Дзеркало монашества в житті св. Олексія, чоловіка Божого

Життя св. Олексія, чоловіка Божого, являє нам дзерка­ло досконалого монашого життя. Тож прийдіть, сестри, буде­мо дивитися у це дзеркало і, надивившись, повіримо, чи все у нас так, як має бути, аби потім утвердитися в належному, неналежне відхилити, а те, що бракує, додати.

Початок монашому життю кладе полишення світу і всьо­го, що доречне поміж людьми. Той, хто приймає монаший стан, полишає не лише гріховне й порочне, що зобов'яза­ний робити кожний християнин, а й усе природне: лишає батька, матір, рідних і будь-яку життєву насолоду, стаючи у своїй душі справді мертвим для всього. Ви знаєте, яким це є необхідним і як без цього не можна діяти в монашестві, відчуваючи, неначе у тебе зв'язані руки й ноги. Є різні ступені й різні способи цього зречення... Але майже всі, що істинно відрікалися, виявляли, що краще, відрікаючись від світу, зовсім від нього віддалятися, і віддалятися також від усього житейського. Бо хоча й чиниться це святе діло з надмірної любови до Господа і передбачає, що серце заполонить і захопить щось инше, краще, ніж те, що залишається, все ж не можна не відчувати болю, коли полишаєш природні зв'язки. Цей біль завмирає, коли віддаляєшся, і знову оживає при зустрічі. Тому залишатися в присутності того, чого зрі­каєшся, і все ж перебувати з ним, обов'язково роз'єднаним у серці, означає змусити себе постійно відчувати біль. Але хто може сподіватися, що має у своєму серці стільки моці, аби мужньо, собі на користь, зносити цей біль... Ось чому ті, що зрікаються світу, майже всі тікають у пустелі або за стіни монастирів!

Не такий був Олексій, чоловік Божий! Мало для нього було простувати шляхом, яким ідуть усі. Він вибирає для себе новий — як дивний, так і високий. Чи любив він батька, матір і свою наречену? Звичайно, любив, і, може, навіть сильніше, ніж вони любили його. Не з ненависти він їх залишив, а тому, що його з'їдала більша любов до Господа. Що ж, вичерпалася ця любов — що, повертається він до батьківського дому?! Ні. Але вона потребувала нових жертв, як вогонь постійно по­гребує, щоб до нього підкидали нові палаючі предмети, аби палати полум'яніше. І ось чим він став її живити! Найбільш ніжні, природні почуття постійно відновлюються в його серці через зір, слух і саме перебування. Бачив батька й, очевидно, поривався обійняти його, але з любови до Бога пригнічував цей порив. Чув голосіння матері чи нарікання нареченої — і, очевидно, глибоко бентежилося його серце, але перемагав він цю тривогу любов'ю до Господа. Авраам вболівав серцем, одначе був готовий принести в жертву сина, перемігши батьківське почуття. Але якщо б на ділі він звер­шив цю жертву, то звершив би її лишень один раз. А чоловік Божий щохвилини відчував якнайсильніші родинні почуття і щохвилини приносив їх у жертву Господові, неначе сам за­гартовуючи своє серце. Мученики страждали сильно. Але, постраждавши дні, місяці, зрідка — роки, впокоювалися в Господі. А чоловік Божий сам улаштував собі безперервне страждання — з тієї хвилини, коли ввійшов у батьківський дім, то тієї, коли закрив свої очі. Він був схожий на того, кого би різали ножем смуга за смугою, або на того, кого б безнастанно нівечили залізними кігтями, чи на того, кого взули в залізні черевики, що мають всередині гострі цвяхи, й змусили би невпинно ходити, аби завдавати щоразу більш болючих ран. Він у своєму становищі воістину був жертвою всепалення. У ньому горіла природа — вогонь, у якому вона горіла, був вогнем любови до Господа. Чоловіче Божий! Чи нам тебе лише хвалити, а чи, хвалячи, пориватися й на­слідувати!? Одначе всіляко, ви, що зреклися світу, станьте тут і самі для себе вирішіть: відрікшись від світу, чи відреклися ви і від всього житейського, і, зрікшись усього, чи приносите цим жертву Богові — чи тільки собі приносите спокій?

Зрікшися світу, вступають в обитель і починають у ній втомливе життя в пості, молитвах і терпеливому послуху з відреченням від своєї волі.

Це практика монашого життя і проба мистецтва в нім перебувати. Вступаючи в обитель, зрікаються світу. В обителі треба зрікатися себе, зрікатися свого життя всіляким при­гнічуванням плоті, зрікатися своїх бажань, віддаючи себе терпеливому послушництву, відрікатися від усіх своїх думок, обмежуючи погляд свого ума єдиним Богом і відкидаючи від ума все, в молитовному заглибленні в Бога. Вам відомо, що так є і що цим обіймається все життя, яке протікає в монастирських стінах. Кожна з вас і провадить його так у міру сил і старанности: у міру сил і старанности постує, у міру сил і старанности молиться в храмі й удома, у міру сил і старанности дотримується послуху і пильнує, щоб не покинути монастир. Нехай Господь благословить ваші труди! Трудіться! — але не думайте, що, зробивши щось раз чи кілька разів, ви повністю звільнені від цього. Треба робити безнастанно, йти щораз вище, не зупиняючись, допоки досягнете міри досконалости, що призначена для кожної частини монашого життя. Як це зробити і що для цього потрібно, не ходіть далеко за вказівками. Придивіться до трудів чоловіка Божого і побачите всі, до якого ступеня треба вам доводити свої подвиги. Погляньте, до якого мізеру зведено в нього задоволення потреб тіла, які в нього молитви і яке відречення від своєї волі — й примусьте себе уподібнитися йому. Слуга, що за ним ходив, свідчив про ньо­го перед царем і священним собором, що він мало що їв, мало спав, ніколи не виходив і день та ніч молився. А що витерпів він від слуг, того й переказати не можна. Не вва­жайте, що все це не можна пристосувати до вас, пам'ятаючи, що не в формі сила, і не звільняйте себе від сумлінної відповіді: чи кожна з вас у монашому житті поклала бодай початки рис життя чоловіка Божого?

Для тих, що живуть в обителі, зовнішня огорожа й за­хист — сама обитель з огорожею, а внутрішнє пристановище, покров і спокій — храм Божий. Що в чоловіка Божого?! Його огорожа й обитель — рішуче самозречення, а храм — небо, яке він споглядав безнастанно, де, мисленно стоячи перед Богом, він у хорі святих і ангелів співав похвальні пісні Богові. Тільки за такого наставления стає зрозуміло, як можна було знести все те, що зніс він! Його серце перебувало в иншому світі. Зігріваючись подувами Божої любови, смакуючи наперед спільне життя з блаженними небожителями і немовби вже туди переселившись, мужньо зносив він усі скорботи й труди свого життя — як на полі бою в очікуванні чести й нагороди всі надихаються до швидшого вирішення справи, не відчуваючи виснаження сил і втоми. Наслідуючи чоловіка Божого, і нам, сестри, треба так прямувати, й осягнемо, відмовившись від усіх земних надій і живлячись лише надіями небесними. Бо якщо ми через перебування в монастирі очікуємо досягнути чогось земного, то є окаяннішими більше за всіх людей.

Ось вам короткий нарис дзеркала монашого життя! Дивіться в нього, але не для того, аби, подивившись, забути, що бачили, а щоб у тому, що побачите, мати чи відраду натхнення на краще, чи спонуку до очищення і виправлення того, що є погане. Нехай всіляко урозумить вас Господь на спасіння молитвами святого Олексія, чоловіка Божого. Амінь.

17 березня 1861 р. В Тамбовському жіночому монастирі.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: