Внесок Ю. Целевича і О. Барвінського в українське підручникотворення.

Як історик, фольклорист, редак­тор Ю.Целевич, працюючи у " Просвіті", " Русь­кій бесіді", Українському педагогічному товарист­ві, відіграв помітну роль в активізації дослідниць­кої і культурно-просвітницької роботи в Гали­чині. Він виступив з ініціативою перетворити Това­риство ім.Шевченка у Наукове Товариство. Ю. Целевич був обраний першим головою реоргані­зованого НТШ. Цього ж року він упорядкував і видав перший том " Записок Наукового Товариства імени Шевченка" — найбільш репре­зентативний упродовж усього часу існування (ми ходить донині) друкований орган.

Був членом комісії зі створення шкільних підруч­ників і сам збагатив шкільну літературу пере­кладами. Працював над першим підручником з історії України для середніх шкіл, який не встиг завершити через раптову смерть. Централь­ний комітет Крайової шкільної ради часто доручав Ю. Целевичу рецензування польських та українських підручників з історії.

ОЛЕКСАНДР БАРВІНСЬКИЙ

Значну частину життя О. Барвінський при­святив видавничій діяльності. Він брав участь у виданні першого тому " Пое­зій" Т.Шевченка, а у " Правді" вмістив рецензію на читанку А. Торонського, яку Шкільна крайо­ва рада не визнала. Вона ж доручила О. Барвінському написати читанку для вищої гімназії, хоча він щойно закінчив університет. У 1870-1925 рр. О. Барвінський написав кілька посібни­ків з української літератури для гімназій і шкіл (" Руська читанка для гімназії, " Виїмки з історії народної словесности", " Виїмки з українського письменства". Він також був автором двотом­ної " Історії української літератури".

У 80-х роках XIX ст. для " Просвіти" написав популярну історію Русі, а також популярні книжечки " Поміч власна, або роби, небоже, то й Бог поможе" (1882), " Убоге та багате село" Вийшло 24 томи історії України, 12 з них — за редакцією О. Барвінського. Сприяв засну­ванню " Учителя" (друкованого органу " Русько­го товариства педагогічного" ) і 1889 р. редагу­вав його. У 1890 р. видавав і редагував " Дзві­нок" (журнал для дітей і молоді).

О. Барвінський увійшов в історію не тільки як один з ініціаторів перетворення Товариства ім. Шевченка в наукову організацію, а й як талановитий видавець і редактор.

 

 

13. Внесок Я. Коменського в підручникотворення. Першим теоретиком підручникознавства традиційно і цілком обгрунтовано вважають Яна Амоса Коменського (1592-1670). Він сформулював ряд важливих положень щодо підготовки, оформлення та використання підручника, а також розробив спеціальну теорію застосування книги у навчальному процесі – „дидахографію”. Він же створив перший ілюстрований підручник для найменших учнів – „Видимий світ у малюнках” (1658). За Я.Коменським, навчальна книга має бути:

· диференційованою за читацьким призначенням – для учнів та для вчителів (методичні посібники), і за предметами;

· оригінальною і відшліфованою за своїм змістом: „шкідлива звичка наповнювати світ будь-якою писаниною” або ж переписуванням з попередніх видань, повинна зникнути;

· рекомендованою спеціальними радниками, тобто такою, що отримала експертну оцінку;

· невеликою за обсягом, стислою і змістовною;

· такою, що містить весь необхідний матеріал, але без зайвих деталей;

· добре ілюстрованою;

· чітко структурованою і прозорою;

· написаною зрозуміло і доступно.

Я.Коменський вважав, що виклад матеріалу найдоцільніше подавати в формі діалогу. Цю тезу він обгрунтовував наступним чином: 1) саме в такий спосіб найлегше пристосувати зміст предмету до особливостей дитячого сприймання, адже „немає нічого більш щирого і більш природного, ніж бесіда, якою поступово і непомітно можна завести людину куди завгодно”; 2) діалоги збуджують, оживляють і підтримують увагу; 3) розмова зміцнює пізнання; 4) оскільки значна частина нашого життя складається з розмов, то найкоротшим шляхом можна підготувати учнів до життя саме через діалог, який вчить міркувати „різноманітно, витончено, серйозно і швидко”.

Видатний чешський педагог XVII століття висунув важливий дидактичний принцип – принцип доступності – і запропонував таке рішення проблеми, яке багато в чому не втратило своєї актуальності до сьогодні. Його „правила” – від простого до складного, від близького до далекого – розцінюються на сьоднішній день як педагогічні аксіоми. Однак основні методологічні досягнення у цій галузі були здійснені вже в XIX–XX століттях.

З 60-х років XIX століття почали з’являтись підручники, які були наближеними до сучасних. Тексти супроводжувались питаннями для самоперевірки, таблицями, словниками, покажчиками дат, списками рекомендованої літератури. В інший спосіб почав структуруватись підручник: з’явились заголовки, підзаголовки, частини, розділи, параграфи. Однак якість цих підручників залишалась ще протягом тривалого часу сумнівною.

12. Внесок Лубенця і Чепіги в укр. Підручникотворення. Одним з активних послідовників К.Ушинського в Україні був Т.Г.Лубенець. Під псевдонімами „Норець” та „Хуторний” у 1883 році він видав свої „Граматку” і „Читанку”. В основу цих навчальних видань було закладено наступні принципи:

· принцип народності: оскільки розвиток у дітей цікавості, уваги, пам’яті перебуває у повній природній залежності від рідної мови, потрібно подати найбільш вражаючі, емоційні, захоплюючі зразки цієї мови, тобто твори Шевченка, Є.Гребінки, С.Руданського, Л.Глібова, переклади з Л.Толстого, К.Ушинського, а також влучні та дотепні загадки, прислів’я, приказки;

· принцип доступності: автор повинен переходити від конкретних тем (відомості про сім’ю, хату, село, поле, ліс) до більш складних і абстрактних питань („Що є на небі і на землі? ”, „Що таке наука? ”);

· принцип відповідності теорії практиці, зв’язку навчального матеріалу з практикою;

· орієнтування на самостійність у процесі засвоєння матеріалу.

Я.Ф.Чепіга, І.І.Огієнко („Граматика малої Лесі”, Рідна мова”) у 30-ті роки XX століття не лише повторили всі зазначені вище рекомендації, але й звернули велику увагу на роль ілюстративного матеріалу в навчальних виданнях. Так, Я.Ф. Чепіга розглядав ілюстрацію як важливий засіб розвитку психічних процесів, почуттів учня, адже малюнок збуджує елементарну спостережливість. Як необхідні вимоги до ілюстрації він розглядав „національний відтінок”, гарне художнє оформлення, зрозумілість для учня, неперевантаженість зайвими деталями.

14. Історія укр.. букваря. Першими українськими навчальними книгами вчені вважають словники. Попередник давньоукраїнської лексикографії – глосографія (коментарі до невідомих слів, які наводились прямо в тексті) – датується ще XI-XII ст. Найвідомішими та найавторитетнішими були словники Лаврентія Зизанія, Памви Беринди. За ними вчили мову, до них звертались за довідковою інформацією в процесі навчання.

Починаючи з XVI ст. в Україні з’являються перші навчальні книги, основне призначення яких – допомога саме в навчальному процесі. Це букварі та граматки. Першою і найвідомішою такою книгою став „Буквар” Івана Федорова.

Саме на початковому етапі існування букварів сформувались основні вимоги до цієї книги. Починаючи з XVI і до XVIII століття ці вимоги були такими:

· щодо змісту: 1) Буквар від самих своїх початків покликаний був виконувати дві функції – навчальну і виховну. Як зазначає О.Клименко, „видавці 16-17 ст. вбачали в букварі основне призначення – навчити читати, але не менш важливим був виховний аспект, адже буквар був засобом формування національної свідомості. Показовим щодо цього є те, що тексти підбиралися відповідно до потреб часу” [31]; 2) Еклектичність. „Найдавніший буквар об’єднував у собі й безпосередньо буквар, і, частково, граматику, і читанку, і катехизис, і арифметику” [31]; 3) Пропорційність частин. Усі розділи були врівноважені за обсягами; 4) Буквар призначався для навчання з учителем і був орієнтований на слухове сприйняття дитини;

· щодо структури: структура букваря цілком залежала від методики подачі матеріалу. Починаючи від букваря І.Федорова 1574 року, букварі ділились на кілька (найчастіше – вісім) смислових частин: 1) Абетка; 2) Склади; 3) Зразки дієвідмін та граматичних форм; 4) Скорочені під титлами слова-зразки відміни іменників та прикметників; 5) Абетковий акровірш; 6) Катехитична частина (зібрання повчань); 7) Післямова, колофон; 8) Таблиці цифр та інші арифметичні відомості;

· щодо художнього оформлення: художнє оформлення ранніх букварів характеризується наявністю скромних невеличких дереворитних заставок і кінцівок, використанням набірних виливних прикрас. Букварі до середини XIX ст. практично не ілюстровані. Формат – „вісімка”. Обсяг – незначний. Тираж – 600-6000 примірників.

Протягом XVIII ст. в Україні виданням букварів продовжували займатися братські, монастирські та приватні друкарні. Але в 1766 році Святий синод наказав друкувати і видавати в Україні тільки ті книжки, що виходили в московській друкарні, що спричинило значний занепад українського друкарства. Національною мовою букварі виходять у Львові (І.Могильницького, І.Лавріновського), у Галичині (національний гурток у Перемишлі), в Будині.

Саме в XVIII ст. посібники для початкового навчання грамоті зазнають змін під впливом російських видань:

· змінюється кількість матеріалів для читання, їх зміст та жанрові особливості;

· поступово намічається перехід від кириличного до гражданського (цивільного) шрифрів;

· окрім кириличних з’являються римські та арабські позначення цифр;

· значно збільшується обсяг видань;

· поліпшується художньо-поліграфічне виконання книги;

· звертається більша увага на дидактичні функції підручника.

XIX століття диктувало вже свої підходи до створення та редагування букваря:

· букво-складова метода навчання грамоти (від І.Федорова) замінюється на звуко-аналітичну (вперше застосував її Й.Кобринський, нею користуємось і донині);

· з’являються підручники синтетичного характеру, де, крім суто букварної частини, подавалися ще й основи загальноосвітніх дисциплін;

· зміст букварів поступово з релігійного трансформується у світський. До молитов додаються приказки, прислів’я, казки, притчі, байки, вірші, розповіді про країну, видатних особистостей;

· буквар стає авторським (відомі підручники-букварі С.Русової, Б.Грінченка, Т.Лубенця, П.Куліша („кулішівка”), Т.Шевченка, О.Кониського). Все більше нівелюється роль традиції та більша увага приділяється методиці подачі матеріалу;

· тиражі збільшуються до 20000;

· обсяги кардинально збільшуються, до 80 аркушів;

· в художньому оформленні щедріше застосовуються різні відбивки, лінійки, політипажі. А згодом – ілюстрації;

· у структурі букваря з’являється новий елемент – передмови: „Передове слово до учителя”, „Присвітка”, „До свічника”. Загалом, буквар поділяють вже лише на дві частини – букварну (Азбука) та читанку (тексти для читання).

15. Специфіка підручника. М.Тимошик зазначає, що підготовка навчального видання потребує надзвичайно виважених підходів, адже потрібно враховувати навчальні, методичні та виховні аспекти пропонованої до друку праці. Особливої уваги редактора потребують послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого); доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача; чітка й детальна структурованість усіх складових змістової частини; відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі; відібраний і перевірений практикою фактичний матеріал; відсутність полеміки; наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань і вправ; регламентоване державними стандартами художньо-технічне оформлення та високоякісне поліграфічне виконання.

Для того, щоб професійно підготувати навчальне видання до друку, потрібно, перш за все, знати, чим саме цей тип видань відрізняється від інших. Потрібно розуміти його специфіку, особливості цільового та читацького призначення. Такими особливостями вчені вважають:

· Надзвичайно високий ступінь довіри до підручника. Є.Смирнова зазначає: будь-яке видання (науково-популярне, навіть наукове) допускає критичне ставлення читача до викладеного в ньому матеріалу. Інформацію підручника читач сприймає „на віру”. Саме тому надзвичайно важливо проводити ретельний аналіз фактичного матеріалу.

· Умови користування підручником. По-перше, як зазначає В.Ривчин, „учень користується підручником постійно протягом тривалого часу, це неодмінно знижує цікавість” [50]. По-друге, користування ним до певної міри є примусовим, адже опрацювання всього матеріалу підручника є обов’язковим для учня. Це також може формувати негативне ставлення до навчальної книги. Саме тому структура цього типу видань, а також його художне оформлення повинні бути продумані таким чином, щоб, навпаки, „підігрівати” цікавість учня.

· Підручник як адаптована наукова монографія. Більшість вчених стверджують: матеріал навчальної книги – це своєрідний „конспект науки”, адже знання, викладені в підручнику, повинні відображати основи наук. З цим пов’язана низка проблем.

1. Учень чи студент завжди отримують неповну, вибіркову інформацію. П.Буга наголошує: навчальне видання повинно забезпечити, сформувати цілісне уявлення про основи тієї чи іншої галузі знань. Але при цьому важливі факти залишаються поза увагою. Вихід вчений вбачає в створенні навчальних комплексів: „Звичайно, як доповнення до підручників повинна бути налагоджена система випуску навчальних матеріалів” [12].

Відкритим на сьогоднішній день залишається також питання координації навчальної та наукової літератури у навчальному процесі. Традиційно схема була такою: учень опановує матеріал підручника і вже потім переходить до читання наукової літератури. Нині існує й інша точка зору. Зокрема, Н.Зелінська вважає, що суттєвої потреби у підручниках немає – особливо для вищої школи. Студенти повинні працювати з історичними та науковими джерелами, а не отримувати вибіркову інформацію з навчальних видань. У цьому дослідниця спирається на досвід зарубіжних вищих навчальних закладів. У будь-якому випадку за такого підходу потрібно обов’язково враховувати специфіку предмету, специфіку навчального закладу, рівень забезпечення бібліотек літературою тощо.

2. У науковій і навчальній літературі суттєво відрізняється спосіб викладу інформації. Ще К.Ушинський стверджував: визначення науки відображаються в голові наставника зовсім у інший спосіб, аніж у голові учня. Саме тому педагогіка вважає за потрібне відрізняти педагогічний виклад науки від її систематичного наукового викладу. Це означає, що будь-який „конспект” науки в підручнику повинен бути ще й адаптованим до вікових, психофізіологічних можливостей реципієнта.

· Складність структури навчального видання. Перш за все, потрібно враховувати, що матеріал підручника призначений як для надання певних знань учневі, так і для перевірки цих знань. Цьому й повинна бути підпорядкована структура видання. Окрім того, підручники (особливо – для вищих навчальних закладів) часто можуть бути розраховані на вибіркове читання, що суттєво впливає на структурування окремих частин, розділів, параграфів: вони повинні бути логічно підпорядковані один одному в загальній композиції навчального твору, але разом з тим бути й самодостатніми, цілком завершеними, цілісними. У разі, коли учневі знадобиться опрацювати дві теми із запропонованих п’яти, він не повинен відчувати інформаційних „прогалин”. Обов’язкової уваги потребує також апарат орієнтування: певний фактичний та термінологічний матеріал учень повинен знаходити швидко і без проблем. У даному випадку підручник виступає ще й як аналог довідника чи словника.

· Чітка прив’язка до програми. Залежність від моделі навчання, змісту освіти, процесу навчання.  Збільшення питомої ваги самоосвіти в загальній моделі навчання чи зміни навчальних програм обов’язково означають необхідність внесення змін у структуру навчального видання. Вихід вчені, зокрема П.Буга, А.Гречихін, Є.Смирнова, вбачають у „модульному”, чи „блочному” підході до побудови підручника. П.Буга пише: „У цьому випадку дисципліна розбивається на низку розділів-модулей, що являють собою відносно самостійні структурні одиниці, які логічно пов’язані між собою” [12]. Таким чином, при перевиданні можна скоротити чи доповнити видання, видаливши чи додавши низку таких самостійних структурних одиниць.

· Залежність від рівня підготовленості читача. Матеріал повинен бути адаптований і приведений у відповідність до вікового і інтелектуального рівня читачів. Окрім того, видавцеві та редакторові потрібно знати свою читацьку аудиторію і орієнтуватись у особливостях її запитів. А.Юдін з цього приводу пише: „Навчально-педагогічні книги випускаються для дуже різних категорій покупців. Розглядаючи різні групи покупців цього тематичного розділу, варто зазначити, що цілі читання в них можуть суттєво різнитись. Серед основних груп покупців – учні та вчителі шкіл. Найбільш підготовлені читачі, професійно пов’язані з освітянською та педагогічною діяльністю, прагнуть постійно звертатись до навчально-педагогічної книги, цікавлячись новинками в галузі педагогіки та освіти. Значну категорію покупців складають студенти та учні вищих навчально-педагогічних закладів. Вони купують книги для навчальних цілей. Окрему групу покупців складають батьки. У цьому випадку попитом користується науково-популярна, додаткова навчальна, розвиваюча література” [75].

· Складна система рецензування і затвердження.

· Чітка регламентованість стандартами та санітарно-гігієнічними нормами поліграфічного та художнього оформлення видання.

· Моральна та матеріальна зношуваність навчальних видань. Вік підручника, за незначними винятками, короткий. Він важко народжується, але швидко „вмирає”.

Від морального „старіння” можуть врятувати стабільність матеріалу: а) орієнтація на базові знання; б) переакцентування уваги укладачів підручників із предметних знань на методологію (учні в першу чергу повинні оволодівати методологією науки, розробкою методологічних основ навчальних дисциплін).

Подолати фізичне „старіння” підручника, вважає П.Буга, можливо, звернувшись до досвіду зарубіжних країн: „...варто реалізувати на практиці пропозицію про диференційоване виконання накладів навчальної літератури для бібліотек та роздрібного продажу. Книги для бібліотек обов’язково повинні мати оправу і друкуватись на папері вищих сортів. Для роздрібної торгівлі можна випускати видання в м’якій обкладинці”

Осн.ф-ції навч. літ.

Інформаційна функція – функція фіксації предметного змісту освіти. Забезпечення її можливе через вирішення низки конкретних завдань:

· визначення обов’язкового для засвоєння учнями обсягу інформації;

· обгрунтований відбір навчального матеріалу, що здійснюється за критеріями наступності, неперервності, доступності, науковості, гуманізації та національно орієнтованого напрямку навчання. Важливою є також регламентація відбору матеріалу на рівні навчального предмета. Навчальна програма подає перелік запитань, але допускає варіативність у відборі матеріалу, в глибині його висвітлення, у способах організації засвоєння;

· врахування різних рівнів засвоєння учнями знань: репродуктивного (знання фактів, явищ, подій, правил щодо їх відтворення), конструктивного (знання, отримані шляхом комбінування знань, отриманих на першому рівні – аналіз, синтез, порівняння, узагальнення), творчого (знання, отримані в результаті власної пошукової діяльності учнів);

· врахування різних рівнів інформаційного навантаження (Л.В.Занков): 1) необхідний мінімум; 2) проблемні тексти з колізіями (виклад суперечливих фактів, подій, способів діяльності); 3) поглиблення теоретичного змісту з метою забезпечення широти та системності знань; 4) використання текстів різних типів.

Трансформаційна функція – це функція, що передбачає адекватний „переклад” мови наукової літератури на мову навчальної літератури з урахуванням основних дидактичних принципів, насамперед доступності, врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів.

Функція систематизації знань. Будь-яке навчальне видання покликане забезпечити системний (логічний і дидактичний) виклад навчального матеріалу, сприяти активізації умінь школярів володіти принципами наукової систематизації знань.

Функція закріплення знань, умінь та навичок. Функція контролю. Підручник передбачає не лише надання інформації, але й забезпечення надійного засвоєння знань. Повторення, запитання, завдання, вправи, ознайомлення з конкретними способами самоконтролю – це засоби реалізації такої функції.

Розвивальна функція. Вчені висловлюють різні точки зору з приводу того, які саме здібності покликаний розвивати підручник. Це можуть бути інтелектуальні можливості учня (Д.М.Богоявленський, Н.О.Менчинська); особистість школяра (Л.В. Занков, Ш.Амонашвілі); теоретичне та наукове мислення (В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін); уміння сприймати й аналізувати отриману інформацію (О.Я.Савченко); творчі здібності тощо.

Найбільш вдала класифікація навчальних умінь запропонована І.Лернером. Вчений виокремлює предметні уміння; загальнопізнавальні, або ж розумові уміння (забезпечують засвоєння предметних); організаційні –уміння організовувати власну діяльність; загальномовленнєві.

Деякі вчені наполягають на виокремленні ще й компетентністно орієнтованої функції, адже матеріал підручника спрямований ще на набуття школярами життєво необхідних компетенцій.

Виховна функція. В учня повинен формуватись досвід емоційно-ціннісного ставлення – до себе (естетичне виховання), до іншої людини (етичне виховання), до суспільста (право, національна самосвідомість, патріотизм), до виробництва (економіка), до природи (екологія).

На сьогоднішній день вчені відзначають: демокртичні перетворення в освіті призвели до фактичного руйнування виховної функції через хибне потрактування принципу деідеологізації освіти.

Функція самоосвіти та мотиваційна функція передбачає формування в учнів бажання вчитися, здобувати і поповнювати знання.

Умови формування пізнавального інтересу: 1) оптимальний рівень труднощів; 2) різноманітність способів діяльності; 3) наявність емоційно-образного компоненту в навчальному матеріалі (використання сюжетної оповіді та усіх засобів образності); 4) часта перевірка знань – зворотний зв’язок; 5) відбір змісту з точки зору значущості для дітей певного віку; 6) наявність додаткового цікавого матеріалу; введення ігрового компоненту (застосування індивідуальної та групової форм роботи, драматизація; ігри; заохочування учнів до висловлювання власної думки; діалоговий стиль спілкування; реферати; таблиці); 7) спрямування на усвідомлення практичної та теоретичної значущості матеріалу, що вивчається; 8) формування розуміння перспективності навчання й самостійної діяльності; 9) створення ситуації успіху в навчальній роботі.

Як зазначає П.Буга, підручник повинен сприяти розвитку самостійності мислення учня: „Із пасивного носія інформації підручник... перетворюється в активну дидактичну систему, яка в комплексі з іншими навчальними книгами, аудіовізуальними і технічними засобами, обчислювальною технікою, а також з науковою, довідковою, художньою літературою повинна забезпечувати учневі (студентові) всі умови для ефективної самостійної роботи” [12].

Інтегративна функція. Підручник повинен сприяти об’єднанню знань, отриманих школярами із різних джерел.

Функція координування. Підручник забезпечує ефективне функціонування підручника в системі інших засобів навчання, передусім як ядра навчального процесу.

Функція довідника. За умови, коли доступ до інформації утруднений, підручник виконує функцію „найавторитетнішого джерела інформації”.

Просвітницька функція. А.Юдін з цього приводу пише: „Навчальна книга може стимулювати загальнокультурні інтереси або ж призупиняти їх формування, може слугувати містком до самостійної роботи з книгою або ж вбивати цікавість до неї. Таким чином, можна сказати, що навчальна книга (як шкільна, так і вузівська) здатна виконувати таку ж роль, якщо не більшу, як будь-яка інша книга в процесі розповсюдження культури в суспільстві”

17. Підходи до формування типологічного ряду навчальних видань у науці про видавничу справу.

До навчальної літератури на сьогоднішній день відносять ті видання, які випускаються спеціально для того, щоб забезпечити роботу навчального закладу, який навчає учнів за єдиною програмою. Основні критерії типологізації – цільове призначення і відповідність навчальній програмі.

Навчальне видання – це видання, яке містить систематизовані відомості наукового чи прикладного характеру, викладені в формі, зручній для вивчення і викладання, і розраховане на учнів різного віку та ступеня навчання.

Цілком природно, для навчання можуть використовуватись різні типи видань. Наприклад, будь-який твір класика української літератури, випущений окремою книжкою не буде навчальним виданням, хоч і використовується в навчальному закладі. Але той же твір, випущений в серії „Бібліотека школяра” можна віднести до навчальних видань.

За багато років з’явилась велика кількість різновидів навчальних видань. Цільове призначення кожного з них і, відповідно, вимоги до підготовки – різні. Редакторові потрібно обов’язково розуміти специфіку усіх видів навчальної книги.

У науці про видавничу справу сформувались різні підходи до формування типологічного ряду навчальних видань. Б.Тяпкін запропонував спрощену схему: він розглядає програмно-методичні, навчальні, додаткові (дадатково-довідникові) видання. С.Антонова блоки навчальних видань формує за цільовим призначенням і розрізняє програмно-методичні, навчально-методичні, навчальні, допоміжні.

С. Болховітінова спробувала узагальнити існуючий у російськомовній науковій літературі матеріал і запропонувала свою типологію навчальних видань. Будь-яка класифікація здійснюється на основі певних ознак твору, вважає дослідниця. За цими ознаками можна виділити:

· підручники, задачники, хрестоматії (основний критерій такого поділу – властивості „розгортання” матеріалу. У підручниках матеріал викладається послідовно. Хрестоматії та задачники – приклади фрагментарного структурування тексту);

· підручники для різних категорій читачів, з різним досвідом роботи з книгою. Таким чином, ми можемо розрізняти навчальні видання 1) для читачів, які зовсім не мають практики роботи з книгою; 2) для тих, хто має малий досвід (2-4 класи); 3) для тих, хто має вже деякий досвід, але цей досвід не став ще навичкою (5-8 класи); 4) для досвідчених (9 клас – студенти);

· підручники з різних дисциплін (наприклад, підручник з хімії завжди матиме свої певні істотні відмінності. За своєю структурою та оформленням він більшою мірою буде відрізнятись від підручника з літератури, ніж між собою будуть різнитись шкільний та вузівський підручник з хімії);

· підручники для початкової школи, технікумів та училищ, вищих навчальних закладів. Основний критерій тут – тип навчального закладу, для якого готується видання.

О.Гречіхін, Ю. Древс пропонують брати за основу функціональний аспект навчальних видань і поділяють їх на такі групи: 1) програмні – учбовий план, навчальна програма курсу, робоча програма курсу; 2) теоретичні – підручник (пробний, експериментальний, проблемний, стабільний), теоретичний посібник (з усього курсу; з частини курсу), лекції (конспекти, курс, окрема лекція); 3) методичні – хрестоматія, практикум (лабораторний, практичних занять, семінарій, контрольні роботи, самостійні роботи, навчальний практикум, курсові роботи), методичний посібник, наочний посібник (з курсу, дипломне проектування; лабораторний, практичних занять, семінарій, контрольні роботи, самостійні роботи, навчальний практикум, курсові роботи); 4) інформаційні – бібліографічний посібник (список, покажчик, словник, бібліографічний, реферативний), реферативний посібник (список, покажчик, словник), огляд (бібліографічний, реферативний, монографічний)); 5) популярні.

На жаль, зазначають вчені, створенням інформаційних та популярних навчальних видань на сьогоднішній день нехтують. До того ж, методики створення інформаційних посібників не існує. А видання бібліографічних посібників (і в кращому випадку – анотованих бібліографічних посібників) з усіх дисциплін, що вивчаються, могло б значно полегшити роботу учнів та студентів. Цікавим і корисним О.Гречихін, Ю.Древс вважають закордонний досвід випуску популярної навчальної літератури. Наприклад, для студентів французьких університетів видаються певні серії книжок кишенькового формату за дисциплінами, які не входять до навчального плану. Саме такий досвід, зазначають вчені, потрібно вивчати і переймати.

М. Тимошик вважає, що, з огляду на методики редакторської підготовки, типологічний ряд кожного видання найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Учений пише: „Ми... прагнучи зобразити типологію навчальних видань простішою і зрозумілішою для редактора-практика, спробуємо вибудувати її за місцем і поширеністю кожного з цих видів видань у редакційно-видавничій діяльності. Отож, навчальні видання поділяються на такі види: підручник, навчальний посібник, наочний посібник, курс лекцій, практикум, збірник вправ (або задач), хрестоматія, книга для читання, навчальна програма, методичні вказівки, методичні рекомендації”

18. Специфіка і особливості ред-ня програмних навч. вид. (навч. програма, навч-метод. комплекс). Навчальна програма – це навчальне видання, яке визначає зміст, обсяг, а також порядок вивчення навчальної дисципліни або її частини.

На сьогоднішній день із випуском цих навчальних видань пов’язана ціла низка таких проблем: знижена нормативність цього державного документу; часті зміни програм і пристосування їх до нових реалій навчального процесу; відсутність однозначних в межах країни рішень стосовно структури та форми подачі матеріалу в навчальній програмі.

Відкритим залишається питання щодо необхідності видавати збірки програм з усього напрямку, спеціальності замість окремих програм до того чи іншого курсу, тієї чи іншої дисципліни. А.Гречихін, наприклад, вважає цю тенденцію хибною. Натомість, Є.Смирнова наголошує: видання збірок програм дає змогу студентові зорієнтуватися в усьому курсі одночасно, в усьому спектрі дисциплін, що будуть вивчатися, сформувати свою бібліографію та свій план роботи.

Робоча чи навчальна програма повинна містити цілу низку обов’язкових елементів: у вступі обгрунтування потребують актуальність запропонованого курсу, значення і місце курсу в навчальному процесі та серед інших обов’язкових дисциплін, відповідність навчальній програмі та державним стандартам, а також мета, завдання, структура, особливості, форми організації навчального процесу, взаємозв’язки аудиторної та самостійної роботи учнів, вимоги до знань та умінь у відповідності до кваліфікаційної характеристики випускника, обсяги навчального матеріалу і терміни вивчення, види контролю знань.

Російські вчені, які підтримують формалізовані підходи до створення подібних документів, розробили цілу систему маркерів для написання і редагування вступу, зокрема: „На сьогоднішній день актуальними є...”, „До найбільш актуальних проблем можемо віднести...”, „Введення нового курсу обумовлено...”, тощо.

Основна частина програми містить перелік тем з деталізацією тих питань, які повинні розглядатись. Окрім того, подається перелік питань, які виносяться на практичні заняття, пропонуються для самостійного опрацювання, входять до екзаменаційних білетів. Обов’язковим елементом є списки рекомендованої літератури або ж бібліогафія.

Робоча та навчальна програми – це, власне, план роботи викладача і студента. Цим обумовлюється і специфіка мови даного типу видань, що передбачає стислість, лаконічність висловлювань, конспективний характер викладу матеріалу.

Навчально-методичний посібник – це навчальне видання, яке містить матеріали з методики викладання навчальної дисципліни.

Вчені відзначають необхідність введення уніфікованої назви для цього типу видань, адже на сьогоднішній день їх кілька: методичний посібник, методичні вказівки, методичні рекомендації, методичний комплекс.

А.Гречихін вважає недоцільним поділ навчальних видань на методичні і практичні і відносить практикуми до методичної літератури, тому що 1) в них містяться матеріали, призначені не лише для відпрацювання необхідних навичок та умінь, але й для перевірки рівня знань; 2) будь-які завдання практичного характеру супроводжуються методичними рекомендаціями.

Вступ до навчально-методичного посібника, як і вступ до навчальної програми, повинен містити такі обов’язкові елементи: 1) обгрунтування актуальності, значення і місця курсу в навчальному процесі та серед інших обов’язкових дисциплін, 2) відповідність навчальній програмі та державним стандартам, 3) мета, завдання курсу, 4) структура, особливості, форми організації навчального процесу, 5) взаємозв’язки аудиторної та самостійної роботи учнів, вимоги до знань та умінь у відповідності до кваліфікаційної характеристики випускника, 6) обсяги навчального матеріалу і терміни вивчення, види контролю знань.

Основна частина навчально-методичного посібника формується з тематичних блоків, які створюються за таким планом: 1) порядковий номер та назва теми; 2) основні питання теми; 3) мета та завдання вивчення теми; 4) вимоги до підготовки студентів; 5) характеристика основного понятійно-термінологічного апарату теми; 6) список рекомендованої літератури або огляд рекомендованої літератури (в таких оглядах необхідно охарактеризувати ступінь висвітленості теми в науковій літературі, зорієнтувати студента на доцільну послідовність роботи з документами, акцентувати увагу студентів на найбільш актуальних фрагментах наукових джерел та документів); 7) висновки; 8) контрольні питання.

19. Специфіка і особливості ред-ня теорет. навч. вид. (підручник, навч. посібник, курс лекцій). Підручник – це навчальне видання, яке містить систематизований виклад навчальної дисципліни (її розділу чи частини), що відповідає навчальній програмі і офіційно затверджене як такий вид видання.

Зміст підручника відображає певну систему знань, що складають основу усіх відомостей з даної науки, галузі, сфери діяльності. Окрім того, підручник містить характеристику методів отримання і використання знань. Як зазначає П.Буга, „у підручнику, який є провідним дидактичним засобом навчання, як у дзеркалі відображаються в концентрованому вигляді минуле і сьогодення тієї чи іншої галузі знань і формується образ її майбутнього. Розкриваючи науковий зміст дисципліни, її теоретичні основи і методологічний апарат, підручник покликаний стимулювати цікавість читача до роботи з іншими видами літератури” [12].

Матеріал підручника повинен організовуватись таким чином, щоб учень міг самостійно засвоїти необхідний обсяг знань. Виклад матеріалу має бути послідовним, системним, логічно обгрунованим. Зміст підручника повинен відповідати рівню знань та можливостям сприймання інформації учнями.

Обсяг підручника визначається відповідною навчальною програмою. Редактор повинен обов’язково відстежувати відповідність тематики та структури твору тематиці та структурі програми. Розділи підручника повинні збігатись з розділами програми за назвами, обсягами навчального матеріалу, послідовністю викладу.

Структура підручника формується з основного тексту, апарату орієнтування та апарату засвоєння знань. Це уможливлює реалізацію основних завдань навчальної літератури – надання і перевірка знань.

Вузівський підручник за характером інформації наближений до наукової монографії, оскільки логіка навчального предмета відповідає логіці науки. Методи викладу та термінологічна система відповідають традиціям науки. Однак відбір інформації відрізняє все ж таки підручник від монографії: до нього потрапляє не оригінальний, а вже апробований і адаптований матеріал.

Навчальний посібник – це навчальне видання, яке доповнює або частково замінює підручник, офіційно затверджене як таке. Його призначення – розширювати, доповнювати, поглиблювати знання, передбачені програмою нормативного курсу.

З точки зору теорії підручникотворення, спочатку повинен створюватись підручник, а вже потім – навчальний посібник, як доповнення і як частина загального навчального комплексу. На практиці – і це визнають більшість дослідників, зокрема, Є.Смирнова, М.Тимошик – оскільки вимоги до навчального посібника менш жорсткі, накопичення матеріалу в авторів відбувається поступово, створюються спочатку навчальні посібники, які вже потім „переростають” у підручник.

Структура цього видання не така строга, як у підручнику. У навчальному посібнику висвітлюються здебільшого актуальні проблеми, сучасні тенденції галузі, маловивчені аспекти цілісного нормативного курсу. Для нього виправданими є менший ступінь адаптованості матеріалу, науковість викладу, полемічність у висвітленні деяких питань, проблемність.

Курс лекцій – це навчальний посібник, який містить лекції одного автора з дисципліни чи пов’язані між собою лекції кількох авторів із однієї дисципліни. Курс лекцій є доповненням до підручника. В ньому викладається, в основному, новий, оригінальний матеріал. Власне, це авторська робота, у якій розкриваються конкретні проблеми, ставляться проблемні питання, відображається власна позиція автора.

В лекціях виявляється творче індивідуальне начало автора, його особисте ставлення до проблем. Саме тому допустимими є довільний вибір способу викладу матеріалу, використання більш широкого – у порівнянні з підручником – спектра мовних засобів.

А.Гречихін вважає, що саме матеріали лекцій були найпершою формою вузівської навчальної книги і на сьогоднішньому етапі можуть замінити підручник, оскільки це безпосереднє живе міжособистісне інформаційне спілкування студента і викладача, а отже, і надійний засіб виховання і навчання.

Конспект лекцій включає основні положення лекційного курсу. Готується він за новою дисципліною і як додаток до підручника.

20. Специфіка і особливості ред-ня методичних навч. видань (хрестоматія, пратикум зб. задач, метод. посібник) Хрестоматія – це навчальне видання, яке містить літературно-художні, історичні або інші твори або уривки з них, що складають об’єкт вивчення даної дисципліни.

Для хрестоматії найбільш суттєвими є два критерії відбору матеріалів – системність і стабільність. По-перше, це видання повинно містити підібрані та систематизовані за певними критеріями матеріали з певної галузі знань. По-друге, хрестоматія відображає не просто твори або уривки з них, а класичні зразки, які підтверджують досягнутий досвід розвитку певної галузі.

Практикуми, або збірки задач спрямовані на закріплення знань та вмінь учнів, формування навичок практичної роботи, оволодіння формами і методами пізнання. Цей тип навчальних видань призначений для проведення лабораторних, практичних, домашніх робіт.

Зміст практикумів повинен відображати основні аспекти навчального курсу, повторювати теоретичні та практичні питання для більш детального їх аналізу та закріплення. Практикуми можуть складатись із одних лише зипитань і завдань, а можуть включати ще й додаткові методичні вказівки з їх виконання, або ж матеріали, в яких роз’яснюються найбільш складні питання курсу.

Структура практикумів повинна відображати послідовність викладу матеріалу, прийняту в навчальній програмі.

Програмовані практикуми призначені для самостійного вивчення предмету і самостійного контролю засвоєння учнем матеріалу. Невеликі за обсягом розділи в такому практикумі повинні обов’язково завершуватись питаннями та завданнями, які б дали можливість проконтролювати рівень засвоєння знань.

21. Порівняльна характеристика видань для середньої та вищої школи.

Вимоги до видань для середнього шкільного віку

Основний текст має бути розміщений на одній шпальті.

Допускається розміщувати текст на двох шпальтах, якщо його обсяг займає не більше ніж ½ сторінки видання. У гуманітарному навчальному виданні на двох шпальтах може бути розміщений вірш; перелік слів і словосполучень, хронологічні дані — на двох і більше шпальтах. Відстань між шпальтами має становити не менше ніж ½ кв. (9 мм).

Обсяг додаткового тексту для безперервного читання не має перевищувати1000 знаків на сторінці.

Додатковий та виокремлений текст може (5ути відтворений шрифтом напівжирного та курсивного накреслення або кольоровими фарбами.

Додатковий текст, відтворений чорною фарбою, може бути без збільшення інтерліньяжу.

Дозволяється зменшувати довжину рядка додаткового і виокремленого тексту до 3½ кв. (63 мм).

Для додаткового та виокремленого тексту дозволяється застосовувати виворітний шрифт кеглем (12—14) пунктів з оптичною густиною фону не менше ніж 0, 5.

У тексті математичного та природничого навчального видання інтерліньяж на одній сторінці може бути неоднаковий.

Стовпчики прикладів і задач можуть бути розміщені на двох і більше шпальтах, але відстань між шпальтами має бути не менше ніж 1/2 кв. (9, 0 мм),

якщо стовпчики розташовані на кольоровому фоні чи їх роз’єднує відокремлю-вальна лінія — не менше ніж 16 пунктів (6, 0 мм).

Кегель шрифту основних елементів у літерних і числових формулах може бути на 2 пункти менший від кегля шрифту основного тексту. Кегель шрифту допоміжних елементів має бути не менше ніж 6 пунктів.

Кегель шрифту основних елементів хімічної формули має бути не менший від кегля шрифту основного текстур кегель шрифту допоміжних елементів має бути не менше ніж 6 пунктів.

Кегель шрифту текстівок рекомендовано не менший від кегля шрифту додаткового тексту. Текстівка має бути розміщена на відстані від ілюстрації не менше ніж 12 пунктів (4 мм).

Кегель шрифту напису на наочному зображенні у навчальному виданні має бути не менше ніж 8 пунктів.

На сторінці навчального видання не має бути більше 12 переносів.

Вимоги до видань для старшого шкільного віку

Обсяг додаткового тексту не має перевищувати 2000 знаків на сторінці. Виокремлений текст обсягом до 200 знаків на сторінці може бути відтворений виворітним шрифтом: кеглем не менше ніж 10 пунктів із збільшенням інтерліньяжу на (1—2) пункти при оптичній густині фону не менше ніж 0, 4.

Основний текст має бути розміщений на одній шпальті.

На двох шпальтах може бути розміщений основний текст, в тому числі віршований, у такому шрифтовому оформленні:

- кегель шрифту не менше ніж 9 пунктів;

- збільшення інтерліньяжу на 1-2 пункти;

- довжина рядка не менше ніж 3½ кв. (63 мм);

- відстань між шпальтами не менще.йш: ½ кв. (9 мм), якщо шпальти відокремлені лінією — не менше ніж ⅓ кв. (6мм).

У тексті математичного, природничого та спеціального навчального видання * інтерліньяж на одній сторінці може бути неоднаковий,

Стовпчики прикладів і задач можуть бути розміщені на двох і більше шпальтах, але відстань між шпальтами має бути не менше ніж 16 пунктів (6, 0 мм).

Кегель шрифту в стовпчиках прикладів і задач має бути не менший від кегля шрифту додаткового тексту для відповідного виду навчального видання,

Кегель шрифту основних елементів у літерних і числових формулах може бути на 2 пункти менший від кегля шрифту основного тексту. Кегель шрифту допоміжних елементів має бути не менше ніж 6 пунктів.

Кегель шрифту основних елементів Мімічної формули має бути не менший від кегля шрифту основного тексту, кегель шрифту допоміжних елементів має бути не менше ніж 6 пунктів.

Кегель шрифту напису на наочному зображенні має бути не менше ніж 8 пунктів.

Кегель шрифту текстівок рекомендовано не менший ніж 8 пунктів із збільшенням інтерліньяжу на (1—2) пункти. Текстівка має бути розміщена на відстані не менше ніж 12 пунктів (4 мм) від ілюстрації.

На сторінці навчального видання не має бути більше ніж 12 переносів.

22. Тенденції розвитку типологічного ряду навч. видань. Перехід вищої освіти України на нові стандарти освіти вимагає розробки нових підходів до створення навчальних документів для вищої школи.

У зв’язку з цим потрібно чітко визначити особливості типології навчальних документів.

До навчально–теоретичних видань відносяться підручники та навчальні посібники.

Положення, коли підручник називали навчальними посібниками, склалося тоді, коли підручник офіційно не визнавався науковою роботою, а навчальний посібник розглядався як наукова праця. А коли надано було дозвіл подавати вузівські підручники до захисту на здобуття наукових ступенів кандидата чи доктора наук на рівні з дисертаціями, навчально-методичні комісії, які видають гриф " підручника”, почали схилятися до того, щоб підручники називати навчальними посібниками. Цьому також сприяло відсутність визначення поняття " підручник”.

Вузівський підручник – це жанр навчального документа, предметним змістом якого є наукові основи дисципліни, викладені у відповідності з навчальним планом (планами).

У відповідності з цим, підручник є першим та найважливішим джерелом знань для студентів. Він не тільки дає деякий мінімум теоретичних відомостей по тій чи іншій дисципліні, а і орієнтує студентів у методологічному відношенні, допомагає їм послідовно освоїти різні ступені знань, йти від простого до складного. При можливості, підручник повинен орієнтувати студента на перспективу, на розвиток будь-якої галузі науки та практики. Це головна мета будь-якого підручника.

Отже, вузівський підручник – це необхідний елемент навчально-виховного процесу і являє собою модель підготовки спеціаліста з певної дисципліни.

Існує три види дидактичних підручників:

1. традиційні підручники (зберігають в основному вербальну форму передачі інформації, з використанням графічних та символьних елементів);

2. програмовані підручники, що застосовують особливу форму передачі інформації, тісно пов’язаної з самоконтролем та самокоректуванням, створені на основі теорії програмованого навчання;

3. напівпрограмовані підручники, тобто підручники змішані, які складаються з традиційних наукових текстів та програмованих текстів.

Розглядаючи підручник як головну ланку в системі видів і різновидів вузівських навчальних видань є сенс встановити взаємовідносини його з навчальним посібником.

Існує ряд варіантів, за якими навчальні посібники поділяються на ряд різновидів. В залежності від того, до якого різновиду належить навчальний посібник, він може бути або підготовчим матеріалом для створення підручника (випускається до виходу підручника), або доповнюючим матеріалом (випускається після виходу підручника). Крім цього є ще ряд специфічних особливостей навчального посібника на відміну від підручника. Вони залежать від глибини та діапазону висвітлення матеріалу в навчальному посібнику.

У доповнення до основних навчальних документів (підручників і навчальних посібників) випускаються інші навчальні видання: навчально-методичні посібники та вказівки, методичні посібники та вказівки, бланки завдань, навчальні наочні посібники та ін.

Із всього вищесказаного виходить, що з кожної дисципліни повинен бути набір основних навчальних документів, це: програма, яка є схемою для підручника; підручник, який заповнює цю схему науково-теоретичним матеріалом і навчальні посібники, які доповнюють або поглиблюють матеріал, викладений у підручнику – що у взаємодії поглиблює знання, вміння і навички студентів, а також може доповнюватись серіями, що дає змогу систематичного вивчення конкретних дисциплін із постійним введенням нової інформації, яка напрацьовується в кожній науковій галузі.

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: