Особливості укладання та редагування підручників у XX столітті. Перехід від «стабільного підручника» до підручників «третього покоління».

· Підручник потрібно розглядати як надійний засіб для самостійної роботи, це вступ до серйозної науки, тому він має бути таким, щоб після опрацювання в дитини виникло бажання знати ще більше.

· Навчальні книги не повинні бути переобтяженими другорядним матеріалом: те, що „тримається тільки через рутину й вивчається для того, щоб згодом його забули, а тим часом забирає багато годин з короткого дорогоцінного періоду життя й захаращує пам’ять, яка також має свої межі” [32], потрібно викидати.

· Структура підручника і кожного параграфа повинна бути такою, щоб дитина поступово переходила від явищ простих до явищ складних.

· Підручник має писатися доступною мовою: „Іноді стаття написана дуже гарною мовою, водночас настільки позбавлена будь-якого змісту, що учень не може схопити в ній жодної чіткої та певної думки й навіть сам учитель нерідко вагається поставити учневі якесь запитання щодо прочитаного”

· принцип народності: оскільки розвиток у дітей цікавості, уваги, пам’яті перебуває у повній природній залежності від рідної мови, потрібно подати найбільш вражаючі, емоційні, захоплюючі зразки цієї мови, тобто твори Шевченка, Є.Гребінки, С.Руданського, Л.Глібова, а також влучні та дотепні загадки, прислів’я, приказки;

· принцип доступності: автор повинен переходити від конкретних тем (відомості про сім’ю, хату, село, поле, ліс) до більш складних і абстрактних питань

· принцип відповідності теорії практиці, зв’язку навчального матеріалу з практикою;

· орієнтування на самостійність у процесі засвоєння матеріалу.

У 30-ті роки XX століття не лише повторили всі зазначені вище рекомендації, але й звернули велику увагу на роль ілюстративного матеріалу в навчальних виданнях. Як необхідні вимоги до ілюстрації важливий „національний відтінок”, гарне художнє оформлення, зрозумілість для учня, неперевантаженість зайвими деталями.

Для подолання загальної безграмотності потрібні були нові підходи до організації навчального процесу і створення навчальної літератури. Увага акцентувалась на необхідності створення „стабільних” предметних підручників, таких, які були б укладені у відповідності до навчальних програм і єдиних для усіх заздалегідь визначених вимог. Ця ідея виявилась більш продуктивною. З 30-х років XX століття після постанови ЦК ВКПб „Про підручники для початкової і середньої школи” (1933) відбувся перехід до „стабільних ” підручників. Навчальний матеріал почали розглядати як нормативний і обов’язковий для запам’ятовування.

З 50-х років підручник стає об’єктом наукового дослідження, до якого почали долучатись педагоги, психологи, редактори.

Н.О.Менчинська, Є.Й.Перовський доводили: психологічні вимоги до підручника повинні визначатися знанням основних закономірностей засвоєння навчального матеріалу.

У 60-70–х роках відбувся тотальний перехід до загальної середньої освіти. Під керівництвом В.Г.Бейлінсона з’являється щорічник „Проблеми шкільного підручника”. Часопис „Початкова школа” в кожному числі пропонує цікаві публікації, присвячені проблемам створення підручників.

В цей період активно обговорюються проблеми розвиваючого підручника, підвищення теоретичного рівня навчального матеріалу, його предметної складності. В. Цетлін, І.Лернер наполягали: оскільки емоційне переживання складностей стимулює пізнавальну активність учнів, потрібно підтримувати впровадження досить високого рівня складності текстів – вони зрозумілі учням, але й потребують від них серйозних зусиль. Низка підручників з основних навчальних предметів виявилась перевантаженою і ускладненою другорядним матеріалом.

Однією з актуальних проблем підручникотворення, що обговорювалась на той час, була проблема мови навчального видання. В.Цетлін, А.Сохор, Я.Мікк, Л.Доблаєв писали про можливі шляхи покращення читабельності підручника, про доцільність чи недоцільність тих чи інших способів викладу матеріалу, про типові помилки (фактичні, логічні, стилістичні) в навчальних текстах.

80-ті роки XX століття актуалізували питання типології шкільного підручника. З’явилось поняття навчально-методичного комплексу. Стало зрозуміло, що сам підручник, хоч би яким досконалим він не був, не може забезпечити процес особистісно орієнтованого навчання для кожного учня. В цей же період виходять у світ фундаментальні монографії таких дослідників, як В.Г.Бейлінсон, В.П.Беспалько, Д.Д.Зуєв.

З другої половини XX століття активно розвивається західноєвропейська та американська теорія навчальних видань. Науковці обговорюють такі проблеми:

1) принципи розвиваючого навчання, формування пізнавальної самостійності учнів. Функція підручника – подати мінімум засобів пізнання, навчити науковому мислення

2) активізація міждисциплінарних зв’язків;

3) активізація краєзнавчої роботи;

4) пошук ефективних способів викладу матеріалу: 1) проблемний виклад матеріалу за допомогою запитань, створення проблемних ситуацій; 2) драматизація – розігрування сценок, створення ігрових ситуацій(взяти інтерв’ю), 3) складання таблиць, графіків;

5) розгалуджена система завдань для позакласної роботи: реферати, позакласне читання;

6) введення рівнів складності, аке стимулює учня і пробуджує в ньому почуття гордості;

7) чітке структурування параграфів, наявність висновків і узагальнень в кінці параграфів;

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: