню позитивного внеску транснаціональних Корпорацій в економічний та соціальний прогрес країн місцепе­ребування та розв'язати проблеми, з якими корпорації стикають­ся у своїй діяльності.

Зміст Декларації можна коротко охарактеризувати таким чином:

1. Підтвердження спільної заінтересованості країн – членів ОЕСР у ліберальному міжнародному інвестиційному кліматі;

2. Домовленість про те, що країни—члени ОЕСР  дотримуватимуться національного режиму щодо підприємств з іноземним      капіталом, які функціонують на їхній території;     

3.    Рішення посилити взаємну співпрацю з тим, щоб уникнути ситуації, коли б ті чи інші країни залучали або обмежували інвестиції на шкоду іншим країнам.   

4.  Добровільне прийняття певних принципів добросовісного ведення ділових операцій, які міністри країн—членів ОЕСР колективно рекомендуватимуть ТНК, що здійснюють свою діяльність на території відповідних країн.

5. Домовленість про взаємні консультації з кожної названої вище проблеми.

ОЕСР періодично офіційно переглядає принципи поведінки ТНК та інші пункти Декларації з метою внесення відповіді змін.

Декларація передбачає використання чотирьох інструментів міжнародної співпраці у сфері іноземного інвестування:

1. Кодекс лібералізації операцій з капіталом.

 Сьогодні Кодекс є фактично єдиним багатостороннім інстру­ментом, мета якого полягає у сприянні всебічній лібералізації операцій з капіталом. За змістом цей документ являє собою сукупність юридично обов'язкових правил, які передбачають поступову недискримінаційну лібералізацію операцій з капіталом, усунення обмежень права надавати фінансові послуги. Всі захо­ди, що не відповідають вимогам Кодексу, виносяться в окремий перелік як застереження відповідної країни. Контроль за імпле­ментацією Кодексу здійснюється шляхом моніторингу національ­ної економічної політики у відповідній сфері.

Слід зазначити, що Кодекс не вимагає миттєвої ліквідації обмежень, а його стратегічна мета полягає в тому, щоб забезпечити поступальність цього процесу. Тому кожна країна, орієнтуючись на забезпечення повної свободи операцій, сама для себе визначає етапи та шляхи реалізації цієї мети. 

Кодекс накладає на країни-учасниці цілу низку зобов’язань:

1. Повідомляти ОЕСР про всі наявні обмеження руху капіталу;

2. Вживати заходів, що стосуються руху капіталу, суворо дотримуючись принципу недискримінації відносно країн – членів ОЕСР;  

3. Лібералізувати всі операції, які перелічено в Кодексі, за винятком тих, щодо яких країни мають застереження.

4. Не застосовувати нових обмежень, крім тих, про збереження яких було заявлено на час прийняття Кодексу.

Слід окремо зазначити, що суттєвою вимогою набуття членства в ОЕСР є дотримання країнами-кандидатами стандартів, зазначених Кодексом, а саме:                                          

• відсутність обмежень на платежі та трансферти, пов’язані зі здійсненням дозволених міжнародних операцій;       

• відкритий та прозорий режим регулювання прямих іноземних  інвестицій;                                                    

• лібералізація режиму здійснення інших довгострокових операцій з капіталом;

• подання графіка заходів щодо подальшої лібералізації операцій з капіталом.

2. Конвенція про боротьбу з підкупом іноземних посадових осіб при здійсненні міжнародних ділових операцій

 Згідно з конвенцією обіцянка та пропозиція хабара, підкуп з метою отримання певного сприяння або його збереження вва­жається злочином. Таким чином було покладено край порочній практиці, коли хабарі іноземним посадовцям вираховувалися з обсягу коштів, які підлягали оподаткуванню. Конвенція підписа­на всіма членами ОЕСР та деякими країнами, що не є членами ОЕСР.

3. Спеціальна комісія з боротьби з відмиванням грошей (FAFT)

ФАТФ — це міжурядовий орган, метою роботи якого є роз­виток і впровадження на міжнародному рівні заходів і стан­дартів з боротьби щодо відмивання грошей. ФАТФ відслідко­вує процеси імплементації таких заходів, вивчає способи і тех­ніку відмивання грошей, розробляє превентивні та запобіжні заходи, сприяє загальносвітовій імплементації стандартів бо­ротьби з відмиванням грошей. Виконуючи зазначені функції, ФАТФ плідно співпрацює з багатьма міжнародними організа­ціями, чия діяльність також спрямована на протидію відми­ванню " брудних" грошей.

4. Світова організація торгівлі являє собою механізм багатосторонньої співпраці в галузі вироблення загальноприйнятих принципів, норм та стандартів національної політики у сфері міжнародної торгівлі та пов’язаних з нею секторах. Основою цього процесу є ціла низка багатосторонніх угод, дві з яких безпосередньо стосуються валютно – фінансових операцій. Це такі угоди, як генеральна угода про торгівлю послугами і Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи. Ця Угода визначає заходи, які порушують певні статті ГАТТ 1994 р., а саме: статті, яка передбачає надання будь-яким імпортним товарам на ринку кожної країни—члена СОТ режиму не менш сприятливого, ніж той, що надається аналогічним товарам національного походження і статті, яка забороняє застосування нетарифних обмежень щодо імпорту або експорту товарів, що походять із території будь якої країни-члена СОТ.                                          

7.3. Важливу складову системи міжнародного регулювання фінан­сових потоків становить захист інвестицій та механізми врегулю­вання інвестиційних суперечок. Найпоширенішою формою тако­го захисту є двосторонні інвестиційні угоди та угоди про уник­нення подвійного оподаткування майна та доходів. Важливу роль також відіграють гарантії іноземним інвесторам, які можуть нада­ватися як міжнародними (Багатостороння агенція гарантування інвестицій), так і національними інституціями.

Зрозуміло, що на практиці дуже часто виникають суперечності між інвесторами та країнами місцеперебування. Для їх розв’язання створюються відповідні процедури та інституції типу міжнародного центру врегулювання інвестиційних суперечок.

Двосторонні інвестиційні угоди становлять на сьогоднішній день найважливіший інструмент міжнародного захисту іноземних інвестицій

Спочатку двосторонні інвестиційні угоди укладалися між роз­винутими країнами і країнами, що розвиваються. При цьому роз­винута країна—експортер капіталу підписувала відповідну угоду з країною, що розвивається, яка імпортувала капітал, аби забезпе­чити додаткові та більш високі стандарти захисту своїх інвесторів порівняно з тими, які визначалися національним правом. Зі сво­го боку країни, що розвивалися, підписували такі угоди з метою створення більш привабливого інвестиційного клімату та залу­чення іноземних інвестицій.

Наприкінці 1980-х років схема укладання двосторонніх інвес­тиційних угод почала змінюватися: такі угоди стали досить актив­но укладатися між країнами, що розвиваються, і країнами з пе­рехідною економікою. Таким чином, тепер фактично розми­вається поділ на країни-експортери та країни—імпортери капіта­лу. В багатьох випадках країни шляхом укладання двосторонніх інвестиційних угод намагаються як захистити своїх інвесторів за кордоном, так і залучити іноземні інвестиції в національну еко­номіку. Звичайно, в різних двосторонніх інвестиційних угодах партнери по-різному оцінювали важливість досягнення кожної з двох названих цілей.

Очевидно, що кожна двостороння інвестиційна угода має свої особливості, але, як свідчить аналіз усього масиву таких доку­ментів, вони, як правило, мають сім базових компонентів:

1. Сфера застосування інвестиційних угод залежить від визначення понять " інвестиція" та " інвестор", які підпадають під дію даної угоди та отримують відповідний захист. Як прави­ло, сторони домовляються про те, що угода набирає чинності через місяць із моменту обміну відповідними інструментами ратифікації та діє протягом 10 років, причому можливо продовження строку дії угоди.

2. Положення, що регулюють право здійснення інвестицій на території даної країни.  Чинні сьогодні інвестиційні угоди передбачають два підходи щодо режиму здійснення інвестицій. Перший підхід полягає в тому, що сторони домовляються про взаємне надання національного режиму або режиму найбільшого сприяння як на стадії інвестування, так і в постінвестиційний період.

3. Режим інвестиційної діяльності. Цей компонент інвестиційної угоди визначає режим діяльності інвесторів, який застосовується з моменту здійснення інвестиції на території відповідної країни. Більшість інвестиційних угод передбачають застосування п'ятьох основних стандартів у сфері регулювання інвестиційної діяльності, а саме:

• справедливе та рівне ставлення до інвесторів та інвестицій;

• захист та безпека інвестицій та інвесторів;

• недискримінація;

• національний режим;

• режим найбільшого сприяння (та можливі винятки з цих ре­жимів).

Більшість інвестиційних угод також передбачає, що у випадку втрат, зумовлених війною, революцією, надзвичайними обставинами, громадянськими заворушеннями, іноземним інвесторам гарантується не менш сприятливий режим реституції, відшкодування та компенсації втрат, ніж той, який надається національним інвесторам.

4. Положення, що регулюють порядок розрахунків. Як правило, всі інвестиційні угоди містять положення про гарантії інвесторам щодо свободи розрахунків, пов'язаних з інвестиціями. При цьому угода може містити як перелік відповідних операцій, так і застереження про надання певної гарантії і для інших операцій, які не потрапили до списку.

Що стосується валюти розрахунків, то більшість угод передба­чає використання вільно конвертованої валюти. У цьому зв'язку слід зазначити, що окремі угоди можуть також передбачати певні обмеження або винятки щодо названих опе­рацій чи містити положення про те, що всі розрахунки мають здійснюватися відповідно до законодавства країни, на території якої відбувається інвестування.

5. Експропріація. Відповідно до загальновизна­них міжнародно-правових норм двосторонні інвестиційні угоди містять положення, які в цілому прямо забороняють експро­пріацію інвестицій, але при цьому чітко визначають умови, за яких така експропріація можлива. Як правило, угоди допускають експропріацію інвестицій у суспільних інтересах відповідно до закону та за умови виплати компенсації.

6. Врегулювання суперечок між сторонами угоди. Як правило, двосторонні інвестиційні угоди передбачають процедуру розв'язання суперечок між сторонами. Така процедура зазвичай охоплює попередні консультації між сторонами з метою вирішен­ня суперечки, а якщо така спроба виявиться невдалою, сторони звертаються до третейського суду.

7. Врегулювання суперечок між стороною угоди та інвестором. Такі суперечки називаються інвестиційними і підлягають вирі­шенню за допомогою третейського суду (арбітражу), причому кожна угода може передбачати свою специфічну арбітражну про­цедуру. В багатьох  випадках угоди містять положення про розв'язання інвестиційних суперечок відповідно до Конвенції про врегулювання інвестиційних суперечок між країнами та громадянами інших країн або відповідно до Додаткових правил урегулювання суперечок, якщо певна країна не є стороною названої Конвенції.

Важливим елементом системи регулювання фінансових потоків є угоди про уникнення подвійного оподаткування доходів та капіталу.                                                    

Такі угоди, як правило, базуються на Конвенції про оподаткування, розробленій ОЕСР. Ця модель містить рекомендації щодо розподілу прав, що стосуються оподаткування, між відповідною країною і інвестором—резидентом цієї країни, причому країна має зробити все можливе для того, щоб усунути умови, які призводять до конфлікту податкових повноважень.

Міжнародний центр урегулювання інвестиційних суперечок являє собою автономну складову групи Всесвітнього банку. Послугами цього інституту на добровільній основі можуть скористатися країни—члени відповідної Конвенції. Слід зазначити, що розгляд інвестиційних суперечок у Центрі прямо передбачений законо­давством 20 країн, причому таке саме положення міститься ще в приблизно 700 двосторонніх угодах.

Мета створення Центру — сприяти поліпшенню інвестиційного клімату та активізації інвестиційних потоків з розвинутих країн у країни, що розвиваються. Головне його завдання полягає в попередженні переростання інвестиційних суперечок між країнами—реципієнтами капіталу і приватними підприємствами в міждержавні суперечки політичного характеру і ризик упередженого розв'язання суперечок національними арбітражними судовими органами, особливо країн—реципієнтів капіталу;

Згідно зі ст. 1 (2) Конвенції метою Центру є забезпечення розв'язання інвестиційних суперечок між країнами, що домовля­ються, та особами інших країн, що домовляються, шляхом при­мирення та арбітражу.

Звертання до комісій з примирення та арбітражних трибу­налів, які створюються в межах Центру, здійснюється тільки на добровільній основі. Згода на передання суперечки в Центр має бути надана в письмовій формі і не може бути відкликана в одно­сторонньому порядку.

Згода на юрисдикцію Центру передбачає дотримання двох умов, а саме:

по-перше, країна-реципієнт має бути членом Вашингтонської конвенції. Разом з тим ратифікація Конвенції сама по собі не на­кладає на сторони, що домовляються, зобов'язання передавати відповідні суперечки на розгляд Центру;

по-друге, згода має бути висловлена в письмовій формі в інвестиційному контракті між урядом країни—члена Центру та інве­стором іншої країни-члена (або в іншому правовому документі).

Слід зазначити, що хоча кількість справ, які розглядає Центр, неухильно зростає, поки що цей інститут не завоював провідних позицій у відповідній сфері. Вважається, що цю ситуацію можна пояснити такими причинами: юрисдикція Центру обмежується національною належністю (арбітраж можливий лише між країною, що домовляється, і фізичними або юридичними особами іншої країни, що домо­вляються). На практиці це означає, що потенційні масштаби діяльності Центру безпосередньо визначаються кількістю країн, які ратифікували Конвенцію.

7.4. Важливе місце в системі регулювання міжнародних фінансових потоків сьогодні належить виробленню стандартів здійснення національної політики в певних сферах. Основ­ним завданням розробки та запровадження таких документів є забезпечення економічної стабільності на національному та міжнародному рівнях.

Фактично такі документи, що зазвичай називаються кодекса­ми або принципами, встановлюють певні стандарти забезпечення інформацією, на основі якої ухвалюються рішення щодо позик та інвестицій, поведінки відповідних економічних агентів. Дотри­мання цих стандартів розглядається як чинник стабільності функціонування тих чи інших сфер фінансового сектора.

У світлі недавніх фінансових криз увага до міжнародних стан­дартів значно посилилася. Головне завдання міжнародно визна­них стандартів — допомогти поліпшити відповідні національні правила та норми, але при цьому мова не йде про те, що такі норми та правила мають бути однаковими.

Сьогодні такі стандарти та принципи виробляються різними міжнародними економічними організаціями, причому окремі з них є обов'язковими до впровадження, а деякі мають суто рекомендаційний характер. Слід окремо зазначити, що вони не є незмінними, а їх удосконалення можна розглядати як процес узгодження національних регулятивних політик у відповідних сферах. 

Розглянемо перелік основних міжнародних стандартів.                                                                            Звичайно, цей перелік не є повним і дає лише загальне уявлення про найважливіші інструменти міжнародного регулювання окремих фінансових секторів.

Таблиця 7.2. – Основні міжнародні фінансові стандарти

 

⇐ Предыдущая12345678

Поделиться: