Поняття та види джерел правового регулювання міжнародного цивільного процесу.

 

Джерела:

- національне право

- міжнародні договори

- soft law (принципи УНІДРУА і тд)

В Україні:

- ЦПК

- ГПК

- ЗУ «Про МПрП» (розділи 11-13)

- Інструкція «Про порядок виконання МД з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень»

 

Кодекси регулюють дану сферу частково.

 

Міжнародні договори:

 

1) двосторонні (про правову допомогу, в Україні – 30 таких договорів)

2) багатосторонні:

 

- Гаазька конференція з МПрП:

 

ü Конвенція з питань цивільного процесу 1954 (регулює вручення судових та позасудових документів, виконання окремих процесуальних дій і судових доручень, звільнення іноземців-позивачів від забезпечення судових витрат, безкоштовне надання правової допомоги) (Україна Бере участь)

 

ü Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 (полегшила процедуру надання та визнання офіційних документів в іноземних правозастосовних органах, ввела поняття "апостиль" і встановила його форму) (Україна Бере участь)

 

ü Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і торговельних справах 1965 (встановлює порядок вручення документів перебуваючим за кордоном особам (дипломатичний, консульський, через центральні органи юстиції) (Україна Бере участь)

 

ü Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або торгових справах (1970) закріплює спрощений порядок зносин державних органів щодо виконання іноземних судових доручень. (Україна Бере участь)

 

ü Конвенція про доступ до міжнародного правосуддя (1980) регулює питання надання фінансової допомоги з несення та забезпечення процесуальних витрат, питання визнання судових постанов про несення судових витрат, проблеми видачі розписок з реєстру, питання імунітету свідків та експертів, порядок зносин через спеціально створювані органи. (Україна не бере участь)

ü Конвенція про угоди про винятковий вибір суду – у 2005 відкрита для підписання (Встановлені єдині правила юрисдикції, визнання та примусового виконання рішень іноземних судів. Конвенція націлена на підвищення ефективності угод про вибір суду між сторонами торгової угоди. Вона застосовується в транснаціональних судових справах до угод про винятковий вибір суду. У Конвенції відображена доктрина "forum поп conveniens" - держава може заявити, що її суди вправі відмовити в розгляді спорів, до яких застосовується угода про винятковий вибір суду, якщо крім місця розташування обраного суду немає ніякого зв'язку між такою державою та сторонами спору) (Україна підписала)

 

- Регіональні акти:

ü СНД – Київська конвенція 1992 р. та Мінська конвенція 1993 р. (Україна бере участь)

 

ü Рада Європи - Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 (визначила порядок обміну правовою інформацією і процес встановлення змісту норм іноземного права, процедуру співробітництва компетентних органів держав) (Україна бере участь)

 

ü ЄС - Брюссельська конвенція з питань юрисдикції та примусового виконання судових рішень щодо цивільних і комерційних спорів (Брюссель 1), Регламент (ЄС) № 44/2001 Ради від 22 грудня 2000 р та Луганська конвенція про юрисдикцію, визнання та виконання рішень з цивільних і торговельних справах 2007  (єдиною відмінністю Луганської конвенції від Брюссельської є територіальна сфера дії: вона поширюється не тільки на держави - члени ЄС, але і на країни - учасниці ЄАВТ)

 

ü Америка - Книга IV Кодексу Бустаманте "Міжнародний цивільний процес" детальним чином регламентує питання МГП: загальні правила компетенції та вилучення з цих правил; право бути стороною в судовому процесі; відводи міжнародного характеру; загальні правила про докази і спеціальні правила про доведеність іноземних законів; неспроможність і банкрутство; визнання та виконання іноземних судових рішень.

 

 

5. Спеціальні міжнародні договори з питань міжнародного цивільного процесу. Гаазькі конвенції, Регламенти ЄС, Конвенції СНД, двосторонні договори

Гаазькі конвенції:

Основне місце серед Гаазьких конвенцій з міжнародного цивільного процесу посідає Конвенція з питань цивільного процесу, схвалена у 1951 р. та підписана 1 березня 1954 р. Раніше діяла в редакціях 1896 та 1905 рр. Конвенція 1954 р. регулює:

· процедуру вручення судових та позасудових документів,

· виконання судових доручень іноземних держав,

· внесення завдатку

· стягнення платежів у разі винесення й виконання рішень стосовно іноземців

· надання безоплатно правової допомоги тощо.

Для України ця Конвенція набула чинності з 26 липня 1967 р.

Норми Конвенції 1954 р. прагнуть замінити детальніше розроблені Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, схвалена 1964 р. та підписана 15 листопада 1965 р.; Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, схвалена 1968 р. та підписана 18 березня 1970 р.; Конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордоном, схвалена 1980 р. та підписана 25 жовтня 1980 р. Чимало держав - учасниць Конвенції 1954 р. приєдналися до цих багатосторонніх договорів. Ця Конвенція складається з трьох глав та додатку. Перша глава стосується правового регулювання вручення судових документів, друга глава - позасудових документів і третя глава містить загальні положення. Додаток становить формуляр прохання про вручення за кордоном судових або позасудових документів. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1965 р., остання заміняє статті 1-7 Конвенції 1954 р. Метою Конвенції 1965 р. є, по-перше, створення відповідних засобів, для того, щоб судові або несудові документи, які підлягають врученню за кордоном, були доведені до їх одержувачів у належний строк, і, по-друге, спрощення та прискорення процедури вручення таких документів. Норми Конвенції 1965 р. спрямовані на уніфікацію законодавства держав континентальної Європи та держав "загального" права з питань вручення судових та несудових документів, оскільки внутрішнє законодавство цих держав із зазначених питань має суттєві розбіжності.

Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 р. Конвенція теж складається з трьох глав: судові доручення, доручення збирання доказів дипломатичними та консульськими агентами і уповноваженими; загальні положення. Для держав, які одночасно є учасницями Конвенції 1954 р. та Конвенції 1970 р., остання заміняє статті 8-16 Конвенції 1954 р. Метою Конвенції 1970 р. є, по-перше, полегшення виконання та передачі судових доручень, а також розвиток подальшого зближення різних методів, що використовуються для цього, і, по-друге, розширення обсягу взаємної правової допомоги у цивільних або комерційних справах

Учасницями Конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р. є, в основному, європейські держави (наприклад, Греція, Італія, Нідерланди, ФРН, Франція, ін.). Україна не є її учасницею. Ця Конвенція покликана замінити статті 17-26 Конвенції 1954 р. Отже, для держав, які беруть участь у всіх трьох перелічених вище конвенціях, останні повністю заміняють Гаазьку Конвенцію з питань цивільного процесу 1954 р.

З конвенціями, які регулюють процесуальні питання, тісно пов'язана Конвенція про скасування вимоги легалізації іноземних офіційних документів, підписана 5 жовтня 1961 р. Відповідно до її умов учасники Конвенції звільняють від легалізації видані в інших державах-учасницях документи: а) судових органів чи службових осіб; б) адміністративні; в) нотаріальні; г) офіційні посвідчення, що підтверджують факти та автентичність підписів. Легалізацію цих документів заміняє сертифікат певної форми (апостиль), який складає компетентний орган тієї держави, де видано документ. Форма сертифіката визначена Конвенцією. Сертифікатом засвідчують правильність підпису; статус особи, яка підписала документ; ідентичність печатки чи гербової марки. До зазначеної Конвенції приєдналося більше 60 держав. Україна є учасницею цієї Конвенції з 2002 р. Норми про регулювання легалізації документів передбачені нею також і в окремих міжнародних двосторонніх договорах.

Цивільні процесуальні норми містяться у деяких багатосторонніх договорах з питань сімейного права. Наприклад, це Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право та визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 р. (чинна з 23 жовтня 1978р.), Конвенція про право, застосовуване до аліментних зобов'язань від 2 жовтня 1973 р., яка майже повністю замінила попередню Конвенцію про право, застосовуване до аліментних зобов'язань стосовно дітей від 24 жовтня 1956 р. Це також Конвенція про визнання розлучень та рішень щодо окремого проживання подружжя від / червня 1970 р., Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 р. (чинна для України з 1 вересня 2006 р.). Процесуальні норми містять також декілька Гаазьких конвенцій, спрямованих на вирішення питань міжнародного приватного права для окремих видів зобов'язань. Однією з таких пропонувалася Конвенція про компетенцію суду, обраного сторонами, при міжнародній купівлі-продажу рухомих матеріальних речей від 15 квітня 1958 р. Проте жодна держава так і не бере в ній участі.

Регламенти ЄС : Брюссельська конвенція країн ЄEC про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968р., чинна з 1 лютого 1973р. (далі - Брюссельська конвенція 1968 р.), створила для держав - членів вказаного товариства єдине регулювання питань міжнародної підсудності та визнання іноземних судових рішень по майнових спорах. У 1978 р. держави - учасниці Брюссельської конвенції уклали першу угоду з Данією, Ірландією та Об'єднаним Королівством Великобританії про приєднання до Конвенції. У зв'язку з цим була розроблена нова редакція Брюссельської конвенції, норми якої узгоджувалися з особливостями національного права держав, що приєднались (наприклад, по-новому регулювалися питання підсудності спорів по захисту прав споживачів). Наступні редакції Брюссельської конвенції були у 1982, 1989 та 1996 рр. Важливим елементом Брюссельської конвенції 1968 р. є Люксембурзький протокол про тлумачення Конвенції Судом Європейських Співтовариств від 3 червня 1971 р. Цим актом було створено механізм однакового застосування положень Конвенції. Брюссельська конвенція 1968 р. є закритою, оскільки її норми не передбачають можливості приєднання до неї держав, які не є членами Європейських Співтовариств.

Результатом взаємодії держав з питань цивільного процесу, наприклад тих, що входять до Європейської асоціації вільної торгівлі (далі - ЄАВТ), стала Конвенція про судову підсудність і виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, укладена 17 вересня 1988 р. з державами - членами ЄЕС в Лугано (далі - конвенція Лугано 1988 р.). За своєю структурою, послідовністю розташування статей та їх змістом вона 1988 р. практично збігається з Брюссельською конвенцією 1968 р. Саме тому її ще називають Паралельною. Проте, на відміну від Брюссельської, вона відкрита для приєднання до неї третіх держав.

Уніфікація законодавства у сфері міжнародного цивільного процесу в рамках ЄС триває й надалі. З 1 березня 2002 р. набула чинності постанова (регламент) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Положення цієї постанови (регламенту) замінили норми Брюссельської конвенції 1968 р. для держав - учасниць співтовариства, крім Данії, Великобританії та Ірландії. Стосовно цих держав продовжує діяти Брюссельська конвенція 1968 р. Таким чином, відповідно до існуючих правил реформування права ЄС, закріплених у Договорі про утворення Європейського Співтовариства, Брюссельська конвенція 1968 р. стає вторинним правом ЄС.

Загалом постанова (регламент) № 44/2001 зберегла значення базових принципів цивільного процесу. Проте зміст деяких з них дещо змінився. Наприклад, принцип права відповідача на захист у судовому процесі завжди (як у міжнародному цивільному процесі загалом, так і у Брюссельській конвенції 1968 p., зокрема) трактувався у контексті умов визнання іноземних судових рішень як обов'язок суду виконати вимогу про своєчасне та належне вручення відповідачу виклику до суду, щоб відповідач зміг здійснити захист своїх прав. Відповідно до постанови (регламенту) № 44/2001 несвоєчасне та неналежне вручення відповідачу виклику до суду, що зумовило неможливість його підготовки до захисту, саме по собі не є підставою для відмови у визнанні іноземного судового рішення, якщо надалі буде встановлено, що відповідач все-таки мав можливість подати касаційну скаргу на постановлене рішення, але свідомо не скористався цією можливістю (п. 2 ст. 34). Отже, вирішальним моментом при визнанні іноземного судового рішення є не факт належного вручення відповідачу повістки, а факт реальної можливості відповідача оскаржити постановлене судом рішення. Винятками є рішення суду у справах про розірвання шлюбу, про роздільне проживання без розірвання шлюбу, про визнання шлюбу недійсним та про відповідальність батьків. При з'ясуванні питання про визнання іноземних судових рішень по цих категоріях справ вирішальне значення матиме встановлення факту належного вручення відповідачу виклику до суду, крім випадків, коли буде встановлено, що відповідач однозначно згоден з постановленим рішенням.

Поряд із постановою (регламентом) № 44/2001 прийнято й інші акти Ради ЄС. А саме, постанова № 1347/2000 від 20 травня 2000 р. про компетенцію, визнання і виконання рішень у справах про розірвання шлюбу, а також у провадженнях, що стосуються відповідальності батьків стосовно спільних дітей, народжених у шлюбі; постанова № 1346/2000 від 29 травня 2000 р. про конкурсне провадження; постанова № 1348/2000 від 29 травня 2000 р. про надання судових та несудових документів у цивільних справах і торгових спорах у державах - членах ЄС; постанова № 1206/2001 від 28 травня 2001 р. про співробітництво судів держав - членів ЄС у галузі вивчення доказів у цивільних і торгових справах. Постанову № 1347/2000 планується доповнити постановою про компетенцію судів, визнання і виконання рішень, про відповідальність, а також постановою про взаємне виконання рішень, що стосуються права спілкування з дітьми.

Розроблено постанову (регламент) № 805/204 про створення європейського виконавчого листа по неоспорюваних вимогах. З її прийняттям немає необхідності у перевірці умов визнання та виконання судових рішень держав - учасниць постанови, чи підстав для відмови у такому визнанні та виконанні. У зв'язку з цим традиційний принцип міжнародного цивільного процесу "визнання як умова примусового виконання іноземного судового рішення" для держав ЄС відходить у минуле.

Сьогодні деякі положення постанов (регламентів) ЄС № 44/2001 та № 805/2004 заміняють положення постанови (регламенту) Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Така заміна стосується правового регулювання процесуальних питань у сфері аліментних зобов'язань.

Таким чином, співтовариства держав, як і міжнародні організації, займаються врегулюванням актуальних питань міжнародного цивільного процесу.

СНД

Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають документи, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав, підписана 24 грудня 1993 р. в Ашгабаті всіма державами СНД, крім України. Арбітражні (господарські) та загальні суди багатьох держав СНД беруть участь у виконанні значної кількості й інших договорів, укладених у межах цього співтовариства, наприклад Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних а здійсненням господарської діяльності, укладеної 20 березня 1992 р. у Києві (далі - Угода 1992 р.). Вказана Угода уніфікує поняття "господарюючого суб'єкта" та регулює питання "належної" юридичної особи й громадянина-підприємця в державі - учасниці Угоди (статті 1-3), визначає та розмежовує компетенцію судів держав - учасниць Угоди (статті 3, 4), регулює питання правової допомоги (ст. 5), встановлює правила про відміну легалізації певних документів (ст. 6), регулює питання визнання і виконання судових рішень на територіях держав - учасниць СНД (статті 7-10), встановлює правила застосування матеріального законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої при вирішенні спорів (ст. 11) тощо. Поряд з цією Угодою вагоме місце посідає Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена державами -учасницями СНД 22 січня 1993 р. у Мінську (так звана Мінська конвенція 1993 р.) та Протокол до цієї Конвенції, здійснений 29 березня 1997р. (далі - Протокол 1997 р.).

Україна є учасницею цих документів. Свого часу їх прийняття стало кроком уперед у правовому регулюванні міжнародного цивільного процесу в державах - учасницях СНД. Так, зокрема, в Угоді 1992 р. вперше було введено поняття "господарюючого суб'єкта", яке охопило не тільки юридичних осіб, об'єднання юридичних осіб та громадян-підприємців, а й об'єднання громадян-підприємців, без створення юридичної особи (ст. 2). Мінська конвенція 1993 р. перейняла позитивну міжнародно-договірну практику таких держав, як Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН, деяких інших (учасники Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р.), розширивши суб'єктний склад права на звернення до суду та права на судовий захист. Поряд з громадянами договірних держав правом на судовий захист почали володіти й інші особи, які проживали на територіях цих держав, незалежно від того, були ці особи громадянами держав - учасниць

Мінської конвенції чи ні (ст. 1). Новелою стала норма Протоколу 1997 р., відповідно до якої прокурор однієї з договірних держав мав право звернутися до прокурора іншої договірної держави з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої договірної держави (ст. 22-1).

.

З метою розвитку правового регулювання вирішення спорів економічного характеру 1998р. була прийнята Угода про порядок взаємного виконання рішень арбітражних, господарських та економічних судів на територіях держав - учасниць СНД (далі - Угода 1998 р.). її норми діють паралельно з Київською угодою 1992 р. Проте у тих випадках, коли порядок виконання іноземних судових рішень не охоплюється Угодою 1998 р. та Київською угодою 1992 р., застосовуються правила Мінської конвенції 1993 р.

В Угоді 1998 р. зазначено, що рішення компетентного суду однієї з держав - учасниць СНД, яке набрало законної сили, виконується на території іншої держави - учасниці СНД у безспірному порядку. Однак ця норма не застосовується, якщо до неї держава - учасниця Угоди зробила відповідне застереження. Процесуальний порядок, межі стягнення та способи забезпечення виконання рішення компетентного суду держави - учасниці СНД визначаються законодавством тієї держави, на території якої здійснюється таке стягнення. Важливим в Угоді є положення про те, що держава не несе відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи, крім випадків надання державної гарантії. Угода 1998 р. містить низку положень про порядок стягнення присудженої суми з банківського рахунка боржника та про порядок звернення стягнення на майно боржника в натурі. Сьогодні Угода 1998 р. підписана сімома державами - учасницями СНД, хоча і не для всіх вона набула чинності. Україна не є її учасницею.

З 2004 р. для деяких держав - учасниць СНД вступила в силу Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі (далі - Кишинівська конвенція 2002 р.). її положення не зачіпають прав та обов'язків договірних держав, що випливають з інших міжнародних договорів, проте між державами - учасницями Кишинівської конвенції 2002 р. припиняє свою дію Мінська конвенція 1993 р. та Протокол до неї 1997 р.

 

6. Двосторонні та багатосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги з цивільних та торговельних справ.

 

Ставши суверенною державою, Україна утворює власну договірно-правову базу з питань взаємної правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Порядок дії договорів на території України визначає, зокрема, Закон "Про міжнародні договори України". Як уже зазначалося, це договори підписані з: Китаєм 1992 р., Польщею 1993 р., Литвою 1993 р, Молдовою 1993 р., Грузією 1995 р,, Латвією 1995 р., Естонією 1995 р., Монголією 1995 р., Узбекистаном 1998 р., В'єтнамом 2000 р., Македонією 2000 р., Туреччиною 2000 р., Угорщиною 2001 р., Чехією 2001 р., Грецією 2002 р., Лівією 2008 р., Сирією 2008 р., Мінська конвенція 1993 р. стала результатом багатосторонньої регіональної уніфікації.

Договори так званих першого та другого поколінь оновлюються систематично. Наприклад, договори про правову допомогу, укладені Україною з Монголією (1995 р.), Угорщиною (2001 р.), Чехією (2001 р.), Грецією (2002 р.), Румунією (2002 р.), Корейською НДР (2003 р.), Болгарією (2004 р.) замінили аналогічні договори, укладені свого часу Радянським Союзом з цими державами.

Норми зазначених договорів, а також тих, правонаступницею яких стала Україна, регулюють: правовий захист громадян договірних держав; порядок надання установами юстиції взаємної правової допомоги шляхом виконання окремих доручень; надання інформації з правових питань. Договори мають колізійні норми, спрямовані на визначення компетенції установ юстиції з цивільних і сімейних справ, норми про визнання і виконання судових рішень і прирівняних до них актів, а також правила про дійсність документів, складених за кордоном.

У всіх договорах про правову допомогу передбачено принцип надання громадянам договірних держав національного режиму у здійсненні їхніх прав та обов'язків. Цей принцип поширюється, зокрема, на забезпечення вільного доступу в суди іноземної договірної держави. Право вільного звернення до суду іншої держави конкретизується у спеціальних нормах, які проголошують звільнення громадян договірних держав від забезпечення судових витрат і від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що й власними громадянами договірної держави (наприклад, ст. 16 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1995 р.; статті 15, 18 Договору між Україною та Корейською НДР про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах 2003 р.; статті 15, 18 Договору між Україною та Корейською НДР про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах 2003 р.; ст. 2 Мінської конвенції 1993 р.).

Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правовідносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; ч. 1 ст. 9 Угоди між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних справах 2002 р.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.).

Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 р.).

Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим способом: у них може бути встановлено норму про взаємне виконання рішень у частині стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної угоди або за умови взаємності (наприклад, § 85 ЦПК Угорщини), або ж тільки за наявності взаємності (ст. 1129 § 1 ЦПК Польщі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосовують вимоги відповідного національного законодавства.

Оскільки з багатьма державами Центральної Європи, Азії, "сім'ї загального права", договорів про надання правової допомоги не укладено, цю прогалину іноді заповнюють договори з питань цивільного процесу, укладені колишнім Радянським Союзом. Це, наприклад, угоди з питань цивільного процесу, укладені з Австрією (11 березня 1970 р.), Бельгією (шляхом обміну нотами 27 листопада 1945 р., 18 квітня, 3 і 5 травня 1946 р.) та США (шляхом обміну нотами у 1935 р.); про передачу судових і нотаріальних документів та виконання судових доручень у цивільних і торговельних справах з Францією (11 серпня 1936 р.); про взаємне виконання судових доручень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами 4 грудня 1956 р. і 5 серпня 1957 р.).

- Цивільні процесуальні норми містяться в угодах про співробітництво органів прокуратури. Наприклад, надання правової допомоги передбачено Угодою про співробітництво між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Російської Федерації від 15 вересня 2010 р. Інша група договорів - консульські угоди (конвенції) - регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України; майна, яке знаходиться на території консульського округу. Переважно у цих угодах передбачено процесуальні права іноземців, правові наслідки легалізації та засвідчення документів консульською посадовою особою, компетенцію консульської посадової особи щодо допомоги громадянам акредитуючої держави, випадки застосування імунітету від юрисдикції іноземної держави. Мова йде про консульські конвенції, укладені Україною з Угорщиною 1991 р., Румунією 1992 р., Росією 1993 р., В'єтнамом 1994 р., Корейською НДР 1994 р., Молдовою 1997 р., Азербайджаном 1993 р., Болгарією 1998 р., Грузією 1998 р., Кубою 2002 р., Італією 2003 р., Білоруссю 2009 р., Сирією 2010 р. та іншими державами. Чинними сьогодні є консульські угоди, укладені раніше, зокрема у 60-70-ті роки, наприклад, з Японією 1966 р. та деякими іншими державами.

 

7. Галузеві міжнародні договори, в яких вирішуються питання міжнародної підсудності.

 

Формулюючи норми договорів стосовно розмежування компетенції, використовують два способи. Перший: шляхом побудови норм про компетенцію, беручи до уваги окремі види цивільних справ (про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства, спадкування та ін.). Другий - шляхом створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію (наприклад, розгляд цивільних справ судами тієї договірної держави, де має місце проживання (знаходження) відповідач).

На основі дркгого способу побудовані Й норми згадуваної Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р., конвенції Лугано 1988 р., метою яких було знайти однакове вирішення вказаних проблем, незважаючи на різницю у національному законодавстві європейських держав, зокрема щодо міжнародної підсудності. Спільний критерій для побудови норм про міжнародну підсудність використано й у постанові (регламенті) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Відповідно до цього акта, за загальним правилом, юрисдикція суду базується на принципі постійного місця проживання (знаходження) відповідача, але додатково до цього принципу застосовуються альтернативні підстави визначення юрисдикції, які базуються на тісному зв'язку суду з оспорюваним чи встановлюваним юридичним фактом.

Серед договорів про надання правової допомоги важливе значення має Мінська конвенція 1993 р. Загалом її норми є близькими до норм про визначення компетенції судів у двосторонніх договорах про надання правової допомоги. Поруч з правилами про компетенцію по окремих справах у цій Конвенції встановлено загальну норму про розгляд позовів до фізичних осіб за місцем проживання відповідача, незалежно від його громадянства, а до юридичних осіб - за місцем знаходження його органу управління, представництва або філії (ст. 20). Конвенція враховує вимоги про виключну компетенцію стосовно позовів про право власності та інші речові права на нерухомість (розгляд таких спорів відбувається за місцем знаходження майна). Допускається, зокрема, й компетенція судів за місцем здійснення господарської діяльності відповідача, за місцем виконання зобов'язання.

Мінська конвенція 1993 р. має норму про договірну підсудність. Застосування цієї норми є можливим у разі дотримання письмової згоди сторін про таку підсудність (ст. 21). Зазначене правило дозволяє враховувати тісні економічні зв'язки та контакти між громадянами держав - членів СНД, що склалися історично. У доктрині питання про можливість зміни угодою сторін встановлену міжнародну підсудність не є безспірним. Водночас загальновизнано, що пророгаційною угодою неможливо змінити чи відмінити предметну підсудність.

Відповідно до норм Мінської конвенції 1993 р. розгляду в суді, де є основний позов, підлягають і зустрічний позов, і вимога про залік, які випливають з тих же

Договірна підсудність передбачена і Регламентом Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008 р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Така підсудність застосовується у справах про стягнення аліментів, крім випадків, коли мова йде про аліментні зобов'язання на користь дитини до 18 років. Відповідно до положень цього Регламенту угода про вибір суду повинна здійснюватися в письмовій формі. Рівнозначною угодою до письмової вважається і угода у вигляді обміну повідомленнями в електронній формі, яка забезпечує надійну фіксацію домовленостей (ст. 4).

У деяких договорах про надання правової допомоги знайшло своє вирішення питання lis alibi pendens. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p., у разі, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної держави, а другий - на території іншої, компетентними є суди та інші органи обох договірних держав. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права й аліменти на користь малолітніх дітей (пунктах 4 і 5 ст. 26). Аналогічну норму передбачено й деякими іншими договорами за участю України. Однак у міжнародних договорах міститься норма, відповідно до якої у визнанні судового рішення або у дозволі на його виконання може бути відмовлено, якщо установою договірної держави, на території якої повинно бути визнане і виконане рішення, було раніше порушено провадження по тому ж правовому спору між тими самими сторонами (п. 2 ст. 45 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; п. 2 ст. 43 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 p., ін.).

У більшості міжнародних договорів про правову допомогу є спеціальна норма про те, що рішення іноземного суду не буде визнаватися і виконуватися на території іншої держави, якщо справа належить до виключної компетенції установ цієї держави (п. 3 ст., 43 Договору з Естонією 1995 р.; п. 1 ст. 15 - з Тунісом 1984 р. та ін.). З такого формулювання можна зробити висновок, що провадження по справі у суді іноземної держави не матиме ніяких юридичних наслідків на території установ з виключною компетенцією.

Положень, які б регулювали проблему паралельної юрисдикції при виключній компетенції одного з судів, немає у договорах про правову допомогу, укладених з Албанією 1958 p., Фінляндією 1978 р. Отже, у цих договорах проблема lis alibi pendens зовсім не вирішується.

У Мінській конвенції 1993 р. проблема lis alibi pendens отримала таке вирішення: пріоритет закріплено за тим судовим органом, який швидше за інших порушив справу

Проблема lis alibi pendens вирішується і в інших договорах. Наприклад, відповідно до норм Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968 р., суд однієї з країн - учасниць ЄС повинен оголосити себе некомпетентним, якщо в провадженні суду іншої сторони - учасниці Європейської спільноти є тотожна справа. Постанова (регламент) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах поряд із загальними правилами вирішення проблеми lis alibi pendens, встановлює критерії, відповідно до яких суд вважається таким, що розглядає справу (ст. 30).

Проблема lis alibi pendens вирішується і в Регламенті Ради ЄС № 4/2009 від 18 грудня 2008 р. про юрисдикцію, застосовуване право, визнання і виконання рішень, а також про співробітництво з питань, що стосуються аліментних зобов'язань. Відповідно до його положень у випадку, якщо позови з тих же підстав і між тими ж сторонами подані в суди різних держав-членів, то кожен суд, крім того, який першим прийняв справу до свого провадження, зобов'язаний зупинити слухання справи з власної ініціативи до моменту встановлення юрисдикції суду, що першим порушив справу. Якщо юрисдикція суду, який першим прийняв справу до свого провадження, встановлена, то всі інші суди відмовляють у своїй юрисдикції на користь цього суду (ст. 12).

Багатосторонніх конвенцій, спрямованих на розмежування компетенції судів, мало. Як правило, вони торкаються тільки окремих категорій цивільних справ. Це, зокрема, Угода "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності" від 20 березня 1992 p., укладена державами СНД. За загальним правилом позивач повинен звертатися до суду за місцем знаходження чи місцем проживання відповідача. Винятком з цього правила є, наприклад, підпорядкування спору про укладення, зміну чи розірвання договору за місцем знаходження постачальника.

Питання міжнародної підсудності регулюють і згадувані Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р. та конвенція Лугано 1988 р.

8. Загальна характеристика основних нормативних актів України з питань міжнародного цивільного процесу.

 

Україна поширила на іноземців та осіб без громадянства національний правовий режим (ст. 26 Конституції України), в тому числі й у сфері цивільного судочинства (статті 423, 424 ЦПК) але з особливостями при вирішенні окремих питань правового регулювання. Такі особливості закріплені в законодавстві України та міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і які належать до джерел міжнародного цивільного процесу.
До внутрішнього законодавства, в якому закріплені норми міжнародного цивільного процесу, належать ЦПК України (розділ VI, статті 423-428); Закон України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців»2; Закон України від 24 грудня 1994 р. «Про біженців»3; Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні, затверджене наказом Міністерства праці від 5 травня 1993 р. № 27 (зі змінами, внесеними наказом від 9 вересня 1996 р. № 73)4; Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 16 червня 1993 р.5; закони України: від 12 вересня 1991 р. «Про правона-ступництво України», від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України», від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори України»; постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», якою встановлено, що в Україні можуть застосовуватися нормативні акти СРСР з питань, що не врегульовані законодавством України, і якщо вони не суперечать Конституції і законам України. До міжнародних угод, якими врегульовані правила міжнародного цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори з участю України, які можна поділити на дві групи: угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України; угоди, підписані Україною.
Відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). До них належать договори СРСР: про надання правової допомоги у цивільних, сімейно-шлюбних і кримінальних справах з Албанією (ЗО червня 1958 p.), Болгарією (19 лютого 1975 p.), Угорщиною (15 липня 1958 p.), В'єтнамом (10 грудня 1981 р.), КНДР (16 грудня 1957 p.), Кубою (28 листопада 1984 p.), Монголією (25 серпня 1958 p.), Румунією (3 квітня 1958 р.), Чехо-словаччиною (12 серпня 1982 p.), Югославією (24 лютого 1962 р.); про взаємне надання правової допомоги з Алжиром (23 лютого 1952 р.) та Іраком (22 червня 1973 р.); про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах з Йеменом (6 грудня 1985 p.), Кіпром (19 січня 1984 p.), Грецією (21 травня 1981 p.), Тунісом (26 червня 1984 р.); про правовий захист і правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах з Фінляндією (11 серпня 1978 p.); Конвенція про правову допомогу в цивільних справах з Італією (25 січня 1979 р.)6; угоди з питань цивільного процесу з Австрією (11 березня 1970 p.), Бельгією (шляхом обміну нотами 27 листопада 1945 p., 18 квітня, 3 і 5 травня 1946 р.) та СІЛА (шляхом обміну нотами у 1935 p.); про передачу судових і нотаріальних документів та виконання судових доручень у цивільних і торговельних справах з Францією (11 серпня 1936 р.); про взаємне виконання судових доручень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами 4 грудня 1956 р. і 5 серпня 1957 р.)7.
До підписаних Україною міжнародних угод, в яких передбачені норми цивільного процесу, належать договори про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з Литвою (7 липня 1993 p.), Латвією (23 травня 1995 р.); про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах з Грузією (9 січня 1995 p.), Китаєм (31 жовтня 1992 p.), Естонією (15 лютого 1995 p.), Молдовою (13 грудня 1993 p.), Польщею (27 травня 1993 р.); про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах з Монголією (27 червня 1995 p.).
Норми міжнародного цивільного процесу передбачені в консульських конвенціях, укладених Україною з Угорщиною (29 жовтня 1992 p.), Китаєм (5 лютого 1993 p.), Польщею (14 липня 1993 p.), Румунією (17 грудня 1993 p.), Російською Федерацією (4 лютого 1994 p.), Казахстаном (27 липня 1994 p.), В'єтнамом (9 грудня 1994 p.), Молдовою (1 листопада 1996 p.), Литвою (1 листопада 1996 p.).
Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між державами — членами СНД в м. Мінську 22 січня 1993 рА її учасниками є також Азербайджан, Вірменія, Беларусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Узбекистан. При її ратифікації 10 листопада 1994 р. Верховна Рада України зробила застереження, що Україна не бере на себе виконання зобов'язань щодо визнання і виконання виконавчих написів нотаріусів.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: