Класифікація джерел конституційного права

 

За формою і відмінностями механіз мів нормотворення джерела конституційного права поділяються на формалізовані і неформалізовані. Формалі зовані джерела мають писану форму і є результатом спеціалізованої цілеспрямованої діяльності органів державної влади — парламенту, глави держави, уряду, органу судового конституційного контролю, органів місцевого самоврядування. До формалізованих джерел конституційного права належать конституція, різновиди законів, окремі (ті, що стосуються предмета конституційного права) акти глави держави й уряду, парламентські регламенти, судові прецеденти, акти органів місцевого самоврядування. Неформалізовані джерела конституційного права не мають писаної форми і не є результатом цілеспрямованої діяльності органів державної влади. Неформалізованими джерелами конституційного права є конституційні звичаї, що склалися на основі державно-політичної практики.

За суб'єктами правотворчості джерела конституційного права поділяються на такі види: акти прямого волевиявлення народу (рішення, прийняті на загальнодержавному референдумі); закони і парламентські регламенти (приймаються парламентом); акти (укази, декрети, накази тощо) глави держави — президента чи монарха; акти (постанови, декрети, ордонанси тощо) уряду; судові прецеденти (створюються судами загальної юрисдикції); акти органу судового конституційного контролю; акти органів місцевого самоврядування. Слід враховувати, що в багатьох країнах нормативні акти відомчого характеру, тобто видані центральними органами виконавчої влади спеціальної компетенції — міністерствами, департаментами, державними комітетами, державними службами, палатами, комісіями тощо, а також: нормативні акти місцевого значення джерелами права не визнаються. Такі акти є обов'язковими для виконання відповідними суб'єктами, але їх правова обгрунтованість може бути в будь-який час відносно легко перевірена і опротестована в судовому порядку, чого не можна зробити із законом, Відповідно, в одних країнах джерелами конституційного права визнаються тільки законодавчі акти, тобто нормативно-правові акти, видані вищими органами держави, а в інших країнах — усі нормативно-правові акти, що стосуються предмета конституційного права, до актів місцевого самоврядування включно.

За походженням джерела конституційного права поділяються на національні та міжнародні. До національних джерел конституційного права належать нормативно-правові акти, видані національними органами публічної влади, а також національні конституційні звичаї. Міжнародними джерелами конституційного права є міжнародні договори, до яких приєдналася держава, а також визнані нею міжнародні акти ненормативного характеру — декларації, хартії тощо.

Розглянемо окремі види джерел конституційного права докладніше.

Головним джерелом конституційного права кожної держави є її конституція. Зазвичай вона має форму єдиного акта і виступає основним законом держави, що має найвищу юридичну силу щодо усіх інших правових форм, іноді становить систему із кількох актів. Конституції (системи правових норм, що регулюють відносини сфери дії конституційного права) деяких держав складаються із норм, що містяться в багатьох нормативно-правових актах (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль). Докладніше про конституції мова йтиме нижче.

Конституційні норми не охоплюють усієї багатоманітності відносин, що складаються в процесі здійснення державної влади, і доповнюються нормами багатьох інших джерел права. Таким джерелами є нормативно-правові акти, судові прецеденти і неюридичні джерела — релігійні, доктринальні, звичаї тощо.

Нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ, який видається компетентним органом державної влади або уповноваженим державою іншим суб'єктом і встановлює, змінює чи скасовує норми права. На відміну від правових актів індивідуального значення приписи нормативно-правових актів мають більш-менш загальний характер, спрямований на врегулювання певного виду суспільних відносин, і застосовуються неодноразово. Багаторазова дія і безособовість (поширення дії на невизначене коло осіб) актів є основними ознаками їх нормативності. Цим нормативно-правові акти відрізняються від актів застосування права, які видаються щодо вказаних у них конкретних фізичних чи юридичних осіб. Особливістю конституційного права, на відміну від інших галузей права, є те, що його джерелами можуть бути і правові акти ненормативного характеру — декларації, хартії, звернення, послання тощо.

Нормативно-правові акти є головними джерелами права в кожній країні. Нормативно-правовими актами, крім конституції, є закони, парламентські регламенти і постанови, акти органів виконавчої влади (глави держави, уряду, місцевих адміністрацій), нормативні акти органів судового конституційного контролю, органів місцевого самоврядування. Своєрідною формою нормативно-правового акта є судовий прецедент.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на: акти найвищої юридичної сили (конституція; рішення, прийняті на загальнодержавному референдумі; рішення органу судового конституційного контролю); акти вищої юридичної сили (закони); підзаконні акти (акти глави держави, уряду); акти органів місцевого самоврядування. Нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування діють лише на певній території і не можуть суперечити актам державних органів.

До числа найважливіших, після конституції, джерел конституційного права належать закони. Як джерела конституційного права розрізняються конституційні, органічні і звичайні закони. Термін «конституційний закон» у науці конституційного права використовується в кількох значеннях. По-перше, в юридичній теорії багатьох країн конституційними називають закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Процедура прийняття такого закону збігається з процедурою зміни конституції. У разі його прийняття закон інтегрується з конституційним текстом, інколи існує поза рамками основного тексту у формі поправки. Поправки до конституції і основний текст конституції розглядаються як змістовне ціле, за своєю юридичною силою поправки не відрізняються від основного тексту конституції.

По-друге, конституційними вважаються закони, що є складовими частинами конституцій деяких держав, які не мають форми єдиного акта найвищої юридичної сили, а складаються з кількох таких актів (наприклад, Конституція Швеції).

По-третє, конституційними називаються закони, що приймаються з найважливіших питань, передбачених конституцією. Такі закони приймаються у встановленому конституцією ускладненому порядку, який може бути таким само, як і порядок внесення змін і доповнень до конституції, або простішим, але складнішим від процедури прийняття звичайного закону. Така характеристика конституційного закону є близькою до поняття органічного закону, що використовується в державно-правовій теорії і практиці деяких країн. Органічний закон — це закон, що приймається за прямим приписом конституції і в складнішому порядку, ніж; звичайні закони. Безпосередньою основою органічного закону є бланкетні норми конституції, які конкретизуються в органічному законі. Особливість суті і ролі органічного закону полягає в тому, що він зазвичай регулює цілий конституційно-правовий інститут. Як правило, конституції передбачають прийняття органічних законів з питань статусу вищих органів виконавчої і судової влади, виборів, громадянства, організації і діяльності політичних партій, режиму надзвичайного стану тощо.

Порядок прийняття органічних законів неоднаковий в різних країнах. Найхарактернішими його рисами є обмеження кола суб'єктів права законодавчої ініціативи і прийняття тільки абсолютною більшістю голосів членів парламенту (палати). В ієрархії нормативно-правових актів органічні закони, як правило, стоять вище звичайних законів. Це означає, що в разі колізії між нормами звичайного і органічного закону переважну силу має норма органічного закону.

За наявності спільних загальних ознак органічні закони в зарубіжних країнах називаються по-різному. Термін «органічний закон» використовується в конституційному праві ряду держав з романогерманською моделлю правових систем (Франції, Іспанії, Румунії, Молдови та ін.). В Італії, Казахстані, Литві, Росії, Туркменістані, Швеції та деяких інших державах такі закони називаються конституційними, у Бразилії — додатковими (до конституції) законами, в Колумбії — статутними. В ряді країн — Азербайджані, Естонії, Угорщині та ін. органічні за суттю закони особливої назви взагалі не мають і відрізняються від звичайних законів тільки порядком їх прийняття.

З урахуванням зазначеного про конституційні та органічні закони звичайними законами як джерелом конституційного права слід вважати закони, що приймаються за звичайною законодавчою процедурою, — так само, як і закони інших галузей права. Закони про вищі органи виконавчої і судової влади, вибори, громадянство тощо залежно від порядку їх прийняття можуть бути як органічними, так і звичайними. Іноді такі закони називають органічними з огляду на наявність відповідних конституційних приписів, хоча приймаються вони у звичайному порядку. В окремих випадках джерелами конституційного права є систематизовані закони — кодекси.

До джерел конституційного права належать також надзвичай ні закони, що приймаються парламентом за умов надзвичайного або воєнного стану.

У федеративних державах джерелами конституційного права є не тільки федеральні конституція і закони, а й конституції і відповідні закони суб'єктів федерації. До джерел конституційного права належать також прийняті в окремих країнах — Іспанії, Італії, Португалії статути автономій, а також статути та інші нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування з предмета конституційного права.

Важливе значення як джерело конституційного права мають парламентські регламенти (статути), що визначають внутрішню організацію і порядок діяльності парламенту (палати). Такі регламенти приймаються парламентами згідно з приписами конституції, конституційних та органічних законів. За своєю юридичною природою вони належать до нормативно-правових актів, але зазвичай не є законами. Регламент вводиться рішенням самого парламенту (палати) і не потребує підписання главою держави.

До джерел конституційного права на лежать також нормативно-правові акти органів виконавчої влади — глави держави, уряду з предмета конституційного права. Такі акти можуть видаватися _як у межах власної компетенції, так і в порядку делегованого законодавства. У деяких країнах, наприклад, багато питань, що стосуються виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, регулюються актами глави держави або уряду. До галузі конституційного права належать акти глави держави або уряду про введення надзвичайного або воєнного стану, що передбачають обмеження конституційних прав і свобод. Загалом у переважній більшості країн акти виконавчої влади не становлять вагомої частини джерел конституційного права.

Окрему групу джерел конституційного права становлять міжнародно-правові акти. Найбільшу роль такі акти відіграють в міждержавних інтеграційних об'єднаннях, де склалася власна правова система (наприклад, право Європейського Союзу). Поза міждержавними інтеграційними об'єднаннями держави визнають дію на своїй території тільки підписаних і ратифікованих ними міжнародно-правових актів, причому в конституціях деяких із них закріплено принцип верховенства міжнародно-правових актів над актами національного законодавства та їх безпосередньої дії на території держави. В останньому випадку міжнародно-правові акти можуть застосовуватися судами держави як її внутрішнє право.

У багатьох країнах, зокрема в більшості країн з англосаксонською моделлю правових систем, пряма дія міжнародно-правових актів виключена. Норми міжнародного права з питань прав людини в них можуть діяти тільки через національне законодавство, якщо вони імплементовані (трансформовані) в нього. У ряді випадків міжнародне право передбачає імплементацію його норм для держав, які підписали і ратифікували відповідні міжнародні документи. Крім підписаних і ратифікованих актів держава дотримується також загальновизнаних принципів міжнародного права, проголошенних в деклараціях, хартіях тощо. Найбільше значення як джерела конституційного права мають міжнародно-правові акти з прав людини.

Судовий прецедент (від лат. praecedens — той, що передує) — це рішення суду в конкретній справі, юридичне обгрунтування якого надалі стає правилом, обов'язковим для всіх судів тієї само або нижчої інстанції при розгляді ними аналогічних справ. Судовими прецедентами можуть бути рішення як загальних, так і спеціалізованих судів. Найбільше значення як судові прецеденти мають рішення вищих судів, які здійснюють письмове судочинство і публікують свої рішення, що стають обов'язковими при розгляді аналогічних справ. Як судові прецеденти рішення судів можуть грунтуватися на законах, попередніх судових прецедентах, а також на нормах моралі, поняттях свободи, справедливості тощо.

Судові прецеденти є одним з основних джерел конституційного права і лежать в основі всієї правової системи в країнах з англосаксонською моделлю правових систем — Великій Британії, Ірландії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Індії та ін. У Великій Британії судові прецеденти є рівноправним джерелом права і визначають ряд прав британських підданих, прерогативи монарха, умови здійснення повноважень уряду, його взаємовідносини з парламентом тощо. В США й Індії особливе значення мають рішення верховних судів із тлумачення конституції. Судові прецеденти як джерело конституційного права містять також норми, що встановлюють принципи судоустрою і судочинства.

У країнах з романогерманською моделлю правових систем, де діють судові органи конституційного контролю, як судові прецеденти розглядаються рішення таких органів, пов'язані з розглядом конституційних скарг.

До неюридичних джерел конституційного права належать конституційні звичаї, релігійні та доктринальні джерела. Конституційний звичай — це правило державно-політичної практики, що має усний характер і спирається на згоду її учасників. У науковій літературі конституційні звичаї називаються також конституційними угодами або конвенційними нормами (від лат. conventio — договір, угода). Конституційний звичай є різновидом правового звичаю і не може бути примусово здійснений через суд, тобто не має юридичного характеру. В країнах з англосаксонською моделлю правових систем конституційний звичай сприймається як засіб регулювання державно-політичних відносин. Державні органи, які створюють конституційні звичаї, не визнають їх юридично обов'язковими, однак виконують встановлені ними вимоги.

Найпоширеніші конституційні звичаї у діяльності парламентів та урядів Великої Британії і Нової Зеландії, де немає писаних конституцій. Прикладами конституційних звичаїв у Великій Британії можуть бути: призначення монархом на посаду прем'єр-міністра особи, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту; визначення складу уряду прем'єр-міністром; членство міністрів у парламенті; колективна та індивідуальна політична відповідальність уряду перед нижньою палатою парламенту; здійснення монархом своїх владних повноважень за порадою міністрів тощо. Такий порядок ніде письмово не закріплений, однак він неухильно дотримується. У країнах з романогерманською моделлю правових систем відповідний порядок встановлюється конституціями. Конституційні звичаї сприяють утвердженню консенсусної моделі здійснення державної влади, яка допомагає уникати політичних криз і соціально-політичних потрясінь.

Релігійними джерелами конституційного права є віровчення, записані у священних книгах. Як джерело конституційного права найвпливовішим з віровчень є іслам. Віровчення ісламу записано у священних книгах Корані і Суні. Коран є головним джерелом віровчення ісламу і складається з промов, проповідей, пророчих одкровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та обрядових приписів, що були виголошені пророком Магометом (близько 570-632 рр.) в Мецці і Медині. Коран розділений на 114 сур (глав), які поділяються на «мекканські» (виникли до 622 р.) і «мединські» (виникли в 622-632 рр.). Правовим питанням, закріпленню обов'язків віруючого головна увага приділяється в «ме-динських» сурах. Зміст Суни становлять перекази (хадиси) про вчинки пророка Магомета, записані після його смерті (ісламська традиція). Положення Корану і Суни є складовими шаріату , який становить головний зміст мусульманського права.

У мусульманських країнах (тобто тих, населення яких сповідує іслам) норми мусульманського права, за якими визнається божественне походження, сприймаються як загальнообов'язкові і розглядаються як вищі за закони, прийняті парламентом. У деяких мусульманських країнах — Афганістані, Ірані, Пакистані, Саудівській Аравії та інших мусульманське право є безпосередньо діючим правом, причому теорія мусульманського права не визнає верховенства конституції як основного закону. У конституціях деяких мусульманських держав закріплено принцип пріоритету норм мусульманського права над нормами встановленого державою права, який означає, що закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати нормам ісламу. В разі офіційного визнання ісламу як джерела права його норми набувають юридичного характеру. Це означає, що вони є загальнообов'язковими і можуть застосовуватися судами. В деяких мусульманських державах діють спеціальні суди шаріату.

Доктринальні джерела конституційного права (від лат. doctrina — вчення) — це праці видатних учених-державознавців, що використовуються в судах при вирішенні конституційно-правових питань. Доктринальні джерела використовуються у Великій Британії, США та деяких інших державах з англосаксонською моделлю правових систем тоді, коли є якась правова прогалина, не вистачає норм права, а тому суди для обгрунтування своїх рішень з конституційних питань посилаються на думки з праць видатних вітчизняних учених. Посилання робляться на праці, перевірені часом. Праці ще живих авторів або недавні як джерела конституційного права не використовуються. У Великій Британії як джерела конституційного права використовуються передусім правознавчі праці В. Блекстона, В. Беджгота, А. Дайсі, Т. Мея, а також різні праці Дж. Локка, Дж. Мілля, Е. Берка та ін. У США посилаються на праці Дж. Вашингтона, А. Гамільтона, Т. Джефферсона, Д. Джея, Дж. Медісона, Б. Франкліна та ін.

Крім зазначених вище, виокремлюються також інші джерела конституційного права: акти надзвичайних органів влади, політичні декларації, внутрідержавні публічно-правові договори тощо. Аналіз джерел конституційного права засвідчує, що конституційне право практично всіх держав включає тією чи тією мірою і неюридичну складову — преамбулу і принципи конституцій, декларації, конституційні звичаї, релігійні норми, доктринальні джерела, яка не характерна для інших галузей права. В цьому полягає одна з основних особливостей конституційного права як галузі права, норми якої регулюють політичні відносини в суспільстві.

 

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: