Улаштування в собі внутрішнього хреста

Ми сьогодні святкуємо славне Воздвижения Чесного й Животворящего Хреста Господнього. Всі знають, навіщо воно було потрібне, як відбувалося і навіщо так велично святкує його Христова Церква. Пригадайте усе це. Коли зняли нашого Господа Ісуса Христа з хреста й поклали Його до гробу, чесний і животворящий хрест залишився на Голготі, і потім разом з иншими хрестами — хрестами розбійни­ків — вкинули його до глибокої печери, що перебувала по­близу — біля самого місця розп'яття. З часом це місце за­кидали всіляким сміттям та й забули про нього.

Коли до християнства навернувся Костянтин Великий і його мати Олена постановила в своєму серці побудувати храм Воскресения на самім місці воскресения, тоді за особ­ливим Божим керівництвом було віднайдено і Господній хрест. Великий здвиг народу, що був свідком цього, хотів його побачити. Цариця звеліла задовольнити це бажання, і єпископ, піднявши хрест догори, показав його всім. Ця дія піднесення догори, чи воздвижения, як вінець трудів, що йому передували, разом із зв'язаними з ним чудесними Божими діями свята Церква постановила згадувати щорічно як знак особливої Божої милости до Святої своєї Церкви.

Подякуймо за турботливість Господню про нас, що по­ходить з Його Промислу, але зараз повчімося в неї того, до чого вона нас цим зобов'язує. Бо згадайте також, що кожен із нас має свій хрест, з яким за Божим покликанням іде слідом за Ним і на якому йому за прикладом апостола треба буде розіп'ястися з Христом. Голгота для цього хреста — наше серце. Воздвигається він чи ставлять його жити ревною рішучістю за Христовим духом, а складається він із різних налаштувань серця, що є головні і ключові у християнському житті. Як від Господнього хреста — спасін­ня всьому світові, так від нашого розп'яття на своєму хрес­ті — наше спасіння. Але як животворящий Господній хрест кинули в яму і засипали сміттям, так і ми можемо кинути свій хрест і завалити його недбалістю і безпечністю, от тоді ми не серед тих, що спасаються, а серед тих, що погибають. Тому нам конче необхідно добре для себе з'ясувати, що становить наш хрест, аби правильно збагнути, чи стоїть він у нашому серці, а чи скинений з нього, чи йдемо ми з цим хрестом услід за Господом, а чи відхилилися куди-инде і, скинувши зі себе це благе Христове ярмо, блукаємо, самі не знаючи, де й навіщо.

Я поясню, що становить ваш внутрішній хрест, особливо щодо вашого чернечого життя, сестри, з якими судив мені нині Господь святкувати Чесне Воздвиження свого хреста. І ваш хрест, тобто монаший, подібний на звичайні хрести християн, тільки він має своє улаштування і певні особливості в одних і тих самих частинах. Щоправда, він трохи — а можливо, й не трохи — важчий, зате плодотворний. І якщо з хреста життя взагалі, то з-під монашого хреста — рясні потоки життя.

Не все детально пояснюватиму вам, а вкажу тільки на такі почуття і налаштування, без яких ви і кроку не сту­пите в монашестві, без яких навіть жити у монастирі по-монастирському не можна, без яких і чернечення — не чернечення, а звичайне життя, лишень у монастирських стінах. Отож послухайте!

Нижній частині хреста — тій, яка входить у землю, — відповідає у внутрішньому хресті самозречення, яким роз­ривається земля серця і у неї входить хрест. Знехтувати себе означає поводитися зі собою так, як инші поводяться з тим, кого знехтували. У чернецтві ця дія набуває нового виду — умертвлення себе для всього світу. Инок — те саме, що й померлий, закопаний у землю. Стіни монастиря — його гріб. Його одіж - погребальний саван. Він усе полишає за стіна­ми монастиря, і в усьому сущому не має нічого, що йому було би споріднене, — він чужий усьому і все є чуже йому, так що до нього цілком стосуються слова апостола: Для мене світ розп 'ятий, а я світові (Гал. 6, 14). Хто здобув таке на­лаштування, той поклав міцні основи внутрішнього хреста і чернечення.

Верхню частину внутрішнього хреста, чи ту, що підійма­ється вгору, вертикальну — поздовжню — становить терпін­ня, тобто така твердість непорушно дотримуватися своєї постанови, якої не похитнуть жодні перепони, жодні задо­волення і труди. Без терпіння не можна перебувати в добро­му будь-кому, тим більше, встояти ченцю у монашестві. Для мирянина терпіння — це постійність у перенесенні всіх трудів у виконанні обов'язків, в инока понад це — тверде перебування у своєму чині і в своєму місці. Тут що не крок, то вправляння у терпінні, отже, тут і кроку не ступиш без терпіння. Подивіться монастирський устав і побачите, яке широке поле для вчинків терпіння. Тільки той, хто вмер для себе й для світу, може витерпіти все, що тут вимагається, як належить.

Поперечну частину внутрішнього монашого хреста ста­новить послух — таке налаштування, за якого до нічого самі не вдаються, нічого не задумують, а лишень слухають і без­застережно виконують вказівки инших. Той, що має послух, подібний на кулю, що нечутно котиться туди, куди її спряму­єш. Він добровільно відмовляється від самостійности і до­зволяє, щоб ним орудував инший. Він діє або за порадою, або за велінням, не довіряючи ані своїй думці, ні своєму бажан­ню. Тому весь відкритий. Якщо инші чогось недобачають, він сам відкривається вибраному чи призначеному, аби під виглядом доброго не затаїлося щось лихе.

Тепер з'єднайте все разом і побачите, що умертвлення всього дає вхід у монастир, терпіння чинить перебування в ньому безпечним, послух обіймає всю діяльність тих, що живуть у монастирі. Ось тридільний хрест, з якого струмує істинне монаше життя!

Але що це за життя? - думає хтось. Відчуження від усього, зречення від своєї волі в послуху, загашення майже кожного почуття в терпінні — чи ж це життя?! Але не зупиняйтеся лише на зовнішньому. Кожна з наведених монаших чеснот, окрім зовнішнього суворого боку, має ще й внутрішній, живий і відрадний, який вона пропонує чи з якого розвивається.

Так, терпіння підтримує й живить надія, що труд мона­ший не даремний. Смакуючи наперед очікуваним благом, надія живить терпіння і чинить його ненаситним. Надія спов­нює серце радістю від безсумнівности володіння тим, чого очікуєш, і цією радістю розчиняє печію терпіння трудів. То­му той, хто терпить, радіє, і не так страждає, як насолоджуєть­ся, попри те, що инші бачать його многострадальцем.

Послух оживляє любов. Послух — це зречення від власної самодіяльносте і свого міркування — найдорожчих для нас порухів. Треба мати велику силу, щоб здолати себе і від них відмовитися. Звичайно, силою волі можна себе переломити, і несхитна рішучість робить у цьому поступ. Але допоки вона діє сама, дії послуху схожі на ламання сухих гілок. Тільки любові під силу надати безболісну гнучкість послушництву. Любов буває готова на всілякі жертви і не може зважати ані на труди, ані на затрату часу, ані на сили чи статки. Там, де любов, усе діється охоче, легко і швидко. Тільки по­слух з любови чинить відрадними всі труди, до яких його зобов'язують.

Врешті, умертвлення себе для світу оживляється і нази­вається вірою, що так має бути, і по-иншому не може бути, якщо той, хто захотів цього життя, хоче бути в нім тим, чим має бути. Свята віра каже нам, що ми були сотворені для життя в Бозі, але відпали від Нього і впали в окови самости і привабливосте світу, і що тому той, хто бажає знову підвес­тися для життя в Бозі, має вмерти для себе і світу. Це переко­нання в неминучосте такої послідовносте — при живому ба­жанні собі істинного блага — живить умертвлення для всього і дає йому життя, особливо разом з иншим переконанням — що лише цим налаштуванням можна прищепитися до Христа і, з Ним розіп'явшись, черпати з Нього повне оживлення.

Таким чином, основу внутрішнього хреста становить віра зі самозреченням, чи умертвленням для всього, поздовжню його частину — терпіння, що його зміцнює надія, поперечну частину — послух, який надихає любов.

Якщо хрест уявити деревом, то його корінь — це віра, з якої насамперед виростає самозречення і рішучість все покинути і взятися лише за діло спасіння душі, перебуваючи далеко від усього. Із самозречення народжується любов, що готова на будь-який послух. З нього або водночас із ним розвивається терпіння, яке увінчує надія, що підноситься до неба — у внутрішнє, за завісу, як казав апостол. Там, де є всі ці налаштування, хресне дерево не стоїть одне і голе, а розростається багатьма пагонами різних чеснот, вкривається листям зовнішньої благочестивої поведінки й щедре на плоди добрих учинків. Там — забуття світу і його звичаїв, постійне перебування в обителі, на виходячи з неї, любов до усамітнення, молитовний труд в келії і храмі — постування, невтомність у рукоділлі — готовність допомагати одне од­ному, взаємне прощення, взаємна підтримка на добро, мир, стриманість очей, язика і вух тощо. Блаженна душа, що, уві­йшовши в себе, все це віднайде у своєму серці! Це очевидний знак, що дерево хреста в нім височіє, міцно встановлене і сповнене живої, внутрішньої сили так, що його воістину можна назвати живоносним деревом, не лише взагалі, а саме для цього серця.

Що у нас із вами, сестри, дивіться самі! Якщо всі чесно­ти, які я перечислив, справді є у вашому серці, то ваш хрест стоїть піднесений. А якщо немає, то знайте, що він закопаний протилежними до них лихими почуттями і налаштуваннями. Не називаю цих останніх, бо вони очевидні. Але не можу не додати бажання чи навіть прохання: якщо виявите, що ваш хрест похилився чи зовсім упав, або, понад це — покритий пилом і сміттям поганих помислів і побажань, поклопочіться відкрити його, очистити покаянням і знову піднести і вста­новити його в серці твердим рішенням трудитися над спа­сінням душі аж до кінця життя. Вірте, що без цього хреста немає духовного життя і немає спасіння, — немає і відради в монашому житті. Без хреста ніхто не спасався і не спасеться.

Як Господь увійшов у славу, перетерпівши страждання на хресті, так і всі, що йдуть за Ним, через своєрідний хрест входять у прославу з Ним. Чи бажаєте увійти в цю славу? Спершу зійдіть на хрест і вже з нього підете на небо. Амінь.

14 вересня, 1860 р. В Сухотинському жіночому монастирі Тамбовської губернії.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: