Предмет науки конституційного права

Конституційне право як складова правової системи держави є об'єктом дослідження спеціальної юридичної науки, яка називається наукою конституційного права. Ця наука досліджує конкретний зміст як національної галузі конституційного права, так і галузі конституційного права зарубіжних держав. Питання про предмет науки конституційного права є складнішим, аніж питання про предмет самої цієї галузі права, оскільки система науки конституційного права, тобто її основні складові, збігається із системою галузі конституційного права як сукупністю відповідних правових норм лише в основному. В системі науки є такі складові, яких немає в системі галузі. Це, наприклад, теорія конституціоналізму, теоретичні проблеми влади, демократії, правової держави, методи наукових досліджень тощо.

Кожна наука є системою знань про той чи той об'єкт у межах її предмета. Наукові знання існують у формі понять, категорій, ідей, гіпотез, концепцій, теорій тощо. Відповідно до предмета галузі конституційного права і структури наукового знання можна виокремити три основні складові предмета науки конституційного права.

По-перше, знання про правове регулювання відносин між особою, суспільством і державою, що складаються на основі та у зв'язку зі здійсненням публічної влади. Це знання про конституції, закони та інші нормативно-правові акти, норми яких регулюють такі відносини, тобто це знання про право.

По-друге, знання про суб'єкти конституційно-правових відносин, реальну практику їх формування і функціонування. Звичайно, від науки конституційного права не вимагаються знання взагалі про особу (людину), суспільство чи державу. Такі знання формуються іншими науками — філософією, соціологією, політологією тощо. Однак хто такі громадянин, іноземець, особа без громадянства, біженець, виборець, депутат чи що таке національна меншина, територіальна громада, суб'єкт федерації, глава держави, парламент, уряд, муніципалітет тощо, як формуються і функціонують огани державної влади та органи місцевого самоврядування має знати передусім наука конституційного права.

По-третє, теорія конституційного права. Це не знання про конкретні правові норми, а ідеї, концепції, теорії, узагальнення, сформульовані наукою закономірності тощо та відповідний понятійно-категоріальний апарат.

Та чи та сукупність знань про навколишній світ може претендувати на статус науки лише тоді, коли відображає не всю багатоманітність відповідних явищ і процесів, а насамперед закони їх виникнення і функціонування. Закон - це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Регулярна повторюваність вияву закону є закономірністю. Закони суспільного, у тому числі політичного, розвитку не діють з такою очевидністю й необхідністю, як закони природи. У природі закономірність або закон, передбачаючи причинно-наслідковий зв'язок, виключає випадковість або ж відводить їй другорядну роль. Суспільно-політичні явища характеризуються динамізмом, перебувають під впливом багатьох випадковостей, у тому числі суб'єктивного чинника, а тому не можуть визначатися в межах суворо детермінованих причинно-наслідкових зв'язків. Закономірності суспільного розвитку проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів.

Поняття закону (закономірності) в соціально-гуманітарних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних, політичних і культурних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок. Можна виокремити дві групи закономірностей науки конституційного права: закономірності функціонування суб'єктів конституційного права і закономірності діяльності з конституційно-правового регулювання суспільних відносин.

У науковій і навчальній літературі з конституційного права рідко формулюються закономірності функціонування його суб'єктів. Зрештою, виокремлення закономірностей є проблемою, характерною для всіх соціально-гуманітарних наук. Прикладом формулювання закономірностей у науці конституційного права можуть бути узагальнення А. О. Мішина: «Аналізуючи існуючі в даний час системи обрання глав держав у зарубіжних країнах з республіканською формою правління, можна виявити наступну закономірність: чим більше парламент усунений від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством»; «Якщо співставити метод формування верхніх палат (парламентів — П. Ш.) з обсягом їхньої компетенції і правовим статусом, то можна встановити наступну закономірність. Чим більше процес формування цих палат віддалений від виборчого корпусу, тим меншим є обсяг їхньої компетенції»; «Загальною закономірністю, притаманною усім зарубіжним країнам, є те, що парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду».

Слідом за А. О. Мішиним, жодним чином не претендуючи на категоричність, можна виокремити й інші закономірності науки конституційного права, наприклад: система організації влади суб'єктів федерації відтворює федеральну форму правління; система організації публічної влади на місцях відтворює форму державного правління; реальний демократизм місцевого самоврядування визначається демократизмом існуючого в країні політичного режиму; депутат представницького органу, не зв'язаний партійною (фракційною) дисципліною, обстоює в ньому передусім часткові (власні і вузькогрупові), а не загальнонаціональні, інтереси.

Закономірності другої групи виявляються у тому спільному, що є в конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин в різних державах, передусім у їхніх конституціях. За наявності значних відмінностей у політичному житті різних держав їхні конституції мають багато спільного за змістом, структурою, формою, способом прийняття. Так, усі або майже всі конституції у тій чи тій формі закріплюють принципи народного суверенітету, поділу державної влади, форму державного правління, форму державного устрою, права і свободи людини і громадянина тощо. В структурі конституцій виокремлюються розділи чи глави про вищі органи держави, права і свободи людини і громадянина, правосуддя та ін. Таке спільне в конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин у різних країнах може розглядатися як закономірності.

Аналізуючи історичний розвиток конституційно-правового регулювання суспільних відносин, російський конституціоналіст Б. О. Страшун виокремлює три основні тенденції у цьому процесі: соціалізації, демократизації та інтернаціоналізації, які також можуть розглядатися як закономірності розвитку галузі конституційного права. Звичайно, формулюванням закономірностей не можна захоплюватися, вбачаючи їх мало не на кожному кроці, однак не можна їх і не виокремлювати, інакше втрачає сенс сама наука конституційного права, набуваючи суто описового характеру.

Виходячи з предмета конституційного права як галузі права і зазначеного про закономірності, можна дати наступне визначення предмета науки конституційного права. Наука конституцій ного права — це система знань про закономірності правового регулювання і функціонування відносин між особою, суспільством і державою, що складаються на основі та у зв'язку зі здійсненням державної (публічної) влади . Змістовно наука вивчає проблеми систематизації, кодифікації, вдосконалення конституційно-правового законодавства, правового забезпечення державно-політичної діяльності тощо.

Складовими науки конституційного права є знання про конституційне право різних країн. Знання про систему національного конституційного права не є окремою, самостійною наукою, а вивчення такої системи не передбачає розкриття закономірностей цієї галузі права взагалі. Конституційне право України, отже, не є окремою наукою, а виступає складовою науки конституційного права. Як наукова дисципліна конституційне право України —це система знань про правове регулювання і функціонування відносин між особою, суспільством і державою, що складаються на основі та у зв'язку зі здійсненням публічної влади в Україні

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: