Ткаченко Олександр Миколайович

Стр 1 из 8Следующая ⇒

Ткаченко Олександр Миколайович

Принципи і категорії психології. — Київ, " Вища школа", 1979

ЗМІСТ:

Ткаченко Олександр Миколайович. 1

Принципи і категорії психології. — Київ, " Вища школа", 1979. 1

ЗМІСТ: 1

ВСТУП.. 1

РОЗДІЛ І. 4

СТРУКТУРА ПСИХОЛОГІЇ ЯК СИСТЕМИ ЗНАНЬ І ЛОГІКА ЇЇ РОЗВИТКУ (до постановки проблеми) 4

РОЗДІЛ ІІ. 24

ПРИНЦИПИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ.. 24

РОЗДІЛ III. 54

ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА.. 54

РОЗДІЛ IV.. 63

ПСИХОГНОСТИЧНА ПРОБЛЕМА ТА КАТЕГОРІЯ «ОБРАЗ». 63

РОЗДІЛ V.. 80

ПСИХОПРАКСИЧНА ПРОБЛЕМА І КАТЕГОРІЯ «ДІЯ». 80

РОЗДІЛ VI. 95

КАТЕГОРІЯ МОТИВУ І ПРОБЛЕМА АКТИВАЦІЇ ПОВЕДІНКИ.. 95

РОЗДІЛ VII. 112

ПСИХОСОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА І КАТЕГОРІЇ, ЩО ФІКСУЮТЬ СУСПІЛЬНО ЗУМОВЛЕНИЙ РІВЕНЬ АКТИВНОСТІ ПОВЕДІНКИ.. 112

РОЗДІЛ VIII. 144

ОСОБИСТІСТЬ ТА ЇЇ ВІДОБРАЖЕННЯ В КАТЕГОРІАЛЬНОМУ ЛАДІ ПСИХОЛОГІЇ 144

ПІСЛЯМОВА.. 180

ВСТУП

У Програмі КПРС перед радянськими вченими поставлено завдання «зайняти провідне становище в світовій науці по всіх основних напрямках» ¹. Успішне виконання цього відповідального завдання залежить від планомірного, інтенсивного розвитку усіх галузей наукового знання, що особливо підкреслювалось в матеріалах ХХУ з'їзду КПРС та інших важливих документах Комуністичної партії та Радянської держави, зокрема у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальший розвиток вищої школи і підвищення якості підготовки спеціалістів». Бурхливий прогрес науки в умовах науково-технічної революції ставить підвищені вимоги до дальшого вивчення її історії та логіки розвитку. Сказане повністю стосується й однієї з важливих людинознавчих наук — психології.

В сучасних умовах дальшого зростання ролі психології в науково-технічному прогресі, розширення фронту емпіричних досліджень, зближення з практикою особливої значимості набуває розробка і висвітлення ряду принципових питань психологічної теорії. Це стосується передусім розробки і викладу вчення про категоріальний лад психологічної науки. Проблеми систематизації психологічних знань висвітлюються у працях Л. І. Анциферової, О. О. Будилової, О. М. Леонтьєва, А. В. Петровського, К. К. Платоно-ва, М. С. Роговіна, М. Г. Ярошевського ². В цих публікаціях

¹ Матеріали XXII з'їзду КПРС. К., 1962, с. 394.

² Див.: Анцыферова Л. И. Материалистические идеи в зарубежной психологии. М., 1974; Будилова Е. А. Философские проблемы психологии. М., 1971; Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1977; Петровский А. В. История советской психологии. М., 1967; Платонов К. К. О системє психологии. М, 1972.

розглядається розвиток матеріалістичних ідей у вітчизняній та зарубіжній психології, аналізуються питання історії та теорії розвитку психології, предметно-логічні основи розробки окремих психологічних категорій. Ці дослідження безпосередньо підводять до завдання вивчення розвитку системи взаємозв'язаних категорій, що фіксують порівнсву і системну будову психіки.

Наукознавські дослідження показали, що кожна наука (в тому числі й психологія) має свої конкретно-наукові категорії, які відрізняються від загальнофілософських.

Вивчення конкретно-наукових категорій (їх природи, функцій, взаємозв'язку) має велике науково-практичне значення як для пізнання загальної структури та еволюції знань, так і для визначення закономірностей розвитку категоріального ладу мислення вченого.

Значимість вивчення і висвітлення історичного процесу формування і загальних тенденцій розвитку «мережі» психологічних категорій пояснюється й тим, що побудова і виклад системи категорій психології дозволить визначити методологічні передумови подальшої систематизації психологічних знань і розробки науково обгрунтованих конкретних цілей та прийомів психолого-педагогічного впливу на процес формування особистості будівника комунізму.

Проте в наявних публікаціях недостатньо, на нашу думку, приділяється уваги історичному генезису психологічних категорій, що описують соціальне зумовлений рівень активності поведінки людини. Потребує висвітлення питання про структуру психологічних знань і особливості їх еволюції на сучасному етапі. Це стосується також ряду завдань, що мають надзвичайно важливе теоретичне і практичне значення для сучасної психологічної науки, а саме: а) визначити сутність і співпідпорядкованість методологічних проблем психології; б) проаналізувати історичний генезис тієї чи іншої категорії в зв'язку з дослідженням відповідної методологічної проблеми; в) простежити зв'язок розробки певної методологічної проблеми з конкретними філософськими принципами; г) визначити методологічні підходи до систематизації категорій психології і вичленувати вихідну «клітинку» кожного рівня

ієрархічної системи психологічних знань; д) розкрити дидактико-практичне значення аналізу і систематизації принципів та категорій психології для пошуку методологічних основ зміни та вдосконалення програм та навчально-методичних посібників з курсу «Загальна психологія»; е) показати роль наукових шкіл та напрямків у розвитку психологічних категорій та принципів.

Реалізація зазначених вище завдань, що стоять перед сучасною психологією, потребує зусиль ряду наукових колективів. Тут будемо торкатися їх лише в тій мірі, в якій це необхідно для виконання основної мети нашої роботи: висвітлення загальних тенденцій розвитку категоріального ладу психології, важливими структурними утвореннями якого є категорії, принципи та методологічні проблеми. При цьому розгляд окремих структурних утворень (категорій, принципів, проблем) та зв'язків між ними підпорядковано вивченню особливостей еволюції цілого (категоріального ладу).

Особлива увага приділена визначенню категоріальної «мережі», що має описувати соціальне зумовлені рівні детермінації поведінки. Зокрема, здійснено спробу окреслити науково-категоріальний апарат особистісного рівня активності суб'єкта діяльності та вичленувати висхідну одиницю його аналізу. Зважаючи на актуальність наступальної критики буржуазної ідеології, в роботі піддаються критичному аналізу ряд методологічних положень та ідейно-світоглядних засад таких напрямків в буржуазній психології, як біхевіоризм, психоаналіз, теорія рольової поведінки, теорія самоактуалізації особистості.

Матеріали, представлені в цій праці, становлять основу спецкурсу «Методологічні проблеми психології», який автор читає на відділі психології Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка з 1971 року.

У процесі читання спецкурсу та підготовки рукопису до друку його зміст обговорювався колективом викладачів відділення психології КДУ, співробітниками сектора проблем психології наукової творчості Інституту історії природознавства та техніки АН СРСР, членами бюро Наукової ради з історії та теорії розвитку психології при АПН СРСР.

Автор вважає своїм обов'язком висловити глибоку вдячність всім, хто брав участь у підготовці рукопису до друку, особливо професору М. Г. Ярошевському.

Книга адресується передусім студентам, що спеціалізуються в галузі психології. Вона може бути використана слухачами ІПК викладачів суспільних наук, викладачами психологічних, філософських та педагогічних дисциплін, а також аспірантами та науковцями.

РОЗДІЛ І

СТРУКТУРА ПСИХОЛОГІЇ ЯК СИСТЕМИ ЗНАНЬ І ЛОГІКА ЇЇ РОЗВИТКУ
(до постановки проблеми)

Зростання значимості психології в розробці теоретичних проблем людинознавства та у вирішенні життєвих завдань народногосподарської практики має не випадковий і автономний характер. Розвиток психології завжди був тісно пов'язаний з місцем, яке займає наука в цілому в житті суспільства, із загальним прогресом науки як складного соціального явища та специфічної форми діяльності суб'єкта. Тому завжди актуальним є вивчення впливу на розвиток психології нових здобутків загальнонаукової методології, а також її власних, відносно самостійних закономірностей.

Це стає особливо важливим у даний період, коли загострились потреби в самопізнанні в кожній конкретній науці. З'являється необхідність простежити закономірності розвитку (логіку) психологічної науки, які зумовлені як її зовнішніми (міждисциплінарними) зв'язками, так і внутрішніми факторами власної еволюції, викликаної зміною структури психологічних знань.

Відомо, що ті чи інші досягнення чи регресії в змісті і засобах наукового дослідження негайно знаходили своє відображення в методиці і змістовій спрямованості психології. Так, експериментальний метод дослідження, вперше застосований у механіці, через фізіологію органів чуття проникає в психологію. Цілий ряд експериментальних методик і процедур психологи запозичують у біологів і лише згодом починають розробляти власні психологічні методики і методи.

Відкриття у фізиці закону збереження і перетворення енергії спонукало вчених-психологів до пошуків

сфери і форм його прояву в психічних явищах, що знайшло свій вираз у концепціях «психічного енергетизму» (П. Жане) та вченні про «психічну енергію» (3. Фрейд). Фізичні теорії кінця XIX—початку XX століття через ряд складних опосередкувань вплинули на спрямованість досліджень і характер психологічної термінології представників відомого напрямку гештальтпсихології. Зокрема, теорія динамічного поля в психології була запропонована К. Левіним та його співробітниками за зразком і під враженням досягнень теоретичної фізики в сфері вивчення гравітаційного та електромагнітного полів. Теорія відносності навіяла психологам ряд нових методичних підходів і пояснювальних схем. Під її впливом М. Вертгеймер проводить дослідження природи сприймання, прагнучи показати відносність образу предмета сприймання, яка зумовлюється фоном та організацією елементів відображуваного предмета.

Міждисциплінарні впливи і зв'язки психології визначали в різні історичні періоди динаміку (розширення, звуження, перетворення) її предмета. В цьому розкривається одна із суттєвих закономірностей розвитку психологічної думки. Історичні метаморфози предмета психології залежали і залежать від характеру її контактів з філософією і прогресуючими галузями науки (з так званими лідерами науки, за сучасною наукознавчою термінологією). Це твердження не суперечить відомому положенню про детермінованість розвитку психології інтересами народногосподарської та педагогічної практики, оскільки наукові дисципліни, що виявляли визначальний вплив на зміст і методологічну озброєність психологічних досліджень, у своєму розвитку зумовлювались певними суспільними запитами.

На ранніх етапах формування психологічних знань, коли психологія ще не вичленувалась з філософії як самостійна наука, її проблематика та методичні підходи визначались колом проблем, які розв'язувались у відповідний історичний період теорією пізнання, та певними загальнофілософськими принципами.

З виділенням із загальної системи знань (яку репрезентувала антична і середньовічна філософія) спеціальних наук розвиток психології здійснювався

також під певним впливом здобутків методики і методології конкретних наукових дисциплін, що прогресували в ту чи іншу історичну епоху.

Так, успіхи механіки в пізнанні сутності механічних систем висунули її в свій час разом з математикою в розряд домінуючих наук, методичні прийоми яких були зразками для інших наукових галузей. Принципи механіки стали використовуватись у психології для пояснення природи психічних явищ. Проблематика психологічного пізнання виявилась залежною від умовної сфери можливого застосування аналогій у поясненні психіки, які брались за зразком організації механічних пристроїв. Через це предмет психології змінився внаслідок включення до нього тих проблем, що ігнорувались традиційною інтроспективною психологією, яка обмежувала коло психологічних досліджень внутрішнім полем свідомості.

Дальші модифікації предмета психології пов'язані з роботами тих природодослідників, які в процесі пошуку розв'язання завдань, поставлених у рамках їх конкретно-наукових дисциплін, були вимушені розробляти ті питання, що виходили за межі їх професіональних інтересів і були власне психологічними. Це стосується передусім робіт вчених-біологів та медиків. У психологію проникають загальнобіологічні пояснювальні схеми. У зв'язку з цим розширюється зона психологічного пошуку: психіка тепер розглядається не просто як продукт механічного зовнішнього діяння, а як важливий фактор еволюційно-адаптивного процесу. Зміна предмета психології відбувалась внаслідок міждисциплінарного впливу біології, яка в середині XIX століття стала однією з провідних наукових дисциплін, зосередивши в собі основні проблеми теоретико-пізнавальної діяльності.

Але не тільки адаптивна, а й активно-регуляторна функція психічного стає об'єктом вивчення природодослідників. Завдяки працям видатного вітчизняного вченого І. М. Сєченова, який підкреслив значення внутрішнього гальмування і вибірковості реакцій організму та роль механізмів саморегуляції (зворотного зв'язку) в побудові чуттєвого образу, в полі зору психологів з'являються нові психологічні феномени, що значно розширили предмет психологічних досліджень. І тут ми бачимо, що ідеали науково-природничого

(фізіологічного) пізнання служать відправними пунктами в пошуку строго наукового пояснення природи активності психіки.

Але психологічна думка згідно з логікою свого розвитку повинна була подолати біологічне трактування активності психіки, як зумовленої будовою організму та характером його взаємодії з зовнішнім середовищем, і перейти до нової її інтерпретації, яка не обмежувалась би описом лише психофізіологічних властивостей людини. Логіка розвитку психологічної думки і запити суспільно-історичної практики диктували необхідність введення в коло психологічних досліджень тих компонентів психіки, які конституюються її зв'язками з соціальним світом. Вирішальне значення щодо цього мало виникнення філософії діалектичного та історичного матеріалізму, яка вперше в історії науки показала суспільно-історичну зумовленість духовного світу людини, в тому числі й її психіки. Значних успіхів у розв'язанні соціальних проблем детермінації поведінки досягають психологи-марксисти, які в наукових дослідженнях спираються на методологію діалектико-матеріалістичної філософії.

Матеріалістичне розуміння історії, суспільства та людини сприяє новому розширенню предмета психології, веде до послідовно-наукового підходу в дослідженні психічних явищ. Це приводить до поступового відмирання механічних пояснювальних схем, до звуження сфери біологічних та фізіологічних інтерпретацій механізмів психіки. Отже, зміна предмета дослідження психології характеризувалась в історії психологічного пізнання як його розширенням, так і редукцією, звуженням.

Які особливості сучасного етапу розвитку психологічних досліджень і як вони впливають на динаміку предмета психології? В якому напрямку змінюються обриси сфери вивчення психічних явищ?

З науково-технічною революцією, що відбувається в сучасному суспільстві, пов'язане нове значне розширення предмета психології. Науково-технічний прогрес втягнув у сферу наукових досліджень ряд нових галузей, видозмінив погляд на усталене розуміння відомих явищ. Технічна психологія (відгалуженням якої є інженерна психологія), космічна та авіаційна психологія і, нарешті, психологія науки — ось ті

галузі психологічного знання, виникнення яких спричинено науково-технічною революцією.

З виникненням «великої науки», зі зростанням ролі вченого в суспільстві наука як специфічна форма людської діяльності, а не тільки як система знань, стала об'єктом спеціального дослідження. З'являється «наука про науку». Потреба в розробці на основі марксистської методології конкретних методик і процедур дослідження наукової діяльності реалізувалась у прояві наукознавства, теоретичним базисом якого є матеріалістичне розуміння історії, практики та пізнання. Однією з галузей наукознавства, поряд з теорією, соціологією та економікою науки, є психологія науки.

Психологія науки досліджує: природу та психологічні механізми наукової діяльності, мотивацію наукової творчості, регулятивні механізми діяльності вченого; психологічну структуру особистості вченого; психологічні питання функціонування малих груп у науці; психологічні проблеми науково-інформаційної діяльності; історично змінні організаційні структури, в яких здійснюється розвиток науки, зокрема проблеми наукової школи. При цьому психологія науки базується на марксистському розумінні суспільної сутності людини і продуктів її творчості.

Психологія науки залучила нові пласти людської діяльності в сферу своїх досліджень і значно переорієнтувала традиційну психологічну проблематику. Так, класична проблема розвитку мислення в орієнтованій на наукознавство психології набуває принципово іншого забарвлення. Якщо раніше мислення (учня, вченого, адміністратора) розглядалось лише як система операцій (аналізу, синтезу, порівняння і т. ін.) у зв'язку з мотивацією діяльності, спрямованої на «вичерпування» змісту досліджуваного об'єкта, то в психології науки вивчення мислення здійснюється з урахуванням його предметно-історичного та соціально-наукового аспектів функціонування. Новий ракурс у розгляді проблем мислення з'явився внаслідок проникнення в психологію наукознавчих методів і методик, розроблених на основі марксистської методології. Одним із перших звернув увагу на наявність логіки розвитку науки в історичному русі знань видатний філософ Г. Гегель, який розглядав свою

філософську систему як закономірний (завершальний) етап у поступальному розвитку наукових ідей. Саме від нього йде думка, переформульована нині в принцип відповідності («поваги до минулого»), що нова теорія, яка приходить на зміну попередньої. не просто відкидає попередні уявлення, а утримує, зберігає їх позитивний зміст. Ця гегелівська ідея, по-марксистському переосмислена, і складає серцевину одного з розділів наукознавства — логіки розвитку науки.

Стосовно до психології слід зауважити, що положення про логіку розвитку наукових ідей ще недостатньо реалізується в конкретних дослідженнях. Це виявляється в тому, що недооцінюються історичні здобутки (традиції) психології і спостерігається прагматизація (переоцінка) емпіричних даних, які, як правило, отримані в результаті власного експериментування. У зв'язку з цим доречно нагадати зауваження класиків марксизму про те, що «обізнаність з ходом історичного розвитку людського мислення, з поглядами на загальні зв'язки зовнішнього світу, що виступали в різні часи, необхідна для теоретичного природознавства і тому, що вона дає масштаб для оцінки теорій, які воно само висуває. Але тут недостатність обізнаності з історією філософії виступає досить-таки часто і різко. Положення, встановлені у філософії вже сотні років тому, положення, з якими у філософії давно вже покінчили, часто виступають у теоретизуючих природодослідників як щонайновіші істини, стаючи на якийсь час навіть предметом моди» ¹

Саме така картина спостерігається в сучасній буржуазній психології. В емпіричних дослідженнях зарубіжних психологів помітна явна недооцінка значення історії психологічної думки. Відсутність єдиної наукової мови, «багатомовність» характерна для сучасної психології капіталістичних країн. Проте «багатомовність» помилково було б вважати наслідком тільки нехтування завданням розробки науково-психологічної термінології. Вона швидше є індикатором відсутності узвичаєного тлумачення предмета психології, відсутності загальноприйнятого категоріального апарату. Ситуація, що склалася в психологічній науці

¹ Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с, 345.

капіталістичних країн, починає усвідомлюватись окремими її критично мислячими представниками. Показовою в цьому плані є книга західнонімецького дослідника Г. Вестмайєра з характерною назвою «Критика психологічної безрозсудності (проблеми психології як науки! » ¹, в якій тверезо оцінюються труднощі подальшого розвитку психологічного пізнання, викликані предметно-змістовним ізоляціонізмом та ідеоматичністю наукової мови різних концепцій.

Проте способи подолання кризисного стану, що пропонуються буржуазними психологами, методологічно безпідставні і конкретно-науково безплідні. Біхевіористична методологія, що застосовувалась раніше при поясненні безпосередньо психічних феноменів, зараз поширюється на процес пізнання логічної будови психологічної науки з метою її (будови) удосконалення. Операціоналістські настанови біхевіористично орієнтованого психолога спонукають шукати вихід з кризисного стану, наприклад у згаданій праці Г. Вестмайєра, на шляхах розробки єдиної штучної мови психології (своєрідного психологічного есперанто) за допомогою логіко-семантичного аналізу існуючого масиву знань. У цьому задумі виявляється повне нерозуміння залежності термінологічних конструкцій від глибини розробки наукової проблематики та від міри принципової »податливості» до формалізації різних розділів психологічних знань.

Принципово інший підхід, на відміну від логіко-лінгвістичного конструктивізму, до розв'язання проблем систематизації знань характерний для психологів, що спираються на методологію діалектичного та історичного матеріалізму. Це шлях науково-категоріального синтезу психологічних знань.

Розробка в наукознавстві загальних принципів логіки розвитку науки на основі методології марксистської філософії відкриває перспективні шляхи для переозброєння психології, «усвідомлення» нею своїх власних закономірностей і прогнозування нових досліджень. Логіку розвитку психології умовно можна розділити на «зовнішню» і «внутрішню».

¹ Westmayer H., Kritik psychologische Unvernunft. Die Problem Psychologie als der Wissenshaft. Berlin, 1974.

До «зовнішньої» логіки розвитку належить закономірний вплив міждисциплінарних зв'язків на динаміку предмета психології та її методів і методик. Вище була здійснена спроба показати саме цей аспект логіки розвитку психологічної науки. Психологія перебуває в складних взаємозв'язках з іншими науками, які суттєво впливають на зміну її предмета і теоретико-пізнавальних засобів, що зумовлює необхідність дослідження «зовнішньої» логіки розвитку психології. Під «внутрішньою» логікою розвитку психологічної науки розуміються закономірності еволюції її принципів, категорій та методологічних проблем, про що йтиметься далі.

Міждисциплінарні, опосередковані впливи, запити практики та соціально-економічні умови суспільного життя своєрідно опосередковують наявні внутрішні закономірності руху наукового знання. Тому «зовнішня» і «внутрішня» логіка розвитку психології має лише відносну самостійність щодо її «екстеро-наукових» детермінант. Про розвиток психології як власне самостійної науки ми маємо підстави говорити лише з того моменту, коли внутрішні тенденції її розвитку вбирають у себе зовнішні і стають домінуючими, провідними в системі психологічних знань. Дійсно, показником розвинутості кожної науки є зрілість її внутрішніх закономірностей розвитку і «майбутнє психології — це передусім її власний розвиток» ¹.

Сучасна психологія на чільне місце висовує дослідження структури власної системи знань і особливостей їх функціонування та генезису. Правда, коли постає питання про структуру психології, то при цьому нерідко мають на увазі конкретні її галузі (загальну, педагогічну, соціальну, інженерну психологію та ін.), а не її логіко-категоріальну будову. Подібне розуміння будови психології є характерним і природним для традиційного теоретичного дослідження, орієнтованого на класифікацію психологічних знань по фіксованих у них проявах психіки в різних сферах діяльності. При цьому внутрішня будова (елементи, їх взаємозв'язок) цих знань не ставала предметом дослідження. Такий підхід був виправданий

¹ Пиаже Ж. Психология, междисциплинарные связи и система наук. М., 1966, с. 1.

необхідністю зосередити зусилля дослідників на самому об'єкті знання, а не на психологічних знаннях як об'єкті аналізу. Але в зв'язку з невпинним розвитком психологічних знань, їх інтенсивною диференціацією та інтеграцією зростає потреба в усвідомленні структури і шляхів розвитку психології.

У загальній структурі психології як системи наукових суджень вирізняються психологічні факти, закони, теорії, методи, категорії, принципи та методологічні проблеми. Логіко-науковою основою психологічної науки виступає закономірний зв'язок основних її структурних компонентів та історична динаміка міжструктурних відношень. Зрозуміло, що структурними і функціональними ознаками, взятими ізольовано від їх змістовних характеристик, психологія мало чим відрізняється від інших наук (це аж ніяк не применшує значення вивчення проявів логіки розвитку наукових знань у психології). Інша річ, якою мірою ці структурні і функціональні характеристики психології усвідомлені, вичленовані і проаналізовані спеціалістами-психологами. Оскільки, як уже відзначалось, думка психологів була переважно привернута безпосередньо до самого об'єкту дослідження (психічної реальності), то, природно, структурні компоненти і внутрішня логіка еволюції психологічних знань вивчались меншою мірою ¹.

Певна подібність логіко-наукової будови психології та інших наук не дає підстав вважати, що принципи загального наукознавства можна без відповідної модифікації екстраполювати на вивчення природи психологічних знань. Конче потрібен конкретний аналіз проблем розвитку психологічної науки та цілеспрямоване застосування психологами апарату наукознавчого дослідження до історії психології. Це сприяє формуванню «самосвідомості» психологічної науки.

В історико-теоретичних дослідженнях психологічні факти, закони, теорії аналізувались переважно з

¹ Лише в окремих працях, зокрема в книгах польського вченого Т. Томашевського та радянського психолога М.Г. Ярошевського, частково висвітлюється ця проблематика. Див.: Tomaszewski T. Wstep do psychologii. Warszawa, 1963 та Ярошевский М.Г. Психология в XX столетии. М., Изд. 2-е, 1974.

точки зору адекватності їх змісту відображеної в них психічної реальності, їх місце в системі наукового знання спеціально не розглядалося. Лише при обговоренні деяких теоретичних проблем розвитку психологічної думки спорадично порушувались ці питання. Так, ставилася проблема: як слід розуміти психологічний факт — як «атом» чи як «ціле», «структуру». Факти, що з'являються в результаті аналізу даних емпіричних досліджень, відображують вихідні, базисні грані психічної реальності. В історії психології в трактуванні природи психологічних фактів вималювались дві найтиповіші тенденції: атомістичне розуміння психічного життя (Д. Локк, Т. Гоббс, Д. Гартлі, Д. Прістлі) та структурне (К. Коффка, В. Келер). Згідно з першою точкою зору, яка складає серцевину методології асоціаністської психології, психологічний факт розглядався як ізольований елемент, першооснова, «атом» психічної реальності.

Вагомі контраргументи проти подібного подрібнення асоціаністами психічних явищ було висунуто представниками гештальтпсихології. Розуміння факту як відображення цілісних феноменів психічного життя виявилось продуктивнішим і дало можливість гештальтистам відкрити деякі нові явища та їх закономірний зв'язок. Фактичні відкриття, зроблені гештальтпсихологами (явище константності, цілісності сприймання та ін.), свідчили про те, що нова методологічна установка дозволяла «побачити» нові факти, повз які проходили асоціаністи. Дроблення психічних явищ у дещо іншому методологічному плані заперечував філософ-ідеаліст В. Дільтей. У своїй концепції «філософії життя» він намагався описати цілісний характер психічних процесів, грунтуючись на гегелівському вченні про «об'єктивний дух». Але ідеалістична методологія гештальтистів і В. Дільтея зумовила однобічність критики атомістичного трактування природи наукового факту в психології. Лише в психологічних концепціях радянських та зарубіжних прогресивних психологів з марксистських позицій було показано цілісність психологічної діяльності, її залежність від характеру взаємодії суб'єкта і об'єкта. В цих концепціях психологічний факт виступив як відображення єдності цілого і частини в психічних явищах.

Згідно з діалектико-матеріалістичною теорією, закони психології виконують методологічну функцію. В процесі конкретного дослідження психологічні факти систематизуються за допомогою законів психології, які виражають необхідний і закономірний зв'язок психічних явищ. Закон виражає залежність певних фактів від конкретних умов. Слід осягнути своєрідність функціонування і місце законів у системі психологічних знань. Своєрідність ця полягає в тому, що при величезній кількості фактів у психології порівняно мало сформульовано положень, які мали б характер загальних законів. Залежності, що фіксуються в законах, недостатньо формалізовані. Однією з причин цього є те, що психологія передусім — якісна наука.

Крім того, при обмеженій кількості встановлених психологічних закономірностей є багато теорій, які прагнуть описати психіку як у цілому, так і окремі Її сторони. Так, існують десятки теорій сприймання, мислення, пам'яті та інших психічних процесів. Спостерігається немов би «перескакування» через закони від безпосередніх фактів до теорій. Подібна обставина зумовлена переоцінкою психологічних фактів та ігноруванням загальних принципів наукового пізнання. В. І. Ленін влучно підкреслював важливе значення розробки загальних теоретичних проблем, бо «...хто береться за часткові питання без попереднього розв'язання загальних, той неминуче буде на кожному кроці несвідомо для себе «натикатись» на ці загальні питання» ¹.

Відомий радянський психолог Л. С. Виготський, характеризуючи кризу психології в 20—30-ті роки нашого століття, відзначав, що кожний науковий напрям в психології «вимушений усвідомлювати і теоретично узагальнювати знайдені ним факти, розвиваючи свою власну теорію і методології, або... вимушено пришивати методологічне пальто до знайденого фактичного ґудзика. Інакше кажучи, відбувається непропорціонально зростання інтерпретацій, які виходять далеко за межі фактичної області, охопленої дослідженням» ².

¹ Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 15, с. 350.

² Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. М, 1960, с. 460.

Це міркування, висловлене Виготським щодо історико-психологічних процесів, які відбувались 40—50 років тому, певною мірою стосується і сучасної ситуації в психологічній науці. І хоч необхідність глибоких теоретичних узагальнень визнають всі, в реальній дослідницькій практиці обмежуються збором емпіричного матеріалу, його класифікацією та кількісним аналізом. Перебільшення значення емпіричних даних пов'язано з недооцінкою історичних здобутків психологічної думки. Ці два моменти — переоцінка фактів і недооцінка минулого — породжують своєрідну ситуацію в зарубіжній психології: виникають і співіснують багато «міні-шкіл» і школок. Автори нових психологічних теорій не «знімають» (в діалектичному розумінні цього слова) концепції, що суперечать їх поглядам, а механічно відкидають. Відсутність спадкоємності в розвитку психологічних ідей — серйозна перешкода на шляху прогресу психології.

З моменту розвитку психології як самостійної науки спостерігалась тенденція створення загальних теорій, які претендували на охоплення всіх форм і сторін психічного життя. Більше того, деякі теорії кінця XIX — початку XX століть екстраполювались на «позапсихологічні» об'єкти. Типовий приклад — домагання фрейдизму пояснити не тільки психічне, а й соціальне життя. В подальшому виникають теорії, які обмежуються пошуком закономірностей окремих сторін психіки: в 40—50-ті роки XX ст. замість «макротеорій» з'являються «мікротеорії», що описують лише окремі аспекти психічних явищ.

Теорії в науці взагалі і в психології зокрема класифікують за методом добування наукових знань й розрізняють такі їх типи, як дедуктивні (наприклад, відома гіпотетико-дедуктивна теорія К. Халла, яка будувалася шляхом виведення системи психологічних знань з вихідних аксіом), індуктивні (теорія Б. Скіннера, побудована внаслідок виведення законів з емпіричних даних), функціональні (теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, в якій елементи знання утворюються в результаті застосування індуктивних і дедуктивних методів).

Вивчення еволюції психологічних фактів, законів, теорій та їх методичних «аналогів» (методів, методик, прийомів дослідження) проводилось у рамках

традиційного історико-психологічного дослідження. Але їх природа може бути грунтовно осягнута лише в наукознавській психології, одним із завдань якої є вивчення структури і закономірностей розвитку психологічної науки на підставі співвідношення теоретичних конструкцій з об'єктивною роллю, яку вони відіграли в історії психології. Орієнтована на наукознавство психологія в орбіту своїх досліджень включила аналіз принципів, категорій та методологічних проблем, які складають вищий «інструментальний» рівень психологічної науки.

Розрізнення сфер застосування історико-теоретичного та наукознавчого дослідження має умовний характер. Всі елементи структури психологічних знань складають одну із сторін предмета наукознавчої психології. Але якщо психологічні факти, закони, теорії могли бути і були об'єктом історико-теоретичного дослідження, то принципи, категорії і методологічні проблеми постали в справді експліцитній формі лише в наукознавчій психології.

В світлі методологічних вимог до наукознавських досліджень необхідно розрізняти «самозвіт» вченого від фактичного значення його теорії для історії та теорії науки. Власна думка вченого і наукознавська оцінка нерідко не співпадають. Так, 3. Фрейд твердив, що є автором третього «коперніканського перевороту» в історії людства. На його думку, перший космологічний удар завдав нарцистичним ілюзіям людини Коперник. Біологічний удар по нарцисизму людини нанесло вчення Ч. Дарвіна, яке подолало погляди на людину як виняткове явище в історичному розвитку органічного світу. Собі Фрейд приписує третій удар по самозакоханості людини, суть якого полягає в тому, що начебто він показав, що поведінку людини регулює не її «Я», а несвідоме »воно». М. Г. Ярошевський у книзі «Психологія у XX столітті» показав безпідставність домагань Фрейда на пріоритет у відкритті «великого кола» психіки, що включає, окрім свідомого, і несвідоме і до Фрейда (Г. Лейбніц). і одночасно з ним (П. Жане) розроблялися проблеми несвідомого. Справжній вклад творця психоаналітичної концепції в психологічну науку, як зазначав М. Г. Ярошевський, полягав у тому, що він звернув увагу дослідників на мотиваційний аспект поведінки

і розпочав розробку категорій мотивації та особистості.

Базуючись на принципах історико-наукових досліджень, у психологію впроваджується категоріальний аналіз, спрямований на вичленування того постійного, «інваріантного», що «осіло» в системі наукових знань (категорій, принципів, методологічних проблем).

В історії наукової думки категорії як філософські терміни з'являються ще в стародавньому світі (школа вайшешіка). Питання про природу, взаємозв'язок, генезис категорій як найбільш загальних філософських понять було наріжним у теоретичних системах ряду визначних філософів (Арістотель, Кант, Гегель та ін.). Проте тривалий час в історії наукової думки категорії як найбільш загальні поняття вважались притаманними лише філософській системі знань. І це справді відповідало реальним процесам і загальному стану розвитку наукового освоєння дійсності. Але значні зміни в змісті і засобах діяльності, спричинені науково-технічною революцією, привели до помітних зрушень у самій системі наукових знань. Зростання питомої ваги теоретичності, формалізованості, системності наукових знань природно веде до певної трансформації логічних форм мислення і зміни співвідношення фактів, законів, теорій у структурі наукових концепцій. Саме це зумовило потребу осмислення зазначених зрушень і перегляду традиційних уявлень про структуру знань з конкретних наукових дисциплін. У зв'язку з цим було виділено понятійний та категоріальний апарат і показано, що кожна зріла наука складається з комплексу внутрішньо зв'язаних категорій. Як зазначає М. Г. Ярошевський, психологія стала самостійною наукою тоді, коли сформувався її.категоріальний апарат. Процес і закономірності формування категоріального ладу психологічної науки складають серцевину її внутрішньої логіки розвитку.

Категорії психології розробляються в рамках тієї чи іншої проблеми, хоч останні були поставлені ще до розробки окремих категорій. Через це виділяють докатегоріальний період у розробці конкретних методологічних проблем. Однією з перших проблем було поставлене питання про відношення психічних і фізичних явиш (психофізична проблема). Згодом з цієї

проблеми вирізнилось питання про відношення психічних та фізіологічних явищ. Подальша конкретизація психофізичної проблеми виявилась у вирізненні питання про відношення психічного образу і відображеної в ньому об'єктивної реальності (психогностична проблема), про регулятивну функцію психіки (психопраксична проблема), про спонукальну функцію психіки (проблема активації поведінки). Дещо пізніше розгорнулись дослідження психосоціальної проблеми — питання про репрезентованість соціального в психіці окремого індивіда. Ці проблеми служили «лоном» для висунення і розробки психологічних категорій. Важливо простежити історичний рух психологічних категорій з тим, щоб побачити, як у них відображується рух досліджуваного об'єкта. Це завдання вирішувалось М. Г. Ярошевським у праці «Психологія у XX столітті», в якій на основі історико-наукознавчого аналізу вичленовані п'ять основних категорій: образ, дія, мотив, психосоціальні стосунки (спілкування) та індивід—особистість.

Образ як категорія психології фіксує інформаційний, пізнавальний аспект психічної реальності. Регулятивно-праксичний аспект психіки знайшов відображення в категорії дії. Афектнвно-спонукальна сторона психічної життєдіяльності схоплена в категорії «мотив» (мотивація). Вплив соціальних установок, знань, досвіду на поведінку індивіда, здійснюваний у процесі прямого чи опосередкованого спілкування, фіксується в категорії психосоціальних стосунків (спілкування). Стійкі соціально-типові і соціально-неповторні якості людини відображені в змісті категорії індивіда-особистості.

Проте серед вчених немає спільної думки як щодо співпорядкування категорій, так і щодо їх кількості. Якщо М. Г. Ярошевський виділив п'ять основних категорій, то О. М. Леонтьєв — три (діяльність, свідомість, особистість), а К. К. Платонов — шість (психічне відображення, психічне явище, свідомість, особистість, діяльність, розвиток психіки) ¹. Безумовно, необхідні як поглиблений опис змісту окремих категорій, здійснюваний О. М. Леонтьєвим і К. К. Платоновим

¹ Див.: Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1977; Платонов К. К. О системе психологии. М., 1972.

на основі узагальнення результатів сучасних психологічних досліджень, так і вивчення їх історичного становлення (М. Г. Ярошевський).

Все ж кожна категорія може бути грунтовно осмислена лише як елемент певної системи категорій. Тому питання про оптимальне число психологічних категорій, про основу їх субординації, про їх систему є животрепетним. У процесі проведення роботи з аналізу та систематизації категорій психології суттєвим є врахування методологічного зауваження В. І. Леніна, що «категорії треба вивести (а не довільно чи механічно взяти) (не «розповідаючи», не «запевняючи», а доводячи )» ¹.

Без творчого застосування принципу єдності історичного та логічного науково-категоріальний синтез психологічних знань загрожує перетворитись в абстрактне конструювання, приховане масивом використаних сучасних емпіричних даних. І система психології спершу має бути розроблена саме як наукова система і тільки після цього викладатись в науково-популярній формі.

Порушивши питання про особливості формування категоріального ладу психології, слід відзначити одну з його закономірностей, а саме: розвиток категоріального ладу здійснюється завдяки зусиллям значних творчих об'єднань — наукових шкіл. Не самовіддані одинаки, а цілі колективи причетні до висунення і розробки категорій. Дотримуючись розподілу наукових суджень на теоретичні поняття і категорії, можна зробити припущення, що висунення та обгрунтування конкретних понять посильно і окремим дослідникам. Але розробка категорій поза межами їх можливостей; для цього потрібна координація (і не обов'язково свідома) зусиль багатьох вчених. Дані історії становлення категоріального ладу психології свідчать, що за розробкою певної категорії стояли не творці-одинаки (хоч не слід недооцінювати і їх внеску), а наукові колективи чи навіть цілі напрямки. Величезні пласти реальності, що фіксуються в конкретно-наукових категоріях, підвладні колективному «творцю» — науковій школі. Історія психологічної думки містить переконливі дані, які свідчать, що розробка категорій здійснювалась зусиллями цілих наукових шкіл.

¹ Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 29, с. 81. 22

Принциповий підхід до розробки біографій вчених, що полягає у вимозі охоплювати цілісно всі три нерозривних аспекти розвитку людини науки — предметно-логічний, соціально-історичнии та особистісно-психологічний ¹, є підстави екстраполювати і на «біографії» наукових шкіл. Якщо два останніх аспекти постійно перебувають у полі зору дослідників наукових шкіл, то перший — предметно-логічний — належною мірою ще не оцінено наукознавцями. Емпіричні дані свідчать, що наукові колективи (в тому числі і неформальні) можуть об'єднувати групу вчених, індивідуально-особистісні якості яких не тільки суттєво відрізняються, а й нерідко просто несумісні. Це спонукає шукати «надіндивідуальні» фактори, що сприяють згуртуванню творчих особистостей в наукову школу, незважаючи на деяку «дисонансність» їх особистісних характеристик.

Самої по собі спільності пізнавальних інтересів недостатньо для пояснення дії консолідуючих сил у науковій школі. Адже одна і та ж проблема може перебувати в центрі пізнавальних інтересів різних шкіл, корені розходжень між якими полягають у характері розробки цієї проблеми, а не в самій по собі зосередженості на ній. Спільність пізнавальних інтересів швидше пояснює існування «протиборствуючих» шкіл, аніж внутрішні науково-логічні фактори згуртування конкретної школи. Так, наприклад, різні школи в поясненні фізіологічних механізмів поведінки (школи І. П. Павлова, О. О. Ухтомського, В. М. Бехтерєва та ін.) мали спільні інтереси. Дискусії між цими школами розгорталися в силу того, що вони претендували на те, щоб дати власну відповідь на одні і ті ж питання, по-своєму пояснити одні і ті ж феномени.

Які ж у такому разі предметно-логічні передумови виникнення шкіл? Однією з таких передумов є породжувана логікою розвитку науки потреба в розробці науково-категоріального апарату, що дозволяє адекватніше осягти досліджувані явища, ніж це вдавалось на основі попередніх категоріальних схем. Своєрідну спільність категоріальної структури мислення і слід віднести до тих «надособистісних» факторів, які

¹ Див. Ярошевський М. Г. Иван Михайлович Сеченов. Л. 1968.

відіграють конституюючу роль у функціонуванні наукової школи.

Саме цей — предметно-логічний — аспект дослідження наукових шкіл становить особливий інтерес для наукознавства. Спільність підходу, що характеризує дану школу, досягається не декларативним прийняттям постулатів, концепції, а трудомісткою розробкою в процесі розв'язання теоретичних і експериментальних проблем у конкретній галузі певної категоріальної схеми. «Проекцією» логіко-наукових детермінант у функціонуванні наукової школи є своєрідність її категоріального апарату. Все це показує, що дослідження наукових шкіл виступає нерозривно пов'язаним з дослідженням логіки розвитку науки, зокрема з вивченням формування конкретно-наукових категорій у рамках тих чи інших ідейно-наукових напрямів.

Спільність категоріальної структури наукового мислення представників конкретної школи цементується завдяки концентрації основних понять навколо певного категоріального ядра, при цьому «вибір» такого ядра відбувається в процесі діяльності дослідників, спрямованій на вирішення конкретно-наукових проблем, поставлених на порядок денний запитами практики і зумовлених рівнем розвитку науки.

Історія психологічної думки переконливо свідчить, що розробка однієї з вихідних категорій може виступити суттєвим моментом у викристалізації наукової школи. Нерідко ця категорія (під різними назвами) стає немовби символом школи. Так, різноманітні психоаналітичні напрямки при всіх їх теоретичних розходженнях мають свій «категоріальний центратор» (категорія мотиву), який поряд з іншими факторами визначає ідейно-теоретичний статус психоаналізу. Те ж саме можна сказати про категорію образу в концепціях гештальтпсихологів. Категорія дії виступила конституюючим фактором в інших наукових напрямках: у біхевіоризмі, концепціях П. Жане, Ж. Піаже та ін. При цьому, звісно, інші психологічні категорії не були «вилучені» з концептуального апарату. Проте вони виявились підпорядкованими «гегемонії» основної категорії, на аналіз і обгрунтування якої спрямовувались зусилля тієї чи іншої наукової школи. В концепції Л. С. Виготського і в працях представників

його школи центральною категорією виступає категорія психо-соціальних стосунків (спілкування). конкретизуючись у поняттях «співробітництво», «знак», «знаряддя», «вищі психічні функції» та ін. Але логіко-наукові фактори діють не ізольовано, вони тісно переплітаються з соціальними та особистісно-психологічними. Важливим фактором розробки психосоціальної проблеми і категорії спілкування виступав перетин запитів логіки розвитку науки (необхідність розробки вчення про соціальну природу психіки людини), соціальної ситуації (потреба теоретичного і експериментально-дослідницького обгрунтування психологічних передумов соціальної переробки людини в умовах культурної революції в СРСР), а також особистісних якостей вченого і його практичного досвіду (ґрунтовна гуманітарна освіта та широка культурно-просвітницька практика Л. С. Виготського). Останнє положення потребує деякого пояснення.

Аналізуючи вплив логіки розвитку науки на творчий шлях вченого, М. Г. Ярошевський відзначив, що характер освіти зіграв, можливо, вирішальну роль у тому, що І. М. Сєченов «став батьком російської фізіології, бо таку функцію могла виконати тільки людина, що має фізико-математичну освіту. Саме останнє сформувало той склад розуму, який дозволив розробити фізіологію як точну експериментальну науку. Ця підготовка відповідала вимогам, що йшли не від інтересів даного індивіда, а від об'єктивного стану фізіологічних знань, логіки їх розвитку» ¹.

Слід мати на увазі, що в реалізації запитів логіки розвитку науки (в даному випадку—психологічної) неабияку роль відіграють індивідуально-психологічні якості вченого. Успішній постановці і розробці психо-соціальної проблеми та категорії спілкування лідером наукової школи Л. С. Виготським сприяли характер його освіти і творчих інтересів. Таким чином, розвиток наукових ідей у психології здійснюється не автономно; він реалізується за певних соціально-історичних умов завдяки індивідуально-неповторним якостям особистостей учених, які схоплюють важливі тенденції розвитку наукових знань і активно включаються в їх розробку. Вивчення логіки розвитку психологічної

¹ Ярошевский М.Г. Иван Михайлович Сеченов. Л., 1968,

науки в її зв'язку з ідейно-соціальними і особистісними факторами не є самоціллю. Воно має підпорядковуватись завданню прогнозування напрямків наукових пошуків.

Аналіз тенденцій розвитку психологічної науки показує, що одним з проявів логіки її розвитку є певна відповідність засобів і результатів психологічного пізнання — теорії і методу, закону і методики, факту і методичного прийому. Історичні форми теоретичного пояснення в психології визначали певною мірою арсенал методів, використовуваних дослідниками; водночас поява оригінальних методів сприяла розробці нових теорій. Кожний рівень детермінаційних залежностей психіки і поведінки пізнається в процесі застосування відповідної «мережі» методів, яка еволюціонує разом з історичними формами детерміністичного пояснення в психології. В свою чергу розробка нових методів є умовою подальшого удосконалення теоретичних конструкцій.

Аналіз взаємовідношень теорії і методу в історії психології показує, що в процесі проведення конкретних історико-психологічних досліджень слід враховувати їх діалектичну єдність: будь-яка частка історичного процесу «прирощення» знань є одночасно поступом як у предметній, так і в методологічній сфері. Психологічне знання виступає як теорія, коли ми вбачаємо в ньому відображення певного аспекту психічної реальності, і як метод, коли воно використовується як засіб вирішення нових пізнавальних завдань. В історії психології те чи інше просування в пізнанні психічних явищ виступає двояко: як висунення певної теорії і як розробка певних методів та методик дослідження.

Все ж не можна категорично стверджувати, що всім концепціям в історії психології притаманний діалектичний зв'язок теорії та методу. Він характерний внутрішньо цільним психологічним концепціям, які внесли певний вклад у розробку нових наукових ідей, Зокрема, в концепціях сучасних буржуазних психологів переважає ідейно-науковий еклектизм і плюралізм.

Теорія і метод в історії психології взаємопов'язані, але характер їх взаємозв'язку не статичний, а динамічний. У «стабілізовані» періоди розвитку психології

панівні теоретичні світоглядні концепції визначали вибір та використання методів дослідження. В період подолання «кризових» станів у психологічному пізнанні різко зростало значення знаходження принципово нових підходів та методів.

Зазначений взаємозв'язок теорії та методу в психології є виявом загального зв'язку результатів і засобів пізнання на різних рівнях дослідження. Науково-психологічне знання являє собою єдність результатів та засобів пізнавальної діяльності і передбачає їх взаємоперетворення. Теорія, яку дослідник застосовує в процесі осмислення психологічних явищ, перетворюється в певному плані в засіб (метод) пізнання. Метод у процесі його продуктивного застосування з необхідністю розгортається в теоретичну систему знань.

Діалектичні взаємопереходи результатів пізнавальної діяльності в її засоби і навпаки притаманні й іншим рівням пізнавальної діяльності. Варто було б простежити, як розробка оригінальних методик в історії психології сприяла встановленню нових закономірностей і як відкритий закон створював передумови для вироблення певної дослідницької методики. Подібно тому, як теорія і метод в історії психологічного пізнання виступають в єдності (але не тотожності), так науковий закон і методика в психології характеризуються взаємозалежністю і здатністю до «взаємоперетворень».

Аналогічно пояснюється і характер «диспозиції» наукового факту та методичного прийому. Відкриття психологічних фактів виступає як зумовлене знаходженням нових методичних прийомів дослідження. Вдосконалення і модифікація способів використання відомої методики залежні від рівня узагальненості отриманих нових фактичних даних. Модифікація наукової методики виникає як результат осмислення шляху знаходження «непередбачених» наукових фактів. Отже, методичні прийоми дослідження і наукові факти виступають як дві сторони пізнавальної діяльності на теоретичному рівні, які є взаємозалежними і взаємоперетворюваними.

Певно, психологічні факти, закони, теорії як продукти (результати) пізнання мають свої «аналоги» у відповідних засобах пізнавальної діяльності суб'єкта:

методичних прийомах, методиках, методах дослідження. Констатація і перевірка цієї залежності може мати принципове значення не лише для методології психології, а й для наукознавства. Для висвітлення ряду питань методології історико-наукового дослідження мало б сенс більш грунтовно в спеціальному дослідженні розглянути загальні положення про взаємозв'язок результатів і засобів пізнавання: а) теорії і методу; б) наукового закону і методики; в) наукового факта і дослідницького методичного прийому. Це може знадобитись перш за все для вдосконалення окремих процедур використання наукометричного методу в наукознавстві.

Гадаємо, застосування наукометричних методик в їх традиційній (Д. Прайс) чи модифікованій (В.В. Максимов) ¹ формі виявилось би значно ефективнішим, коли б кількісний і якісний аналіз цитат-зв'язків здійснювався з урахуванням ієрархії структурних рівнів наукового знання як єдності засобів та результатів пізнання: теорії — методу, закону — методики, факту — методичного прийому. Саме при врахуванні зазначених особливостей наукового знання використання наукометричних методів могло б виявитись продуктивним і в історико-психологічних дослідженнях.

Постановка проблеми про структуру психології як системи знань і логіку її розвитку має попередній характер. Надалі вона буде конкретизуватись переважно в плані з'язування змісту і взаємозв'язків основних категорій психології та визначення вихідних положень, що дозволили б накреслити перспективні лінії розробки питання про систему психологічних категорій.

¹ Див.: Максимов В. В. Анализ системи научных отношений ученых по текстам их публикаций. — В кн.: Социально-психологические проблемы науки. М., 1973.

РОЗДІЛ ІІ

РОЗДІЛ III

ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Однією з перших в історії психологічної думки була поставлена психофізіологічна проблема, в рамках якої обговорюється і вирішується питання про природу психічного і його відношення до фізіологічних явищ. У певні історичні періоди в цій проблемі концентрувались всі кардинальні питання психологічної науки.

В історії психології психофізіологічна проблема спершу входила складовою частиною більш загальної проблеми — психофізичної (питання про відношення психічних та фізичних явищ), зародок якої спостерігається ще в донаукових уявленнях первісних людей. «Уже з того дуже далекого часу, — писав Ф. Енгельс, — коли люди, ще не маючи ніякого поняття про будову свого тіла і не вміючи пояснити снів, прийшли до уявлення, що їх мислення і відчуття є діяльність не їх тіла, а якоїсь особливої душі, що живе в цьому тілі і покидає його в момент смерті, — уже з цього часу вони повинні були замислюватись про відношення цієї душі до зовнішнього світу» ¹.

¹ Маркс К., Енгельс Ф., Твори, т. 21, с. 270.

Зв'язок психічних явищ з мозком констатували ще в період зародження елементарних наукових уявлень про психіку (так, лікар і анатом Алкмеон ще в VI ст. до н. е. головний мозок розглядав як орган психіки), але пояснювали з різних методологічних позицій. В процесі становлення наукової психології вдавались до різних способів вирішення психофізичної (психофізіологічної) проблеми, найпоширенішими з яких є: а) дуалістичне протиставлення психічного і фізичного (фізіологічного) як двох різних субстанцій, що найповніше проявилось у концепції психофізичного паралелізму і теорії психофізичної взаємодії; б) «зведення» психічного до різних форм фізичного чи фізіологічного та твердження про їх еквівалентність (редукціонізм і конструктивізм); в) відособлення психічного від його матеріальних основ і розгляд психіки як особливої субстанції у вченнях про так звану психічну причинність. Поряд з цим існували і перехідні форми рішення обговорюваної проблеми, що не мають самостійного значення. Якщо дуалістичний та моністичний підходи були властиві як психологам-ідеалістам, так і психологам-матеріалістам, то останні два характерні переважно відповідно матеріалістичній («зведення») та ідеалістичній («відособлення») психології.

Ці історичні форми рішення питання про відношення психічних і фізіологічних явищ зустрічаються і в сучасній психологічній літературі. Тому їх історико-критичний аналіз не втрачає своєї актуальності.

Поява в історії психології розмаїття форм пояснення взаємовідношення психічних і фізіологічних явищ пояснюється як особливостями ідейно-наукової боротьби, так і складністю об'єкта дослідження, ввімкнутістю його в різні системи зв'язків. Логіка боротьби ідей виявлялась у тому, щй невдоволеність крайнім однобічним висвітленням проблеми штовхала в іншу крайність.

Історичний смисл виникнення поширених концепцій психофізичного паралелізму та психофізичної взаємодії має суперечливий, двоїстий характер, їх поява спричинена логікою боротьби з теологічними та схоластичними уявленнями про психічне життя людини. Але їх прогресивна роль мала дуже обмежений характер. З утвердженням діалектико-матеріалістичного

підходу в психології ці концепції перетворились в оплот ідеалізму та індетермінізму.

В найбільш різкій формі дуалістичне протиставлені були душа і тіло, психіка і організм у працях Р. Декарта. Концепція психофізичної взаємодії бере свій початок саме від Р. Декарта. Відкрита ним рефлекторна природа найпростіших рівнів поведінки поширювалась тільки на тіло, під яким розумівся автомат, що потребує для свого функціонування зовнішніх поштовхів (а не душі як спрямовуючої сили). Душа розумілась як самостійна замкнута субстанція, зміст якої складають незалежні від досвіду «вроджені ідеї».

Визнавши душу і тіло різними субстанціями, Р. Декарт спробував пояснити Їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії: душа здатна змінити напрямок рухів тіла тільки в тому разі, коли тілесні органи самі схильні до цього. В думці про можливу взаємодію тілесного і духовного не знімається їх протиставлення, а акцентується на ньому.

З дещо інших позицій пояснювався характер психофізичної взаємодії в концепції американського вченого Б. Раша, який стверджував взаємний вплив психічних і фізичних процесів. Фізичні процеси, як первинні щодо духовних, справляють стимулюючий вплив на останні. В свою чергу, на думку Б. Раша, діяльність душі здатна впливати на тілесні властивості. Пояснення характеру взаємозв'язку психічного і фізичного мало явну антиідеалістичну спрямованість. Як зазначає М. Г. Ярошевський, «матеріалістичні тенденції вчення Раша виявились у тому, що взаємодія душі і тіла мислилась не як взаємодія двох сутностей, а як окремий випадок властивої органічним тілам взаємної залежності однієї системи від іншої» ¹.

У концепції психофізичного паралелізму психічне і фізіологічне трактувались як два пов'язаних, але незалежних один від одного ряда, які не перетинаються І не взаємодіють між собою. Поширеність цієї концепції в експериментальній психології в певний історичний період пояснюється тим, що вона відтінювала деяку самостійність психічних функцій організму на противагу теоріям, які заперечували специфіку психічного.

¹ Ярошевский М. Г. История психологин. М., 1966, с. 206.

Адже психофізичний паралелізм не зводить психічні процеси до фізичних, а навпаки, вказує на наявність різниці між ними.

Згідно з психофізичним паралелізмом, за образною характеристикою В. Джемса, «душевне життя людини уявлялось би нам як перебігаюче поруч з тілесним, причому кожному моменту в одному з них відповідав би певний момент в іншому, але між тим і іншим не було б ніякої взаємодії. Так, мелодія, що ллється із струн арфи, не уповільнює і не прискорює коливання останніх, як тінь пішохода супроводжує його, не впливаючи на швидкість його кроків» ¹. Душевні і тілесні явища звершуються начебто незалежно одне від одного в силу своєї внутрішньої організації. З цих міркувань випливає логічний висновок, що психіка (свідомість) позбавлена будь-якого регулюючого і стимулюючого значення в детермінації поведінки. Отже, психофізичний паралелізм у крайніх своїх формах перетворюється в епіфеноменалізм: за психікою не визнається ніякої реальної життєво важливої функції, вона є начебто фіктивним феноменом.

Концепція психофізичного паралелізму своєрідно тлумачиться представниками ідеалістичного та матеріалістичного напрямку в психології. Прикладом матеріалістичної інтерпретації психофізичного паралелізму може бути теорія Д. Гартлі, в якій психічне співвідноситься з тілом не у всезагальному зв'язку явищ всесвіту, а тільки в межах окремого організму. Психічні явища корелюють з внутріорганізмовими, нервовими. Останні є первинними. Зв'язок ідей виявляється похідним від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно вібраціям в нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер і структуру процесів у головному мозку, які і складають фізіологічний базис ідей. Ідеалістичний варіант психофізіологічного паралелізму втілено в концепції X. Вольфа, у якого психофізична проблема (відношення психічних і фізичних явищ) перетворюється в психофізіологічну (відношення психічного і фізіологічного). В концепції Вольфа душа співвідноситься не з світом (всесвітом), а тільки з тілом. Вона наділяється самостійною силою, яка нічим не зумовлена.

¹ Джемс В. Психология. СПб, 1905, с. 84.

Визнаючи невідокремленість душі від фізіологічного субстрату, X. Вольф поряд з цим приписує їй спонтанну активність, що незалежна від матеріального «супутника» душі — тіла. Отже, тілесний субстрат втрачає свою пояснювальну цінність і перетворюється, якщо не в бездійового, так у пасивного акомпаніатора прояву душевних здібностей. В такому варіанті психофізичний паралелізм наближається до спіритуалізму, згідно з яким душа — це «артист, що керує інструментом, тобто мозком, але як артист може грати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло тільки в тому разі, якщо є мозок» ¹. Мозок перетворюється в слухняний інструмент душі. Концепція X. Вольфа може бути прикладом того, як паралелізм стає формою ідеалістичного та індетерміністичного тлумачення природи психічних явищ.

Різновидністю психофізіологічного паралелізму є концепція ізоморфізму психічних та фізіологічних явищ. Висловлена Лейбніцем ідея ізоморфності (взаємооднозначної відповідності) психічних та фізіологічних явищ була підхоплена гештальтпсихологами, які ввели сам термін «ізоморфізм» і прагнули розробити принцип ізоморфності. В теоріях гештальтпсихологів як ізоморфні розглядаються вже три класи явищ: психічні (феноменологічні), фізіологічні і фізичні. Фізичний гештальт (зовнішнє поле) взаємно відповідає нейрофізіологічному полю, останнє — психічному (феноменологічному). Як правильно зауважує Л. М. Веккер, «ізоморфізм психічного, всередині якого не розкрита специфічність психічного, врешті-решт, а може, і у вихідному пункті, обертається психофізичним паралелізмом» 2. Психічне у гештальтистів не виводиться ні з зовнішнього, фізичного світу, ні з фізіологічних процесів: вони співіснують паралельно. В такому разі психічні явища не зумовлюються зовнішніми матеріальними структурами, бо вони — якась автономна сутність. Паралелізм не двох, а трьох рядів веде до трактування психічних явищ як зумовлених ними ж самими, тобто до ідеалістичного вчення про психічну причинність. Із зазначених трьох полів реальним визнається феноменальне (світ свідомості).

¹ Челпанов Г. Мозг и душа. СПб, 1903, с. 140. 2 Веккер Л. М. Восприятие и основы его моделирования. Л., 1964, с. 119.

оскільки людина не має прямого доступу ні до фізичного, ні до фізіологічного полів.

На відміну від Д. Гартлі, французькі матеріалісти (Ж. Ламетрі, П. Кабаніс, П. Гольбах) стверджували, що зв'язок душевних явищ з тілесними має не корелятивний, а причинний характер. Тому, будучи функцією, породженням мозку, психічне не просто відповідає фізіологічному. В силу невідокремленості від мозку воно є наслідком першого. Стверджуючи, що психіка є діяльністю мозку, французькі матеріалісти схильні були приймати психічне за матеріальний процес. Причому вони не прагнули підкреслювати принципову відмінність цієї властивості високоорганізованої матерії від зовнішніх, таких, як теплота і протяжність. Вульгарні матеріалісти (Л. Бюхнер) пішли ще далі — до уявлення про однобічну зумовленість психіки лише внутріорганізмовими залежностями.

Відлуння цих підходів мало місце в нашій філософській літературі 50-60-х років, коли деякі автори намагались розглядати психіку як особливу (хай навіть вищу) форму руху матерії (В. М. Архипов, Ф. Ф. Кальсін, Н. В. Медведєв). Спрощене трактування психофізіологічної проблеми викликало ілюзію її вирішення. Насправді, розгляд психічного як матеріального (фізіологічного процесу) знімає саме питання про співвідношення психічних та фізіологічних явищ. Критикуючи вульгарно-матеріалістичну точку зору Й. Діцгена на співвідношення думки і матерії, В. І. Ленін писав: «Що і думка і матерія є «дійсні», тобто існують, -це вірно. Але назвати думку матеріальною — значить зробити помилковий крок до змішання матеріалізму з ідеалізмом» ¹.

Перехід від субстанціонального до атрибутивного тлумачення матерії сприяв зміні форми «зведення» психічного до матеріальних явищ. Замість субстанціоналістського трактування психіки з'являється «енергетичне». Поряд з фізичною енергією начебто існує психічна, і вони здатні взаємоперетворюватись (К. Штумпф, Н. Країнський). Спроби поширити закон збереження і перетворення енергії на сферу психічних явищ не сприяли, як здавалося б, утвердженню матеріалізму в психології, а навпаки. «Енергетизм», зображуючи психіку як особливий вид енергії, що

¹ Ленін В.І. Повне зібрання творів, т. 18, с. 238.

ввімкнута у всезагальний зв'язок явищ у природі, відривав її від матеріальних явищ: «в енергетичному конструктивізмі» матерія «зникла».

Різноманітні способи зведення психічного до фізичного (фізіологічного) — це спотворені форми реакції на спроби «відособлення» психічного від його нейрогуморальних основ і зовнішнього світу, які мали місце в розмаїтті варіантів вчень про психічну причинність. У свою чергу, концепції про особливу психічну причинність були спрямовані проти вульгарно-матеріалістичних трактувань зв'язку психіки з мозком, в яких ігнорувалась специфіка психічних явищ. В кінці XIX — на початку XX століття в умовах ідеалістичної реакції, викликаної посиленням ідейної та політичної боротьби в світі, ці «вчення» набувають поширення. Невдалі спроби використати закон збереження і перетворення енергії для пояснення природи психічних явищ опосередковано «стимулювали» розробку положень, згідно з якими начебто діє особлива причинність, суто психічна, автономна як від внутріорганізмових, так і від зовнішніх, фізичних факторів.

Спроби знайти головні детермінанти поведінки або в самій психіці, або тільки в зовнішньому полі дій суб'єкта — це своєрідна втеча від питання про те, чи існує причинний зв'язок між психічними і фізіологічними явищами. Як відзначалось, французькі матеріалісти вважали мозок (фізіологічні явища) причиною психічних. Спіритуалісти приписували духовному (психічному) владу над тілом (фізіологічними явищами) і навіть над предметами зовнішнього світу. Ці крайні способи вирішення питання про причинний зв'язок психічних і фізіологічних явищ, як і їх проміжні форми, виявились безпідставними, бо саме питання поставлене хибно.

Твердження про причинно-наслідковий зв'язок психічних та фізіологічних процесів веде до заперечення основного положення про зумовленість змісту і механізму психічного відображення предметною дійсністю, підводить до крайнього висновку про спонтанність функціонування фізіологічного і психічного. Так що констатація причинно-наслідкового зв'язку між мозком і психікою не тільки не сприяє адекватному вирішенню проблеми взаємозв'язку психічного і фізіологічного, а й суттєво її спотворює.

Ще Б. Спіноза, розвиваючи теорію психофізичного монізму, відкидав причинну взаємодію душі і тіла на тій підставі, що вони ввімкнуті в один і той же порядок природи, а, отже, визначаються одними і тими ж причинами. Оскільки душа і тіло детермінуються спільними факторами, вони не можуть справляти причинного впливу одне на одне. Ця глибока думка Спінози зберігає свою цінність і для сучасної науки. Немає ніяких підстав твердити, що першопричиною психічних явищ є фізіологічні явища і навпаки. А. Є. Шерозія, узагальнюючи сучасні дискусії з цього питання, доходить висновку, що «людський мозок (центральна нервова система) не може бути причиною внутрішніх процесів, що перебігають в ньому в формі свідомості (психічного як такого взагалі), бо свідомість у такій мірі від нього невідривна і в такій мірі йому властива, як. скажімо, світло (сонячні промені) Сонцю. Свідомість — атрибутивна властивість мозку людини (центральної нервової системи)... Одним словом, людський мозок (центральна нервова система) не може передувати свідомості і причинне зумовлювати її — бути причиною свідомості. Свідомість не є наслідком людського мозку (центральної нервової системи), вони не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку, оскільки і свідомість і людський мозок, взяті разом, суть продукти суспільної практики чи наслідки цієї практики» ¹.

Отже, психічні і фізіологічні явища перебігають не паралельно і не перебувають між собою в причин-но-наслідковому зв'язку. Вони не підкоряються і принципу взаємодії, оскільки самі виступають суттєвими і необхідними моментами взаємодії суб'єкта (організму) з об'єктом (оточуючим середовищем). Між психічними і фізіологічними (зокрема, нейрофізіологічними) явищами існує залежність, але не причинно-наслідкового характеру. Між психікою і центральною нервовою системою наявний функціональний, а не при-чинно-наслідковий зв'язок. Адже психічні і нейрофізіологічні процеси здійснюються одномиттєво (на цю обставину звертав увагу ще В. Вундт). тоді як причина, відомо, не тільки зумовлює наслідок, а й має передувати йому в часі.

¹ Шерозия А. Е. К проблеме сознания и бессознательного психического, т. 1. Тбилиси, 1969, с. 137-138.

І свідомість, і мозок людини є продуктом соціальних умов її розвитку. Природничонаукові дані свідчать, що формування мозкових структур у тварин закінчується переважно до моменту їх народження, тоді як у людини розвиток мозку продовжується і після її народження. Як справедливо зауважував Д. І. Дубровський, «це продовження формування мозкових структур у людини після народження не можна не пов'язувати з дією факторів соціального середовища і правомірно вважати, що у дітей, вилучених з суспільства, зазначений процес якщо не згасає зовсім, то істотно видозмінюється, бо в постнатальний період він з необхідністю корегується падаючими на рецептори подразниками і способом поведінки» ¹.

Першопричиною як психічних, так і нейрофізіологічних явищ є зовнішній світ, взаємодія суб'єкта з природним та соціальним середовищем. Психічні та нейрофізіологічні процеси невідривні, їх реальна динаміка вплетена в процес взаємодії суб'єкта з предметною дійсністю. Це не два паралельних ряди, як стверджували дуалісти, а єдиний ряд, увімкнутий в реальну діяльність індивіда, зумовлений нею і Її зумовлюючий. Психічне і фізіологічне підпорядковані одному й тому ж принципові — рефлекторному. Мозок виступає як орган психічного, як його матеріальний носій, але не як причина чи наслідок психічного. Антиципу-юча і регулююча функція психічного відображення виявляється не просто щодо фізіологічних процесів, а щодо поведінки організму в цілому. Саме формулювання питання про «відношення» психічних і фізіологічних явищ не зовсім вдале, оскільки фізіологічне І психічне реально не «співвідносяться», бо в природни-чонауковому, онтологічному плані вони невідривні — всі психічні процеси на будь-якому рівні детермінації поведінки є одночасно і психофізіологічними.

Положення про функціональну залежність між психікою і мозком- потребує додаткового пояснення. Слід розрізняти тлумачення функціональної залежності в математиці і психофізіології. Справа в тому. До емпіріокритики Е. Мах і Р. Авенаріус визнавали функціональну залежність між психічними і фізіологічними

¹ Дубровский Д. И. Психические явления и мозг. М., 1971, с. 60.

процесами, але не в фізіологічному, а в математичному контексті. В останньому контексті не завжди суттєво, що ми розуміємо під функцією, а що під аргументом. А якщо це перенести в психофізіологію, тоді логічно припустити, що мозок є функцією психіки, подібно до того, як психіку ми розглядали функцією мозку. Саме таке трактування функціонального зв'язку мозку і психіки намагались насадити Мах та Авена-ріус. Діалектико-матеріалістичне розуміння зв'язку мозку і психіки полягає в тому, що психіка як функція мозку розглядається невідривне від відображуваної нею дійсності.

Все ж відношення між органом і функцією в психології в свою чергу відрізняється від аналогічного відношення в фізіології. Саме тут і простежується розмежування предметів психологічного і фізіологічного дослідження. Так, у тілесних актах механізм процесу (м'язевий рух), що перебігає в органі певної функції, і його кінцевий результат (скорочення м'язевої тканини) віднесені до одного і того ж предмета — органа цієї функції. Локалізація в одному і тому ж просторі механізму і продукту певної функції і складає специфіку фізіологічних процесів. У психічних процесах механізм (мозок) і продукт (образ відображуваного предмета) дані в різних координатах і метричних характеристиках. У психічних процесах їх механізм віднесений до органу функції, а їх продукти — до об'єктів, відтворюваних у психічному відображенні. «Отакий характер відношення між функцією та її органом, віднесеність результата до об'єкта, а внутрішнього процесу до органу даної функції різко відрізняється від звичайних фізіологічних відношень між властивостями і процесами в його носії» ¹.

Подібне уточнення конче необхідне, оскільки ігнорування специфіки локалізації механізму і продукту в фізіологічних і психічних процесах веде до зміщення площин психологічного і фізіологічного аналізу. Це виявляється в тому, що деякі дослідники припускають думку, що вивчення природи нейрофізіологічних структур є головним джерелом пізнання невідомих аспектів психічних явищ, яке відкриє нові шляхи

¹ Веккер Л. М. Восприятие и основы его моделирования. Л„ 1964. с. 19.

цілеспрямованої регуляції психіки (поведінки). І начебто шляхом «розшифрування» нейрофізіологічного ходу вдасться осягти таємниці психіки, її зміст і механізми. Але без вивчення характеру співвіднесення психічного із зовнішнім світом, з відображеною в ньому предметною дійсністю цей уявлюваний шлях безплідний. Тут перед нами рецидив модернізованого «зведення» психічного до одного з класів фізіологічних явищ, відродження в іншій формі твердження про еквівалентність психічного і нервового. Спроба вивести особливості психічного з його нейрофізіологічного коду, ігноруючи при цьому їх залежність від характеру взаємодії суб'єкта з об'єктом, хибна, оскільки будь-яка психічна функція відрізняється від інших функцій живого організму саме тим, що з необхідністю включає пізнавальне відношення до дійсності. Сказане аж ніяк не применшує значення досліджень природничо-наукових основ психічного, що проводиться у рамках нової галузі психологічної науки – нейропсихології. Знання «граничних» можливостей мозку (які самі по собі не фіксовані, а історично розвиваються) конче необхідне для наукової організації управління поведінкою людини в екстремальних (та й не тільки екстремальних) умовах діяльності.

Історія розробки психофізіологічної проблеми свідчить, що будь-які спроби її вирішення без урахування відношення психічних і фізіологічних явищ до зовнішнього світу, приречені на невдачу: психофізіологічна проблема невідривна від психогностичної.

Вивчення співвідношення фізіологічних (фізичних) і психічних явищ з необхідністю вело в історії психології до вичленування вихідного поняття психологічної науки – поняття психічного. Проте його всебічний аналіз недосяжний у рамках однієї (психофізіологічної) чи двох (і психогностичної) проблем психології. Розкриття сутності вихідного і центрального поняття психології вимагає інтенсивної розробки всієї сукупності методологічних проблем і системи категорій психологічної науки. Психічне, виступаючи вихідним поняттям, досягає своєї змістовної наповненості у «вершинних» категоріях психології, до яких належать категорії, що описують особистість.

РОЗДІЛ IV

РОЗДІЛ V

РОЗДІЛ VI

РОЗДІЛ VII

РОЗДІЛ VIII

ПІСЛЯМОВА

В рішеннях XXV з'їзду КПРС підкреслюється важливість дальшого розвитку фундаментальних наукових досліджень та зміцнення їх зв'язку з практикою. В психологічній науці до актуальних фундаментальних розробок належить насамперед проблема науково-категоріального синтезу знань, успішне вирішення якої має важливе значення для поглиблення і збагачення психологічної теорії, для практики оптимізації процесів перспективного планування та організації подальших досліджень, для удосконалення змісту і методів викладання психологічних дисциплін. Суттєвою ланкою в підготовці науково-категоріального синтезу психологічних знань є розробка основних пояснювальних принципів психології і визначення способів їх взаємозв'язку, а також вивчення становлення і тенденцій розвитку категорій психології, розробка їх системи.

Проведене історико-теоретичне дослідження головних тенденцій розвитку категоріального ладу психології дозволило зробити деякі попередні висновки щодо загальної природи і взаємозв'язку окремих його елементів – категорій, принципів, методологічних проблем. Розвиток категоріального ладу психології підкоряється загальним закономірностям еволюції наукового знання, позначуваним у наукознавстві як логіка розвитку науки. Основні тенденції розвитку психологічного пізнання, що здійснюється під безпосереднім впливом потреб суспільно-історичної практики, виявляються зумовленими як продуктивними зв'язками психології з іншими науками, так і внутрішніми закономірностями її розвитку. Логіка розвитку психологічної

194

науки має дві форми прояву – зовнішню і внутрішню.

Міждисциплінарні зв'язки суттєво впливають на зміну предмета і теоретико-пізнавальних засобів психології. Закономірний характер впливу міждисциплінарних зв'язків на розвиток психологічної науки складає «зовнішню» логіку її розвитку. Закономірності еволюції її власної структури, зокрема принципів, категорій, методологічних проблем психології, складають «внутрішню» логіку розвитку психології.

Проявом логіки розвитку психології є закономірна послідовність викристалізування окремих ланок її категоріального ладу. Розробка категоріального ладу психології здійснювалась поетапно і поелементно: при послідовному вичленуванні окремих категорій спостерігалось звуження проблематики психологічних досліджень до одного з аспектів психіки при редукції інших її сторін (категоріальний редукціонізм). Певний елемент категоріального ладу вивчався якщо не цілком ізольовано, так при помітній недооцінці інших. Окремі категорії вичленовувались і розроблялись зусиллями цілих наукових шкіл і напрямків. Установка на розробку певного елемента категоріального ладу виступала об'єктивною основою консолідації наукової школи.

В свою чергу, наукові школи в психології реалізовували об'єктивні потреби розвитку науки, що знаходило вияв у вивченні окремих сторін психічної реальності, які відображувались в особливих психологічних категоріях.

Вирішальним фактором подолання різних типів редукціонізму (дисциплінарного, категоріального, рівневого), конструктивізму, елеваціонізму, вчень про психічну причинність є творче застосування в процесі аналізу природи психічних явищ і шляхів їх пізнання системи пояснювальних принципів психологічної науки, центральним серед яких е принцип детермінізму. Розробка цього принципу в історії психології була підпорядкована визначенню специфіки психічних явищ і способу відображення їх в системі взаємопов'язаних категорій. Історичні форми детерміністичного пояснення природи психіки виступили відображенням як логіки розвитку об'єкта дослідження, так і закономірностей його пізнання.

195

Розробка методологічних проблем психології спирається на певну «мережу» принципів наукового дослідження – принципи детермінізму, відображення, практики, розвитку, історизму. Вони становлять методологічну основу дослідження психофізіологічної, психогностичної, психопраксичної та інших проблем Уся «мережа» принципів має накладатись на будь-яку методологічну проблему, але для певної проблеми наріжним, базисним, є один з цих принципів. Так, принцип відображення є визначальним у розробці психогностичної проблеми. Застосування принципу практики – обов'язкова умова для успішного аналізу психопраксичної проблеми. Принцип детермінізму е вихідним у дослідженні психоактиваційної проблеми.

Аналіз показує, що в межах згаданих методологічних проблем психології вивчались і викристалізовувались конкретно-наукові психологічні категорії. Формування категорій здійснювалось у рамках певних методологічних проблем. Так, дослідження психогностичної проблеми сприяло формуванню категорії образу, в якій фіксувався пізнавально-інформаційний аспект психіки. Вивчення психопраксичної проблеми неминуче вело до вирізнення категорії дії, яка охоплювала інший – регулятивно-праксичний – бік психічного життя. Категорія мотиву сформувалась як результат розробки психоактиваційної проблеми – питання про «психодинаміку», про «психоенергетику» поведінки. Психосоціальна проблема пов'язана з дослідженням соціопсихічного рівня поведінки людини, цей рівень обіймається в цілому циклі категорій. Категорія особистості формувалась як результат синтезу розробок ряду методологічних проблем психології.

Психологічні категорії діставали в історії психології різне трактування залежно від пояснювальних принципів, якими керувались дослідники. Так, правильно схоплений один з аспектів психіки – праксичний – набув спотвореної інтерпретації в біхевіоризмі, бо спирався на філософський принцип прагматизму. Феноменологія Е. Гуссерля через складні опосередкування знайшла свій вияв у трактуванні категорії образу гештальтпсихологами. Принципи механістичного детермінізму, які в їх послідовній реалізації ставали індетерміністичними, лягли в основу розробки

196

З. Фрейдом категорії мотиву. Сказане свідчить, що категорії психології невідривні як від методологічних проблем психології, так і від принципів, на основі яких вони розробляються. Справді наукового трактування набули категорії в психологічних дослідженнях, які спираються на марксистську методологію. Категорія образу, як і психогностична проблема, продуктивно досліджується на базі марксистського принципу відображення разом з іншими принципами. Аналіз категорії дії разом з психопраксичною проблемою набув діалектико-матеріалістичного характеру завдяки використанню принципу єдності структури діяльності і структури психіки. Категорія мотиву і психо-активаційна проблема виповнюються конкретно-науковим змістом завдяки застосуванню в конкретних дослідженнях діалектико-матеріалістичного принципу детермінізму. Цей міцний зв'язок категорії, методологічної проблеми і принципу їх дослідження дає підставу думати, що вони утворюють немов би «вузол», вплетений в єдину систему, і безліччю ниток зв'язаний з іншими її елементами. Так, категорія дії, психопраксична проблема, принцип практики як єдине «ядро» структури наукової психології пов'язані з іншими структурними угрупованнями, зокрема, категорією образу, психогностичною проблемою, принципом відображення.

Кожний рівень активності поведінки обіймається в «мережі» відповідних категорій. Вивчення тенденцій розвитку категоріального ладу психології показує, що при переході від одного досліджуваного рівня до іншого ускладнюється і збагачується категоріальна «мережа», відображуючи ускладнення об'єкта дослідження. Кожний з трьох виділених рівнів активності поведінки описується у відповідних циклах категорій: а) організм: образ, дія, мотив; б) індивід: спілкування – відособлення; свідомість – несвідоме; психосоціальний образ, психосоціальна дія, психосоціальна мотивація: в) особистість: самосвідомість-надсвідо-ме; самооцінка, свобода вибору, творча мотивація.

Тільки перша група категорій, що фіксує психофізіологічні параметри поведінки, розроблена в сучасній психології задовільно. Лише стосовно пізнання цього рівня можна сказати, що психологія утвердила

197

себе як самостійна наука, дві останні групи категорій починають тільки розроблятись.

Здійснена тут спроба систематизації принципів та категорій психології має попередній, пошуковий характер. Необхідна ще значна дослідницька праця, щоб на основі марксистсько-ленінської методології розробити струнку і закінчену систему психологічних категорій.