ГРОМАДЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ’Ї

 

Потреби розбудови державотворчих процесів в Україні на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості актуалізують проблеми громадянського виховання особистості й активної участі в них безпосередніх учасників виховного процесу, насамперед батьків. Кожен громадянин і сім’янин України відчуває нагальну потребу становлення громадянського суспільства в країні, що передбачає істотну трансформацію світоглядних орієнтацій та самосвідомості особистості, в тому числі й молодого покоління.

Формування громадянської культури особистості у сім’ї особливо актуалізуються в суспільстві перехідному, де закладаються основи демократичної ментальності, трансформуються у громадян поняття та цінності про права й обов’язки людини, виховується здатність до критичного мислення, уміння відстоювати свої права, інтереси, переконання, усвідомлювати свої обов’язки та виявляти толерантність до поглядів інших людей, керуватися у вияві соціальної активності демократичними принципами.

Як окреслено в Концепції громадянського виховання, сьогодні виникає гостра потреба у визначенні його основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів, що цілеспрямовано й ефективно забезпечували б процес розвитку й формування особистості, в якій органічно поєднуються високі моральні чесноти, громадянська зрі­лість, патріотизм, професійна компетентність, самоактивність, творчі начала, почуття обов’язку й відповідальності перед суспільством, Батьківщиною [Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, 7-13].

Характеризуючи сутність громадянського виховання дітей, насамперед, підкреслимо, що це є процес формування відповідних рис громадянськості як інтегрованих якостей особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною. Воно покликане виховувати особистість чутливою до свого родинного й наближчого оточення, залучати її до сімейного та суспільного життя, в якому права сім’янина, громадянина як Людини є визначальними.

Формуванню громадянської культури особи присвячено чимало досліджень, серед яких найбільш вагомими постають наукові здобутки А. Макаренка, В. Сухомлинського, М. Стельмаховича, М. Боришев­ського, авторської групи під керівництвом П. Ігнатенка та ін. Окреслимо значення висунутих ними ідей на прикладі спадщини А. Макаренка та М. Стельмаховича.

Велике значення для формування громадянської культури соби А. Макаренко надавав батьківській любові та її трансформації у наступні стосунки дитини з іншими людьми. З цього приводу він зазначав: “Якщо ви бажаєте народити громадянина (тут і далі виділено нами – авт.) і обійтися без батьківської любові, то будьте ласкаві, попередьте суспільство про те, що ви бажаєте учинити таку гидоту”. Такі ж вимоги видатний педагог висунув і перед дітьми: “Треба, щоб діти любили своїх батьків, цінували й дорожили їх любов’ю. Любили й вважали людей взагалі, любили свою Батьківщину і знали, що любов – благо, необхідність, обов’язковий елемент життя” [Макаренко А., 1984, Т. 5, 308].

На думку А. Макаренка, виховання є процес розвитку різних навичок, уявлень і понять – від найпростіших, що виходять із сьогоднішнього життя дитини до поступово ускладнених понять громадянина, честі Батьківщини й т. ін. А. Макаренко зазначав, що дитяче почуття обов’язку, вдячності до батьків у майбутньому перенесеться на Батьківщину, на турботливе ставлення до інших людей, “на все, чим громадянин нашої країни зобов’язаний своїм щастям. Угамувати егоїзм, особисту жадібність і заздрість – значить полегшити виховання протилежних почуттів” [Макаренко А., 1984, Т. 5, 295].

Кредо народної педагогіки – це відповідальність батьків за виховання своїх дітей перед суспільством. У прищепленні якостей майбутнього сім’янина – батька, матері, вихователя – А. Макаренко вбачав паралель у формуванні громадянина країни, світу. Його суть він прекрасно передав у таких словах: “Виховання дітей – найважливіша галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батька­ми і матерями… Погане виховання – це… наша провина перед іншими людьми, перед усією країною” [Макаренко А., 1984, Т. 4, 59].

Суспільна спрямованість сімейної групи як колективу, за переконанням А. Макаренка, – це неодмінна умова балансу індивідуалістично-егоїстичної та суспільно-колективістичної спрямованості поведінки особи. З найменших літ сім’я повинна виховати соціальний досвід спілкування, „повинна організувати вправляння людини у найрізноманітніших солідарних рухах, у подоланні перешкод, у дуже складному процесі колективного зростання. Особливо важливо, щоб відчуття солідарності у хлопчика чи дівчинки не будувалось тільки на вузьких сімейних транспарантах, а виходило за межі сім’ї в широку область… загальнолюдського життя” [Макаренко А., 1984, Т. 5, 236].

Таким чином, за А. Макаренком, основними педагогіч­ними умовами ефективного формування громадянської куль­тури особи є: а) забезпечення наступності впливу суспільства сім’ї, школи і громади у формуванні громадянсько-педагогічної культури батьків; б) громадянсько-патріотичне спрямування змісту виховних справ у сім’ї, навчальній та позанавчальній діяльності педагогів.

У працях М. Стельмаховича визначено перелік різнома­нітних якостей особистості, які засвідчують насамперед про не­обхідність формування громадянської культури українців. Серед них повага до національних традицій, приязнь до громадянських обрядів; піднесення національної самосвідомо­сті, збереження родоводу й честі сім’ї; почуття піклування про державну українську мову, піднесення її престижу, формування сукупності уявлень про власну націю, її самобутність, істо­ричний шлях, місце серед інших етносів (націй); запобігання внутрішньому малоросійству, національній соромливості й мен­шовартості; формування громадянського обов’язку, національ­ної гідності, громадянської мужності, української структури духу; прихильність до вселюдських цінностей і почуття місце­вого патріотизму (любов до рідної місцевості проживання, її людей, родинно-творчої культури); державна патріотичність, громадянська дисциплінованість; громадянська активність, вірність, відданість справі українського державотворення.

За твердженням М. Стельмаховича, фундамент національ­ної свідомості громадянина закладається через національне родинне виховання і складає сукупність уявлень про соціальні вартості, норми, що є визначальним для віднесення особистості до національної спільноти українців [Стельмахович М., 1995, 45]. На думку вченого, національна психологія й характер українця насамперед формується у родинному колі, адже традиційна українська родина – це перша школа національного виховання, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плекальниця пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, побутової й громадської культури [Стельмахович М., 1994, 3].

У своїй праці він аналізує сім основних педагогічних умов, що виступають першоосновою успішного українотворен­ня, утверджує їх зміст в системі українського родинознавства з метою належної підготовки молоді до розбудови й розвитку міцної сім’ї, родини, нації, держави: 1) передача дорослими чле­нами родини дітям найбільш доступних їм відомостей з україно­знавства; 2) заохочення дітей ділитися з батьками знаннями й уміннями з українознавства, набутими в школі через уроки про Україну та українців; 3) систематичний українотворчий вихов­ний вплив родинної спільноти на дітей і молодь (укладу життя сім’ї, матеріальних і побутових умов, чисельності, структури, ідейно-моральної, емоційно-психологічної, духовної і трудової атмосфери сім’ї, життєвого і професійного досвіду батьків, рівня їх загальної й педагогічної культури, системи взаємин зі школою, громадськістю); 4) національне спрямування, націлене на засвоєння дітьми як національних так і вселюдських ціннос­тей та інтересів; 5) дотримання батьками певних виховних принципів (народності, природовідповідності, гуманності, ро­динно-громадсько-шкільної гармонії, утвердження життєвого оптимізму тощо); 6) панування в родині щирої любові до України й глибокої пошани до всього українського й українства, що, звичайно, не виключає поваги до людей, які належать до інших націй; 7) неухильне дотримання в житті духовних і мо­рально-етичних засад традиційної української родини з її спо­конвічною любов’ю батьків до дітей, міжпоколінною трансмі­сією родинно-побутової культури, збереженням пам’яті предків, культом матері, доброзичливими стосунками між родичами й свояками, дотриманням народних чеснот і норм християнської моралі [Стельмахович М., 1994, 44-47].

С. Русова підкреслювала переваги, щастя тих родин, які можуть проводити культові сімейні і громадські свята (свят-вечір, Великдень тощо) за архаїчно-народними звичаями: “вони дають своїм дітям глибоке, прекрасне переживання, яке залишає на все життя етичне й естетичне враження і зв’язує дитину з народом, що в своїй могутній творчості утворив цей культ”. Тому бажано, щоб вони не тільки в родині, але й у суспільних закладах “мали свій соціально-національний характер і прово­дилися б у кожній дитячій організації за народними звичаями”. На думку педагога, цей настрій дитини, в якому єднаються й ідеально-релігійне почуття, і естетичне, й національно-патріо­тичне, – “може стати гарним ґрунтом для певного розвитку в дитини ідеалізму і прив’язаності до того народу, з якого дитина вийшла” [Русова С., 1993, 40-41].

Реалізацію ідей видатних педагогів з питань формування громадянина у сім’ї вбачаємо у системному підході до висвіт­лення моделі громадянської культури особистості, розгляду її на рівні трьох підсистем: 1) функціонування механізму внутріш­ньої ціннісно-нормативної регуляції поведінки особи (задово­лення і формування потреб, усвідомлення суспільних норм і засвоєння громадянських цінностей, співставлення рівня дома­гань особи відповідно до створеного спільного блага і сфор­мованої самооцінки, корегування мотиваційної сфери та актуа­лізація усвідомлених установок, взаємодоповнення зовнішніх і внутрішніх стимулів громадянської поведінки); 2) збагачення різноманітних відносин особи-громадянина в процесі її спілку­вання та життєдіяльності в сім’ї, школі, позашкільному оточен­ні, в освітніх установах і на виробництві; 3) формування грома­дянських якостей і громадянської спрямованості поведінки особи.

Формування громадянської культури особи здійснюється в соціальному (вплив середовища, сім’ї, оточення), педагогіч­ному (вплив батьків, вихователів, психологів) та особистісному (саморозвиток, самовдосконалення) аспектах. Зокрема, в педаго­гічному розумінні громадянське виховання – це процес систе­матичного, планомірного впливу на формування громадянської свідомості та громадянської поведінки, який передбачає кінце­вий результат (гармонійний особистісний розвиток, оптимізацію громадянської міжособистісної взаємодії) і засоби його реалізації (наявність мети, програм, засобів, методів і виконавців).

 

ХРЕСТОМАТІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМ 14-15

На основі наведеного тексту Н. Лисенко визначте роль і місце релігійного виховання у розвитку особистості дитини [2001].

 

Розглядаючи релігійне виховання як один з багатьох чинників процесу соціалізації, відмітимо, що його слід розглядати і як механізм прискорення соціалізації в сучасних умовах. Завдяки розв’язання зав­дань релігійного виховання діти послаблюють негативні сприйняття інших чинників соціалізації, наповнюючи їх певними гуманістичними орієнтаціями.

На різних етапах становлення й розвитку освітньої галузі в історії Української держави релігійне виховання впродовж віків виконувало досить змінні функції, а, відтак, посідало різне місце в системі чинників соціального виховання.

Київська Русь міцніла і гартувалась у важких випробовуваннях і лише віра та глибока моральність народу сприяли її розквіту й утвердженню як держави. Життя дітей і дорослих вирізнялося в ті далекі часи глибокою внутрішньою релігійністю. Церква, як основний соціальний інститут, передусім виховувала людину, а об”єднана навколо неї община, втілюючи Дух Христа, сповідувала заповіді любові до Бога й до ближнього. Жодна подія в житті общини від народження і аж до смерті кожного її члена не обходилася без освячення, благословіння й настанов щодо неухильного дотримання євангельських заповідей у повсякденному житті. Довгий шлях пізнання істини дитина розпочинала з Букваря, Часослова і, нарешті, з Псалтиря, завдяки чому вчилася долати користолюбство, неробство, опановувала ідеалами Любові і Чистоти. Знання Божественного писання розглядалося нашими пращурами за своєрідну святість, а саму книгу берегли, як образ. Адже вона кожним своїм словом навчала норм поведінки з часу народження дитини, привчала кожного малюка відповідати за свої вчинки, сповідуючись і каючись за негідні дії, спонукаючи, таким чином, до оцінки добра і зла, високого і потворного в діяльності й у ставленнях до ближнього. Відтак, дитина пізнавала, що благодать і духовне начало, як сутність християнства, це не лише тримати піст і невтомно молитися. Це – діяти і чинити добро ближньому, бути готовим віддати своє життя за рідну землю, це несприйняття зла, наклепів, насильства, злодійства тощо. Спираючись на євангельські заповіді про терплячість, смирення й зречення, дітей прилучали до ідеї про головне в житті кожного – любов до Бога, Вітчизни, рідного дому, сім’ї, ближнього.

Про виховну роль християнства досить переконливо писав Л. Толстой, стверджуючи, що християнська релігія, завдяки притаманних їй почуттів гріховництва і провини напрочуд переконливо сприяє розумінню глибокої моральної залежності від справ кожної людини наслідків – благополуччя чи неблагополуччя для всього суспільства. За його твердженнями – чорне зло одного вносить сум’яття в свідомість багатьох. Отже, витоки милосердя й всенародного наднаціонального братерства, співчуття бідному, хворому і навіть злочинцю слід шукати не де-інде, окрім, як у християнстві. З нього люди впродовж століть черпали моральну силу засобами найвищого дару – дару молитви.

Особливого значення сьогодні набуває інтегрування релігійного виховання в контексті педагогічних проблем. Уперше їх висвітлив у своїх працях ще К. Ушинський. Його глибока релігійність опиралася на філософські погляди вченого: “Для нас нехристиянська педагогіка – немислима, це заходи без спонуки й без результатів. Усе, чим людина, як людина повинна і може бути – виражено в божественному повчанні, де понад усе залишається виховання, в основу якого покладаються істини християнства. Вони слугують джерелом світла й всілякої іншої істини і вказують високу мету загальному вихованню”. Християнство, за глибокими переконаннями вченого, притягує до себе напівдику людину і змушує її повірити в істину, любові, добра. Серед усіх релігій вважав К. Ушинський, найсправедливішою і найгуманнішою є христи­янська. Отож і виховання, яке хоче бути народним, передусім має бути християнським [Т.1, 100]. Учений писав, що хоча релігійне виховання людини й триває впродовж усього її життя, визначальне місце посідає раннє дитинство. На цій підставі актуалізуємо думку педагога про відповідність змісту релігійного виховання вікові дітей й доцільність його здійснення педагогом з належною фаховою підготовкою до цієї архиважливої роботи.

Релігійність дитини дошкільного віку виражається в її почуттях, у розумі й в активності: де є релігійні почуття, там є й релігійне життя, що навіть у найскромнішому обсязі позначається на її житті, на її діях. Глибоко вкорінюючись в душі, на релігійні почуття особливо впливають родинне оточення, традиції, звичаї та обряди сім’ї. Під їх впливом зароджується й зміцнюється безпосереднє почуття Бога, яке має в кожної дитини чіткий суб’єктивний контекст. Відтак, кожен вихованець по-своєму переживає близькість до Бога, можливість зустрічі з Ним, по-різному усвідомлює й розуміє набутий релігійний досвід. На думку відомих дослідників проблеми релігійного виховання дітей, слід визнавати глибинні індивідуальні відмінності в тому, як малюки переживають свої зустрічі з Богом. Адже релігійні почуття, на відміну від інших, у тому числі й моральних, виражають те духовне звеличення, яке, на жаль, неможливо висвітлити в словах. Це синтез страху, любові, сподівання, відчуття гріховності, смирення, захоплен­ня. Сукупно це може ототожнюватися лише з кольорами, на які розпадається білий промінь, що проходить крізь призму – писав ще на початку 20 ст. відомий психолог В. Джемс [1998, 172-181]. Релігійні почуття, які акумулює й продукує психіка дитини, набувають різного характеру, змісту й напрямів вираження. Отже сьогодні, вже на зламі хх століття маємо так зосереджувати релігійне виховання, щоб зміст релігійних почуттів зводився не лише до переживань про лякливу залежність від Бога, а й до усвідомлення Його, ідеальної сфери – Сили, Розуму й всеохоплюючої Любові.

У розробці методики з означеного напряму – морально-релігійного виховання дітей в родинах й у типових закладах дошкільної освіти України, радимо передусім спиратися на два визначальні принципи. Перший – біологічне трактування релігійного життя. Це визнання того, що релігія є для нас життєдайною силою, яка посідає визначальне місце і є пріоритетною цінністю нашого буття. Це найвпливовіший чинник, який не лише наповнює змістом почуття, а й спонукає до активності все наше сприймання й розуміння дійсності. Другий – феноменологічний, що передбачає постійний живий діалог з Богом, описання того, що знаходить кожен у спілкуванні з Ним за те­мами, яке подає реальне життя. Стосовно релігійного життя дітей до­шкільного віку, то і педагогам, і батькам слід визнати його міфоло­гічний характер. Адже підставою для цього є різні форми життя, які оточують дитину в реальному світі і, здебільшого, є недоступним для глибокого пізнання. Вони утаємничені і перебувають за межами її емпіричного досвіду. На думку відомого психолога В.Зеньковського, саме це сприяє розвитку й розширенню міфологічного розуміння природи, зародження її живих організмів чи ж їх загибелі (смерті).

У релігійному вихованні особливо важить інтелектуалізація релігійних почуттів. Цей процес починається з пізнанням дитиною релігійних обрядів, зміст про які подають батьки різними засобами впливу. І тут важливо, аби ці засоби переконливо вчили любові до Бога, а не утверджували лише уяву про Нього, як про Силу, що карає за непослух. Інтелектуалізація почуттів сприяє вихованню і розвитку творчого сприйняття дітьми того, Хто все створив і все зберігає в рівновазі й у самодостатності. Вузько утилітарне трактування Бога, як тільки наставляючої та караючої інстанції, спричинює не очікуваний, а зворотний виховний результат – глибоку релігійну кризу. Бог постає в уяві дитини як Суддя і Таємниця любові, безмежної та всепрощаючої; Він є недоступним для реального пізнання, отже закритий від дитячої душі й недосяжний для маленького розуму.

На думку фахівців у царині порушеної проблеми, релігійним вихованням, насамперед, мають опікуватися батьки. Їм, зокрема матерям, належить першочерговий вплив. Християнське виховання засобами настановлення має застерегти дитину від усього шкідливого й потворного, що є в житті чи може несподівано спіткати дитину. Привчання малюків до молитви й наданням їм прикладів благочестивості, а також систематичні вправляння в хороших справах, що сприяють утвердженню християнської поведінки є незмінною тріадою, на яку впродовж віків опиралося релігійне виховання в укра­їнській родині. Сім’я – це праобраз найдоступніших дитині етичних і релігійних концепцій. Із життя змісту її членів дитина черпає ті цінності, за допомогою яких розкриває для себе сенс совісті, чесності, гріховності. Дитина не тільки пізнає, що таке добро, а й опановує способами його досягнення. Для цього важливими є воля, витримка, духовна бадьорість. Завдяки цьому межі релігійного виховання від­чутно розширюються, охоплюючи важливі для особистості морально-етичні цінності. Спробуємо коротко описати окремі методичні аспекти цієї роботи, що видаються нам актуальними в умовах сучасної родини. В аналізі означеного аспекта будемо спиратися на думки В. Зеньков­ського, які свого часу висловив учений. Насамперед відмітимо, що жодна зі сфер духовного життя людини не відкриває таких можли­востей для формування різносторонніх уявлень, як релігійна, що є притаманною й дітям. Чим багатша релігія образами, тим вона доступніша й ближча дитині. Образи необхідні для вираження дітьми релігійних переживань. Щодо впливу образності матеріалів на формування уявлень у дошкільників, доречно, вважаємо, згадати й праці К. Ушинського на цю тему. Педагог писав, що коли дитині не подавати образів у різних видах наочності, то вона сама їх створить [Там само]. Отже, якщо дорослі прагнуть домогтися очікуваного результату від процесу релігійного виховання, то, передусім, слід не лише говорити з дитиною про Бога, а й повідомити зміст конкретного образу Спасителя: від розуму, інтелектуалізованих уявлень і до почут­тів – таким вбачали наші попередники шлях здійснення релігійного виховання, таким, з нашого погляду, він буде раціональним і в сучас­них умовах. Адже від того, як мислить дитячий розум вирішально залежить, чим живе дитяче серце. У дошкільників реагування на образи значно яскравіші, контрастніші, емоційніші, безпосередніші ніж у дорослих. Звідси, сила впливу залежить значною мірою від тих ікон, які є своєрідними ілюстративними матеріалами в роботі з малюками. Побіжно нагадаємо про значення вимог, які ставляться до наочності з врахування вікових особливостей дошкільнят. У релігійному вихованні усталеними вимогами аж ніяк не можна зігнорувати, інакше дитина спершу бачитиме в Бозі Суддю, начало Правди, а не всеохоплюючої Любові та начало Милосердя і Добра.

У релігійному вихованні не варто поспішати з повідомленням дітям тих релігійних ідей, які здебільшого існують в їх уяві як абстрак­ції, пусті формули. Отже, сьогодні найефективнішими засобами в релігійному вихованні розглядаємо розповіді про Ісуса Христа, Його Матір, про святих. Завдяки такому змісту в душу дитини змалку входить неосяжна палітра образів, емоційних, переконливих, усталених, пізнавати які доводиться людині впродовж усього життя.

 

 

ТЕМАТИКА ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

 

 

Практичне заняття № 4

 

ГОСПОДАРСЬКО-ТРУДОВЕ ТА ЕКОНОМІЧНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ У СІМ’Ї

 

План

 

1. Сутність і зміст понять “господарсько-трудове” та “економічне виховання”. Характеристика їх складових компонентів.

2..Критерії і показники оцінювання рівня розвитку господарсько-економічної культури особи.

3..Традиційні засоби виховання господарсько-економічної культури дітей в українській родині.

4. Особливості господарсько-економічного виховання дітей у сучасній сім’ї.

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Будник О. Господарське виховання школярів. – Івано-Франківськ, 1998.

Будник О., Скульський Р. Як виховувати господарську культуру у дітей. – Івано-Франківськ, 1997.

Костів В. Становлення господарсько-економічної культури сім’янина // Костів В. Народно-педагогічні ідеї минулого у формуванні сучасного сім’янина. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 100-105.

Нисимчук А. Экономическое образование школьников: Книга для учителя. – М.: Просвещение, 1991. – 160 с.

Стельмахович М. Провідні ідеї і традиції трудового виховання // Стельмахович М. Українська народна педагогіка: Навчально-методичний посібник. – К.: ІЗМН, 1997. – С. 130-144.

Контрольні питання

 

2.  Чи тотожні поняття “трудове” та “господарсько-економічне” виховання?

3. Визначте основні показники господарсько-економічної культури сім’янина.

4. Назвіть провідні засоби родинної етнопедагогіки у господарсько-економічному вихованні поколінь.

5. Які нові принципи господарювання утверджуються в сучасній сім’ї.

5. Виокремте форми, засоби й методи господарсько-економічного виховання дітей в сім’ї

6. Назвіть приклади застосування в сім’ї бережливого ставлення до продуктів харчування.

6. Які напрямки підвищення педагогічної культури сім’ї можна виділити у поліпшенні господарсько-економічного виховання дітей на сучасному етапі.

 

Питання для роздумів

 

1. За книгою О. Будник (Господарське виховання школярів. – Івано-Франківськ, 1998) дайте власну оцінку авторським критеріям оцінювання рівня розвитку господарської культури особи. Чи можна вважати вандалізм, як найнижчий рівень господарності одним із щаблів досягнення рівня господарської культури людини?

2. Чи вірним є тлумачення, що “господарська культура” – це “складна інтегративна якість, яка синтезує в собі й інші складові виховання (трудову підготовку, економічну освіту, екологічне виховання”? Аргументуйте відповідь.

 

Завдання

1. Складіть перелік видів господарсько-побутової праці в сучасній сім’ї, необхідний для включення хлопчиків і дівчаток певного віку з метою формування господарсько-економічної культури сім’янина.

Практичне заняття № 5

 

КНИГА, ПРЕСА, ТЕЛЕБАЧЕННЯ В ЖИТТІ ДІТЕЙ.

ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА І СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНИНА

 

План

 

1. Роль преси у формуванні політичної культури громадянина.

2. Телебачення у сімейному вихованні дітей.

3. Значення художньої літератури у громадянському становленні особи. Роль книги у сімейному вихованні дітей.

4. Комп’ютерні ігри, дистанційне навчання у формуванні сім’янина.

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Богуш А., Стрюк К. Художня література // Малятко: Програма виховання дітей дошкільного віку. – Київ, 1999.- С. 201-208.

Бугримова Е., Цукерман Г. Чтение без принуждения. – М., 1987. – 116 с.

Воробьев Г. Твоя информационная культура. – М., 1988. – с.

Детская библиотека; Газеты и журналы для детей; Чтение детское // Семейное воспитание: Краткий словарь / Составит. И. Гребенников, Л. Ковинько. – М.: Политиздат, 1990. – С. 42-43, 53, 297.

Кинофильмы для детей // Семейное воспитание: Краткий словарь / Составит. И. Гребенников, Л. Ковинько. – М.: Политиздат, 1990. – С. 101-102.

Телевидение и дети // Семейное воспитание: Краткий словарь / Составит. И. Гребенников, Л. Ковинько. – М.: Политиздат, 1990. – С. 256-257.

Контрольні питання

 

1. Назвіть газети та журнали, які виходять в Україні для дітей, для домашнього сімейного читання?

2. Які функції преси у формуванні пізнавальних інтересів, політичної культури дітей та підлітків?

3. Які вимоги до гігієни перегляду телепередач?

4. Які комп’ютерні ігри можна вважати розвивальними для дитини?

5. Яким чином найдоцільніше організувати дозвілля дітей, враховуючи можливості книги, телебачення, радіо, преси, комп’ютера?

 

Питання для роздумів

 

1. Прокоментуйте слова В.О. Сухомлинського: “Якщо з дитинства у дитини не вихована любов до книги, якщо читання не стало її духовною потребою на все життя, – у роки отроцтва душа підлітка буде порожньою, на світ божий виповзає погане, що взялося ніби невідомо звідки”.

2. Які причини байдужого ставлення дітей до читання художньої літератури?

1. Які негативні й позитивні чинники впливу телебачення на здоров’я дітей?

2. Коли телебачення перетворюється у своєрідний наркотик для дитини?

 

Завдання

 

1. Дати відповідь на запитання: “Чим відрізняється сприймання екранізації по телебаченню від книги? ”

 

ТЕМА 13

⇐ Предыдущая891011121314151617Следующая ⇒

Поделиться: