ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Однією з перших в історії психологічної думки була поставлена психофізіологічна проблема, в рамках якої обговорюється і вирішується питання про природу психічного і його відношення до фізіологічних явищ. У певні історичні періоди в цій проблемі концентрувались всі кардинальні питання психологічної науки.

В історії психології психофізіологічна проблема спершу входила складовою частиною більш загальної проблеми — психофізичної (питання про відношення психічних та фізичних явищ), зародок якої спостерігається ще в донаукових уявленнях первісних людей. «Уже з того дуже далекого часу, — писав Ф. Енгельс, — коли люди, ще не маючи ніякого поняття про будову свого тіла і не вміючи пояснити снів, прийшли до уявлення, що їх мислення і відчуття є діяльність не їх тіла, а якоїсь особливої душі, що живе в цьому тілі і покидає його в момент смерті, — уже з цього часу вони повинні були замислюватись про відношення цієї душі до зовнішнього світу» ¹.

¹ Маркс К., Енгельс Ф., Твори, т. 21, с. 270.

59

Зв'язок психічних явищ з мозком констатували ще в період зародження елементарних наукових уявлень про психіку (так, лікар і анатом Алкмеон ще в VI ст. до н. е. головний мозок розглядав як орган психіки), але пояснювали з різних методологічних позицій. В процесі становлення наукової психології вдавались до різних способів вирішення психофізичної (психофізіологічної) проблеми, найпоширенішими з яких є: а) дуалістичне протиставлення психічного і фізичного (фізіологічного) як двох різних субстанцій, що найповніше проявилось у концепції психофізичного паралелізму і теорії психофізичної взаємодії; б) «зведення» психічного до різних форм фізичного чи фізіологічного та твердження про їх еквівалентність (редукціонізм і конструктивізм); в) відособлення психічного від його матеріальних основ і розгляд психіки як особливої субстанції у вченнях про так звану психічну причинність. Поряд з цим існували і перехідні форми рішення обговорюваної проблеми, що не мають самостійного значення. Якщо дуалістичний та моністичний підходи були властиві як психологам-ідеалістам, так і психологам-матеріалістам, то останні два характерні переважно відповідно матеріалістичній («зведення») та ідеалістичній («відособлення») психології.

Ці історичні форми рішення питання про відношення психічних і фізіологічних явищ зустрічаються і в сучасній психологічній літературі. Тому їх історико-критичний аналіз не втрачає своєї актуальності.

Поява в історії психології розмаїття форм пояснення взаємовідношення психічних і фізіологічних явищ пояснюється як особливостями ідейно-наукової боротьби, так і складністю об'єкта дослідження, ввімкнутістю його в різні системи зв'язків. Логіка боротьби ідей виявлялась у тому, щй невдоволеність крайнім однобічним висвітленням проблеми штовхала в іншу крайність.

Історичний смисл виникнення поширених концепцій психофізичного паралелізму та психофізичної взаємодії має суперечливий, двоїстий характер, їх поява спричинена логікою боротьби з теологічними та схоластичними уявленнями про психічне життя людини. Але їх прогресивна роль мала дуже обмежений характер. З утвердженням діалектико-матеріалістичного

60

підходу в психології ці концепції перетворились в оплот ідеалізму та індетермінізму.

В найбільш різкій формі дуалістичне протиставлені були душа і тіло, психіка і організм у працях Р. Декарта. Концепція психофізичної взаємодії бере свій початок саме від Р. Декарта. Відкрита ним рефлекторна природа найпростіших рівнів поведінки поширювалась тільки на тіло, під яким розумівся автомат, що потребує для свого функціонування зовнішніх поштовхів (а не душі як спрямовуючої сили). Душа розумілась як самостійна замкнута субстанція, зміст якої складають незалежні від досвіду «вроджені ідеї».

Визнавши душу і тіло різними субстанціями, Р. Декарт спробував пояснити Їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії: душа здатна змінити напрямок рухів тіла тільки в тому разі, коли тілесні органи самі схильні до цього. В думці про можливу взаємодію тілесного і духовного не знімається їх протиставлення, а акцентується на ньому.

З дещо інших позицій пояснювався характер психофізичної взаємодії в концепції американського вченого Б. Раша, який стверджував взаємний вплив психічних і фізичних процесів. Фізичні процеси, як первинні щодо духовних, справляють стимулюючий вплив на останні. В свою чергу, на думку Б. Раша, діяльність душі здатна впливати на тілесні властивості. Пояснення характеру взаємозв'язку психічного і фізичного мало явну антиідеалістичну спрямованість. Як зазначає М. Г. Ярошевський, «матеріалістичні тенденції вчення Раша виявились у тому, що взаємодія душі і тіла мислилась не як взаємодія двох сутностей, а як окремий випадок властивої органічним тілам взаємної залежності однієї системи від іншої» ¹.

У концепції психофізичного паралелізму психічне і фізіологічне трактувались як два пов'язаних, але незалежних один від одного ряда, які не перетинаються І не взаємодіють між собою. Поширеність цієї концепції в експериментальній психології в певний історичний період пояснюється тим, що вона відтінювала деяку самостійність психічних функцій організму на противагу теоріям, які заперечували специфіку психічного.

¹ Ярошевский М. Г. История психологин. М., 1966, с. 206.

61

Адже психофізичний паралелізм не зводить психічні процеси до фізичних, а навпаки, вказує на наявність різниці між ними.

Згідно з психофізичним паралелізмом, за образною характеристикою В. Джемса, «душевне життя людини уявлялось би нам як перебігаюче поруч з тілесним, причому кожному моменту в одному з них відповідав би певний момент в іншому, але між тим і іншим не було б ніякої взаємодії. Так, мелодія, що ллється із струн арфи, не уповільнює і не прискорює коливання останніх, як тінь пішохода супроводжує його, не впливаючи на швидкість його кроків» ¹. Душевні і тілесні явища звершуються начебто незалежно одне від одного в силу своєї внутрішньої організації. З цих міркувань випливає логічний висновок, що психіка (свідомість) позбавлена будь-якого регулюючого і стимулюючого значення в детермінації поведінки. Отже, психофізичний паралелізм у крайніх своїх формах перетворюється в епіфеноменалізм: за психікою не визнається ніякої реальної життєво важливої функції, вона є начебто фіктивним феноменом.

Концепція психофізичного паралелізму своєрідно тлумачиться представниками ідеалістичного та матеріалістичного напрямку в психології. Прикладом матеріалістичної інтерпретації психофізичного паралелізму може бути теорія Д. Гартлі, в якій психічне співвідноситься з тілом не у всезагальному зв'язку явищ всесвіту, а тільки в межах окремого організму. Психічні явища корелюють з внутріорганізмовими, нервовими. Останні є первинними. Зв'язок ідей виявляється похідним від нервових процесів: асоціації утворюються відповідно вібраціям в нервовому субстраті. Вібрації на периферії нервової системи визначають характер і структуру процесів у головному мозку, які і складають фізіологічний базис ідей. Ідеалістичний варіант психофізіологічного паралелізму втілено в концепції X. Вольфа, у якого психофізична проблема (відношення психічних і фізичних явищ) перетворюється в психофізіологічну (відношення психічного і фізіологічного). В концепції Вольфа душа співвідноситься не з світом (всесвітом), а тільки з тілом. Вона наділяється самостійною силою, яка нічим не зумовлена.

¹ Джемс В. Психология. СПб, 1905, с. 84.

62

Визнаючи невідокремленість душі від фізіологічного субстрату, X. Вольф поряд з цим приписує їй спонтанну активність, що незалежна від матеріального «супутника» душі — тіла. Отже, тілесний субстрат втрачає свою пояснювальну цінність і перетворюється, якщо не в бездійового, так у пасивного акомпаніатора прояву душевних здібностей. В такому варіанті психофізичний паралелізм наближається до спіритуалізму, згідно з яким душа — це «артист, що керує інструментом, тобто мозком, але як артист може грати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло тільки в тому разі, якщо є мозок» ¹. Мозок перетворюється в слухняний інструмент душі. Концепція X. Вольфа може бути прикладом того, як паралелізм стає формою ідеалістичного та індетерміністичного тлумачення природи психічних явищ.

Різновидністю психофізіологічного паралелізму є концепція ізоморфізму психічних та фізіологічних явищ. Висловлена Лейбніцем ідея ізоморфності (взаємооднозначної відповідності) психічних та фізіологічних явищ була підхоплена гештальтпсихологами, які ввели сам термін «ізоморфізм» і прагнули розробити принцип ізоморфності. В теоріях гештальтпсихологів як ізоморфні розглядаються вже три класи явищ: психічні (феноменологічні), фізіологічні і фізичні. Фізичний гештальт (зовнішнє поле) взаємно відповідає нейрофізіологічному полю, останнє — психічному (феноменологічному). Як правильно зауважує Л. М. Веккер, «ізоморфізм психічного, всередині якого не розкрита специфічність психічного, врешті-решт, а може, і у вихідному пункті, обертається психофізичним паралелізмом» 2. Психічне у гештальтистів не виводиться ні з зовнішнього, фізичного світу, ні з фізіологічних процесів: вони співіснують паралельно. В такому разі психічні явища не зумовлюються зовнішніми матеріальними структурами, бо вони — якась автономна сутність. Паралелізм не двох, а трьох рядів веде до трактування психічних явищ як зумовлених ними ж самими, тобто до ідеалістичного вчення про психічну причинність. Із зазначених трьох полів реальним визнається феноменальне (світ свідомості).

¹ Челпанов Г. Мозг и душа. СПб, 1903, с. 140. 2 Веккер Л. М. Восприятие и основы его моделирования. Л., 1964, с. 119.

63

оскільки людина не має прямого доступу ні до фізичного, ні до фізіологічного полів.

На відміну від Д. Гартлі, французькі матеріалісти (Ж. Ламетрі, П. Кабаніс, П. Гольбах) стверджували, що зв'язок душевних явищ з тілесними має не корелятивний, а причинний характер. Тому, будучи функцією, породженням мозку, психічне не просто відповідає фізіологічному. В силу невідокремленості від мозку воно є наслідком першого. Стверджуючи, що психіка є діяльністю мозку, французькі матеріалісти схильні були приймати психічне за матеріальний процес. Причому вони не прагнули підкреслювати принципову відмінність цієї властивості високоорганізованої матерії від зовнішніх, таких, як теплота і протяжність. Вульгарні матеріалісти (Л. Бюхнер) пішли ще далі — до уявлення про однобічну зумовленість психіки лише внутріорганізмовими залежностями.

Відлуння цих підходів мало місце в нашій філософській літературі 50-60-х років, коли деякі автори намагались розглядати психіку як особливу (хай навіть вищу) форму руху матерії (В. М. Архипов, Ф. Ф. Кальсін, Н. В. Медведєв). Спрощене трактування психофізіологічної проблеми викликало ілюзію її вирішення. Насправді, розгляд психічного як матеріального (фізіологічного процесу) знімає саме питання про співвідношення психічних та фізіологічних явищ. Критикуючи вульгарно-матеріалістичну точку зору Й. Діцгена на співвідношення думки і матерії, В. І. Ленін писав: «Що і думка і матерія є «дійсні», тобто існують, -це вірно. Але назвати думку матеріальною — значить зробити помилковий крок до змішання матеріалізму з ідеалізмом» ¹.

Перехід від субстанціонального до атрибутивного тлумачення матерії сприяв зміні форми «зведення» психічного до матеріальних явищ. Замість субстанціоналістського трактування психіки з'являється «енергетичне». Поряд з фізичною енергією начебто існує психічна, і вони здатні взаємоперетворюватись (К. Штумпф, Н. Країнський). Спроби поширити закон збереження і перетворення енергії на сферу психічних явищ не сприяли, як здавалося б, утвердженню матеріалізму в психології, а навпаки. «Енергетизм», зображуючи психіку як особливий вид енергії, що

¹ Ленін В.І. Повне зібрання творів, т. 18, с. 238.

64

ввімкнута у всезагальний зв'язок явищ у природі, відривав її від матеріальних явищ: «в енергетичному конструктивізмі» матерія «зникла».

Різноманітні способи зведення психічного до фізичного (фізіологічного) — це спотворені форми реакції на спроби «відособлення» психічного від його нейрогуморальних основ і зовнішнього світу, які мали місце в розмаїтті варіантів вчень про психічну причинність. У свою чергу, концепції про особливу психічну причинність були спрямовані проти вульгарно-матеріалістичних трактувань зв'язку психіки з мозком, в яких ігнорувалась специфіка психічних явищ. В кінці XIX — на початку XX століття в умовах ідеалістичної реакції, викликаної посиленням ідейної та політичної боротьби в світі, ці «вчення» набувають поширення. Невдалі спроби використати закон збереження і перетворення енергії для пояснення природи психічних явищ опосередковано «стимулювали» розробку положень, згідно з якими начебто діє особлива причинність, суто психічна, автономна як від внутріорганізмових, так і від зовнішніх, фізичних факторів.

Спроби знайти головні детермінанти поведінки або в самій психіці, або тільки в зовнішньому полі дій суб'єкта — це своєрідна втеча від питання про те, чи існує причинний зв'язок між психічними і фізіологічними явищами. Як відзначалось, французькі матеріалісти вважали мозок (фізіологічні явища) причиною психічних. Спіритуалісти приписували духовному (психічному) владу над тілом (фізіологічними явищами) і навіть над предметами зовнішнього світу. Ці крайні способи вирішення питання про причинний зв'язок психічних і фізіологічних явищ, як і їх проміжні форми, виявились безпідставними, бо саме питання поставлене хибно.

Твердження про причинно-наслідковий зв'язок психічних та фізіологічних процесів веде до заперечення основного положення про зумовленість змісту і механізму психічного відображення предметною дійсністю, підводить до крайнього висновку про спонтанність функціонування фізіологічного і психічного. Так що констатація причинно-наслідкового зв'язку між мозком і психікою не тільки не сприяє адекватному вирішенню проблеми взаємозв'язку психічного і фізіологічного, а й суттєво її спотворює.

65

Ще Б. Спіноза, розвиваючи теорію психофізичного монізму, відкидав причинну взаємодію душі і тіла на тій підставі, що вони ввімкнуті в один і той же порядок природи, а, отже, визначаються одними і тими ж причинами. Оскільки душа і тіло детермінуються спільними факторами, вони не можуть справляти причинного впливу одне на одне. Ця глибока думка Спінози зберігає свою цінність і для сучасної науки. Немає ніяких підстав твердити, що першопричиною психічних явищ є фізіологічні явища і навпаки. А. Є. Шерозія, узагальнюючи сучасні дискусії з цього питання, доходить висновку, що «людський мозок (центральна нервова система) не може бути причиною внутрішніх процесів, що перебігають в ньому в формі свідомості (психічного як такого взагалі), бо свідомість у такій мірі від нього невідривна і в такій мірі йому властива, як. скажімо, світло (сонячні промені) Сонцю. Свідомість — атрибутивна властивість мозку людини (центральної нервової системи)... Одним словом, людський мозок (центральна нервова система) не може передувати свідомості і причинне зумовлювати її — бути причиною свідомості. Свідомість не є наслідком людського мозку (центральної нервової системи), вони не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку, оскільки і свідомість і людський мозок, взяті разом, суть продукти суспільної практики чи наслідки цієї практики» ¹.

Отже, психічні і фізіологічні явища перебігають не паралельно і не перебувають між собою в причин-но-наслідковому зв'язку. Вони не підкоряються і принципу взаємодії, оскільки самі виступають суттєвими і необхідними моментами взаємодії суб'єкта (організму) з об'єктом (оточуючим середовищем). Між психічними і фізіологічними (зокрема, нейрофізіологічними) явищами існує залежність, але не причинно-наслідкового характеру. Між психікою і центральною нервовою системою наявний функціональний, а не при-чинно-наслідковий зв'язок. Адже психічні і нейрофізіологічні процеси здійснюються одномиттєво (на цю обставину звертав увагу ще В. Вундт). тоді як причина, відомо, не тільки зумовлює наслідок, а й має передувати йому в часі.

¹ Шерозия А. Е. К проблеме сознания и бессознательного психического, т. 1. Тбилиси, 1969, с. 137-138.

66

І свідомість, і мозок людини є продуктом соціальних умов її розвитку. Природничонаукові дані свідчать, що формування мозкових структур у тварин закінчується переважно до моменту їх народження, тоді як у людини розвиток мозку продовжується і після її народження. Як справедливо зауважував Д. І. Дубровський, «це продовження формування мозкових структур у людини після народження не можна не пов'язувати з дією факторів соціального середовища і правомірно вважати, що у дітей, вилучених з суспільства, зазначений процес якщо не згасає зовсім, то істотно видозмінюється, бо в постнатальний період він з необхідністю корегується падаючими на рецептори подразниками і способом поведінки» ¹.

Першопричиною як психічних, так і нейрофізіологічних явищ є зовнішній світ, взаємодія суб'єкта з природним та соціальним середовищем. Психічні та нейрофізіологічні процеси невідривні, їх реальна динаміка вплетена в процес взаємодії суб'єкта з предметною дійсністю. Це не два паралельних ряди, як стверджували дуалісти, а єдиний ряд, увімкнутий в реальну діяльність індивіда, зумовлений нею і Її зумовлюючий. Психічне і фізіологічне підпорядковані одному й тому ж принципові — рефлекторному. Мозок виступає як орган психічного, як його матеріальний носій, але не як причина чи наслідок психічного. Антиципу-юча і регулююча функція психічного відображення виявляється не просто щодо фізіологічних процесів, а щодо поведінки організму в цілому. Саме формулювання питання про «відношення» психічних і фізіологічних явищ не зовсім вдале, оскільки фізіологічне І психічне реально не «співвідносяться», бо в природни-чонауковому, онтологічному плані вони невідривні — всі психічні процеси на будь-якому рівні детермінації поведінки є одночасно і психофізіологічними.

Положення про функціональну залежність між психікою і мозком- потребує додаткового пояснення. Слід розрізняти тлумачення функціональної залежності в математиці і психофізіології. Справа в тому. До емпіріокритики Е. Мах і Р. Авенаріус визнавали функціональну залежність між психічними і фізіологічними

¹ Дубровский Д. И. Психические явления и мозг. М., 1971, с. 60.

67

процесами, але не в фізіологічному, а в математичному контексті. В останньому контексті не завжди суттєво, що ми розуміємо під функцією, а що під аргументом. А якщо це перенести в психофізіологію, тоді логічно припустити, що мозок є функцією психіки, подібно до того, як психіку ми розглядали функцією мозку. Саме таке трактування функціонального зв'язку мозку і психіки намагались насадити Мах та Авена-ріус. Діалектико-матеріалістичне розуміння зв'язку мозку і психіки полягає в тому, що психіка як функція мозку розглядається невідривне від відображуваної нею дійсності.

Все ж відношення між органом і функцією в психології в свою чергу відрізняється від аналогічного відношення в фізіології. Саме тут і простежується розмежування предметів психологічного і фізіологічного дослідження. Так, у тілесних актах механізм процесу (м'язевий рух), що перебігає в органі певної функції, і його кінцевий результат (скорочення м'язевої тканини) віднесені до одного і того ж предмета — органа цієї функції. Локалізація в одному і тому ж просторі механізму і продукту певної функції і складає специфіку фізіологічних процесів. У психічних процесах механізм (мозок) і продукт (образ відображуваного предмета) дані в різних координатах і метричних характеристиках. У психічних процесах їх механізм віднесений до органу функції, а їх продукти — до об'єктів, відтворюваних у психічному відображенні. «Отакий характер відношення між функцією та її органом, віднесеність результата до об'єкта, а внутрішнього процесу до органу даної функції різко відрізняється від звичайних фізіологічних відношень між властивостями і процесами в його носії» ¹.

Подібне уточнення конче необхідне, оскільки ігнорування специфіки локалізації механізму і продукту в фізіологічних і психічних процесах веде до зміщення площин психологічного і фізіологічного аналізу. Це виявляється в тому, що деякі дослідники припускають думку, що вивчення природи нейрофізіологічних структур є головним джерелом пізнання невідомих аспектів психічних явищ, яке відкриє нові шляхи

¹ Веккер Л. М. Восприятие и основы его моделирования. Л„ 1964. с. 19.

68

цілеспрямованої регуляції психіки (поведінки). І начебто шляхом «розшифрування» нейрофізіологічного ходу вдасться осягти таємниці психіки, її зміст і механізми. Але без вивчення характеру співвіднесення психічного із зовнішнім світом, з відображеною в ньому предметною дійсністю цей уявлюваний шлях безплідний. Тут перед нами рецидив модернізованого «зведення» психічного до одного з класів фізіологічних явищ, відродження в іншій формі твердження про еквівалентність психічного і нервового. Спроба вивести особливості психічного з його нейрофізіологічного коду, ігноруючи при цьому їх залежність від характеру взаємодії суб'єкта з об'єктом, хибна, оскільки будь-яка психічна функція відрізняється від інших функцій живого організму саме тим, що з необхідністю включає пізнавальне відношення до дійсності. Сказане аж ніяк не применшує значення досліджень природничо-наукових основ психічного, що проводиться у рамках нової галузі психологічної науки – нейропсихології. Знання «граничних» можливостей мозку (які самі по собі не фіксовані, а історично розвиваються) конче необхідне для наукової організації управління поведінкою людини в екстремальних (та й не тільки екстремальних) умовах діяльності.

Історія розробки психофізіологічної проблеми свідчить, що будь-які спроби її вирішення без урахування відношення психічних і фізіологічних явищ до зовнішнього світу, приречені на невдачу: психофізіологічна проблема невідривна від психогностичної.

Вивчення співвідношення фізіологічних (фізичних) і психічних явищ з необхідністю вело в історії психології до вичленування вихідного поняття психологічної науки – поняття психічного. Проте його всебічний аналіз недосяжний у рамках однієї (психофізіологічної) чи двох (і психогностичної) проблем психології. Розкриття сутності вихідного і центрального поняття психології вимагає інтенсивної розробки всієї сукупності методологічних проблем і системи категорій психологічної науки. Психічне, виступаючи вихідним поняттям, досягає своєї змістовної наповненості у «вершинних» категоріях психології, до яких належать категорії, що описують особистість.

РОЗДІЛ IV

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: