Деколонізація Французької Чорної Африки до 1958 р.

Тут цей процес відбувався у спосіб, цілком відміниш од британського. Замість того, щоб діяти емпірично в кожному окремому випадку, французи, виявляючи більш-менш добру волю, забезпечили просування африканських територій до незалежності згідно з загальними нормами.

Відповідно до жовтневої конституції 1946 р. всі колишні колонії Чорної Африки і Мадагаскар стали заморськими територіями. Підмандатні Камерун і Того потрапили під опіку, передовірену Франції під контролем Ради з опіки 00Н. В усіх заморських територіях африканці стали громадянами Франції. Вони вибирали представників до Національних зборів та Республіканської ради Франції. Однак насправді число цих представників у співвідношенні з кількістю населення було набагато нижчі порівняно з числом депутатів власне фр.. Тож не мислиме було забезпечення пропорціональності, яка, з урахуванням французької багатопартійності, допустила б африканське населення до реальної участі в справах фр. уряду. Відтак, ішлося лише про дуже неповну асиміляцію.

З 1946 по 1958 р. треба розрізняти три групи територій: Мадагаскар, заморські території у Західній та Екваторіальній Африці і, нарешті, колишні мандати Того і Камерун.

У 1947 р. Мадагаскар сколихнуло широке повстання. Його придушили вкрай жорстоко. Відтоді переважав там вплив поміркованих партій, але й вони прагнули незалежності. У ФЗА і ФЕА активісти спочатку приєднувалися як до партій, так і до профспілок метрополії. Проте, свідомі своєї самобутності, вони скоро заходилися створювати власні політичні організації. Основну з них, «Демократичну спілку Африки» (ДСА), засновано в жовтні 1946 р. під президентством У фу е Буані з Берега Слонової Кістки. Спочатку він співпрацював з комуністами, набагато прихильнішими до автономії колоній, ніж інші партії. Пізніше, зрозумівши, що цей альянс швидше компрометує, ніж дає користь, він у жовтні 1950 р. порвав з комуністами і приєднався до партії центристів УДСР, якою керував Рене Плевен. Інші африканці, члени соціалістичної партії, зокрема Ламін Гей і Леопольд Сенгор, приєдналися до соціалістичної партії СФІО. Вони вийшли з неї у 1948 р., і Сенгор, нарешті, пристав до іншої групи африканських депутатів, яку заснував дагомеєць Апіті: «Незалежні заморські» (НЗ), що їх друкованим органом був часопис «Ргезепсе Аггісаше» («Африканська присутність»). У 1953 р. вони проголосили ідею «Федеративної Африканської республіки» в рамках Фр. союзу. Отже, у Фр.й Африці визначилися два найвпли-вовіші напрямки: НЗ схилялася до федеральної системи та великих об'єднань, а ДСА була далека від федералізму, ворожа відчуженню Дакара. Хоч які розбіжні були ці напрямки, а все ж обидва мали тенденцію до більшої автономії. Після виборів 1956 р. фр. уряд, на пропозицію міністра Заморської Франції, соціаліста Гастона Дефера, подав до парламенту «принциповий закон», який ухвалили 23 червня 1956 р. Французька Республіка залишилася єдиною і неподільною, тобто незалежність інших ставала неможливою; але відкривався шлях до певної децентралізації. Повноваження місцевих виборних зборів кожної з територій розширювалися. Вони визначали бюджет і адміністративні плани, користуючись реальною законодавчою владою. У 1957 р. вирішено, що місцеві збори виберуть Урядову раду, членами якої стануть міністри і яка здійснюватиме виконавчу владу, але під головуванням представника Французької Республіки. Федерації АОФ і АЕФ збережуться під назвою «групи територій» з верховними комісарами, з представниками республіки на чолі. З ними співпрацюватиме Велика рада делегатів, обраних місцевими парламентами територій, вони визначатимуть і федеральний бюджет. Для африканських керівників цей принциповий закон був лише відправною точкою. А французи, навпаки, надавши вже проти своєї волі незалежність Тунісові й Марокко, та ще й утягнені у воєнні дії в Алжирі, були не дуже схильні до нових поступок.

Що ж до колишніх мандатів Того і Камеруну, які дістали у грудні 1945 р. статус підопічних територій, то вони також вибрали депутатів до фр. Національних зборів. Приклад Великобританії у Гані в 1957 р. змусив фр. уряд зробити нові кроки. Він запропонував створити автономну республіку Того в рамках Фр. союзу. Так Того, що не була членом Фр. союзу, а вважалася підопічною територією, дістала змогу вступити в цей союз; одначе Рада з опіки 00Н відхилила такий проект. І все-таки його згодом схвалено, і 1 вересня 1956 р. проголошено Республіку Того. У 1957 і 1958 рр. вона дістала повну внутрішню автономію. Законодавчі вибори у квітні 1959 р. під контролем 00Н привели до влади Сільвануса Олімпіо, який негайно проголосив скасування міжнародної опіки. Республіка мала стати зовсім незалежною 24 квітня 1960 р. Та одна з її претензій не була задоволена: об'єднання народності еве, що населяла північ країни — колишні фр. та британський мандати. У Камеруні діяла екстремістська партія «Об'єднання камерунських народів» (ОКН), спершу пов'язана з ДСА, а згодом з комуністичною партією, після того як ДСА з нею порвала. Вибухнуло повстання, що скоро переросло в партизанську війну, але після смерті головного свого проводиря припинилося у вересні 1958 р. У травні 1957 р. Камерун дістав статус автономної республіки, добився скасування опіки 00Н і 1 січня 1960 р. став незалежним. На відміну від Того, британська частина Камеруну вирішила приєднатися до колишнього Фр. Камеруну на федеральній основі.

⇐ Предыдущая53545556575859606162Следующая ⇒

Поделиться: