Діяльність генерала де Голля у Чорній Африці

Повернувшись до влади 1 червня 1958 р., генерал де Голль, який трохи змінив свої погляди на зв'язки заморських територій з колишньою імперією, запропонував проект конституції V Республіки. Він схилявся до думки про перевагу незалежності територій і серйозної співпраці між ними та Францією над підтриманням суверенності коштом підвищення військових витрат проти волі місцевого населення. Отож, де Голль урахував уроки війни в Індокитаї та Алжирі. Для розробки конституції він звернувся до багатьох африканських лідерів, таких як Ламін Гей, Сенгор та мальгаш Ціранана, цікавлячись їхніми міркуваннями. Здійснив також турне Чорною Африкою в серпні 1958 р., оминувши тільки Гвінею та Дакар, і скрізь його приймали захоплено. З цього турне де Голль виніс переконання, що конституція повинна надати африканським територіям право вільного самовизначення. Тобто передбачалося, що на референдумі, запланованому на вересень 1958 р., відповідь «так» у кожній із заморських територій означатиме прийняття нового режиму так званої співдружності, а відповідь «ні» — незгоду з ним, право на незалежність. 28 вересня тільки одна територія, Гвінея, під впливом профспілкового діяча з прогресистськими поглядами Секу Туре, проголосувала «ні» на 95%. Вона негайно отримала незалежність, і фр. уряд майже повністю розірвав зв'язки з цією країною, одразу вивівши свої війська і відкликавши адміністративні служби. В усіх інших територіях переважна більшість — від 78% в Нігерії до 99,9% у Березі Слонової Кістки — проголосувала «так». Коли малі віддалені тери­торії: Фр. Берег Сомалі, Коморські острови, Нова Каледонія і Полінезія зберегли статус заморських територій, то території Чорної Африки і Мадагаскар стали державами — членами співдружності: 4 — у Фр.й Екваторіальній Африці, 7 — у Фр.й Західній Африці та Мадагаскар. Співдружність надала кожній державі-членові широку внутрішню автономію, можливість економічних стосунків, залишивши за Францією тільки питання національної оборони, зовнішньої та монетарної політики, спільних економічних взаємин, а питання стратегічної сировини загалом передавались усім державам. Крім того, кожна з них зберігала право на відокремлення.

Цій «Конституційній співдружності» не випало довге життя, оскільки декотрі керівники держав-членів негайно зажадали повної незалежності. Вони побачили, що лідера Гвінеї Секу Туре сприймали як керівника держави, тоді як голів урядів держав — членів співдружності допускали до 00Н лише в складі французької делегації. Більшість цих держав, особливо Сенегал та Мадагаскар, розцінювали співдружність як організацію перехідного типу. Ідеал незалежності надихав усю африканську еліту. У квітні 1958 р. в Аккрі зібралася конференція африканських народів, на якій були представники 8 незалежних держав: 4 з Північної Африки, Ефіопії, Гани, Ліберії та Судану. Тут-таки, у грудні 1958 р., зібралася ще одна конференція, що об'єднала елементи лівого крила: профспілки й студентів, які виступали за африканську незалежність, не даровану метрополією, а здобуту силою. Зустрівшись з такими настроями, генерал де Голль не завагавсь піти ще далі. Тільки один африканський лідер, Уфуе Буані, залишався прихильником зміцнення співдружності і противником федерацій, які об'єднували більшість колишніх заморських територій: ФЗА (Французька Західна Африка) і ФЕА (Французька Екваторіальна Африка). Його країна, Берег Слонової Кістки, була багатою, і він не хотів приєднуватись до великої федерації, побоюючись, що природні ресурси власної держави більше використовуватимуться в цілях федерації, ніж у місцевих інтересах. Саме така була ситуація в ФЕА для Габону. Тільки Сенегал і Судан змогли об'єднатись у Федерацію Малі, яку очолив Сенгор та суданець Модібо Кейта. Протрималась вона менше двох років. У вересні 1959 р. керівники Малі звернулись до Франції з вимогою передати їхній країні всі повноваження, необхідні для здобуття незалежності. Генерал де Голль, відвідавши Дакар, дав на це свою згоду. На початку 1960 р. відбулися переговори про передачу Республіці Малі — таку назву зберіг для себе Судан, відтоді як відокремився од Сенегалу, — повноважень співдружності. Ця остання й далі існувала номінальне у формі «Договірної співдружності», на той час уже незалежної від французької конституції. Малі стала цілком незалежною державою, з кою Франція співпрацювала, надаючи їй військову, економічну і технічну допомогу. За прикладом Малі інші держави також звернулися з вимогою передати їм повноваження, що й було, врешті, виконано. Так, 26 червня 1960 р. незалежним став Мадагаскар, потім чотири держави Екваторіальної Африки (Конго, Габон, Центральноафриканська Республіка і Чад). Що ж до групи країн на чолі з Уфуе Буані, в яку входили Берег Слонової Кістки, Дагомея, Верхня Вольта й Нігерія, знаних під назвою «країни Угоди», то вони почали протестувати проти розпаду «Конституційної співдружності», а згодом вирішили прийняти незалежність для кожної з чотирьох держав окремо, відмовившись брати участь у «Договірній співдружності».

Мавританія стала незалежною 19 жовтня 1960 р., ніколи не бувши учасницею співдружності. Випадок з цією країною особливий: лідер марокканського «Істіклялю» Аляль Фасі висував широкі претензії марокканської сторони на Мавританію і значну частину Алжирської Сахари, аргументуючи їх історичними доказами, які, щоправда, заперечували його супротивники. Отож, коли всіх інших членів колишнього Фр. союзу прийняли до 00Н, Марокко, підтримуване СРСР, виступило проти прийняття Мавританії. Згодом позиція Марокко змінилася: його претензії пом'якшились, хоч і не зникли цілком, і Мавританію прийняли до 00Н. Так, завдяки генералові де Голлю, Франція деколонізувала Чорну Африку цілком мирно і, за винятком Гвінеї, збереглася тісна співпраця метрополії з усією сукупністю колишніх заморських чи підопічних територій.

⇐ Предыдущая54555657585960616263Следующая ⇒

Поделиться: