УКРАЇНСЬКА МУЗИКА ДО XVIII СТ.

       Українська музична культура своїми коренями сягає сивої давнини. Найбільшим її скарбом стала народна пісня, яка ввібрала традиції ще язичницьких, дохристиянських часів, і пізніше відобразила весь нелегкий тернистий шлях історії нашого народу, його надії й сподівання, здобутки й втрати. Український музичний фольклор обіймає величезну кількість пісень, танців, замовлянь, обрядів, в ньому, мов у краплині води, відбилася душа народу. Проте не лише народна творчість свідчить про визначний мистецькй талант нації. Вже перша велика могутня держава на території сьогоднішньої України - Київська Русь - відзначалася надзвичайно розвиненим і багатим професійним музичним мистецтвом. Воно включало в себе, крім скарбів народної творчості, і церковну музику, котра передусім розвинулась після прийняття Київською Руссю християнства в 988 р., й музику княжого двору, при якому обов’язково утримувалися гусляри[1] та співаки, і ярмаркове музикування, що представляли скоморохи.

       Християнський церковний спів Київської Русі спирався на традицію візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантійський, тобто східний церковний обряд, об’єднавшись таким чином з «братами по вірі», – болгарами, греками, грузинами, сербами. З цих країн приїжджали на Русь не лише священики, але й співаки, музиканти, що передавали нашим предкам знання канонів церковної музики східного обряду. Стародавні літописи постійно згадують про це. «Так, Густинський літопис повідомляє, що Володимир[2] привіз із собою з Корсуня першого митрополита, єпископа й священика, а також співаків болгарського походження… Після завершення будівництва Софійського собору (1051) на запрошення Ярослава Мудрого в 1053 р. з Греції до Києва приїхали три знавці церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тобто голосів - Л.К.)»[3]. Музика невипадково займала в богослужінні давньої Русі дуже важливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів наближує людську душу до Бога, служить очищенню від гріховних думок і спокус.

       З часом, на основі візантійських зразків сформувався свій власний духовний спів, який згодом стали називати київським розспівом. Крім обов’язкових частин богослужіння, які Русь перейняла від візантійської традиції, з’являються й і такі, які виникли на основі історичних подій прадавньої Київської держави й присвячені руським святим – як, наприклад, невинно вбитим князям Борису і Глібу, князю Володимиру та іншим. Основною формою церковного співу, починаючи з дванадцятого сторіччя, тобто за часів найбільшого розквіту Київської Русі, був саме старокиївський розспів. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, православне богослужіння мало свій глас, тобто свою особливу мелодію, яких разом було вісім. Коли закінчували співати всі вісім по черзі, то починали знову від першого. Тому й вся система церковного співу називалась восьмигласієм.

       Вплив християнської релігії був настільки вагомим і сильним, що не поминув і народної музичної творчості, бо вже в Київській Русі стали виникати спеціальні пісні - вони називались псальмами, - написані на сюжети з Біблії, Псалтиря та інших церковних книг. «Їх творцями були старці, каліки, паломники до святих місць, а також лірники, які пронесли традиції релігійного фольклору аж до ХХ ст.»[4].

       Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники на княжих дворах, які в своїх піснях, акомпануючи собі на гуслях, славили подвиги князів і їх війська, піднімали їх бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну славу здобув Боян, про якого згадується в «Слові о полку Ігоревім», а в Галицько-Волинському князівстві гриміла слава співця Митуси. Музичний супровід звучав під час прийому київським князем іноземних послів. Військові походи теж супроводжувалися грою на трубах, рогах, а також на ударних інструментах - бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до важливих елементів освіти в Київській Русі. Знання музики було обов’язковим не лише для бояр, але й для княжих дітей. Так про дочку князя Всеволода Ярославовича, Анну Всеволодівну, згадується, що вона крім інших чеснот, «зібрала молодих дівчат і навчала їх письма, ремесла, співу, шиття та інших корисних для них знань»[5].

       Дуже охоче приймали не лише в княжих палатах, але й у колі київських міщан та ремісників скоморохів - народних співців та виконавців на гуслях, гудках та свирелях[6]. Їх називали також «веселими людьми», «веселими молодцями», «гудочниками», «гуслярами», і без них не обходилося ні весілля, ні забави, ні свята. Навіть у літописах згадуються гудці, зокрема в Іпатіївському літописі серед інших імен називається гудець Ор, що вмів співати половецьких пісень.

       Звичайно, дуже багатою і різноманітною була народна музика, котра творилася безіменними талановитими співцями. Серед жанрів давнього фольклору насамперед слід згадати билини, в яких розповідалося про видатних богатирів Русі, про героїчну боротьбу русичів супроти завойовників, нападників, серед них найгрізніших – татар, хазарів та інших сусідніх войовничих племен і держав.

       Отже, музичне життя в стародавній Київській Русі було напрочуд розмаїтим, багатим, мистецтво звуків високо цінувалось і підносилось нашими предками.

       Татаро-монгольське іго на декілька сторіч перервало історичний розвиток нашої держави. Починаючи від другої половини ХІІІ ст., коли були знищені й сплюндровані майже всі найбільші руські міста, практично завмирає активне творче життя, замовкає пісня в селах та церковний спів на цих теренах. Єдиним осередком, де не лише зберігалась, але й примножувалась, збагачувалась у ХІV – ХV ст. українська наука й культура, було Галицько-Волинське князівство.

Лише з другої половини ХV ст., після того, як поступово відроджуються після страшної руйнації українські міста і села, починає підноситись освіта та культура. Оживає нескорений дух націй, хоч і в подальші століття історичні обставини аж ніяк не сприяють вільному та багатогранному розквіту національної духовності: адже з історії відомо, що значна частина держави (Правобережна Україна) входила довгий час до Великого князівства Литовського (ХIV - ХVІ сторіччя), потім до Речі Посполитої (від ХVІ ст.), інша (Лівобережна) потрапила під владу Московської держави.

       Найважливішою галуззю професійного музичного мистецтва залишається в цей історичний період церковна творчість. Традиція давньоруського київського розспіву розвивається й надалі, проте його тепер частіше називають знаменним розспівом (назва походить від особливого способу запису, що отримав назву «знамя», в тодішній мові це слово означало «знак»). З ХVІ ст. в Києві виникає новий запис нот, так зване «київське знам’я», що пишеться на п’яти лінійках, дуже подібний до сучасної нотації. Відома система осьмогласія зберігається й надалі, як основний принцип використання музики в богослужінні. Разом з тим з’являється й важливе писемне джерело, завдяки якому нащадки змогли пізнати найдавнішу церковну музику нашої Батьківщини. Всі наспіви, що виконувалися в церкві в будні, а також у святкові дні, за календарем - від вересня до серпня - в ХIV - ХVІ ст. збиралися поступово в одну велику, гарно прикрашену рукописну книгу, котра отримала назву Ірмолой. Кожен більш-менш великий монастир, храм мав свого освіченого монаха-переписувача, котрий протягом багатьох років старанно збирав до Ірмолоя мелодії богослужіння.

       Професійна музика того часу, окрім монастирів і храмів, зосереджується найбільше в братських школах та академіях. Перша така академія, заснована впливовим і багатим магнатом Костянтином Острозьким, виникає на східних слов’янських землях у 1574 р. в місті Острозі.[7] В її стінах зазнає певних змін церковний спів, і згодом у збірниках церковних наспівів з’являються й «острозькі». У братських школах, найбільші з яких знаходились у важливих культурних центрах - Львові, Києві й Луцьку, вивчалися «сім вільних наук», д[8]о яких входила й музика. У бібліотеках братств можна було знайти книжки «друкованої музики», найчастіше з кращими зразками західноєвропейського мистецтва, а також об’ємні, багато прикрашені рукописи церковних наспівів, Ірмолої.

Крім того, під керуванням учителя музики, чи як тоді писали «мусики», учні повинні були співати в хорі не лише Службу Божу, але й вивчати світські твори, написані спеціально для привітання іменитих гостей, магнатів та князів, які відвідували академії. Музика супроводжувала також театральні декламації на грецькі, латинські та українські тексти, що отримали назву " шкільні драми", в яких церковні сюжети, присвячені житіям святих, сценам із життя Христа, події Старого та Нового Заповіту розігрувались із цілком «світською» пишністю, вистави збагачувались і прикрашалися музичними номерами, розкішними костюмами.

       Шкільна драма була надзвичайно важливим елементом не лише музичного, але й морально-етичного виховання цілого ряду поколінь студентів і учнів духовних семінарій та академій. Вона, як правило, писалася на біблійні сюжети, такі як «Іосиф Патріарх», «Торжество Єстества Человеческого»[9], «Комедія на Успеніє Богородиці» або «Комедія на день Рождества Христова»[10]. Музика в цих шкільних драмах посідала дуже важливе місце, до неї включались канти, коляди й псалми різноманітного змісту, які виникли в середовищі самих семінаристів, і включали в себе як елементи народної пісні, знайомої їм з дитинства, так і європейської професійної музики, з якою вихованці таких навчальних закладів теж були добре знайомі. Таким чином, відбувалося зближення й взаємовплив народної та церковної, української й західноєвропейської професійної музики.

       Найвизначнішим духовним, науковим, мистецьким осередком в Україні після Острозької академії, починаючи від 1631 року була Києво-Могилянська академія, заснована архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою. Музичне мистецтво і тут займало вагоме місце. В історичних документах ХVІІ - ХVІІІ ст. знаходимо численні згадки про прекрасний хор вихованців Києво-Могилянської академії, про оркестр, в якому не лише грали, а й яким керували самі «академіки»[11], збереглись навіть окремі вірші, де прославлялось мистецтво співу з інструментальним супроводом[12]. Найбільша увага приділялась, звичайно, церковному співу, проте, як і в братських школах, не нехтувалася світська музика, а особливо ж ретельно розучувався супровід до театральних вистав, найчастіше шкільних драм, що розігрувалися самими учнями. Отже, жоден із згаданих жанрів церковної та світської музики не залишався поза увагою в Києво-Могилянській академії.

       Навіть така сувора в своїх законах і звичаях політична й військова спільнота, як Запорізька Січ, не цуралася зовсім прекрасного і віддавала належне музичним заняттям. Для занять музикою серед хлопчиків 10 - 12 років вибирали найздібніших, наділених гарним голосом і слухом, та залишали їх при запорізькому війську. Вони служили в ньому як сурмачі або виконавці на інших інструментах, або ж як співаки. Адже музику запорізькі козаки розуміли й любили. Свої бойові перемоги, різноманітні свята вони неодмінно відзначали урочисто й святково, з музикою й танцями, та й в похід виступали теж з трубами і бубнами.

       На ХVІ ст., тобто на час розвитку освіти в братських школах та академіях припадає поширення в Україні багатоголосного співу, котрий тоді називали партесним, тобто складеним із багатьох окремих «партій»-голосів. Він приходить в Україну із Західної Європи, найчастіше з Німеччини та Польщі, а згодом звідси поширюється далі на схід, у Росію. Першим значним осередком розповсюдження партесного співу був найбільший центр українського православ’я - Києво-Печерська лавра, тому поступово й сам спів став називатися лаврським. Основним жанром партесного співу був концерт, тобто багаточастинний хоровий твір на релігійні теми, що часто приурочувався до великих свят та писався на тексти Біблії, відповідні до оказії.

       Найвидатнішим українським музикантом ХVІІ ст., котрий залишив у своїй творчій спадщині відомі зразки партесного концерту, був Микола Дилецький. Роки його життя точно не встановлені, і дуже мало відомо про обставини його життя, про його композиторську спадщину, але народився він, мабуть, близько 1630 р. в Києві, працював декілька років у Вільні[13], потім у Москві. Він був ученим-гуманістом[14], людиною всебічно освіченою. В історії української культури залишилися не лише його відомі композиції, в першу чергу церковні твори для хору, серед них особливо знаний «Воскресенський канон», але й теоретична, естетична спадщина. Адже він був ученим-теоретиком, філософом. Його праця «Граматика мусикійська», тобто «Музична граматика», належить до вершин філософської та естетичної думки ХVІІ сторіччя. У ній він детально пояснює роль музичного мистецтва в духовному розвитку людини, закони побудови мелодії й багатоголосся, і що найголовніше – можливості відтворення багатогранних відтінків характеру в музиці, який створюється різноманітними засобами.

       Цей час спричинився також до значного розвитку світської музики, в якій особливу популярність здобувають канти і псальми. Назва перших походить від латинського «canto», італійського «cantare», тобто «спів». Вони являють собою багатоголосні пісні, що спочатку були позацерковними, тобто не мали права виконуватись під час богослужіння, проте писалися лише на релігійний текст. Пізніше в канти все частіше проникають чисто життєві сюжети, вони можуть бути за характером і змістом філософськими, любовними, прославними, і навіть жартівливо-сатиричними. Імена авторів кантів і псальм часто невідомі, бо вони побутували в найбільш широких демократичних колах. Імовірно, що найчастіше їх створювали вихованці академій і братських шкіл, які знали нотну грамоту й вивчали основи співу, виконували у хорах партесні концерти.

В Україні духовні канти поступово набули такої популярності, що могли співатись і в церкві, проте ще частіше вони входили до народної різдвяної драми – вертепу, до шкільних драм, а також були неодмінним елементом урочистостей в академіях і школах. З часом вони все більше зближуються з іншими жанрами народних пісень - колядками, ліричними, побутово-жартівливими тощо. Особливо багато спільного в них з тими жанрами, що приурочені до релігійних свят, або ж які в той чи інший спосіб торкаються релігійних тем, навіть, якщо й написані на «світську» тему, мають певний " моральний висновок", повчальний характер, проповідують важливі людські цінності. Як приклад, згадаємо використаний славетним І. Котляревським у «Наталці Полтавці» кант «Ой, під вишнею, під черешнею».

Канти можуть вважатися професійною музикою, проте лише частково, бо вони творились здебільшого не музикантами-фахівцями, а учнями духовних семінарій та академій, а також студентами університетів, нерідко їх авторами ставали шкільні вчителі та дяки, іноді ж вони писались і просто найобдарованішими любителями музики. Але, їх художня вартість була настільки значною, що вони відіграли важливу роль у творчості найвідоміших композиторів ХVІІІ ст, а також залишили слід у наступних сторіччях, а найбільше в духовних композиціях, українському романсі та в оперній творчості. Їх слід помітний в творчості композиторів усіх наступних епох, дійшов він аж до музики ХХ ст.

       Основи професійної української духовної й світської музики, закладені протягом ХV – першої половини ХVІІІ ст., спадщину як відомих історії митців, зокрема М.Дилецького, так і безіменних творців псальмів і кантів, підхопили й блискуче розвинули найталановитіші композитори другої половини ХVІІІ ст., який називають «золотою добою української музики», тобто найбільш багатогранним і видатним часом у мистецтві, - М.Березовський, Д.Бортнянський та А.Ведель.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1.Які форми музикування були знані в Київській Русі?

2. Які основні джерела духовної музики в Київській Русі? В якій країні закладалися підвалини православного духовного співу?

3. Як називалися музиканти при княжих дворах? На яких інструментах вони грали?

4. Хто такі скоморохи? Де вони виступали й з якої нагоди? Як ще їх називали?

5. Звідки походить термін «знаменний розспів», в який період виник, і що він означає?

6. Де, в яких осередках, містах і навчальних закладах в Україні найкраще розвивалася професійна музична культура після падіння татаро-монгольського іга?

7. Як називалася книга, в якій були зібрані всі основні духовні наспіви за церковним календарем?

8. Чому багатоголосний спів ХVІІ ст. називався партесним? Звідки він прийшов в Україну?

9. Де побутувала шкільна драма, ким вона виконувалась і звідки походить її назва?

10. Яким був первісний зміст кантів і як він змінювався протягом ХVІІ - ХVІІІ ст.?

11. Який внесок зробив Микола Дилецький в українську музичну культуру і як називається його книга?

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: