Загальнотеоретичний і методичний рівні теорії навчальних видань. Специфіка предметних підручників.

За Д. Зуєвим, теорія підручника – це „система глибокого наукового обгрунтування головних його параметрів, яка покликана вивчати закономірності створення навчальної літератури, допомагати її розвитку”

Д.Зуєв, С.Святковський, пропонують розрізняти два рівні теорії підручника – загальнотеоретичний і методичний. Такий поділ зумовлено наступною проблемою: зміст освіти завжди реалізується через конкретні навчальні премети – математику, фізику, біологію. Відповідно, методи створення кожного з цих предметних підручників – різні. Отже, загальна теорія підручника передбачає вивчення, дослідження універсальних принципів його конструювання. Методичний рівень -реалізація загальних принципів побудови книги щодо створення конкретного підручника з урахуванням особливостей навчального предмета, вікових особливостей учнів, типу школи тощо”.

Теорії підручникознавства розглядають історію підручника; функції і типологія підручника; дидактичні, психологічні, методологічні, гігієнічні вимоги щодо його створення; принципи і критерії відбору наукових знань; вимоги щодо змісту і структури підручника, ілюстративного матеріалу, апаратів орієнтування й засвоєння; реалізація освітнього, розвивального і виховного потенціалу підручника; аналіз і оцінювання навчальної книги; перспективи розвитку теорії шкільного підручника; створення електронних підручників, підручників із різним ступенем складності матеріалу, необхідність в яких обумовлена програмою індивідуально зорієнтованого навчання; підручників, розрахованих на самостійну роботу учня з навчальним виданням.

 

 

7. Основні віхи історії розвитку теорії навчальних видань.

Першим теоретиком підручникознавства є Ян Амос Коменський, який сформулював ряд важливих положень щодо підготовки, оформлення та використання підручника. Він же створив перший ілюстрований підручник для найменших учнів – „Видимий світ у малюнках” (1658). За Я.Коменським, навчальна книга має бути:

· диференційованою за читацьким призначенням – для учнів та для вчителів (методичні посібники), і за предметами;

· оригінальною і відшліфованою за своїм змістом: „шкідлива звичка наповнювати світ будь-якою писаниною” або ж переписуванням з попередніх видань, повинна зникнути;

· невеликою за обсягом, стислою і змістовною; добре ілюстрованою;

· такою, що містить весь необхідний матеріал, але без зайвих деталей;

· чітко структурованою і прозорою; написаною зрозуміло і доступно.

З 60-х років XIX століття почали з’являтись підручники, які були наближеними до сучасних. Тексти супроводжувались питаннями для самоперевірки, таблицями, словниками, покажчиками дат, списками рекомендованої літератури.З’явились заголовки, підзаголовки, частини, розділи, параграфи. Однак якість цих підручників була сумнівною.

Про те, що підручник повинен вчити не лише „знати”, але й думати, писав Ф.Буслаєв: „наші підручники можна назвати кримінальним зведенням законів, поліцейськими правилами, невиконання яких передбачає покарання”. Навчальне видання, навпаки, повинно стимулювати практичне засвоєння предмету, бути націленим на тренування не тільки пам’яті, а й аналітичних здібностей учня.

Одним із видатних теоретиків підручникотворення, який намагався докорінно змінити ситуацію, що склалась, був Костя Ушинський, автор навчальних посібників „Дитячий світ” (1861), „Рідне слово” (1864). Він вважав: Підручник потрібно розглядати як надійний засіб для самостійної роботи, він має бути таким, щоб після його опрацювання в дитини виникло бажання знати ще більше.

· Навчальні книги не повинні бути переобтяженими другорядним матеріалом: те, що „тримається тільки через рутину й вивчається для того, щоб згодом його забули, а тим часом забирає багато годин життя й захаращує пам’ять, яка, потрібно викидати.

· Структура підручника і кожного параграфа повинна бути такою, щоб дитина поступово переходила від явищ простих до явищ складних.

· Підручник повинен бути написаний доступною мовою: „Іноді стаття написана дуже гарною мовою, водночас настільки позбавлена будь-якого змісту, що учень не може схопити в ній жодної чіткої думки щодо прочитаного”

Т.Г.Лубенець. Під псевдонімами „Норець” та „Хуторний” у 1883 році він видав свої „Граматку” і „Читанку”. В їх основу закладено наступні принципи:

· принцип народності: розвиток у дітей цікавості, уваги, пам’яті перебуває у природній залежності від рідної мови;

· принцип доступності: автор повинен переходити від конкретних тем - до більш складних і абстрактних питань („Що є на небі і на землі? ”, „Що таке наука? ”);

· принцип відповідності теорії практиці, зв’язку навчального матеріалу з практикою;    орієнтування на самостійність у процесі засвоєння матеріалу.

Я.Ф. Чепіга розглядав ілюстрацію як важливий засіб розвитку психічних процесів, почуттів учня, адже малюнок збуджує елементарну спостережливість. Як необхідні вимоги до ілюстрації він розглядав гарне художнє оформлення, зрозумілість для учня, неперевантаженість зайвими деталями.

І.І.Огієнко вперше запропонував ілюстрації-завдання (ілюстрації до правил, таблиці для запам’ятовування правил. Він вперше звернув увагу на дотримання певних вимог щодо зовнішнього оформлення підручника: якісний папір, відповідний шрифт, акцентування уваги на правописних особливостях слів.

Роботи Н.К.Крупської, присвячені питанням підручникотворення, відіграли важливу роль. Увага наукової спільноти акцентувалась на необхідності створення „стабільних” предметних підручників, які були б укладені у відповідності до навчальних програм і єдиних для усіх заздалегідь визначених вимог. З 50-х років підручник стає об’єктом наукового дослідження, до якого почали долучатись педагоги, психологи, редактори.

У 60-70–х роках відбувся тотальний перехід до загальної середньої освіти. В цей період активно обговорюються проблеми розвиваючого підручника, підвищення теоретичного рівня навчального матеріалу, його предметної складності, шляхи покращення читабельності підручника, про доцільність чи недоцільність тих чи інших способів викладу матеріалу, про типові помилки (логічні, стилістичні) в навчальних текстах.

80-ті роки XX століття актуалізували питання типології шкільного підручника. З’явилось поняття навчально-методичного комплексу. Стало зрозуміло, що сам підручник, хоч би яким досконалим він не був, не може забезпечити процес особистісно орієнтованого навчання для кожного учня.

З другої половини XX століття активно розвивається західноєвропейська та американська теорія навчальних видань. Науковці обговорюють такі проблеми:

8) принципи розвиваючого навчання, формування пізнавальної самостійності учнів.

9) активізація міждисциплінарних зв’язків;

10) активізація краєзнавчої роботи;

11) пошук ефективних способів викладу матеріалу: 1) виклад матеріалу через запитання; 2) драматизація – розігрування сценок (взяти інтерв’ю); 3) складання таблиць, графіків;

12) розгалуджена система завдань для позакласної роботи: реферати, позакласне читання;

13) чітке структурування параграфів, наявність висновків і узагальнень в кінці параграфів

Велику увагу дослідники приділяють вивченню проблем якості навчальних видань. Протягом березня-травня 2001 р. відповідно до наказу МОН України було проведено моніторингове дослідження якості навчальної літератури. Результати цього досліджені підсумованів роботі Т.О. Лукіної „Якість українських підручників для середніх загальноосвітніх шкіл: проблеми оцінювання і результати моніторингу”.

Значна кількість сучасних досліджень присвячена питанням редагування навчальної літератури. До недавнього часу найавторитетнішим виданням у цій галузі було „Редактирование различных видов литературы” під ред. Н.М.Сікорського. Праці російських (С.Антонової, Є.Смирнової, А.Гречихіна) та українських (З.Партика, М.Тимошика) вчених докорінно змінюють ситуацію.

 

8. Основні напрямки сучасних досліджень навчальних видань.

На сьогоднішній день в Україні науковці активно обговорюють питання, що стосуються мови навчальної літератури. В збірнику наукових праць „Проблеми сучасного підручника” цій проблемі присвячені статті таких дослідників, як Н.Буринська, Ю.Жук, І.Гудзик, Л.Момот.

Як в Україні, так і за кордоном неабияку увагу сучасні дослідники приділяють вивченню проблем якості навчальних видань. Цікавим і корисним є досвід французьких педагогів Франсуа Марі Жерара та Ксав’є Роеж’єра, які створили посібник „Як розробляти та оцінювати шкільні підручники”. Українські вчені за останні роки провели низку грунтовних досліджень зарубіжних систем оцінювання якості навчальних текстів. Як результат – протягом березня-травня 2001 р. відповідно до наказу МОН України було проведено моніторингове дослідження якості навчальної літератури. Результати цього досліджені підсумовані в роботі Т.О. Лукіної „Якість українських підручників для середніх загальноосвітніх шкіл: проблеми оцінювання і результати моніторингу”.

Значна кількість сучасних досліджень присвячена питанням редагування навчальної літератури. До недавнього часу найавторитетнішим виданням у цій галузі було „Редактирование различных видов литературы” під ред. Н.М.Сікорського. Праці російських (С.Антонової, Є.Смирнової, А.Гречихіна) та українських (З.Партика, М.Тимошика) вчених докорінно змінюють ситуацію.

 

· Внесок О. Партицького і Б. Грінченка в українське підручникотворення.

О. Партицький зробив помітний внесок у розвиток освіти в Україні. У період становлення українського підручникознавства О. Партицький разом з професорами гімназій працював над створенням українських видань для народних шкіл. О. Пар­тицький видав чимало книжок, які швидко стали популярними серед народу. Це були видання для малоосвіченої читацької аудиторії − селян, робітників, частково міщан. У 1870 р. уклав читанку для селян " Зоря". У 1871 р. О. Партицький видав «Руску читанку для низших кляс середніх шкіл», до якої відібрав прозові художні та науково-популярні твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Ю. Федько­вича, твори Т. Шевченка, М. Костомарова, С. Руданського та ін., а також кілька народних дум. У 1879 р. він видав буквар, підготував і видав кілька граматик. Випущена О. Партацьким у 1873 р. " Граматика руського язика для ужитку в школах людських", з точки зору методики вважалася однією з найкращих граматик української мови того часу.

Саме він уперше ввів у читанки і граматики твори Т. Шевченка, а у шкільні програми — вивчення творчості Кобзаря. О. Партицький залишив помітний слід у галузі мовознавства. Важливою його працею був двотомний " Німецько-руський словар», у якому подано близько 50 тисяч українських відповідників. О.Партицький дослідив мотиви поезії Т. Шевченка і написав життєпис Кобзаря. У 1872 р. вийшла його праця " Провідні ідеї в письмах Т. Шевченка", в якій висвітлювалися основні етапи життя поета та його спадщина.

О. Партицький заснував та упродовж пер­ших п'яти років редагував літературний часопис " Зоря" (1885-1897), який був одним із " довгожи­телів" української преси і, як зазначав І. Франко, «мабуть, першим літературним журналом, що тримаєтеся на власних ногах». " Зоря" мала вели­кий вплив на культуру, літературу, мистецтво, літературну критику. Крім художніх творів, часопис публікував матеріали з історії літератури, літера­турно-критичні статті, залучила до співпраці нові місцеві літературні сили на чолі з І. Франком. " Зоря" мала виразно національне та мистецьке спрямування.

Чималі його здобутки і у становленні видавничої справи та редакторського фаху в Україні. І хоча як редактор та видавець він нерідко наражався на критику, все ж більшою мірою зажив собі слави за високий професіоналізм та великий практичний досвід у галузі шкільного й наукового книговидання, у видавничій підготовці творів художньої літератури, а також у редагуванні та випуску періодичних видань. 

Активною видавничою діяльністю Б. Грінченко почав займатися у Чернігові. Тут разом з дружиною вони організували перше в Украї ні видавництво, в якому протягом 1894-1902 рр. було підготовано до друку і видано близько 50 книжок загальним накладом 200 тисяч примірників. Книжкова продукція їхнього видавництва призначалася передусім сільському читачеві, шкільній молоді і була україномовною. Останній факт в умовах жорстких цензурних утисків був виявом справжнього героїзму, високої громадянської свідомості. Видавництва готували видання так, що у цензури складалося враження, що вони походять з різних джерел. Матеріал науково-популярного характеру викладався у жанрі, схожому на художнє оповідання.

Видавнича діяльність Б. Грінченка у Чернігові сприяла активіза­ції просвітницької роботи серед широких верств населення. Вона давала свідомій інтелігенції — потужну зброю в боротьбі з неграмотністю серед сільського населення — українське друковане слово. Репертуар їхнього видавництва формувався з ви­дань класичних творів української та світової культури, творів тогочас­них письменників, упорядкованих фольклорних матеріалів, науково-популярних видань. Найкращими вважаються " Кобза" П. Грабовського, Як видавець Б. Грінченко виявився талановитим організатором. Книжки для народного читання видавалися Чернігівсь­ким видавництвом Грінченків на гроші відомого українського мецената І. Череватенка. Грінченко дбав і про самоокупність своєї продукції. Він випускав науково-популяр­ну, наукову і художню літературу не лише на залучені, а й на власні кошти. Видавець умів чітко спрогнозувати попит, а відтак правильно визначити тиражну політику, збував продукцію майже без залишків. Наклади тих видань, які користувалися підвищеним попитом, додруковувалися, кошти від реалізації вкладалися в розвиток справи.

Добре знаючи, якою є купівельна спроможність потенційного читача-покупця, Б. Грінченко свідомо йшов на випуск дешевої продук­ції, заоща­джуючи на використанні паперу і палітурних матеріалів невисокої якості. Випускав здебільшого книжки і брошури зручного у користуванні кишенькового формату (так звані метелики). Книжки, написані і видані Б. Грінченком для народного читання, порушу вали чимало питань, важливих для самоосвіти українського народу.

Заслуговують на уважне вивчення використані Б. Грінченком у науково-популярних текстах особливі засоби адаптації наукового матеріалу, доступність у викладі складних фактів, зацікавлення читача, активізації й утримання його уваги. Він часто вдавався до таких ефективних прийомів, як пояснення невідомого через відомі та цікаві читачеві факти, вибудовування цікавих асоціативних рядів, використання метафоричних конструкцій, діалогової форми викладу тощо. Працював він і для дитячої читацької ауди­торії: уклав і видав декіль­ка підручників (" Українська грамота", " Рідне слово" ), художніх видань (" Народні українські казки", " Колоски", " Робінзон" ). Спираючись на власні спостереження, життєвий і професійний досвід, написав книжку " Перед широким сві­том", в якій дослідив, як народ ставиться до читання і що йому найбільше до вподоби.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: