Визначення предмету міжнародного цивільного процесуального права.

Визначення предмету міжнародного цивільного процесуального права.

Поняття МППр:

І - сукупність питань процесуального характеру, які пов'язані із захистом прав іноземців та іноземних юридичних осіб в суді;

ІІ - врегульована законом діяльність суду щодо розгляду і вирішення спорів, які випливають з цивільних відносин, ускладнених "іноземним" елементом;

III - сукупність правових норм і міжнародно-правових принципів, які регулюють порядок розгляду і вирішення по суті спорів, що випливають з приватноправових відносин з "іноземним" елементом

Міжнародний цивільний процес регулює порядок здійснення судочинства у національних державних судах.

Предметом регулювання міжнародного цивільного процесу, так само як і внутрішнього цивільного процесу, є цивільні процесуальні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Особливість цих відносин – наявність іноземного елементу (поява особливих процесуальних питань - можливість застосування процесуальних норм міжнародних договорів, необхідність тлумачення іноземного матеріального права, застосування взаємності і застереження про публічний порядок, вирішення конфлікту (колізій) юрисдикцій, необхідність отримання доказів з іншої держави, надіслання доручень за кордон, а також виконання судового рішення в іншій юрисдикції).

Питання, які регулює міжнародне цивільне процесуальне право.

1) питання наявності юрисдикції в суду держави розглядати справу, що надійшла

Нац. право + норми МД (для визначення юрисдикції)

2) правове положення іноземних осіб

Процесуальна правоздатність відрізняється. Кожний нац. закон по-своєму визначає обсяг прав іноз. осіб.

+ існують «дискримінаційні» моменти, такі як judicatum solvi. МД їх забороняє, проте нац. закони дозволяють.

3) захист прав іноземців-відповідачів

Ці пит., як правило, регулюють МД.

Мета – можливість захистити сою позицію.

4) отримання доказів із-за кордону

Регулюється в МД. Здійснюється за правом запитуваної країни.

5) застосування іноземного права

Судді не зобов’язані знати чи вивчати іноземне право, мають існувати процедури застосування іноземного права.

6) процедура визнання та виконання рішень іноземних судів

Ін. процедура, не пов’язана з процедурою в своїй країні.

Не пов’язана із судом, що розглядає справу.

Рішення для країни виконання за характером є іноземним.

1ші п’ять – відносини з іноземним елементом

Шоста – процедура в ін. країні.

Принципи міжнародного цивільного процесуального права: принцип рівності, принцип взаємності, Lex fori.

1) Принцип рівності як правило відображає певні аспекти:

· Рівність правосуддя певних держав

· Рівність суверенітету держав

· Рівність сторін процесу

2) Принцип взаємності - один з найстаріших міжнародно-правових звичаїв. В даний час національні суди схильні допомагати своїм іноземним колегам на основі взаємності, не апелюючи до відсутності міжнародного договору при наявності ясно вираженої прохання про правову допомогу. Наявність взаємності у діяльності правозастосовних органів двох держав встановлюється наступними способами:

1. Правозастосовчі органи однієї держави констатують, що в іншій країні не проводилося дій, які свідчать про відмову від взаємності.

2. У постанові національного правозастосовчого органу перераховуються дії іноземної держави, що підтверджують взаємність щодо взаємодіючих сторін.

3) принцип lex fori, відповідно до якого суд, розглядаючи і вирішуючи по суті цивільну справу з "іноземним елементом", застосовує процесуальне право своєї держави.

СНД

Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають документи, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав, підписана 24 грудня 1993 р. в Ашгабаті всіма державами СНД, крім України. Арбітражні (господарські) та загальні суди багатьох держав СНД беруть участь у виконанні значної кількості й інших договорів, укладених у межах цього співтовариства, наприклад Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних а здійсненням господарської діяльності, укладеної 20 березня 1992 р. у Києві (далі - Угода 1992 р.). Вказана Угода уніфікує поняття "господарюючого суб'єкта" та регулює питання "належної" юридичної особи й громадянина-підприємця в державі - учасниці Угоди (статті 1-3), визначає та розмежовує компетенцію судів держав - учасниць Угоди (статті 3, 4), регулює питання правової допомоги (ст. 5), встановлює правила про відміну легалізації певних документів (ст. 6), регулює питання визнання і виконання судових рішень на територіях держав - учасниць СНД (статті 7-10), встановлює правила застосування матеріального законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої при вирішенні спорів (ст. 11) тощо. Поряд з цією Угодою вагоме місце посідає Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена державами -учасницями СНД 22 січня 1993 р. у Мінську (так звана Мінська конвенція 1993 р.) та Протокол до цієї Конвенції, здійснений 29 березня 1997р. (далі - Протокол 1997 р.).

Україна є учасницею цих документів. Свого часу їх прийняття стало кроком уперед у правовому регулюванні міжнародного цивільного процесу в державах - учасницях СНД. Так, зокрема, в Угоді 1992 р. вперше було введено поняття "господарюючого суб'єкта", яке охопило не тільки юридичних осіб, об'єднання юридичних осіб та громадян-підприємців, а й об'єднання громадян-підприємців, без створення юридичної особи (ст. 2). Мінська конвенція 1993 р. перейняла позитивну міжнародно-договірну практику таких держав, як Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН, деяких інших (учасники Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р.), розширивши суб'єктний склад права на звернення до суду та права на судовий захист. Поряд з громадянами договірних держав правом на судовий захист почали володіти й інші особи, які проживали на територіях цих держав, незалежно від того, були ці особи громадянами держав - учасниць

Мінської конвенції чи ні (ст. 1). Новелою стала норма Протоколу 1997 р., відповідно до якої прокурор однієї з договірних держав мав право звернутися до прокурора іншої договірної держави з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої договірної держави (ст. 22-1).

З метою розвитку правового регулювання вирішення спорів економічного характеру 1998р. була прийнята Угода про порядок взаємного виконання рішень арбітражних, господарських та економічних судів на територіях держав - учасниць СНД (далі - Угода 1998 р.). її норми діють паралельно з Київською угодою 1992 р. Проте у тих випадках, коли порядок виконання іноземних судових рішень не охоплюється Угодою 1998 р. та Київською угодою 1992 р., застосовуються правила Мінської конвенції 1993 р.

В Угоді 1998 р. зазначено, що рішення компетентного суду однієї з держав - учасниць СНД, яке набрало законної сили, виконується на території іншої держави - учасниці СНД у безспірному порядку. Однак ця норма не застосовується, якщо до неї держава - учасниця Угоди зробила відповідне застереження. Процесуальний порядок, межі стягнення та способи забезпечення виконання рішення компетентного суду держави - учасниці СНД визначаються законодавством тієї держави, на території якої здійснюється таке стягнення. Важливим в Угоді є положення про те, що держава не несе відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи, крім випадків надання державної гарантії. Угода 1998 р. містить низку положень про порядок стягнення присудженої суми з банківського рахунка боржника та про порядок звернення стягнення на майно боржника в натурі. Сьогодні Угода 1998 р. підписана сімома державами - учасницями СНД, хоча і не для всіх вона набула чинності. Україна не є її учасницею.

З 2004 р. для деяких держав - учасниць СНД вступила в силу Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі (далі - Кишинівська конвенція 2002 р.). її положення не зачіпають прав та обов'язків договірних держав, що випливають з інших міжнародних договорів, проте між державами - учасницями Кишинівської конвенції 2002 р. припиняє свою дію Мінська конвенція 1993 р. та Протокол до неї 1997 р.

6. Двосторонні та багатосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги з цивільних та торговельних справ.

Ставши суверенною державою, Україна утворює власну договірно-правову базу з питань взаємної правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Порядок дії договорів на території України визначає, зокрема, Закон "Про міжнародні договори України". Як уже зазначалося, це договори підписані з: Китаєм 1992 р., Польщею 1993 р., Литвою 1993 р, Молдовою 1993 р., Грузією 1995 р,, Латвією 1995 р., Естонією 1995 р., Монголією 1995 р., Узбекистаном 1998 р., В'єтнамом 2000 р., Македонією 2000 р., Туреччиною 2000 р., Угорщиною 2001 р., Чехією 2001 р., Грецією 2002 р., Лівією 2008 р., Сирією 2008 р., Мінська конвенція 1993 р. стала результатом багатосторонньої регіональної уніфікації.

Договори так званих першого та другого поколінь оновлюються систематично. Наприклад, договори про правову допомогу, укладені Україною з Монголією (1995 р.), Угорщиною (2001 р.), Чехією (2001 р.), Грецією (2002 р.), Румунією (2002 р.), Корейською НДР (2003 р.), Болгарією (2004 р.) замінили аналогічні договори, укладені свого часу Радянським Союзом з цими державами.

Норми зазначених договорів, а також тих, правонаступницею яких стала Україна, регулюють: правовий захист громадян договірних держав; порядок надання установами юстиції взаємної правової допомоги шляхом виконання окремих доручень; надання інформації з правових питань. Договори мають колізійні норми, спрямовані на визначення компетенції установ юстиції з цивільних і сімейних справ, норми про визнання і виконання судових рішень і прирівняних до них актів, а також правила про дійсність документів, складених за кордоном.

У всіх договорах про правову допомогу передбачено принцип надання громадянам договірних держав національного режиму у здійсненні їхніх прав та обов'язків. Цей принцип поширюється, зокрема, на забезпечення вільного доступу в суди іноземної договірної держави. Право вільного звернення до суду іншої держави конкретизується у спеціальних нормах, які проголошують звільнення громадян договірних держав від забезпечення судових витрат і від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що й власними громадянами договірної держави (наприклад, ст. 16 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1995 р.; статті 15, 18 Договору між Україною та Корейською НДР про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах 2003 р.; статті 15, 18 Договору між Україною та Корейською НДР про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах 2003 р.; ст. 2 Мінської конвенції 1993 р.).

Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правовідносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; ч. 1 ст. 9 Угоди між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах 2002 р.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.).

Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 р.).

Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим способом: у них може бути встановлено норму про взаємне виконання рішень у частині стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної угоди або за умови взаємності (наприклад, § 85 ЦПК Угорщини), або ж тільки за наявності взаємності (ст. 1129 § 1 ЦПК Польщі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосовують вимоги відповідного національного законодавства.

Оскільки з багатьма державами Центральної Європи, Азії, "сім'ї загального права", договорів про надання правової допомоги не укладено, цю прогалину іноді заповнюють договори з питань цивільного процесу, укладені колишнім Радянським Союзом. Це, наприклад, угоди з питань цивільного процесу, укладені з Австрією (11 березня 1970 р.), Бельгією (шляхом обміну нотами 27 листопада 1945 р., 18 квітня, 3 і 5 травня 1946 р.) та США (шляхом обміну нотами у 1935 р.); про передачу судових і нотаріальних документів та виконання судових доручень у цивільних і торговельних справах з Францією (11 серпня 1936 р.); про взаємне виконання судових доручень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами 4 грудня 1956 р. і 5 серпня 1957 р.).

- Цивільні процесуальні норми містяться в угодах про співробітництво органів прокуратури. Наприклад, надання правової допомоги передбачено Угодою про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Російської Федерації від 15 вересня 2010 р. Інша група договорів - консульські угоди (конвенції) - регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України; майна, яке знаходиться на території консульського округу. Переважно у цих угодах передбачено процесуальні права іноземців, правові наслідки легалізації та засвідчення документів консульською посадовою особою, компетенцію консульської посадової особи щодо допомоги громадянам акредитуючої держави, випадки застосування імунітету від юрисдикції іноземної держави. Мова йде про консульські конвенції, укладені Україною з Угорщиною 1991 р., Румунією 1992 р., Росією 1993 р., В'єтнамом 1994 р., Корейською НДР 1994 р., Молдовою 1997 р., Азербайджаном 1993 р., Болгарією 1998 р., Грузією 1998 р., Кубою 2002 р., Італією 2003 р., Білоруссю 2009 р., Сирією 2010 р. та іншими державами. Чинними сьогодні є консульські угоди, укладені раніше, зокрема у 60-70-ті роки, наприклад, з Японією 1966 р. та деякими іншими державами.

7. Галузеві міжнародні договори, в яких вирішуються питання міжнародної підсудності.

Формулюючи норми договорів стосовно розмежування компетенції, використовують два способи. Перший: шляхом побудови норм про компетенцію, беручи до уваги окремі види цивільних справ (про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства, спадкування та ін.). Другий - шляхом створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію (наприклад, розгляд цивільних справ судами тієї договірної держави, де має місце проживання (знаходження) відповідач).

На основі дркгого способу побудовані Й норми згадуваної Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р., конвенції Лугано 1988 р., метою яких було знайти однакове вирішення вказаних проблем, незважаючи на різницю у національному законодавстві європейських держав, зокрема щодо міжнародної підсудності. Спільний критерій для побудови норм про міжнародну підсудність використано й у постанові (регламенті) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Відповідно до цього акта, за загальним правилом, юрисдикція суду базується на принципі постійного місця проживання (знаходження) відповідача, але додатково до цього принципу застосовуються альтернативні підстави визначення юрисдикції, які базуються на тісному зв'язку суду з оспорюваним чи встановлюваним юридичним фактом.

Серед договорів про надання правової допомоги важливе значення має Мінська конвенція 1993 р. Загалом її норми є близькими до норм про визначення компетенції судів у двосторонніх договорах про надання правової допомоги. Поруч з правилами про компетенцію по окремих справах у цій Конвенції встановлено загальну норму про розгляд позовів до фізичних осіб за місцем проживання відповідача, незалежно від його громадянства, а до юридичних осіб - за місцем знаходження його органу управління, представництва або філії (ст. 20). Конвенція враховує вимоги про виключну компетенцію стосовно позовів про право власності та інші речові права на нерухомість (розгляд таких спорів відбувається за місцем знаходження майна). Допускається, зокрема, й компетенція судів за місцем здійснення господарської діяльності відповідача, за місцем виконання зобов'язання.

Мінська конвенція 1993 р. має норму про договірну підсудність. Застосування цієї норми є можливим у разі дотримання письмової згоди сторін про таку підсудність (ст. 21). Зазначене правило дозволяє враховувати тісні економічні зв'язки та контакти між громадянами держав - членів СНД, що склалися історично. У доктрині питання про можливість зміни угодою сторін встановлену міжнародну підсудність не є безспірним. Водночас загальновизнано, що пророгаційною угодою неможливо змінити чи відмінити предметну підсудність.

Відповідно до норм Мінської конвенції 1993 р. розгляду в суді, де є основний позов, підлягають і зустрічний позов, і вимога про залік, які випливають з тих же

Договірна підсудність передбачена і Регламентом Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008 р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Така підсудність застосовується у справах про стягнення аліментів, крім випадків, коли мова йде про аліментні зобов'язання на користь дитини до 18 років. Відповідно до положень цього Регламенту угода про вибір суду повинна здійснюватися в письмовій формі. Рівнозначною угодою до письмової вважається і угода у вигляді обміну повідомленнями в електронній формі, яка забезпечує надійну фіксацію домовленостей (ст. 4).

У деяких договорах про надання правової допомоги знайшло своє вирішення питання lis alibi pendens. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p., у разі, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної держави, а другий - на території іншої, компетентними є суди та інші органи обох договірних держав. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права й аліменти на користь малолітніх дітей (пунктах 4 і 5 ст. 26). Аналогічну норму передбачено й деякими іншими договорами за участю України. Однак у міжнародних договорах міститься норма, відповідно до якої у визнанні судового рішення або у дозволі на його виконання може бути відмовлено, якщо установою договірної держави, на території якої повинно бути визнане і виконане рішення, було раніше порушено провадження по тому ж правовому спору між тими самими сторонами (п. 2 ст. 45 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; п. 2 ст. 43 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 p., ін.).

У більшості міжнародних договорів про правову допомогу є спеціальна норма про те, що рішення іноземного суду не буде визнаватися і виконуватися на території іншої держави, якщо справа належить до виключної компетенції установ цієї держави (п. 3 ст., 43 Договору з Естонією 1995 р.; п. 1 ст. 15 - з Тунісом 1984 р. та ін.). З такого формулювання можна зробити висновок, що провадження по справі у суді іноземної держави не матиме ніяких юридичних наслідків на території установ з виключною компетенцією.

Положень, які б регулювали проблему паралельної юрисдикції при виключній компетенції одного з судів, немає у договорах про правову допомогу, укладених з Албанією 1958 p., Фінляндією 1978 р. Отже, у цих договорах проблема lis alibi pendens зовсім не вирішується.

У Мінській конвенції 1993 р. проблема lis alibi pendens отримала таке вирішення: пріоритет закріплено за тим судовим органом, який швидше за інших порушив справу

Проблема lis alibi pendens вирішується і в інших договорах. Наприклад, відповідно до норм Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968 р., суд однієї з країн - учасниць ЄС повинен оголосити себе некомпетентним, якщо в провадженні суду іншої сторони - учасниці Європейської спільноти є тотожна справа. Постанова (регламент) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах поряд із загальними правилами вирішення проблеми lis alibi pendens, встановлює критерії, відповідно до яких суд вважається таким, що розглядає справу (ст. 30).

Проблема lis alibi pendens вирішується і в Регламенті Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008 р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Відповідно до його положень у випадку, якщо позови з тих же підстав і між тими ж сторонами подані в суди різних держав-членів, то кожен суд, крім того, який першим прийняв справу до свого провадження, зобов'язаний зупинити слухання справи з власної ініціативи до моменту встановлення юрисдикції суду, що першим порушив справу. Якщо юрисдикція суду, який першим прийняв справу до свого провадження, встановлена, то всі інші суди відмовляють у своїй юрисдикції на користь цього суду (ст. 12).

Багатосторонніх конвенцій, спрямованих на розмежування компетенції судів, мало. Як правило, вони торкаються тільки окремих категорій цивільних справ. Це, зокрема, Угода "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності" від 20 березня 1992 p., укладена державами СНД. За загальним правилом позивач повинен звертатися до суду за місцем знаходження чи місцем проживання відповідача. Винятком з цього правила є, наприклад, підпорядкування спору про укладення, зміну чи розірвання договору за місцем знаходження постачальника.

Питання міжнародної підсудності регулюють і згадувані Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р. та конвенція Лугано 1988 р.

8. Загальна характеристика основних нормативних актів України з питань міжнародного цивільного процесу.

Україна поширила на іноземців та осіб без громадянства національний правовий режим (ст. 26 Конституції України), в тому числі й у сфері цивільного судочинства (статті 423, 424 ЦПК) але з особливостями при вирішенні окремих питань правового регулювання. Такі особливості закріплені в законодавстві України та міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і які належать до джерел міжнародного цивільного процесу.
До внутрішнього законодавства, в якому закріплені норми міжнародного цивільного процесу, належать ЦПК України (розділ VI, статті 423-428); Закон України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців»2; Закон України від 24 грудня 1994 р. «Про біженців»3; Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні, затверджене наказом Міністерства праці від 5 травня 1993 р. № 27 (зі змінами, внесеними наказом від 9 вересня 1996 р. № 73)4; Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 16 червня 1993 р.5; закони України: від 12 вересня 1991 р. «Про правона-ступництво України», від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України», від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори України»; постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», якою встановлено, що в Україні можуть застосовуватися нормативні акти СРСР з питань, що не врегульовані законодавством України, і якщо вони не суперечать Конституції і законам України. До міжнародних угод, якими врегульовані правила міжнародного цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори з участю України, які можна поділити на дві групи: угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України; угоди, підписані Україною.
Відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). До них належать договори СРСР: про надання правової допомоги у цивільних, сімейно-шлюбних і кримінальних справах з Албанією (ЗО червня 1958 p.), Болгарією (19 лютого 1975 p.), Угорщиною (15 липня 1958 p.), В'єтнамом (10 грудня 1981 р.), КНДР (16 грудня 1957 p.), Кубою (28 листопада 1984 p.), Монголією (25 серпня 1958 p.), Румунією (3 квітня 1958 р.), Чехо-словаччиною (12 серпня 1982 p.), Югославією (24 лютого 1962 р.); про взаємне надання правової допомоги з Алжиром (23 лютого 1952 р.) та Іраком (22 червня 1973 р.); про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах з Йеменом (6 грудня 1985 p.), Кіпром (19 січня 1984 p.), Грецією (21 травня 1981 p.), Тунісом (26 червня 1984 р.); про правовий захист і правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах з Фінляндією (11 серпня 1978 p.); Конвенція про правову допомогу в цивільних справах з Італією (25 січня 1979 р.)6; угоди з питань цивільного процесу з Австрією (11 березня 1970 p.), Бельгією (шляхом обміну нотами 27 листопада 1945 p., 18 квітня, 3 і 5 травня 1946 р.) та СІЛА (шляхом обміну нотами у 1935 p.); про передачу судових і нотаріальних документів та виконання судових доручень у цивільних і торговельних справах з Францією (11 серпня 1936 р.); про взаємне виконання судових доручень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами 4 грудня 1956 р. і 5 серпня 1957 р.)7.
До підписаних Україною міжнародних угод, в яких передбачені норми цивільного процесу, належать договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з Литвою (7 липня 1993 p.), Латвією (23 травня 1995 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах з Грузією (9 січня 1995 p.), Китаєм (31 жовтня 1992 p.), Естонією (15 лютого 1995 p.), Молдовою (13 грудня 1993 p.), Польщею (27 травня 1993 р.); про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах з Монголією (27 червня 1995 p.).
Норми міжнародного цивільного процесу передбачені в консульських конвенціях, укладених Україною з Угорщиною (29 жовтня 1992 p.), Китаєм (5 лютого 1993 p.), Польщею (14 липня 1993 p.), Румунією (17 грудня 1993 p.), Російською Федерацією (4 лютого 1994 p.), Казахстаном (27 липня 1994 p.), В'єтнамом (9 грудня 1994 p.), Молдовою (1 листопада 1996 p.), Литвою (1 листопада 1996 p.).
Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між державами — членами СНД в м. Мінську 22 січня 1993 рА її учасниками є також Азербайджан, Вірменія, Беларусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Узбекистан. При її ратифікації 10 листопада 1994 р. Верховна Рада України зробила застереження, що Україна не бере на себе виконання зобов'язань щодо визнання і виконання виконавчих написів нотаріусів.

Питання міжнародної підсудності в двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу України з іншими країнами.

До загальних правил, за якими встановлюється підсудність того чи іншого спору, треба віднести наступні: по-перше, обумовленість підсудності місцем знаходження відповідача – місцем проживання фізичної особи-відповідача та місцем знаходження органу управління, представництва чи філії юридичної особи – відповідача.

По-друге, визначення підсудності на підставі письмової угоди між сторонами спірних відносин. Стосовно цього правила деякими договорами встановлюється застереження, згідно з яким в разі оспорювання з боку відповідача юрисдикції, обраної сторонами в угоді між собою, до початку розгляду справи, суд зобов’язаний припинити провадження у справі.

По-третє, правило lis alibi pendens, згідно з яким в разі порушення в суді однієї договірної держави справи між тими ж сторонами, з того ж самого предмета та з тих самих підстав, суд іншої договірної держави, в разі звернення до нього, має припинити провадження у справі. Наприклад, п. 4 ст. 20 Договору між Україною та Латвійською Республікою вказує, що «у випадку порушення провадження у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставах у судах обох Договірних Сторін, компетентних відповідно до даного Договору, суд, який порушив справу пізніше, припиняє прова- дження» [3, 217], а п. 2 ст. 21 Договору між Україною та Чеською Республікою «якщо одну і ту ж справу (між тими самими учас- никами, з одного і того ж предмета, з тих самих підстав) було порушено в органах юстиції обох Договірних Сторін, компетенцію котрих встановлює цей Договір, орган юстиції, який порушив справу пізніше, залишає її без розгляду».

Cпеціальні правила визначення підсудності :

Правило громадянства. Це правило застосовується в багатьох видах справ, таких як справи щодо визнання осіб недієздатними або обмежено дієздатними, визнання їх безвісно відсутніми або оголошення померлими. Це справи, які стосуються особистого статусу фізичних осіб.

Правило місця знаходження речі. Це правило застосовується при визначенні підсудності спорів щодо права власності на нерухоме майно, у справах про успадкування нерухомого майна та справах, що виникають з договірних відносин, якщо спір стосується нерухомого майна.

Правило місця вчинення події. Це правило застосовується переважно у справах про відшкодування шкоди, що виникла не з договірних відносин. Це правило закріплюється у ст. 35 Договору між Україною та Республікою Польща, ст. 49 Договору між Україною та Чеською Республікою та ст. 29 Договору між Україною та Туреччиною.

Правило зв’язку з правом, що має застосовуватися до спірних правовідносин. Це дуже розповсюджений підхід у встановленні підсудності, який застосовується в багатьох договорах про правову допомогу. Договір між Україною та Чеською Республікою, наприклад, передбачає, що «при розгляді справ про відшкодування шкоди компетентними є органи юстиції тієї Договірної Сторони, законодавство якої застосовуватиметься відповідно до п. 1 цієї статті», тобто законодавство країни, на території якої сталася подія, що стала підставою для відшкодування шкоди.

26. Види міжнародної підсудності:

1. виключення з підсудності

2. виключна

3. договірна

4. альтернативна

1. Виключення з підсудності – це сукупність норм права певної країни, які встановлюють випадки та умови, за наявності яких суди цієї країни не вправі розглядати певні спори, що виникають з правовідносин з іноземним елементом. Законодавство не кожної країни має положення, які визначають випадки виключення з юрисдикції її судів певних категорій спорів. Треба вказати на те, що український закон не знає такого поняття як виключення з юрисдикції, тобто в українському законодавстві не має аналога такої норми, яку наприклад, мають закони Угорщини та Італії. Наприклад, законодавство деяких країн визначає, що справи щодо нерухомості, яка знаходиться за межами цієї країни, виключеними з юрисдикції її судів – це з одного боку, а з іншого боку законодавство переважної більшості країн визначає виключну юрисдикцію своїх судів щодо спорів, які стосуються нерухомості, яка знаходиться на їх території. Сам факт виключення таких справ з юрисдикції судів одних країн забезпечує безспірне та виключне право судів інших країн на розгляд таких спорів і таким чином, дозволяє уникнути виникнення так званого конфлікту юрисдикцій щодо певної категорії справ.

2. Виключна підсудність - це підсудність, яка передбачає, що спір є підсудним виключно судам певної держави і не може бути розглянутий судом будь-якої іншої держави. Національне законодавство кожної держави встановлює перелік справ, які може бути розглянуто лише в цій країні. Стаття 77 Закону про МПрП визначає такі категорії справ, які становлять виключну компетенцію українських судів: 1) справи, предметом яких є права на нерухоме майно, що знаходиться на території України; 2) справи, які стосуються правовідносин між батьками і дітьми, якщо обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) спадкові справи, коли спадкодавець є громадянином України і мав в Україні місце проживання; 4) справи, пов'язані з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; 5) справи, пов'язані із реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців; 6) справи, що стосуються дійсності записів у державному реєстрі і кадастрі України; 7) справи про банкрутство, якщо боржник був створений відповідно до законодавства України; 8) справи, що стосуються випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; 9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснене або здійснюється на території України; 10) в інших випадках, визначених законами України.

3. Договірна підсудність передбачає визначення міжнародної підсудності на основі прерогаційної угоди. В юридичній літературі прерогаційна угода визначається як: угода, яка обумовлює, в який суд сторона, яка вважає, що її право порушено, має звернутися за захистом. У Законі України про МПрП (ст. 76) укладення сторонами угоди, якою вони передбачили підсудність справи судам України, закріплюється як перша підстава визначення підсудності справ судам України, що свідчить про усвідомлення вітчизняним законодавцем значення договірної підсудності в сучасному міжнародному обігу. Правила міжнародної договірної підсудності передбачено багатьма міжнародними договорами: Мінською конвенцією про правову допомогу 1993р. (ст. 21), Київською угодою про порядок вирішення спорів, що випливають з господарської діяльності (п. 2 ст. 4), Брюссельською Постановою № 44/2001 (ст. 13, 14, 17,21,23-24), Луганівською конвенцією 2007р. (ст. 12,12а, 15, 17, 18) та іншими.

4. Альтернативна підсудність передбачає можливість вибору позивачем компетентного суду. Альтернативна підсудність встановлюється тільки міжнародними договорами. В ЗУ “Про МПрП” немає положень про альтернативну підсудність. Зокрема, Монреальська конвенція для уніфікації деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28 травня 1999 р. встановлює: «Позов про відповідальність повинен бути поданий за вибором позивача на території однієї з держав-сторін або до суду за місцем проживання перевізника, за місцем його основного комерційного підприємства або за місцем, де він має комерційне підприємство, за допомогою якого був укладений договір, або в суді місця призначення перевезення »(ст. 33).

Виключення з підсудності.

Виключення з підсудності – це сукупність норм права певної країни, які встановлюють випадки та умови, за наявності яких суди цієї країни не вправі розглядати певні спори, що виникають з правовідносин з іноземним елементом. Законодавство не кожної країни має положення, які визначають випадки виключення з юрисдикції її судів певних категорій спорів. Треба вказати на те, що український закон не знає такого поняття як виключення з юрисдикції, тобто в українському законодавстві не має аналога такої норми, яку наприклад, мають закони Угорщини та Італії. Умови виключення тих чи інших видів спорів з юрисдикції судів певної країни визначається національним законодавством цієї країни і є способом окреслення меж юрисдикції судів цієї країни щодо спорів з іноземним елементом. Наприклад, законодавство деяких країн визначає, що справи щодо нерухомості, яка знаходиться за межами цієї країни, виключеними з юрисдикції її судів – це з одного боку, а з іншого боку законодавство переважної більшості країн визначає виключну юрисдикцію своїх судів щодо спорів, які стосуються нерухомості, яка знаходиться на їх території. Сам факт виключення таких справ з юрисдикції судів одних країн забезпечує безспірне та виключне право судів інших країн на розгляд таких спорів і таким чином, дозволяє уникнути виникнення так званого конфлікту юрисдикцій щодо певної категорії справ.

Виключна підсудність.

Головною ознакою виключної підсудності є те, що вона не може бути зміненою угодою сторін. До таких справ належать справи про право власності на нерухоме майно (компетентними вважаються виключно суди держави, на території якої знаходиться таке нерухоме майно) та справи про визнання недійсними актів державних та інших органів, що не мають нормативного характеру, а також справи про відшкодування збитків, завданих господарюючими суб’єктами такими актами, або збитків, які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов’язків по відношенню до господарюючих суб’єктів (такі справи повинні розглядатися виключно судами за місцем знаходження зазначеного органу). Цей перелік є вичерпним.

Порівнюючи перелік справ, віднесених Угодою 1992 р. до виключної підсудності, з переліком справ, які віднесені ЗУ “Про МПрП” до виключної підсудності судів України, стає очевидним, що, по-перше, перелік встановлений законом, значно перевищує перелік, встановлений Угодою 1992 р., по-друге, за виключенням прив’язки до місця знаходження нерухомої речі, вони майже не співпадають, особливо, з огляду на те, що вказаний закон регулює питання міжнародної підсудності стосовно всіх справ і стосовно судової системи України в цілому, тобто не ставлячи це у залежність від виду суду, що розглядатиме справу, в той час як сфери регулювання Угоди 1992 р. та Конвенції 1993р. поділені за критерієм поділу справ на комерційні(господарські), цивільні та сімейні. Така ситуація розв’язується згідно ст. 3 вказаного Закону, якою закріплено загальне правило співвідношення норм міжнародного договору з нормами національного законодавства, а саме: якщо МД України передбачено інші правила, ніж ті, що встановлені цим законом, застосовуються правила МД.

29. Договірна підсудність. Пророгаційні і дерогаційні угоди.

Договірна підсудність – це визначення підсудності спорів суду певної держави з конкретних правовідносин за угодою сторін правовідносин з іноземним елементом (дві українські сторони не можуть домовитися про передачу спору на розгляд суду третьої державі). Право сторін визначати суд, який розглядатиме спір між ними, отримало визнання з боку держав порівняно нещодавно.

Пророгаційна угода – це угода суб’єктів, які належать до різних юрисдикцій, що встановлює суд, компетентний розглядати спір між сторонами цієї угоди. На міжнародному рівні пророгаційні угоди регулюються Гаазькою конвенцією щодо угод про вибір суду 2005 р., яка встановлює:

· вимоги, які мають бути дотримані при укладенні угоди про підсудність,

· наслідки укладення такої угоди для судів, які здійснюють провадження за позовом,

· порядок визнання і виконання рішення, прийнятого судом, компетенція якого засновується на угоді про вибір суду.

М/н

ü Гаазька конвенція з цивільного процесу 1954 року (Україна-уч)

ü Гаазька конвенція про отримання доказів 1970 року (Україна-уч) (замінила собою ст.8-16 Конвенції 1954 р.)

ü ЄС: Регламент Ради ЄС №1206/2001 від 28.05.2001 року - Про співпрацю між судами держав-членів в отриманні доказів в цивільних та комерційних справах

ü СНД: Мінська конвенція 1993 р , Київська угода 1992 р.

ü ОАД: Міжамериканська конвенція «Про отримання доказів за кордоном» 1975 р., «Про докази та інформацію про іноземне право» 1979 р., Додатковий протокол до Конвенції 1975 р.

ü Україна – 30 двосторонніх договорів (напишу 100500 раз, так, чтоб уж наверняка=)

2. Національні (приклад - Україна)

ü Закон про МПрП, ЦПК, ГПК, КАСУ, Інструкція «Про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень»

45. Багатосторонні та двосторонні міжнародні договори про правову допомогу в сфері отримання судових доказів за кордоном у цивільних та комерційних справах.

Універсальний рівень:

Одним з перших міжнародно-правових документів, що на міжнародному рівні врегулював питання міжнародної допомоги з отримання за кордоном доказів у цивільних та комерційних справах наприкінці 19 сторіччя була перша Гаазька конвенція з цивільного процесу 1896 р. Згодом її замінила Гаазька конвенція з цивільного процесу 1905 р.. Ця конвенція була дещо спрощеною за містом та частково доповнювала положення Конвенції 1896 р. Наступною стала Гаазька конвенція з цивільного процесу 1954 р. Проте, сьогодні ключовим документом у цьому питанні є Гаазька конвенція 1970 р. Вона присвячена виключно питанням, пов'язаним з отриманням доказів за кордоном у цивільних або комерційних справам. Вона замінила собою статті 816 Конвенції 1954 р.

Регіональний рівень:

Договори приймаються в рамках міжнародних організацій.

· В рамках ОАД з питань надання правової допомоги в сфері тримання доказів за кордоном було укладено Міжамериканську конвенцію "Про отримання доказів за кордоном" 1975 р., "Про докази та інформацію про іноземне право" 19979 р, Додатковий протокол 1984 р. до Конвенції "Про тримання доказів за кордоном".

· В ЄС це Регламент Ради Європейського співтовариства від 28.05. 20001 р № 1206/2001 "Про співпрацю між судами держав-членів в отриманні доказів в цивільних та комерційних справах".

· В СНД відповідні розділи Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 р., Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 19993 р. та Протоколу до Конвенції 1997 р, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 рр.

Двосторонній рівень:

Україною укладено понад 30 двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах. У переважній кількості цих договорів містяться положення, що регулюють порядок надання такого виду правової допомоги як отримання доказів за кордоном.

46. Процедура направлення та виконання судових доручень з питань отримання доказів за Гаазькою конвенцією з цивільного процесу 1954 року та Гаазькою конвенцією 1970 року – порівняльна характеристика.

Перш за все необхідно зазначити, що дані договори є універсальними багатосторонніми конвенціями у сфері регулювання питань різного характеру у міжнародному цивільному процесі. Порівнюючи, варто вказати, що Конвенція 1954 р регулює низку питань, таких як: вручення судових та позасудових документів, отримання доказів за кордоном, а Конвенція 1970 р., у свою чергу за предметом регулювання є спеціальною конвенцією (регулює питання отримання за кордоном доказів у цивільних і комерційних справах). Процедура виконання іноземних судових доручень після їх отримання в належний спосіб в запитуваній країні, включаючи компетентних органів запитуваної держави, яким спрямоване судове доручення, визначення компетентних органів, яким мають передаватися судові доручення консулами запитуючих країн, процесуальні норми, згідно з якими має відбуватися виконання судового доручення є поза сферою конвенції 1954 р, а визначаються законодавством запитуваної держави.

Проте Конвенція 1954 р містить положення про закріплення способу передачі судового доручення за посередництвом консула запитуючої держави; мова, якою має викладатися таке доручення; обов’язок повідомлення про час та місце виконання судового доручення для надання можливості зацікавленій стороні бути присутньою при виконанні судового доручення; умови, за наявності яких можуть застосовуватися процесуальні норми запитуючої держави при виконання судового доручення.

Частина питань, які регулює Конвенція 1954 р можуть бути змінені державами за власним бажанням або за домовленістю країн-учасниць. Загалом кажучи, Конвенція 1970 р в частині загальних визначень сфери її застосування не сильно відрізняється від аналогічних положень Конвенції 1954 р. Конвенція закріпила спосіб за посередництвом центральних органів країн учасниць. Конвенція 1970 р. регулює також процедуру отримання доказів дипломатичними та консульськими представниками запитуючої держави, що акредитовані у запитуваній державі, та уповноваженими на це особами.

47. Внутрішнє законодавство, що регулює питання виконання іноземних судових доручень. Загальна характеристика на прикладі України.

· ЗУ Про МПр П (ст 80)

· ЦПК (Розділ X)

· ГПК (Роздыл XI)

· КАСУ

· Інструкція МінЮсту про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень від 27.06.2008.

48. Застосування іноземного права при отриманні доказів в Україні в інтересах іноземного судового процесу. Підходи до регулювання та джерела норм, які регулюють ці питання.

49) Визначення інституту визнання та виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражних рішень

Розширення зовнішньоекономічних і культурних зв'язків між країнами є характерною ознакою нашого часу. Проблема визнання і виконання рішень іноземних судів, зокрема й іноземних недержавних установ, до яких належать арбітражні та третейські суди, існує давно, але розглядалася вона науковцями в основному лише через призму виконання міжнародних договорів, а під кутом охорони і захисту прав громадян і юридичних осіб це питання стає дедалі актуальнішим, що зумовлюється розвитком міжнародних економічних відносин.

Дія судового рішення, винесеного судом однієї держави, обмежена територією цієї держави, оскільки судове рішення розглядається як частина правопорядку тієї держави, в межах юрисдикції якої воно було винесене. Причому обов’язку визнавати іноземне судове рішення в силу загальних норм міжнародного права не існує. Тому проблеми визнання і виконання іноземних судових рішень надзвичайно актуаль ні для ефективного вирішення спорів з іноземним елементом.

Визнання на території держави рішень судів іншої держави означає надання цим рішенням такої ж юридичної сили, яку мають рішення судів даної держави, що вступили в законну силу. Примусове виконання іноземного судового рішення – це надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма тими наслідками, які з цього прирівнювання випливають.

Залежно від випадку достатньо, щоб рішення було тільки визнане (наприклад, про розірвання шлюбу). Інші рішення мають ще бути виконані, тобто піддані спеціальній процедурі (наприклад, видача екзекватури – винесення судом після розгляду клопотання постанови про дозвіл виконання, чи реєстрація в реєстрі). Отже, визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою (conditio sine qua non) його виконання.

У 2001 р. в Україні вперше з’явилось законодавче визначення понять «визнання» та «виконання» рішень іноземних судів. Їх тлумаення містилося у Законі України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів»

від 29 листопада 2001 р. На сьогодні вказаний закон втратив свою юридичну силу у зв’язку із прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р. Особливості щодо визнання та виконання рішень інозем них судів нині регулюються Законом Ук раїни «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. та розділом VIII Цивільного процесуального кодексу України.

У науковій літературі висловлено різні думки щодо змісту поняття «визнання» рішень іноземних судів. Як правило, питання про визнання рішення іноземного суду аналізується окремо від питання його виконання. Визнанням іноземного судового рішення вважають юридичний акт, у результаті якого законна сила цього рішення поширюється на територію держави, в якій воно визнається. На думку Д. Аверіна, юридичний акт про визнання є особливою формою дії правової норми, на підставі якої постановлено рішення, що не має вираження в якійсь процесуальній нормі.

Цю думку поділяє і П. Євсеєв, який вважає, що визнання рішення іноземного суду означає визнання за ним тих якостей, які має рішення місцево

го суду [5, 616]. Визнання відбувається без будьякого провадження.

Інші вчені вважають наведені міркування справедливими, але тільки щодо судових рішень, які не потребують примусового виконання, тобто якщо немає необхідності застосовувати до боржника певні заходи стягнення. Проте, на їхню думку, ці визначення не передбачають визнання судових рішень про присудження. А Є. Гусєв вважає, що зміст поняття «визнання» іноземного судового рішення повинно охоплювати і рішення про визнання, і рішення про присудження, ос кільки визнання іноземного рішення є необхідною передумовою його виконання. На думку Л. Лунца, Н. Маришевої, М. Богуславського, визнати іноземне судове рішення означає допустити підтвердження цивільних прав і обов'язків у тому ж розумінні, як це було б зроблено рішенням власного суду .Це визначення певною мірою є одностороннім, оскільки підтвердження у судовому рішенні спірного права становить тільки передумову імперативного елемента судового рішення, спрямованого в адресу сторін наказу суду вчиняти певні дії чи дотримуватись певної поведінки. На думку А. Клейнмана, визнання рішення іноземного суду означає визнання його загальнообов'язковості, яка охоплює: 1) виключ ність, 2) неспростовність, 3) можливість примусового виконання за позовами про присудження, 4) преюдиціальність.

Враховуючи наведене вище, під визнанням іноземного судового рішення, на нашу думку необхідно розуміти поширення законної сили, не спростовності, виключності рішення іноземного суду на територію держави, яка визнає це рішення.

Так, наявність визнаного рішення іноземного суду є підставою для відмови в прийнятті заяви або припиненні справи, що знаходиться в про вадженні суду, між тими ж сторонами, з того ж предмета і підстав. Визнані рішення іноземних

судів набувають властивості незаперечності, виключності, а рішення про присудження — ще й підлягають виконанню. Як перші, так і другі стають обов'язковими для службових осіб і відповідних органів держави, суд якої визнав їх. Тому визнання та виконання іноземних судових рішень на території України означає поширення на них загальнообов'язковості у межах України.

Під виконанням рішення іноземного суду необхідно розуміти застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в порядку, визначеному законодавством держави, на території якої виконується іноземне рішення.

Допустимість визнання і виконання іноземного судового рішення визначається внутрішнім законодавством кожної конкретної країни, а також її міжнародними договорами. Інститут визнання і виконання іноземних судових рішень, звільняючи позивача від необхідності звертатися для захисту порушеного права обов'язково в іно земний суд, істотно полегшує захист прав суб'єктів правовідносин з іноземним елементом. Загальним для світової практики стосовно визнання і виконання рішень іноземних судів є вимога вза

ємності з боку держави, суд якої виніс рішення, що вимагає виконання. У світовій практиці існують декілька основних систем, за якими здійснюється виконання рішень іноземних рішень. Зокрема Л. А. Лунц та Н. І. Маришева виділяють дві системи: система екзекватури, за якою здійснюється визнання і виконання іноземного судового рішення як такого; система англоамериканського загального права (система сумарного права), за якою іноземне судове рішення є основою для нового (у країні, де необхідне визнання та/або

виконання рішення) судового розгляду, за якого іноземне рішення створює презумпцію для того, на чию користь його винесено.

50. Джерела правового регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів.

Джерелами правового регулювання питань визнання і виконання рішень іноземних судів є внутрішнє національне законодавство, зокрема Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р., Закон України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право». Значний вплив на правильне застосування норм щодо виконання рішень іноземних судів має постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 р. No 12.

У цьому акті подано перелік нормативних актів, якими повинен керуватись суд при розгляді заяви про визнання та виконання рішень.

+ міжнародні договори. Мінська Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., Київська Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності.

+ Двосторонні договори про правову допомогу.